Президент України Леонід Кучма позитивно ставиться до створення передвиборних блоків у випадку, якщо вони на майбутніх парламентських виборах збираються відстоювати інтереси народу. Про це Л.Кучма заявив у середу в селі Любимівка Херсонської області в інтерв’ю журналістам. «До створення блоків ставлюся позитивно, головне — які інтереси ці блоки відстоюватимуть», — сказав Л.Кучма. При цьому він відзначив одноманітність політичних програм блоків і партій. «Якщо почитати ці програми, то без пляшки не розібратися, чим вони відрізняються один від одного», — цитує главу держави Інтерфакс-Україна. За його словами, в кожній програмі політичні блоки і партії декларують, що вони виступають за народ і державу, а коли справа торкається народу і прийняття важливих законопроектів, зокрема кодексів, то це в них «на другому місці, а передусім — особисті інтереси». Разом iз тим, коментуючи останні заяви політиків щодо створення передвиборних блоків, Л.Кучма підкреслив, що це поки що «заявка на блоки». За словами Президента, про передвиборні блоки можна говорити тільки тоді, коли буде ухвалено закон про вибори народних депутатів. Президент також сказав, що «з підозрою» буде ставитися до передвиборної кампанії, мотивуючи це тим, що в ній з’явиться «багато бульбашок, які при першому ж дотику лопаються».
Коли чекаєш чого- небудь занадто довго, реальне втілення мрії частіше за все не відповідає сподіванням навіть частково. Поки виросли ті, хто мріяв відкривати нові землі — всі землі вже відкрили, поки зросли ті, хто бачив себе космонавтом — ця робота втратила свій первісний романтичний ореол, а ті, хто мріяв захищати батьківщину від ворогів зі зброєю в руках, були відправлені на бузглузду війну до Афганістану. Перелік нездійсненних сподівань цілих поколінь наших сучасників можна продовжувати, однак зупинимося на головному, тому, про що ми і наші батьки не те що мріяти — говорити боялися. Йдеться про демократію, що була за кордоном під час нашого соціалістичного процвітання. Природне бажання кожної людини обирати краще із кількох варіантів глушилося у самому зародку: реально обирати ми могли хіба що голову гаражного кооперативу.
Саме довге і безнадійне життя без притаманної людському суспільству можливості обирати спричинило відносний успіх першої хвилі «демократів» на момент, коли нам раптом дозволили вільний вибір. Ми були напочатку раді просто самому процесу вибору, який видавався надійним способом уникнути помилок і піти нарешті вірним шляхом. Коли ж первинне розділення кандидатів на «комуністів» і «демократів» втратило актуальність, ми почали шукати серед себе традиційних у світі лібералів, консерваторів, соціал-демократів, правих та лівих радикалів і таке інше.
Проблема виявилась не в тому, що керівні посади у яких-небудь християнських республіканців посіли не ті люди. До зайнятих і підготовлених до зустрічі тисяч прихильників партійних ніш громадяни поки що масово не поспішають. Суспільство не забажало ділитися на соціальні та політичні групи за визначеними у підручниках критеріями. Одразу зауважу, що комуністів це не стосується — комуністична ідея в наших умовах поки що не виглядає світоглядним напрямком, а є і буде місцем для туги за світлим брежнєвським минулим. Аж доки це минуле не буде кому згадувати.
Самі цього не помітивши, ми увійшли на рубіж ХХI століття із ідеологічними критеріями позаминулого ХIХ століття. Реально ми досі послуговуємось критеріями часів Карла Маркса. Тим часом колишнього капіталізму немає вже кілька десятиліть, колишні політичні течії втратили свої економічні і соціальні підвалини. А назви провідних партій, що залишились у ряді країн з часів столітньої давнини, відповідають реаліям приблизно так само, як назва баскетбольної команди «Будівельник», яка давно вже не має до будівельників жодного відношення. У світі вже не голосують за різні ідеології — цей етап пройдено, за симпатії виборців змагаються політичні групи з практично однаковими програмами і засадами, а їхні назви несуть зовсім іншу інформацію, ніж п’ятдесят років тому. Питання «у них» стоїть не ЩО, а ЯК?
Згідно з європейською традицією, наші політутворення мали два шляхи самоідентифікації. Перший — користуватися перевіреною часом, а також своїм чи зарубіжним досвідом партійною маркою (комуністи, соціалісти, соціал-демократи, ліберали, «зелені» тощо), не надто переймаючись відповідністю своїх гасел вітчизняній політичній практиці. Другий — створювати одноразові передвиборні блоки під новими, вільними від традицій і зобов’язань назвами та гаслами. Як ведеться, вітчизняна політика пішла одразу двома шляхами. Тому на парламентських виборах наступної весни ми побачимо як традиційні партії, так і найнесподіванішого походження блоки. Процес «блокоутворення» набув перед депутатськими відпустками просто лавиноподібного темпу.
Навряд чи хтось заперечить, що до передвиборних блоків iдуть ті політики та політичні сили, які не впевнені у своїй спромозі потрапити до наступного складу парламенту самотужки. Той, хто у цьому впевнений, не метушиться: блок можна утворити і після виборів на основі реальних електоральних здобутків. Коли ж рейтинг партії коливається в межах одного відсотка — не захочеш, а підеш на переговори щодо блокування.
Першими про наміри активно блокуватися «під Ющенка» заявили Рухи зі своїми старими і новими політичними партнерами. Реальному утворенню передвиборного блоку правих сил, очевидно, загрожують два фактори. Перший — нестабільність переконань самого Ющенка, котрий, вийшовши з-під щільного пресингу старого друга Юрія Костенка, може втнути щось несподіване і малоприємне для блокувальників. Другий — наявність певної демократії, принаймні в одному із Рухів, в тому, що «найканонічніший». Якщо у фінансово забезпечених УНР та ПРП партійні з’їзди гарантовано приймуть рішення, підготовлене партійними «генералами», то, власне, Народний Рух у вигляді свого досі демократичного з’їзду цілком здатний поставити все з ніг на голову, і навіть взагалі відмовитись від блокування з ким би то не було — рейтинг у партії, на відміну від «побратимів», досить пристойний. Нова марка «Наша Україна», запропонована для правого блоку Віктором Ющенком, вимагає пропагандистського підкріплення, яке коштує аж занадто дорого. Тому належить ще багато разів подумати, чи варто відмовлятися від добре відомого і зовсім безплатного традиційного прапору Руху. Провал вигаданої прихильниками Віктора Пинзеника «бджілки» партії Реформи і Порядок на минулих виборах показав, що успішно освоїти виділені кошти та красиво відзвітуватися перед інвесторами наші іміджмейкери навчилися добре, а ось дати реальний результат — проблема.
Суперопозиційні блоки з центрами в особі Юлії Тимошенко та Олександра Мороза ще не один раз перетасують свої колоди, поки не знайдуть кращого, на їхній погляд, співвідношення ідеології із сучасними виборчими технологіями. Чи відмовляться вони остаточно від розкручених і водночас одіозних марок Соціалістичної партії та партії «Батьківщина» на користь не менш одіозних Форуму нацпорятунку та «України без Кучми»? Тут, вірогідно, буде йти паралельний процес, де спробують визначити таки свою ідеологічну позицію для потенційних прихильників, хоча б схематично.
Названі створені і нестворені блоки попри всю умовність власних політичних засад опираються таки на певні ідеологічні принципи (а точніше забобони) — соціалісти ніколи не агітуватимуть за приватну власність на землю, рухівці ніколи не заграватимуть з ностальгією за Союзом.
Є ще один блок, котрий заявив про своє утворення цього тижня. Ідеологією засновників блоку — Аграрної та Народно-демократичної партій та партій «Трудова Україна» і «Регіони України» є неприхильність до лібералізму чи соціалізму. Ідеологія у них одна — влада! Серйозні люди, якi проголосили цей блок, не збираються витрачати дорогоцінного часу на безплідні суперечки щодо програмних засад. Тут інше — розмова йде про те, хто і скільки може принести до блоку «адмінресурсу», або, говорячи нормальною мовою, можливостей силового впливу на результати виборів. Ніхто і не збирається зважати на неприродність для демократії боротьби на виборах партії на чолі з керівником податкового відомства. Вже зараз можна собі уявити розпач бізнесмена, який насмілився допомогти на виборах «не тій» партії. Окрім податкової служби, такому сміливцю варто згадати також про ніким не обраних обласних президентських намісників, котрі величають себе «губернаторами». За кількістю осіб із реальними важелями владного впливу новий блок переважає решту блоків і партій разом.
Блоку Азарова—Пустовойтенка—Тiгiпка—Гладія нема особливої потреби працювати над іміджем і гаслами: хоч «слоном» назвись, хоч «ведмедем», хоч «ластівкою» — все одно страшно. Хоча, на відміну від минулорічного референдуму, на виборах до Верховної Ради буде справжня конкуренція. На противагу адміністративним важелям новоутвореного владного блоку будуть застосовані не менш серйозні важелі, що знаходяться у розпорядженні тих, хто не увійшов до «блоку безрейтингових». На кожного «губернатора» із нового блоку знайдеться група його заступників, міських голів та серйозних керівників інших рангів, котрі зовсім не прагнуть привести до парламенту нову «партію влади». Бо самі хочуть бути такою партією.
Вже зараз непоодинокі випадки, коли союзники по новому блоку відкрито борються між собою за владу в регіонах. Останній приклад — голосування кримських «трудовиків» проти прем’єра із народних демократів у парламенті Криму. Яка там ідеологія, який блок — боротьба сили проти сили, боротьба без правил і стандартів.
Дуже ймовірно, що нам не пощастить цього разу. Нами не керуватимуть ліберальні демократи в коаліції із поміркованими консерваторами. Вся ця політична термінологія може піти в історію невикористаною нами, як пісні Елвіса Преслі чи мюзикли Бернстайна, які назавжди застаріли, поки ми їх почули. Із всієї гами політичних кольорів минулого століття нам залишився лише добряче вицвілий червоний прапор комуністів. Нічого не вдієш — доведеться малювати нові кольори самим. Оберемо, нікуди не подінемось. Аби тільки в тих політичних силах, що об’єднуються у нові блоки, було менше сили, а більше реальної політики, яку підтримала б більшість українців.
