Певно, вже час трохи критичніше придивитися до ідеї так званого «повернення до Європи»: чи задовольняє вона Україну? Чому саме цим або іншим шляхом має йти економічний та політичний розвиток України? До того ж за останні роки з’явилося чимало небезпечних міфів про нібито величезні успіхи ринкових реформ у Центральній Європі.
Безсумнівно, здається, що логічним було б порівняти Україну із центральноєвропейськими країнами — кандидатами до ЄС, так званими Вишеградськими країнами, або «Новою Європою». Це порівняння має включати в себе короткий огляд шляху суспільної трансформації.
Чим була Україна на початку незалежності? Держава стовідсоткової соціальної орієнтації, тотально централізована економічно, стратегічний промисловий сектор (хоч який відсталий був його цивільний антипод), індустріалізоване сільське господарство (хоч яке малоефективне). До того ж Україна існувала як частина велетенської економічної системи, в якій постійно відбувався перерозподіл. Україна майже не мала боргу, держава оперувала багатомільйонною освіченою робочою силою. Перед Україною, з її феноменально терплячим народом, фактичним членством у ядерному клубі, стратегічним геополітичним статусом та ресурсами, пролягло багато шляхів.
Чим була стандартна центральноєвропейська країна наступного дня після краху комунізму? Звичайно, в кожній із цих країн існував безвідповідально величезний соціальний сектор. Здебільшого, це була країна обтяжена зовнішнім боргом, який накопичив комунізм за десятки років; країна тривалий час відрізана від радянських субсидій. Жодна із цих країн не мала ані помітного стратегічного сектора, ані серйозних покладів корисних копалин. Напівіндустріалізоване сільське господарство було розорене ще за ранньорадянських часів. Єдиним шляхом урятувати соціал-демократичні ілюзії була євроінтеграція як канал, яким пересувалися б структурні та регіональні субсидії ЄС.
Які висновки можемо зробити із цього? На початку періоду трансформації Україна та її сусіди опинилися в різних умовах — не ліпших, не гірших одне від одного, просто — відмінних. Країни Вишеградської зони (Чехія, Угорщина, Словаччина та Польща), за винятком Чехії, були вимушені проводити реструктуризацію та приватизацію внаслідок великих боргових зобов’язань. Отже, більша частина коштів від приватизації повернулася західним інвесторам у формі обслуговування боргу.
Реформи в Україні було власне почато лише в 1993—1994 роках, коли стало зрозуміло, що старі методи управління аж ніяк себе не виправдовують у новій ситуації. Зовнішнього тиску не відбувалося, адже українським урядовим інституціям треба було в першу чергу вирішити питання державності та ядерних озброєнь. Та й неможливо було здійснювати тиск через те, що не було боргу.
Угорська модель приватизації, тобто аукціон з участю майже виключно іноземних інвесторів, спричинила формування в країнах Вишеградської зони специфічного типу еліти —транснаціональних інвесторів. За винятком Польщі, національний товаровиробник залишається здебільшого тільки на харчопереробному ринку. Вишеградська зона не може існувати незалежно від Західної Європи —вона її сателіт.
Реформи в Україні, незалежно від мети, яку було перед ними поставлено, пішли іншим шляхом. Довготривала сертифікатна приватизація, акумулювання коштів довірчими товариствами та банками, масштабні валютні операції, пільгові кредити під імпорт, спекуляції енергоносіями, бурхливий розвиток тіньової економіки — усе перераховане стало з-поміж інших причин підгрунтям для появи національного інвестора та виробника. В Україні національний інвестор і товаровиробник захоплюють за підтримки уряду дедалі ширші сектори ринку, за винятком, можливо, високих побутових технологій.
Тобто Україна і згадані країни Центральної Європи пішли двома різними шляхами побудови того самого капіталізму. Якщо, приміром, угорське суспільство та економічний лад нагадують нині післявоєнну Італію, постфранкістську Іспанію або Грецію кінця сімдесятих, то Україна більше скидається на післякризову Америку або Чилі після падіння недовготривалого соціалізму.
До речі, середній рівень життя та економічного розвитку в Латинській Америці, всупереч багатьом міфам, істотно вищий за центральноєвропейський, хоча соціальна захищеність населення нижча за українську. Вищенаведений аналіз не мав на меті продемонструвати, нібито Україна випереджує за рівнем життя країни Центральної Європи, це було б статистичною нісенітницею. Проте вимальовується одна дуже істотна відмінність між двома моделями розвитку: якщо, за винятком Польщі, еліту країн «Нової Європи» складають службовці західних компаній, імпортери із Заходу, їхні місцеві партнери, то українська еліта здебільшого складається з національних промисловців, підприємців — великих власників та бюрократів. Стає дедалі зрозумілішим те, що для того, щоб Україні піти «європейським» шляхом, треба буквально перевернути все в цій країні з ніг на голову.
Наприклад, соціальний захист в Україні побудовано на трьох основних замінниках — на приватній власності на житло, знижках на оплату послуг та зайнятості в тіньовій сфері. У Новій Європі нічого такого не існує, окрім жалюгідних пенсій. Якщо пенсіонери не можуть із цієї пенсії сплачувати за квартиру, то їх викидають на вулицю. А то роблять це і просто так, тому що компанія хоче відкрити офісну будівлю. Так свого часу почав розвиватися діловий центр Будапешта. Піти шляхом Нової Європи — це значить піти цим шляхом. В Україні нехай квола, але якась інфраструктура починає гуртуватися навколо національних виробників. Ця інфраструктура створює нові робочі місця. Інфраструктура розвивається в Новій Європі знову-таки іноземцями для іноземців. Тому твердження, нібито іноземні промисловці та їхні інвестиції долучаться до розвитку національного бізнесу, виявилися міфом. Нові робочі місця не створюються. Піти шляхом Нової Європи — це значить піти цим шляхом.
Завдяки відносному протекціонізмові та з певних інших причин, на деяких важливих ринках український підприємець перетворився на гідного конкурента іноземному імпортерові. Ніякі зобов’язання не заважають Україні намагатися потрапити на світові ринки сталі тощо. За винятком Польщі, національні підприємці не створюють для західних імпортерів та промисловців жодної конкуренції — і в цьому інвесторам якнайактивніше допомагають уряди, що намагаються довести європейським інституціям свою відданість принципам вільної конкуренції. У той час, як сама Європейська Спільнота захищає як своїх експортерів, так і свої ринки будь-яким способом. Піти шляхом Нової Європи —значить піти цим шляхом. Економічно ідея української інтеграції до Європи обгрунтовується можливістю виходу на багаті західноєвропейські ринки. Але Нова Європа чомусь досі майже не скористалася цією блискучою можливістю. Навіть коли ці країни, можливо, стануть членами Спільноти, західні ринки залишаться для них іще тривалий час закритими. А їхні ринки майже повністю відчинені для західноєвропейців ще з моменту підписання договорів про асоційоване членство. Піти шляхом Нової Європи — значить піти цим шляхом.
Умови фактичної інвестиційної блокади та відсутності державної підтримки в Україні змушують українського виробника навчитися працювати на найжорсткішому ринку. Сьогодні, коли продажем Миколаївського глиноземного практично розпочалася велика приватизація, Україна має більше шансів одержати оборотні фонди для стрибка, ніж Нова Європа, де інвестиційні можливості вичерпуються, а боргові зобов’язання «з’їли» всі попередні кошти.
До того ж, згідно з результатами соціальних опитувань, населення країн Вишеградської зони демонструє дві досить відразні психосоціальні тенденції: меншовартість стосовно всього західноєвропейського, передусім німецького; і дедалі більше роздратування та неприязність до своїх східних та південно-східних сусідів, тобто українців, росіян, румунів, болгар та ін.
Проєвропейська риторика українського керівництва має озвучити якесь змістовне наповнення: чи ладна та спроможна Україна позбутися всіх надбань перебудови (хоч би якими вони були) для того, щоб піти діаметрально протилежним шляхом? Адже треба ясно, чітко і назавжди усвідомити: ми не периферія Центральної Європи, ми — країна, де склалася цілком відмінна від Вишеградської модель капіталізму. Який шлях перспективніший? Для якої моделі в України більший потенціал? Ось на які запитання треба відповідати українському керівництву, а не пропагувати беззмістовну модну проєвропейськість.
Друкуючи цю не беззаперечну, але оригінальну точку зору, «День» пропонує висловити свої думки щодо європейського майбутнього України своїм експертам і читачам.
