«Я вас трішки здивую. Україна за тенденціями демократичного розвитку сьогодні гірше виглядає, ніж Росія». Про це днями в інтерв’ю Тиждень.ua сказав голова делегації спостерігачів від ПАРЄ Андреас Ґросс. Звичайно, це перебільшення — «переплюнути» Росію важко, але тенденції явно спостерігаються. До речі, той же Ґросс зауважив: «Сьогодні я бачу чимало схожостей із ситуацію часів Кучми, зокрема в питанні утисків свободи слова». Одним з індикаторів рівня демократії наразі в Україні є парламентська виборча кампанія. Із цього ми розпочали нашу розмову з доктором історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Павлом ГАЙ-НИЖНИКОМ.
«...НАЗРІВАННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ СИТУАЦІЇ НЕМИНУЧЕ»
— Пане Павле, у рамках цих виборчих перегонів ви багато їздите країною. Ваші враження від кампанії.
— Враження подвійні. Перше — це чи не суцільне порушення виборчого законодавства й законів України. Майже всюди є підкуп виборців (часто прямолінійний до примітивності), особливо кандидатами від влади (як офіційних, так і мажоритарників у вигляді самовисуванців). Друге — тотальне пряме і приховане залякування виборця. Особливо в державних закладах та установах. Зрештою, низку таких порушень було оприлюднено, і я переконаний, що ще оприлюднюватимуть і надалі. Мені люди неодноразово зізнавалися, що їх залякують чи вчиняють тиск (або ж, так би мовити, натякають на бажаність зробити «правильний» вибір), в окремих випадках змушують взяти участь у так званих «каруселях». Наприклад, в одному з київських університетів викладачам наполегливо «радять» їхати голосувати до іншого району столиці, де балотуватиметься кандидат від влади. Крім того, усі ми знаємо ситуацію в Ірпіні, де батьків студентів змушували приїхати до цього міста і проголосувати за кандидата від Партії регіонів тощо. Не є таємницею й тиск і залякування активістів від опозиційних партій, довірених осіб і самих кандидатів у депутати (деякі з них уже навіть зняли свої кандидатури).
Народ розчарований і частково розгублений. Складається враження, що ситуацію в країні цілеспрямовано (свідомо) доводять до абсурду. Люди опиняються перед дилемою: бути «лояльними» до влади (хоча б і удавано) або ж втратити роботу чи власну справу (бізнес). А зважаючи на невеликі статки громадян, відсутність у країні чесної й незалежної судової системи й водночас системну корупцію, вони — у безвихідному становищі. І все це відбувається на тлі розмов про демократію, покращення життя, економічну стабільність... Влада живе зовсім в іншому світі, абсолютно не розуміючи, що відбувається в державі. Є й другий бік «монети»: вони все прекрасно усвідомлюють, але прагнуть довести ситуацію до крайності, очевидно, розраховуючи на зубожіння населення, коли людей просто перетворять на бездумних виконавців, «кріпаків», або ж зухвальством із народу спровокувати його до масових, проте стихійних виступів протесту, які під личиною наведення правопорядку (чи боротьби з тероризмом) придушать.
— Як би ви охарактеризували реакцію громадян? Вони готові захищати свої права?
— Загальна тенденція виглядає так, що пересічні громадяни у своїй більшості вибрали тактику латентної боротьби. Це мовчазне погодження, але накопичення протестного настрою. Навіть у Східній Україні. Люди не купилися на «кістку», яку Партія регіонів намагалася кинути у вигляді мови (закон Ківалова — Колесніченка). Мешканці східного регіону підкреслюють: жодних утисків російської мови там немає. Їх цікавлять цифри в платіжках за комунальні послуги, а не те, якою мовою їх написано. Влада не зможе постійно утримувати штучну стабільність. Урешті-решт на нас чекатимуть певні економічні «покращення», наприклад, із курсом гривні, зростаючими цінами та подальшим погіршенням економічного становища. Коли пасивний спротив громадян перетвориться на активний, коли відбудеться вибух, наразі передбачити складно. За умов збереження й розвитку наявних у країні тенденцій продовження владної політики Партії регіонів та її сателітів назрівання революційної ситуації є неминучим. Узагалі сьогодні в Україні — відразу кількох криз: кризи державної моделі, удаваної демократії, соціально-економічного розвитку й, нарешті, кризи моралі у представників влади (і не лише на її вищих щаблях, а й у провінції). Країна потопає в корупції, свавіллі й розкошах влади на тлі суцільного зубожіння народу, «стабільності» малого й середнього підприємництва та згортання демократичних свобод.
«ЧИ НАСПРАВДІ ПЕВНІ ОПОЗИЦІОНЕРИ Є ДЕМОКРАТАМИ, ЧИ ЛИШЕ ІНШИМ ТАБОРОМ, ЩО НАМАГАЄТЬСЯ ПОСІСТИ МІСЦЕ У ВЛАДІ?»
— Звичайно, Україна — не Росія й не Білорусь, але сьогоднішня ситуація в цих країнах свідчить про те, що там народ так і не «вибухнув».
— Для нинішньої української влади проблема полягає в тому, що в нас ситуація не зовсім така, як у Росії чи Білорусі. Що б там не говорили про помаранчеву революцію, в Україні є досвід, коли люди об’єдналися й добряче струснули систему, так, на жаль, і не змінивши її. Проте водночас народ побачив і те, що його сили не можна зупинити... Страху не буде, свідомо чи підсвідомо народ уже має практику боротьби, відчув, що лише він на сьогодні є єдиним гарантом Конституції. Зрештою, влада сама змусить людей виявити спротив, оскільки в них уже не залишатиметься іншого законного способу захистити власні права (як загальнолюдські, так і конституційні).
— Тим не менше ми маємо дані різних соціологічних компаній, згідно з якими Партія регіонів — на першому місці.
— Соціологічні результати в той же час доводять, що великий відсоток людей не визначився зі своїм вибором (за різними оцінками, від 20% до 30% виборців). Крім того, у соціології є таке поняття, як прихованість думки, тобто до моменту виборів люди не завжди говорять те, про що насправді думають. Не варто забувати, що за сьогоднішніх умов величезна кількість виборців просто відмовляється брати участь в опитуваннях (ідеться про так звану «спіраль мовчання», добре відому в соціології).
Але певна розгубленість і пасивність виборців зумовлені ще одним аспектом. Не завжди адекватними й зрозумілими є дії певних опозиційних сил. Це вводить в оману ту частину населення, яка прихильна до опозиції, але разом з тим ще вагається. Маю на увазі можливість повторення ситуації із потенційними «тушками», які були включені до списків чи кандидатів-мажоритарників від опозиції (на жаль, це стосується і ОО «Батьківщина», і «УДАРу»). М’яко кажучи, це викликає запитання: як вони там опинилися і чому?
Дивним також виглядає те, що одна з опозиційних коаліцій заявляє, що вона є єдиною й безальтернативною опозицією, а всі інші, за логікою, яку намагаються накинути виборцям, нібито підігрують владі. Виходить, що ця коаліція елементарно прагне узурпувати місце опозиції взагалі так само, як провладна партія хоче узурпувати владу. Тож постає запитання, чи насправді ці опозиціонери є демократами, чи лише іншим табором, що намагається посісти місце у владі; на яких моральних або ж інших підставах решта опозиційних партій (хай і не таких численних чи заможних) не має права запропонувати себе виборцю (апеляція до «карликовості» є нічим іншим як блюзнірством, адже ще зовсім нещодавно і «Фронт Змін», і та ж «Свобода» самі були невеличкими партіями, яким, проте, ніхто не закидав на їхню участь у виборчому процесі).
Крім того, очевидним є й те, що опозиція сподівається, що на тлі проблем у соціально-економічній сфері і спроб Партії регіонів «закрутити гайки» вона переможе. Але це помилка. Принцип Сталіна — головне не те, як голосують, а хто і як підраховує — до цих пір діє в Україні. До того ж пасивність Об’єднаної опозиції як у Верховній Раді, так і в спільній боротьбі за ОВК й ДВК теж викликає певні запитання. Навіть із погляду офіційних дій. Тому що перш ніж закликати народ до спротиву, треба використати всі етапи легальної боротьби. Зрозуміло, що це неможливо втілити за наявної виборчої й судової систем, але, зрештою, потрібно і варто діяти.
— Ситуація якраз і полягає в тому, що дії влади були прогнозованими. А от опозиція, в чому тут проблема?
— Кроки влади були зрозумілі й передбачувані навіть до того часу, як Партія регіонів отримала свого Президента. У них тенденція прямолінійна, яка не зовсім вирізняється інтелектом, але характеризується напором і примітивною силою. І тут, справді, є питання до опозиції. Так, вона відрізняється від Партії регіонів та її сателітів, але ж, хай як це дивно, Об’єднану опозицію нині представляють багато людей, які ще вчора були при владі (зокрема й її лідери) та які, власне, є творцями або ж продуктом цієї системи. Навіть той нюанс, що «польові командири» Майдану (Доній, Стецьків та інші) не лише не потрапили до списків Об’єднаної опозиції, а й зазнають відвертого таврування та наклепів з її боку, вже свідчить про проблеми. Натомість присутність бізнесу в політичній обоймі «офіційної» опозиції ще раз вказує на повторення давніх помилок і наводить на невтішні думки щодо майбутньої якості нашого новообраного законодавчого (чи, знову ж таки, кнопкодавчого) органу.
«УКРАЇНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ ПОСТУПОВО ПЕРЕТВОРИВСЯ ІЗ ЗАКОНОДАВЧОГО ОРГАНУ НА ОБСЛУГОВУЮЧИЙ ПЕРСОНАЛ»
— Враховуючи все це, який ваш прогноз щодо складу майбутнього парламенту?
— Звісно, до парламенту потраплять дві політичні силі, які ми фактично вже обговорили, — Партія регіонів і ОО «Батьківщина». Також пройде «УДАР» Віталія Кличка. «Свобода»» близька до потрапляння у Верховну Раду, але її загальний результат залежатиме від нюансів виборчої політики партії на фінішній прямій. Разом із тим, остаточне обличчя парламенту залежатиме й від інших аспектів, які завжди були присутніми у вітчизняній великій політиці, — продажність та брехня. Певні питання викликають не лише окремі особи в опозиційних списках, а й спосіб висування та персоніфікація мажоритарників від опозиції. І справа не стільки в тому, скільки відсотків «намалюють» представникам псевдоопозиції (маю на увазі КПУ та «Україну — вперед!»), а наскільки стійкими виявляться депутати, що як кандидати йшли від непровладних партій; наскільки стійкий буде в них імунітет від реальної можливості покращити життя свого бізнесу, від спокуси перед високими посадами чи поразового прийняття «матеріальної» допомоги або перед прямим чи прихованим тиском тощо. Тому, знаючи наші сьогоднішні реалії та ситуацію в мажоритарних округах, більшість у парламенті все ж з великою ймовірністю знову набере (або в кінцевому варіанті здобуде вже у ВР) провладна партія та її сателіти. Частина депутатів, які пройдуть від опозиції чи як самовисуванці, на жаль, як і раніше, явно чи приховано співпрацюватимуть із владою.
— Експерти зазначають, що з кожним наступним скликанням український парламент стає менш якісним. У чому, з вашої точки зору, причина?
— Справді, український парламент поступово перетворився із законодавчого органу, який має представляти інтереси людей та Української держави, на обслуговуючий персонал Президента та його оточення. Одна з причин — комерціалізація Верховної Ради. Там представляються інтереси не людей, а капіталу, що, власне, не було б чимось надзвичайним (адже в кожному законодавчому органі завжди є якась частина депутатів, що лобіюють інтереси певних фінансово-економічних кіл), якби українська парламентська дійсність не була настільки спотвореною корупцією та гіпертрофованою політико-бізнесовими кланами. А це вже якісно інший рівень парламентаризму (власне, псевдопарламентаризму), який, у поєднанні з керованістю судової системи, утисками вільної преси та громадянських свобод тощо, у ХХІ столітті однозначно свідчить про деградацію державного організму.
Проблема також полягає в тому, що виборці не мають механізму відкликання депутатів. Система гарантує тому, хто здобув депутатський мандат, фактичну (й практичну) страховку від «несподіванок» та проблем на п’ять років і, до того ж, мати змогу бути переобраним кожного разу на безліч таких п’яти років. Ситуація подібна склалася, звісно ж, не сьогодні, але провину за те, що вона сформувалася й не зазнає змін, однаковою мірою лежить як на Партії регіонів, так і на опозиції, позаяк усі ці роки їхні представники в тій чи іншій іпостасі були у владі. Крім того, в попередні роки, перебувючи при владі, нинішня опозиція не заклала тих визначальних засад, які б убезпечили їх самих від переслідування. Сьогоднішні опозиціонери, будучи при владі, діяли так само, як сучасні можновладці, щоправда, з меншим «нахрапом».
Ще однією проблемою нашого парламенту є відсутність механізму люстрації. Також було б бажано обмежити кількісну можливість обиратися депутатом (усіх рівнів). Ми маємо ситуацію, коли міняються партії, їхні назви, але у ВР ми бачимо одних і тих самих людей. Тож як опозиція, так і влада — «колишні й незмінні». Отже, Україна за 21 рік своєї незалежності не пережила зміни та оновлення політичних еліт, хоча, загалом, говорити про «політичну еліту» в нашій країні можна лише відносно, це, радше, — політична верхівка.
«ЛЮДЯМ ВАРТО ОБ’ЄДНУВАТИСЯ І НЕ БОЯТИСЯ ВИХОДИТИ НА ПРОТЕСТИ, ЗДІЙСНЮВАТИ ПОСТІЙНИЙ ТИСК НА ВЛАДУ»
— У чому, на вашу думку, різниця між цією виборчою кампанією і тими, що відбувались за часів президентства Кучми та Ющенка?
— Цьогорічна кампанія відрізняється більшою зухвалістю влади. За часів Кучми влада тиснула на виборців та опозицію, але намагалася при цьому зберегти обличчя, бодай видимість виборчого процесу, а також удавану українськість щодо державотворення. Сьогоднішня ж влада здійснює тиск неприховано і демонстративно, натякаючи, що вона здатна зробити ще більше. Крім того, нинішня влада відкрито позиціонує себе як сила антиукраїнська.
— Але система, в умовах якої вони діють, була створена не сьогодні. Коли зародилися ці антиправила?
— Наочні ознаки з’явилися ще на початку 1990-х років, коли формувався наш політикум. Відсутність люстрації — це одна з найбільших і визначальних помилок тих, хто закладав фундамент новітньої України (і особисто Кравчука, і тогочасних націонал-демократів). Вітчизняна політична верхівка у 1990-х формувалася у своїх основах із чотирьох складових. Перша з них — колишні партійні бонзи й комсомольські лідери вищого щабля, які отримали під час пануючого безладу і хаосу у СРСР кінця вісімдесятих років (а потім і в Україні) можливість використовувати тогочасний владно-адміністративний ресурс, що дозволило їм сформуватися як політикам і створити власні партії.
Другі — так звані «червоні директори», які швидко усвідомили можливості, надані новою системою, в тому числі з огляду на власне збагачення. Треті — представники кримінальних угруповань, найпотужніші й найрозумніші з яких усвідомили, що ефективніше здобувати й гарантувати контроль над певною територією, господарством, бізнесом, йдучи у політику, тобто через створення партій і депутатську діяльність. І, нарешті, четверта складова — тогочасні опозиціонери, так звані націонал-демократи. Частина з них, потрапивши до парламенту, припинила боротьбу, мовляв, незалежність здобуто. Замість того щоб виборювати якість української держави, вони задовольнилися своїм теплим місцем у парламенті чи у владних структурах й погодилися з тими правилами гри, які привніс у нашу політичну дійсність сплав із трьох вищевказаних складових. Саме тоді й були закладені основні підвалини для цієї системи.
Далі ж тривали лише, так би мовити, її часткова кореляція, шліфовка та стагнація заради власної стабільності, збагачення та можливості бути переобраними на наступні роки. Чинна влада — не виключення. Вона вдосконалила і тепер намагається посилити й закріпити виключно за собою створену раніше систему, й поступово кількість кланів у владі звузилося до мінімуму. Але в цій системі є й недолік: маховик може затягнути у свої тенета й перемолоти тих, хто в ньому крутиться (декого, до речі, він уже й поглинув). Чудово відомо також і те, що зараз, всупереч демонстративній єдності Партії регіонів, у ній відбувається протистояння кількох ще й внутрішніх сил. Цей прихований конфлікт рано чи пізно також відіграє свою роль.
— Як опозиційні, так і провладні партії задають низьку планку політичної якості, людям фактично немає на кого орієнтуватися. В такій ситуації де шукати сили громадянам?
— Коли ми бачимо в офіційних телетрансляціях, як Президент говорить такі речі, як, скажімо, «відірву голову», «повідриваю руки» — це наочна демонстрація того, яким є загальний рівень культури, зокрема й політичної, нинішньої влади, який буде стиль керування державою. Вихід один — створювати громадські об’єднання, незалежні профспілки, будувати громадянське суспільство та шукати лідерів, котрі не заплямували своєї репутації (і не лише перебуванням у владі чи продажністю, але й популізмом). Можна орієнтуватися на ті сили, які існували давно і з визначеною ідеологією та соціально-економічною програмою. Як варіант, варто домагатися юридичного закріплення певної законодавчої ініціативи за громадськими організаціями та впровадження механізму громадянського контролю. У нас є громадські та політичні діячі, котрі зберегли свою честь і котрих потребує нація. Людям варто об’єднуватися та не боятися виходити на протести, здійснювати постійний тиск на владу, врешті — бути готовими до революції, якщо влада, хоч від якої партії вона була б, продовжуватиме не помічати українського народу, а свої приватні інтереси задовольняти за рахунок громадян та держави.
