Займатися Україною — це своєрідна нова геополітична і геокультурна мода. Тому й не дивує, що нещодавно виявлене імперське минуле Київської Русі органічно «втискується» у рамки санітарних геокультурних і політичних проектів a la ГУУАМ. Навіть парламентарії з країн Північної Європи, очевидно, під враженням старих красивих доктрин, виступили з ініціативою про створення ще одного ЄЕП — з участю України й інших учасників балтсько-чорноморської дуги.
Розпорядження історією — це особливе мистецтво. Люсьєн Февр з іронією зазначав, що кожен історик дивиться на історію очима свого часу. І все ж хочу внести ясність ось у цей самий «погляд». Минуле — не інший паралельний світ і не фізичний простір, у який можна зануритися, зробивши один крок. Минуле — наш досвід і традиція, навичка і смисл, це ми сьогоднішні, з усім тягарем накопиченого людського багажу. Немає і майбутнього як такого собі усталеного простору, з його «іншим життям» й іншими світами. Майбутнє є нашою можливістю, нашим потенціалом у його реалізації за допомогою суб’єктивної волі, бажання й уміння. Сполученість минулого та майбутнього і є наша нинішня мить, її енергія й одночасно — її завершеність і смисл.
Василь Розанов писав про «споконвічно бабське» у російському характері. А ось що можна сказати про характер український, якщо його співчутливість дивовижно поєднується з раціональною вигодою і розрахунками?! Адже пристрасть, із якою триває торгівля Україною, порівнянна з пристрастю гідів-екскурсоводів у країнах-музеях, які навчилися торгувати чужою і вже малозрозумілою їм культурою.
Так, ресурси і потенціал України виглядають настільки бездоганно й очевидно, що тільки лінивий не прилаштував їх до якого-небудь чергового «простору». І все ж є щось таке, що турбує і не дозволяє ось так спокійно спостерігати за новими спробами «вдало прилаштовувати країну». Турбує своєю меркантильністю і банальністю, якоюсь приголомшуючою гендлярською діловитістю. Той факт, що нормою стала економічна вигода у чистому вигляді (чи то зарплата для солдата-контрактника у «гарячих точках», чи то розпорядження нафтогазовою трубою), без гуманітарної складової, — це явна ознака занепаду і деградації.
То яке майбутнє народжується сьогодні, у казані хижацької війни за власність і першого в історії сучасної України міжцивілізаційного воєнного конфлікту, де ми вже у коаліції? Яким буде минуле України, якщо наші політики- сучасники визнали як очевидний факт, що «Росія — цивілізація» нарівні з «Європою — цивілізацією» (зверніть увагу, як цілісності, що вже відбулися)?
ТУГА ЗА НАЦІЄЮ
Поліваріативність і постійна спрямованість уперед, гра на випередження, соціальні інновації — ось особливість процесів, у які без підготовки занурилася Україна. І трагедія сучасної України й українців полягає у неможливості механічно відтворити формулу «один народ — одна держава», таку популярну і технологічно зрозумілу якісь 150 і навіть 50 років тому.
Річ тут не тільки у політичних і соціопсихологічних особливостях розпаду СРСР, про що сказано вже чимало. Первісне бажання захистити досягнуте, відродити і зберегти — цілком природне, бо іншого на старті просто не було. У результаті грубий інтравертивний підхід до власної долі (обгородимося, побудуємо державу — й інтегруємося у «сім’ю народів») на практиці виявився ще більш руйнівним, ніж попередня «совєтизація» України у рамках Росії- СРСР. Доказів скільки завгодно, адже вони лежать на поверхні: дискредитація етнокультурної традиції як «шароварної культури», занепад сучасної літератури і відповідно — книгодрукування, вестернізація «покоління незалежності» і перетворення його на «сервісне покоління», відсутність культурної політики як такої. Я вже не кажу про сумний стан гуманітарної освіти на рівні середньої школи і колапс «мовної проблеми».
Рятівною соломинкою якийсь час виявлялася і класична ліберальна парадигма «політичної нації» з її громадянською самосвідомістю, державницьким патріотизмом й активною індивідуальною позицією. Але весь парадокс ситуації у тому й полягає, що у суспільствах, які не пройшли через повноцінний період національного саморозвитку, але «вкинені» у процеси соціального перепроектування, ліберальна «політична нація» може виявитися ще більш руйнівним способом самоорганізації, ніж попередня «етнонація».
Українське суспільство не атомарне, а швидше — молекулярне, і ці соціальні молекули аж ніяк не однорідні. Складна етнічна картина, помножена на соціальну багатоустрійність, сусідство сільської агрокультури з постіндустріальним устроєм мегаполіса, співіснування різних систем самоідентифікації — від «земельної» до професійної, — усе це може стати причиною нових, поки що непрогнозованих соціальних розломів. Політична нація по-українськи може обернутися конкуренцією на виборах до парламенту «партії шахтарів» із «партією кримських татар».
У сучасному світі переважна більшість сучасних національно-державних проектів субординована у рамках над-(пост-) національних процесів перевлаштування світу. Своїм власним життям тривалістю всього в одне десятиліття українці довели, що у рамках нового світу сором’язлива захисна позиція, яку з аймають нації-держави, прирі кає їх на другорядну роль у чужих програмах розвитку. Я не виключаю і можливості того, що в нинішніх умовах, коли власна еліта так і не змогла подолати концептуальну кризу, український проект модернової політичної нації може бути інстальований ззовні, — наприклад, у рамках нових соціокультурних проектів «російського світу» і «нової євразійської ідеї». Принаймні теза про Росію як цивілізацію примушує замислитися у цьому плані над багатьма речами.
ЗАГРОЗА ВТРАТИТИ ВАВИЛОН, АБО ЩО ЗА КАДРОМ
Досвід і традиція — нелегка ноша і важка щохвилинна праця для тих, хто його придбав або зміг прийняти як власний. Із цього погляду, із наших сучасників найбільше необтяжена нація — американці. Їхнє щастя — у їхньому «нескінченному» дитинстві та підліткових рефлексах. Чужий досвід, чуже знання, традиція — це лише ресурс, а якщо й багатство — то швидше у матеріальному, практичному смислі. Молода Америка схожа на молоду Європу середньовіччя, що стверджувала свою віру і свою історію ціною загибелі цілих народів і цивілізацій. Але, на відміну від своєї матері-Європи, американські пасіонарії готові написати історію не тільки для себе, а й для (і навіть за) інших.
Конкуренція проектів перевлаштування не тільки допускає, а й навіть припускає реінтерпретацію історії, історичних стереотипів і формул. Ось чому світ, так болісно реагуючи на політичну підоснову війни в Іраку, практично не помітив іншої, набагато серйознішої і сумнішої площини — фізичного знищення багатої культурної спадщини, з якою пов’язана історія Іраку. Вавилон вкотре зруйновано, а як пам’ять про нього у якому-небудь американському штаті Джорджія побудують Нью-Вавилон із музеями у вигляді зиккуратів. Хто знає, можливо, Вавилон поповнить «чорний список», у якому ацтеки, Крито-Мікенська цивілізація, а то й Атлантида?..
І все ж, незважаючи на всю болісність заданої теми, вона не виглядає оригінальною. Одним із результатів глобалізації стала поява досить чітко окреслених макроекономічних регіонів, що ввібрали у себе потенціал і ресурси окремих держав. Проте економічне взаємопроникнення перевернуло і звичне представлення цивілізаційної й етнонаціональної структури світу. Незважаючи на скороспішні прогнози про майбутню «війну цивілізацій» як про жорстке протистояння закостенілих ідеократичних цілісностей, у реальному світі розгорнулася жвава конкуренція за нові соціокультурні проекти, що фактично перевертають стереотипну цивілізаційну картину. «Французьке Середземномор’я» як частина великого європейського проекту — приклад такого типу.
Недостатній і поширений сьогодні економізований стереотип майбутнього. Не «світи-економіки» з жорстким економічним районуванням, а нові соціокультурні «світи» — н айімовірніші структури новітнього часу, який дедалі частіше іменують часом постм одерну. До речі, радикальне визначення цієї епохи як «постісторії», крім усього іншого, передбачає і реконструкцію минулого, і наявних просторів — передусім, політичного і культурного.
Цілісність і конкурентність кожного такого соціокультурного «світу» визначатимуть передусім:
— форми і способи соціальної організації (праці, побуту, комунікацій);
— традиції і соціокультурна «спеціалізація», здатність виробляти культурний продукт як універсальний для інших «світів»;
— ідеократичний потенціал, креативна здатність «світу» породжувати, утримувати й експансувати ідеї, пов’язані з проблемою розвитку.
У міру технологічної уніфікації національних економік і нових макрорегіонів на перше місце вийдуть особливості і конкурентні переваги соціумів (або, кажучи мовою сучасної економіки, соціального капіталу). Конкуренція соціокультурних світів розгортається на надекономічному рівні. Мірилом стає гуманітарний прогрес, тоді як дедалі опукліше окреслиться нерівномірність прогресуючих тенденцій у сфері техніки, технологій і матеріального виробництва, організації праці, духовній і культурній сфері. Таким чином, епоху матеріального панування й ідеологічного придушення змінює епоха культурної першості і геосоціальної ієрархії.
Світ соціокультурних «світів» вимагатиме і нової історичної картини, з переглянутими ролями і значущістю. Нові світи — це і нові ідентичності, де вже знайомі символи і традиції набувають нового значення і перспективи.
ЄВРАЗІЙСТВО
Я думаю, що одна з основних проблем, через яку блоковано соціокультурний і політичний розвиток України, полягає у цілковитій відсутності «великих ідей». У цьому випадку не йдеться про химерні «арійські» пошуки або Велику Скіфію. Я маю на увазі великі і, разом із тим, з реальними передумовами для втілення, геосоціальні проекти, здатні позначитися у простій і доступній ідеї розвитку. Адже для того, щоб освоїти і реалізувати власні «межі зростання», слід щонайменше забезпечити максимальні «горизонти».
До останнього часу Україну (у широкому значенні — еліта, громадяни-трудові мігранти і громадяни-«місцеві трударі», національний капітал у всіх масштабах) запрошували до чужих соціальних проектів, причому без особливої перспективи, але, можливо, — з якоюсь економічною цікавістю. І Європейський Союз, і реінкарнована Євразія-Росія — це «ми в іншому», тобто українці як «нові європейці», або як «нові євразійці».
Для того ж щоб осягнути хоч би у загальних рисах контури нової перспективи, досить уважно вдивитися у процеси, які розгортаються у знайомих євроазіатському та європейському просторах.
Дедалі виразніша євразійська фаза розвитку російського поліетнічного світу. З цим можна пов’язати і кризу російської природи російської державності (хай пробачать мені цю гру слів). Євразійський проект із гуманітарної рефлексії дедалі більше наповнюється соціальною плоттю і політичною кров’ю. Криза радянської цивілізації і ліберальні реформи розкупорили процеси гомогенізації народів і культур, які довгий час втримувалися у рамках радянської соціоетнічної ієрархії.
Євразійська ідея як нова національна ідея — це новий проект «російського світу» й одночасно — це відображення постслов’янської фази російського суперетносу, з реінтерпретацією історичної спадщини, поліконфесіональним устроєм, гомогенізацією етнічного простору.
На думку 71% опитаних росіян, Росія належить до особливої — «євроазіатської», або православної, — цивілізації, тому західний шлях розвитку не для неї. Тільки 13% вважають Росію частиною західної цивілізації. Це дані соцопитування, проведеного ВЦДГД близько року тому. Не слід гостро реагувати на православний компонент. 20 мільйонів мусульман, не враховуючи представників інших конфесій, — серйозний мотив для російської еліти шукати партнерства і в мусульманському світі, і кооперуватися з Китаєм тощо.
І саме з цього погляду сучасна Росія — це аж ніяк не відроджувана «Велика Російська Імперія», а народжувана заново Росія-Євразія як новий постслов’янський соціокультурний «світ», й він має своє самостійне майбутнє.
Але це — тема окремої розмови. Важливе те, що Україна повинна адекватно оцінити те, що відбувається, бо від цього залежить її самовідчуття і мотиви до майбутнього.
На моє переконання, сучасна Росія-Євразія — такий самий молодий і ще незрілий проект, як і Україна. Так, Україна має своє євразійське «минуле» (етноісторія, досвід, традиція), але якщо для України — це привласнений багаж, то для Росії — це єдино можлива перспектива.
Одночасно з цим розгортається і європейський проект «світу» — романо-германський і англосаксонський «світ» Малої Європи—ЄС, де інші народи-учасники дедалі більше набувають характеру «демографічного ресурсу». Нікчемний і грубий націоналізм у деяких країнах Центральної Європи та Балтії — природна захисна реакція, інстинкт самозбереження (і в Росії російський неофашизм — як переляк від постслов’янської перспективи, як виявлене нерозуміння і неприйняття такого майбутнього). Поступова германізація східноєвропейського крила дедалі більше загострює проблему перспектив з ідентичністю, особливо для слов’янських держав.
ПРОЕКЦIЯ IСТОРIЇ
Поліваріативність світу постмодерну не залишає нам жодного іншого шансу, крім як запропонувати свої варіанти його зміни й удосконалення. Бо проектування — безперервне буття цього світу, його суть (хоч у цьому і його обмеженість).
Нам слід позбутися пригноблюючого розділення «спадщина — традиція — майбутнє». У цій моделі майбутнє неминуче перетворюється на хронічний стан історичної ображеності і другорядності. І як результат — втрата своїх конкурентних переваг, консервація, поява реальної загрози розчинитися у сусідніх «світах», які українці так поспішно визнають «цивілізаціями». Формула життя, на мій погляд, розкривається в іншому ланцюгу «проекція — нова традиція — переусвідомлена спадщина».
Ще частково українці за «землею і кров’ю» і вже частково — співгромадяни молодої, але швидко занепадаючої політичної нації, ми вдивляємося у сусідні вікна «світів», намагаючись розгадати, звідки і куди ми йдемо. Найсумніше — ми отримуємо регулярні відповіді, які здаються простими і зрозумілими, але напруження не зникає. І я дозволю собі назвати причину цього неминущого напруження, яке, мабуть, є найголовнішим і найважливішим свідченням нашої життєвості і життєздатності. Напруження — це реакція на загрозу майбутнього, у якому українці й Україна можливі лише як своєрідний «демографічний ресурс» — у всіх вимірах одразу. Чи то постаріла Європа зі своїми мутаціями, чи постслов’янська Євразія, що тільки- но зароджується, молодий і агресивний Атлантичний «світ», контури якого ще тільки пробиваються крізь панцир Сполучених Штатів.
Разом із тим, Україна соромливо ігнорує наймогутніший потенціал, здатний забезпечити реалізацію якісно нового проекту й оформити новий соціокультурний світ зі співіснуванням і співучастю у двох уже розгорнених «світах» — Малому Європейському (Європейський союз із романо-германським стержнем) і Євразійському (стержень — Росія). Йдеться про можливості активної участі у створенні слов’янського «світу», органічними елементами якого могли б стати слов’янські народи і держави Центральної та Східної Європи, що мають багато спільного в долі, економіці й економічній поведінці, психології, культурі, побуті.
Досвід, традиція і спільне минуле — це всі пасивні передумови без могутнього мотиву «руху в майбутнє». Але такий мотив також існує. Слов’янський світ повинен стати ще одним компонентом Великої Європи як єдності романо-германського, англосаксонського і слов’янського світів. Тільки так ідея Великої Європи з технократичної вигадки перетвориться на нову реальність. Наведу думки, висловлені Романо Проді: «Масштабною вимогою часу є потреба узгодити в єдиній небувалій цілісності не тільки великі культури, які породили історично першу європейську спільність. Адже до цих двох культур — романської й германської, — пізніше приєдналися англосаксонська, а тепер і слов’янська, яка ось-ось вийде на європейську сцену… І в той час, коли Європа розширюється за рахунок великої культурної традиції слов’ян, необхідно більше, ніж коли-небудь, потурбуватися, щоб нічого з нашої спільної ідентичності не втратити і щоб усе могло співіснувати у вищому і могутньому синтезі» («Задум об’єднаної Європи»).
Моє переконання: місія України у рамках «слов’янського світу» могла б полягати у збиранні історій, відтворенні нових значень у взаємовідносинах групи провідних слов’янських держав- учасників Великої Європи: Україна—Польща—Болгарія— Чехія—Словаччина. Економічні проекти розвитку повинні органічно доповнювати нові соціокультурні завдання слов’янства у великому європейському проекті.
Таким чином, для України «слов’янський світ» може стати новою цілісністю в рамках великого цілого, і водночас — як ланка між романо- германською ойкуменою Малої Європи і новою євразійською ойкуменою Росії—Євразії.
Україна — ініціатор, який не «просить дозволу» а пропонує і навіть нав’язує, експансує своєю історією й ідеями, проводить нову слов’янську геокультурну політику, фінансує інформаційні й культурні проекти розвитку в рамках «слов’янського світу». Чому Україна і як це можливо? Україна була і залишається «прикордонною» країною не тільки у географічному, але тепер уже й у соціокультурному плані. Саме цей «граничний стан» дає їй одній унікальну історичну можливість нової проекції.
Варто також нагадати і слова мудрого Франтишека Дворника, який писав: «…ідея слов’янської єдності аж ніяк не зароджується, як це часто прийнято вважати, у XIX столітті в середовищі російського панславістського руху. Вона жила з самого початку історії слов’янських народів і продовжувала існувати протягом Середньовіччя аж до Новітнього часу» («Слов’яни в європейській історії та цивілізації»).
Складно і нереально? Що ж, натомість уже історія відреагувала новою націоналістичною хвилею у країнах ЦСЄ як формальною реакцією на загрози «європейського поглинання», а також цілком реальну германізацію і вестернізацію економіки, культури і навіть побуту.
Україні, як повітря, потрібен своєрідний «новий Ренесанс» духовно-інтелектуального і соціокультурного плану. Його результатом і може стати гармонійний перелив «української мрії» з її наївно- романтичною національною державністю в ідею «слов’янського світу» як у нову українську ідею. Ідеєю, що містить і передбачає творчу місію України в майбутньому «слов’янському світі» — частині Великої Європи.
