Так сталося, що саме у дні чорного ювілею — 70-річчя геноциду голодом проти українського населення Кубані й одночасної законодавчої заборони у краї української мови — потрапила мені до рук книжка «Кубань: 2000 років історичного шляху (хроніка, події, факти)». Захотілося дізнатися, як у ній відображені ці страшні події. Довго гортав важкенький том, доки не знайшов усього лише одну «українську» дату: «1920-ті рр. — Політика українізації Кубані, що проводиться згори, авторитарно, викликала різке невдоволення значної частини населення» (стор. 154). І це все, й жодного слова про розукраїнізацію Кубані, підсумком якої стало фізичне винищення корінного населення квітучого козацького краю. Спочатку навіть не повірив своїм очам.
Такі в нас чудові історики! З яким пафосом вони шпетять есесівські душогубки. А як умирати страшною болісною смертю протягом кількох місяців, щогодини спостерігаючи муки й агонію власних дітей — рецепт, складений «полум’яними» й «непохитними» більшовиками? До могил їхніх сотень тисяч жертв і цьогоріч не буде покладено жодної квіточки, не зронено над ними жодної керівничої сльози! Ні, не у весняних повенях утоне ненька-Кубань, а у власній брехні та безпам’ятстві. Чи не за це карає її Бог?
...Весна 1920 р. На кубанську землю прийшла радянська влада. Перші п’ять років вона не особливо звертала увагу на національні проблеми. Українська культура відроджувалася ніби сама по собі, зусиллями її ентузіастів і патріотів. Але вже до середини 20-х років компартія поступово бере під жорсткий контроль усі сторони життя країни. У головах її теоретиків визріває ідея про коренізацію народів, одним із виявів якої можна вважати українізацію — Кубані, Дону, Ставропілля, Терека, Поволжя й Далекого Сходу — місць компактного проживання українців у Російській Федерації. Весна 1925 р. У Краснодарі відбулася крайова конференція секретарів українських секцій при партійних комітетах, на якій і було прийнято рішення про початок українізації на Північному Кавказі та в Донських округах.
Почалися ті сім надзвичайно насичених подіями років, які ввійшли в історію під назвою «українізація Кубані» та скінчилися трагедією 1932—1933 рр., коли партія дійшла висновку про помилковість політики українізації, що проводиться нею. Вона суперечила взятому курсу на створення тоталітарної держави, в якій не було місця для національних культур, відтепер вони замінювалися єдиною соціалістичною культурою. Звісно, основного удару було завдано по Україні, найбільшій національній республіці, з найчисельнішою національно орієнтованою інтелігенцією. Серед перших була розгромлена Українська академія наук, де була зосереджена інтелігенція старої школи, а потім пройшлися і по мистецьких спілках, від яких до початку Другої світової війни лишилися одні уламки. Рятуючись від репресій, що почалися, молоді талановиті письменники, вчені, педагоги тікали за межі республіки. Однією з бажаних адрес нового місця проживання була етнічно рідна Кубань. Другою батьківщиною стали козацькі краї для В. Барки, Є. Розумієнка, Д. Нітченка, Ф. Малицького, С. Добровольського, А. Панченка, Ф. Мицика, П. Волиняка та багатьох-багатьох інших.
Гроза вибухнула восени 1932 р. на тлі прорахунків і провалів суцільної колективізації Кубані — непродуманої та волюнтаристськи здійснюваної некомпетентними в сільському господарстві людьми. На початку листопада на допомогу в проведенні хлібозаготівлі першому секретареві Північнокавказького крайкому Б. Шеболдаєву була направлена група членів ЦК на чолі з Л. Кагановичем. Відразу ж було оголошено чистки північнокавказьких і особливо кубанських партійних організацій, а два дні потому вийшла інструкція про проведення подібних чисток комсомолу. 14 грудня вийшла постанова ЦК ВКП(б) про перебіг хлібозаготівлі, якою наказувалося поголовне виселення одного з головних центрів української культури на Кубані — станиці Полтавської. Сумної долі повністю або частково зазнали ще півтори десятки станиць північнокавказького краю. Згідно з рішенням Краснодарського виконкому від 26 грудня у триденний термін діловодство, українські газети й журнали, радіо, вищі та середні учбові заклади необхідно було перекласти російською. Українська мова була формою опору класового ворога заходам радянської влади й перебувала поза законом. Уже в лютому було розігнано крайовий український театр. До 1 вересня 1933 р. необхідно було повністю русифікувати всі півтори тисячі українських шкіл Північного Кавказу (з них — 746 кубанських).
На самому початку 1933 року почалися масові арешти кубанських професорів і педагогів за звинуваченням у злочинному бажанні приєднати Кубань до України. Хвиля репресій котилася до самого 1938 р., не лишивши і сліду від української культури, та й від самих українців також. Адже політичні репресії проти окремих груп населення і навіть цілих станиць здалися Сталіну дуже малою платою за кубанську вольницю. Було вирішено покарати всіх відразу і найжорстокішим бузувірським способом — голодом. Майже половина кубанців спочивають сьогодні в масових похованнях, більшість із яких ніяк і нічим не відмічені. Лише останні свідки страшної трагедії приносять сьогодні великодні дари до цих безіменних могил, пов’язують за старовинним звичаєм рушниками, але не хрести, яких немає, а дерева — німих свідків найстрашнішого горя в історії Кубані. У читача обов’язково виникне щонайменше два питання: навіщо проводилася українізація Кубані (її не поверхневий, а глибинний сенс) і навіщо було влаштовано комуністами штучний голод 1933 р.? Кожний вчений має право на свою версію цих поки що мало вивчених подій. Є вона й у мене. Я переконаний, що українізація була своєрідною формою розв’язання козацького питання на Кубані. Вчорашнім козакам пояснили, що вони українці, а решта — станові забобони. Коли прийшла черга вирішувати тепер уже визріле в головах кремлівських вождів українське питання, не вигадали нічого ефективнішого, ніж голод. Таким чином, розкозачування, розкуркулення, розукраїнізація, депортація, голод — усе це на Кубані було ланками одного зловісного ланцюга.
Весна 1933 р. Кубанські українці нагадували великий колективний цвинтар. У кожній хаті лежали мерці, що розкладалися, роздулися, чекали своїх могильників, якими мали стати господарі кубанської землі. Їх привезли в плановому порядку до Росії 1933 го — з центральних районів Росії, згідно з постановою ВКП(б) про заселення Північного Кавказу сім’ями мобілізованих червоноармійців. Підводили «щасливих господарів» до забур’яненої хати: «Подобається? Бери гаки та витягуй хохлів із хати!» Кажуть, не в усіх ставало мужності витягти зі «свого» житла десяток трупів і трупиків, що вже розклалися.
Деякі нинішні кубанські вчені люблять розмірковувати про жахи «українізації Кубані», заразом оспівуючи блага її розукраїнізації. Хочу внести ясність у це питання. Під час українізації не постраждала жодна людина, хіба що хтось не збагатив свій словниковий запас кількома українськими словами. Під час розукраїнізації (депортації, арешти, заслання, голодна смерть) загинуло 80 відсотків українського населення Кубані.
Навесні цього року в Україні була ухвалена президентська Постанова про державні заходи щодо 70-х роковин трагедії, що забрала за різними оцінками понад десять мільйонів українців. На Північному Кавказі загинуло близько мільйона осіб. Хотів би вірити, що наша крайова влада згадає сумну дату та вшанує замордованих земляків, що її підтримають у цій святій справі духовенство та козацтво.
Прикро, що мало є тих, хто знає сьогодні правду, яку приховували комуністи не одне десятиріччя. Та за ними стають безмовні тіні мільйонів занапащених життів — згорілі на багатті болісної смерті чоловіки, жінки, діти — генофонд славної нації. Нехай знають спадкоємці катів, що ми все пам’ятаємо, нічого не забудемо, ніколи не вибачимо!
