Є думка, що проблема символіки надумана, не на часі, що звертати увагу на умовні знаки, коли країна переживає кризу, просто несерйозно, що варто і тут пошукати компроміси. Я не можу із цим погодитися.
У пишних комбінаціях щитів, вінків, прапорів, п'ятикутних зірок, серпів і молотів, що прикрашали фронтони державних і партійних установ, зашифровано було щось таке, про що покоління, які виросли й зістарілися за радянської влади, давно вже й не думали. Сьогодні, коли ми прощаємося із цією геральдикою, варто згадати, що вона означала.
Безсмакова розкіш, розквітла в сталінські часи, затушковувала прості цінності, проголошені Жовтневою революцією і давно забуті. У першу чергу, національні знамена було замінено на революційний червоний прапор. Слід зазначити, що в революційній Франції національний трикольоровий прапор протистояв насамперед кольорам Бурбонів. У Росії трикольоровий прапор не був за царя державним, національним; чинною була насамперед фамільна династична символіка. Запровадження після скинення монархії національних прапорів завжди означало, що владна харизма виходить не від особи монарха-миропомазаника, а від нації, народу як суверена держави.
Червоний прапор заперечував саме цей принцип. Національній організації суспільства він протиставив пролетарську революцію на всіх п'яти континентах, криваву останню війну проти світової буржуазії. Цей апокаліпсис фактично було забуто на зламі двадцятих і тридцятих років. Сталінська імперія дедалі частіше обирала ім'я «Росія», що відобразилося поступово в символіці золотих погонів, генеральських та офіцерських звань тощо. Ідеологічне миропомазання здійснювалося зображеннями Леніна (свого часу — Леніна і Сталіна), що стали символом владної харизми.
Серп і молот колись мали означати, що влада належатиме людям фізичної праці — нібито єдиним, хто створює цінності. Гасло «влади трудящих» перетворилось на демагогічну риторику партійно-державної бюрократії. Щодо червоної п'ятикутної зірки, то сьогодні вже неможливо точно встановити, хто і з якими задумами запровадив цю символіку. Можна лише зазначити, що психологія «останнього вирішального бою» мала походження в апокаліпсисі, і настрої Страшного суду були в ті революційні роки дуже поширені в російському суспільстві (згадаймо в Блока: «Ты нам грозишь последним часом из синей вечности, звезда»). Романтика світової революції та останнього часу буржуазії відійшла в минуле в часи п'ятирічок. Тих ультрареволюційних вихідців із дворянських та буржуазних сімей, які, сповнені натхнення, створювали після Жовтня антиінтелігентські й атеїстичні символи комунізму, мріючи про швидкий кінець будь-якої експлуатації та державності, розстріляно Сталіним, і вони вже нічого нам не розкажуть.
Комуністичні утопії розчавлені тоталітарною державністю вже дуже давно, і не в їх реставрації полягає загроза геральдичної дуальності. Проте коли на лацканах частини депутатів парламенту красуються мертві символи давно померлої держави, це виглядає як виклик основам суспільного ладу.
Демократична незалежна Україна виникла на політично- правовій базі УРСР і довго жила за її конституцією. Проте одночасно не можуть існувати дві державні традиції, дві конституції і дві символіки. Підтримка архаїчної комуністичної знакової системи як символіки держави означає мовчазну заяву про те, що її захисники — проти незалежності України і проти демократії і вже не за забуті гасла світової революції, а за втрачену Велику державу, спадкоємицю Російської імперії.
Червоний прапорець на лацкані означає, що джерелом владних повноважень депутата є віра у вічну істину марксизму-ленінізму, а не в суверенітет народної волі, виражений у вільних демократичних процедурах волевиявлення.
Червона держава — це держава, яка все духовне й економічне життя будує на червоній ідеології.
Несумісність цих засад із засадами демократії очевидна. Тут компроміс неможливий.
* Нагадаємо, що на засіданні парламентської більшості в Українському домі 21 січня ц. р. було ухвалено постанову про заміну всієї радянської символіки на будівлі ВР по вулиці Грушевського на українську, що викликало бурхливу полеміку, яка не припиняється й понині.
