Утім, усе свідчить про те, що вже скоро про «пострадянську» Україну можна буде сміливо забувати — так само, як протягом останнього року дедалі менш актуальними стають розмови про те, що російські керівники все ще керуються логікою 70-х років. Що ж до слів про те, що зі зміною уряду в Україні неминуче настане зміна її курсу і, як наслідок, повне потрапляння до російської сфери впливу та ізоляція з боку Заходу, то, очевидно, кожен має право на міфотворчість. Власне, про міфи, що виникли навколо особи Віктора Ющенка, мовилося та писалося вже досить багато.
ЗАХІДНИЙ ВИМІР
Відставка уряду Ющенка виявила один дуже цікавий момент, який, очевидно, ще стане в пригоді майбутнім дослідникам української історії. Із цього приводу одночасно висловилися керівництво і Європейського Союзу, і США. Уперше заяви від імені Європейського Союзу, зроблені в Брюсселі і Стокгольмі (від імені шведського головування в ЄС), змушували зробити висновок, що життя не закінчується. Уперше ці заяви не йшли, принаймні повністю, у фарватері вашингтонської політики. Уперше можна зробити висновок про справжню доброзичливість Західної Європи стосовно України, адже досі йшлося виключно про формальні заяви щодо надзвичайно важливого партнерства та надзвичайної важливості України. Далі всі займалися своїми справами. Одні готувалися до розширення на Схід, у планах якого, навіть найбільш віддалених, Україні місця не знаходилося. І заявляли при цьому, що спільний проект створення транспортного літака АН-7Х на базі української розробки — річ, безумовно, добра й цікава. Але є свої інтереси, своя авіапромисловість, свої уявлення про «чужих-своїх». Та все одно партнерство є дуже важливим і добрим. Постійним заявам про європейський вибір не завжди хотілося вірити хоча б через те, що їх було просто занадто багато. Безвідносно до того, що справді робилося керівництвом держави для успіху європейської інтеграції. А робилося. Розроблялися та ухвалювалися закони, проводилися та проводяться консультації, поступово змінювалася загальна атмосфера — хоча навіть для оптимістів занадто повільно і занадто несміливо.
Ющенко просто був першим українським прем’єром, відносно популярним на Заході (навряд чи правильно було б при цьому стверджувати, що він завжди діяв під західне диктування), з яким пов’язувалися певні сподівання і певні ілюзії. Якщо ж перейти від емоцій до реалій, то виявиться, що ці симпатії мали не надто багато реального втілення. З 1999-го країна жила без кредитів вiд міжнародних фінансових організацій (Міжнародного валютного фонду, Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку). Зрештою, до цього вже навіть почали звикати, це ставало дедалі менш помітним і стало зрозумілим, що це насправді нормально. Водночас дослідження, проведене напередодні відставки українського уряду німецьким фондом Бертельсманна, прямо вказує, що, за деякими позиціями, навіть Білорусь має стандарти, більш наближені до загальноєвропейських, аніж Україна. Можливо, тому слова про унікальність українського географічного положення для транзиту не витримували випробування практикою — надто багато хто на Заході признається, що навіть із російськими і білоруськими прикордонними та митними службами мати справу набагато легше, як з українськими. Американські та західноєвропейські експерти останнім часом твердили, що інвестиційний клімат в Україні залишається вкрай поганим. Що уряд та парламент так і не спромоглися знайти спільної мови в питаннях дерегуляції, немає відчутного захисту прав приватної власності, сфера оподаткування все ще залишається кошмаром для потенційного інвестора.
Стан справ із переговорами щодо вступу України до Світової організації з торгівлі, щодо тіснішої технологічної співпраці із Заходом, щодо можливостей хоча б непожорсткішання існуючого візового режиму для громадян України із західними країнами — свідчить про те, що уряд Ющенка принаймні не досяг на цій ниві жодних проривів.
У той же час неможливо не відзначити, що сама Україна потроху змінює тон своєї розмови з тими ж Сполученими Штатами. Про беззаперечне слухняне виконання «побажань» стратегічного партнера, як це було під час ухвалення «добровільних» рішень про передачу до Росії радянської ядерної зброї, про закриття ЧАЕС, про відмову від участі в проекті будівництва АЕС в Ірані, вже не йдеться.
Те, що Україна поступово починає усвідомлювати себе як дійсно незалежну державу, не може не спричинити певні проблеми як на Заході, так і на Сході, оскільки це вимагає досить відчутної корекції дуже багатьох уже усталених стратегій. І це знову мало залежить від того, хто саме очолюватиме український уряд, оскільки в будь-якому разі цей уряд змушений буде проводити політику українських інтересів.
Західний вимір нових українських реалій свідчить лише про те, що відносини між Україною та Заходом саме в цей момент, також і внаслідок зміни уряду в Україні, не можуть ні погіршитися, ні, тим більше, раптом поліпшитися. Але очевидно, що на період до парламентських виборів в Україні буде взято певну паузу. Оскільки лише після цього з’ясується, хто саме уособлюватиме владу в Україні.
У будь-якому разі той рівень відносин, який існував досі, вже фактично вичерпано, а новий формат іще потрібно шукати. Для справжньої розмови ще потрібно підготуватися обом сторонам. Якість нового формату відносин дійсно залежить тепер здебільшого від самої України і дуже великою мірою від її внутрішньої політики, але навряд чи варто пов’язувати цю проблему з іменем Ющенка. Тим більше, що навряд чи він дійсно очолював саме той уряд, який би на Заході, як і на Сході, могли визнати кардинально новим.
СХІДНИЙ ВИМІР
Побутує думка, що зі зміною українського уряду може настати якісне поліпшення відносин між Києвом та Москвою. Інша думка, що побутує в Україні, — що зі зміною уряду настане цілковитий російський диктат. Те, що Ющенка в Москві далеко не завжди сприймали доброзичливо, ще не означає, що будь-який інший український прем’єр-міністр буде бажанішим для Росії.
Дві найбільші проблеми українсько-російських відносин існують майже із часу виникнення незалежних України та Росії — газові борги України і торговельна війна. Докоряти Росії за те, що вона захищає свої власні інтереси, було б щонайменше смішно. Погодитися з тим, що Україна повинна «здати» Росії все, що дозволяє їй проводити незалежну політику, не висловила бажання жодна з українських політичних партій, які мають намір пройти до нового парламенту. Навіть комуністи.
Більше того, в Москві (схоже, навiть сильнiше, нiж у Києві) відчувають, що Україна дійсно створюється, і завадити цьому процесові можна хіба що екстремальними методами, які можуть уразити й саму Росію. Ідеться, скоріше, про нормальні спроби домогтися якнайбільшого з можливого, в чому, власне, і полягають теорія та практика політики. Сьогодні це реалізується через приватизаційні проекти — і історія української приватизації останнього року виразно свідчить, що уряд Ющенка якщо й намагався цьому завадити, то без особливого успіху. Тенденція до приватизації українських підприємств російським капіталом закономірна — він сильніший за український і знайомий (як йому здається) із правилами гри, які сьогодні лише відлякують потенційного західного інвестора. Можна боятися російського власника, а можна вважати, що, насправді, він готує грунт для приходу великого транснаціонального капіталу — дуже скоро стане очевидним, хто саме мав рацію. В епоху глобалізації не надто велике значення має те, хто саме вклав гроші, а те, який буде наслідок. Якщо створення робочих місць, вихід на нові ринки, наповнення бюджету, поступове входження до глобальних механізмів розвитку — то чом би й ні? Якщо ж диктат, втрата фактичної незалежності, то, очевидно, держава повинна б розробити механізми уникнення цього.
Колишній уряд не зміг утримати для українських компаній російські ринки труб та кондитерської продукції. З одного боку, можна було б констатувати, що така драматична залежність від одного ринку навряд чи додавала б честі власникам та менеджменту цих компаній. Із другого — далеко не очевидним було бажання цього уряду наполегливо, цілісною командою працювати над тим, щоб відносини з Росією на всіх рівнях дійсно відповідали декларованому стратегічному партнерству. Навряд чи можна стверджувати, що існувала чітка координація дій і всередині виконавчої влади, і між виконавчою та законодавчою гілками стосовно бачення відносин із Росією та іншими країнами пострадянського простору. Візити та переговори, які мали місце, справляли враження, що підготовка до них велася спорадично. Якраз спробам мати цілісну політику було б варто повчитися в росіян. До речі, Росія непогано провела операцію з диверсифікації своїх ринків, у результаті якої її головним торговельним партнером уже досить давно виступає не Україна, а Європейський Союз.
Українсько-російське зближення за білоруським зразком неможливе з однієї простої причини: в Україні народжуються власні еліти, які не ототожнюють себе з Росією і навряд чи будуть готові поділитися власними владними можливостями з Москвою, але при цьому виступатимуть за нормальні взаємовигідні відносини. Будь-який новий український уряд неминуче відстоюватиме інтереси цих еліт, і в першу чергу — у конкретних відносинах із Росією. Можливо, на якомусь етапі взаємне несприйняття буде навіть іще більшим, аніж це було наприкінці минулого року, коли без тиску президентів прем’єр-міністри України та Росії ніяк не могли узгодити остаточні деталі «газових» домовленостей. Таких прикладів, очевидно, буде ще багато. І до того ж варто було б урахувати, що зміни урядів як в Україні, так і в Росії, як свідчить практика, не настільки впливають на загальні тенденції розвитку відносин.
Отже, саме по собі падіння чергового українського уряду в жодному разі не зможе викликати настільки драматичних змін у зовнішньому оточенні України, як цього можна було б очікувати, виходячи із численних заяв та публікацій. Життя триває, і Україні в будь-якому разі доведеться ще не раз доводити, долаючи часом власноруч створені проблеми, що вона гідна «дорослої» розмови з нею.
