Вбивство журналіста — це не тільки вбивство людини, що вже само по собі жахливе, але це і знищення можливості обговорити найважливіші суспільні проблеми, повернути громадську думку в інше русло, змінити оцінку ситуації, що відбувається. Тому вбивство журналіста вигідне тим, хто хоче залякати народ, відбивши у нього бажання не тільки діяти, але й думати. Для України, яка знаходиться зараз на найскладнішому етапі трансформації, духовний параліч означає втрату політичної і економічної незалежності, а тому будь-яке вбивство журналіста відразу ж набуває політичного забарвлення.
Справа тут не тільки в особистостях вітчизняних журналістів, у більшості своїй це не супермени і не пророки. Та й більшість суспільно корисних думок сьогодні народжуються не в журналістському середовищі. Більш того, багато вдалих міркувань так у ЗМІ й не потрапляють. Але iз вбивством журналіста обривається канал, по якому суспільство все ж може (принаймні, теоретично) отримати інформацію про себе і навколишній світ. Якщо суспільство дійсно хоче знати що-небудь про себе, то воно повинне журналістам допомагати, так само як армії під час війни і правоохоронним органам під час спіймання вбивці. Це допомога не благодійницька, ця допомога необхідна для виживання самого суспільства. Народ, який нічого не знає про себе, — це натовп.
Але якщо журналістів вбивають, отже, комусь потрібен легко керований натовп, а не народ. Натовпом керують примітивні почуття. Найбільш дієве iз них — страх. Сьогодні страх керує не тільки вівцею, яка боїться батога, а тому не виходить зi стада, сьогодні страх включений як елемент майже у всі без винятку політичні технології. На чому було побудоване «Голосуй, а то програєш»? Чи не на тому, що прийдуть комуністи і відберуть останнє? А касетний скандал? Чи не на тому, що влада буде вбивати неугодних без суду? А передвиборні кампанії Тимошенко та Мороза? Налякати людей олігархами, а потім запропонувати свої послуги із захисту. До речі, саме так діє рекет, який також як відомо «захищає». І знаходяться ж тисячі людей, які вірять, що за них, маленьких і слабких, заступляться хороші дядьки і тітки, а дядьки і тітки і надалі будуть їх лякати та мати з цього свій відсоток. А щоб краще налякати, вони парочку маленьких і слабких роздавлять і будуть давити, поки не доб’ються потрібного заціпеніння. Страх сковує сили народу, робить його беззахисним, леденить його душу. Багато сил, які могли б прославити Україну, залишаться не використаними.
Основа страху — відсутність інформації, якщо ми до чогось не готові, то ми цього й боїмося. У цьому значенні роль журналістики важко переоцінити. При цьому природно, що жертвами стають більше регіональні журналісти, які на відміну від центральних не можуть обійтися загальними фразами і позначенням тенденцій. Їм треба говорити конкретно, а отже, саме вони і знаходяться на передовій трансформацій суспільства.
Як захистити журналіста у такій ситуації? Озброювати, як пропонують деякі чиновники? Може їм ще й форму ввести і вранці фіззарядка, а увечері стройова підготовка і шикування? Думається, що вже сама наявність подібних порад говорить про те, що нас нема кому захистити.
На мене справив велике враження випадок, коли Валерій Пустовойтенко, будучи головою КМУ, розмахував папкою перед групою журналістів і примовляв: «Тут у мене все про Павла Лазаренка, проведіть журналістське розслідування, ну хто сміливий?!». Серед журналістів сміливих було досить, були і противники Лазаренка, але ніхто не підійшов. Здавалося б, глава уряду звертається до журналістів за допомогою, а вони йому не допомагають — недобре! Але з іншого боку, Павло Іванович преспокійно знаходився тоді у Києві і Валерію Павловичеві досить пальцем було поворушити, щоб правоохоронні органи, посилаючись на татуся, вчинили з екс- прем’єром відповідно до законодавства. Але цим пальцем Валерій Павлович чомусь не поворушив. Він серйозно думав, що за нього це журналісти зроблять?
Якщо міліціонери бояться арештовувати злочинців, то й озброєні журналісти їм не допоможуть. Журналіст не повинен бояться писати правду, точно так само як міліціонер — злочинця. Але якщо вони бояться, то навіщо вони потрібні? Щоб хтось на них розраховував, а вони його обдурили?
Але якщо страх настільки поганий, чому ж він так міцно засів у нашому суспільстві? Чому працюють політичні технології, основані на страху? Для низів страх є залізним виправданням власної бездіяльності (втеча від свободи з її відповідальністю за свої вчинки). Тому деяка наявність страху гарантує наявність спокійного життя. Щодо верхів, то вони просто спокушаються політикою батога без пряника — дешево і сердито. Батогом дійсно можна добитися швидких результатів — і податків більше заплатять, і проголосують за кого треба. Але батіг породжує страх, страх породжує дурість, а жити у країні дурнів не хоче ніхто.
P.S. «День» пропонує своїм читачам разом iз журналістами висловити свою думку з приводу нагнітання страху в передвиборний період. Можливо, у регіонах є немало прикладів залякування людей для досягнення певної мети. Не виключено, що є приклади і протистояння цьому. І те, і інше заслуговує бути висвітленим, а тому редакція чекає листів.
КОМЕНТАРІ
Лаврентій МАЛАЗОНІЯ, продюсер ТЕТ:
— Технологія нагнітання страху вже застосовувалася у 1960—1970-х роках у Західній Європі, відбувалася хвиля вбивств і зникнень журналістів та відомих людей. Сьогодні щось схоже відбувається в Україні. Зникнення Гонгадзе — це виключно політичний чинник. Ні виконавців, ні замовників не знайдуть. У випадку з Александровим акція загалом також стала політичною, услід за цим побито Олега Величка. Цей ланцюжок наштовхує на думку, що ведеться прихована війна. Бейсбольні біти це зовсім не смішно, це певний знак якійсь країні. Постраждають люди, але багато політичних сил отримають дивіденди. Якщо говорити про залучення у ці війни журналістів, то потрібно пам’ятати, що більшість журналістських розслідувань ні до чого не приводили. Основну роль у розкритті злочинів грали не журналісти, а спецслужби. А журналістські розслідування самі по собі, швидше, бізнес, піар. Щодо випадку з Александровим, то тут вбивць обов’язково знайдуть.
Володимир АР’ЄВ, телеканал «Інтер»:
— Стосовно пропозиції журналістам носити зброю, то мені у цій пропозиції видалася погроза, а не бажання захистити. Для цього досить подивитися запис цієї пропозиції. Щодо проведень власних журналістських розслідувань, то в Україні журналіст не відчуває себе захищеним ні з боку правоохоронних органів, ні з боку влади, ні з боку роботодавця. Атмосфера страху звичайно існує, і журналіст сам вирішує боятися йому чи ні. При цьому я не вважаю страх за себе та своїх близьких у сучасних умовах чимось протиприродним.
