Продовження. Початок читайте в №13 «День»
5. НАТУРАЛЬНІ ШТРАФИ
Голодний мор — той самий голод, тільки більш тяжкий. Голод у СРСР мав своєю причиною хлібозаготівлі, а Голодомор — вилучення всіх продовольчих продуктів після того, як держава конфіскувала у селян хліб. Люди вмирали від голоду і до вилучення всіх продуктів, і в Голодомор. Обставини, за яких вони вмирали, не мали значення для них, але не для нас — їхніх нащадків. Бо в іншому випадку вже неможливо говорити про те, що влада рятувала робітничий клас чи сама рятувалася вивозом зерна від дефолту, який загрожував втратою власності за кордоном. Другий випадок — це використання голоду з метою вбивства. Це те, що ми називаємо геноцидом.
У позбавленому хліба селі вмирали ті, хто не мав добре поставленого господарства — бідняки, незаможники. Інші могли протриматися до наступного врожаю на продуктах, вирощених у власному господарстві. Після 1928 року крамниці перетворилися на розподільники, де отоварювалися лише ті, хто мав продовольчі та промтоварні картки. Продовольство можна було купити лише на селянських базарах або в крамницях державної фірми «Торгівля з іноземцями» (Торгсін), які почали продавати свої товари всім, хто бажав, але лише за валюту й побутове золото. Тому продовольчі запаси колгоспників і одноосібників набували для них стратегічного значення. У селах, позбавлених цих запасів, починався голодний мор. Адже конфіскація продовольства в широких масштабах автоматично призводила до зникнення базарної торгівлі, а валютних накопичень у селян не було.
Потрібно встановити, чи вдавалася держава до вилучення всього продовольства до Голодомору? Досі такого питання не ставили з тієї простої причини, що не відділяли загальносоюзний голод, у тому числі й в Україні, від українського Голодомору. Виявляється, конфіскація всякої їжі й раніше використовувалася владою як каральний захід, хоча забирали не все. Ось що писав 10 лютого 1932 року секретар комсомольського осередку села Полонисте (нині Голованівський район Кіровоградської області) Пастушенко в листі до Сталіна: «Зараз буксир над буксиром, бригада 86 осіб ходить 3 місяці й нічого не зроблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії вже перешпарили разів 60 кожну хату. Забрали до фунта всі городні культури, в колгоспі, в колгоспників залишили на душу 2 пуди картоплі, а всю до фунта — в заготівлю».
22 жовтня 1932 року політбюро ЦК ВКП(б) відрядило в УСРР хлібозаготівельну комісію на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим, а до Північно-Кавказького краю — комісію під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича. На певний час Кремль сформував у цих регіонах надзвичайні органи центральної влади. Постанови, які приймалися ними, підписували від свого імені регіональні керівники.
На підставі отриманих від Сталіна інструкцій Молотов написав тексти республіканських партійно-урядових постанов і надіслав їх знову-таки Сталіну (Голодомор 1932—1933 років в Україні. Документи і матеріали. К., 2007, С. 402). Після узгодження в Кремлі їх було опубліковано у вигляді постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада й постанови РНК УСРР від 20 листопада під однаковою назвою — «Про заходи з посилення хлібозаготівель». В обох постановах містилася вимога організувати вилучення зерна, розкраденого під час жнив, обмолоту та транспортування. Цей зловісний пункт означав, що держава санкціонує обшуки з метою конфіскації запасів зерна, які були в селян.
Нарівні з вимогою застосувати обшуки в постановах містився не менш зловісний пункт про штрафування боржників із хлібозаготівель м’ясом і картоплею. Таким чином, натуральні штрафи, на які скаржився генсекові комсомолець Пастушенко, були взяті Сталіним на озброєння і перетворилися на норму закону. Саме вони є візиткою Голодомору.
Наші російські колеги кожного разу говорять: у нас було те ж саме! Найбільш радикальні з них додають: якщо вже геноцид, то геноцид сільського населення в усіх зерновиробляючих регіонах! Тому поспішаю визнати, що випадки застосування натуральних штрафів як засобу форсування хлібозаготівель зустрічалися й у Поволжі, й у ЦЧО, і в сусідніх із Кубанню округах Північно-Кавказького краю. Не потрібно, проте, змішувати терор голодом із хлібозаготівлями, в ході яких могли використовуватися в окремих випадках такі методи, як натуральне штрафування чи конфіскація господарств із висилкою їхніх власників до північних регіонів СРСР. Нам не назвуть регіон, за винятком УСРР і Кубані, в якому натуральним штрафуванням було б охоплено всю сільську місцевість.
6. НАПРЯМОК «НИЩІВНОГО УДАРУ»
Сталінська команда інтернаціоналістів визнавала в своїх деклараціях лише один пріоритет у репресивній політиці — класовий. Декларування колективної відповідальності за національною ознакою Сталін зміг дозволити собі лише в ході війни на знищення з гітлерівською Німеччиною (заклики «убий німця!», депортації німців і так званих малих народів у пустельні місцевості Казахстану). У репресіях 30-х рр. національна складова ретельно маскувалася. Виселення десятків тисяч «німців-фашистів» і «поляків-пілсудчиків» із прикордонних з Польщею районів Правобережної України в 1934—1935 рр. проводилося в ситуації повної секретності як суто військовий захід. Удар по УСРР і Кубані в 1932—1933 рр. завдавався під виглядом боротьби з куркульським саботажем, який прирікав на голод місто й армію. Ми можемо лише зафіксувати «чистку» висловлювань, що вказували на репресії за національною ознакою, при їх публікації у відкритій пресі.
У другій половині 1932 року СРСР стояв на межі економічної катастрофи. Сільське господарство деградувало, хлібозаготівлі було провалено, в країні починався масштабний голод. Ряд відповідальних партійних керівників на чолі з А. Смирновим заявили про те, що генеральна лінія ЦК ВКП(б) у її сталінському виконанні являє загрозу для партії та країни. 27 листопада Сталін скликав об’єднане засідання вищих органів партії, члени яких до цього часу встигли стати його маріонетками — політбюро Центрального комітету і президії Центральної контрольної комісії ВКП(б). На ньому генсек поставив питання про «контрреволюційну» групу Смирнова. Дисидентів було покарано, а стенограму засідання — розіслано партійному активу з метою боротьби з інакомисленням.
2007 року Російський державний архів соціально-політичної історії та Гуверівський інститут війни, революції і миру опублікували правлену стенограму (розіслану партійному активу) разом із неправленою (яка фіксувала те, що реально говорилося). Зіставлення обох варіантів дає уявлення про те, що Сталін хотів сказати партійному апаратові, і що він вважав за краще затаїти.
У варіанті документа, який розсилався парткомам, говорилося про те, що в колгоспи і радгоспи проникли антирадянські елементи з метою організації шкідництва та саботажу. «Було б дурістю, — підкреслював генсек, — якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом». Отже, влада мала намір завдати «нищівного удару» по окремих колгоспниках і колгоспах. Напрямок удару виявлявся розмитим за всіма параметрами.
У реально виголошеній промові Сталін був відвертішим. Він назвав регіони, в яких діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії (Північний Кавказ, Україна, Нижня Волга), а також конкретних ворогів — білогвардійців і петлюрівців.
Північний Кавказ складався з 11 округів. У протоколі політбюро ЦК ВКП(б) від 1 листопада 1932 року цілі надзвичайної комісії Кагановича формулювалися таким чином:
«Доручити всій групі товаришів спільно з крайкомом виробити заходи для посилення хлібозаготівель на Північному Кавказі, особливо на Кубані, і безперечному виконанню плану озимої сівби; основне завдання зазначеної групи товаришів — виробити й провести заходи для зламу саботажу сівби і хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркульськими елементами на Кубані».
Якщо аналізувати цілі надзвичайної комісії з погляду співвідношення між частиною (Кубань) і цілим (Північно-Кавказький край), то виявиться, що частина явно домінує. Посланці Сталіна повинні були спілкуватися з крайкомом, і тому в сферу інтересів «групи товаришів» потрапляв увесь край. Хоча і в першому абзаці підкреслювалося: «особливо — на Кубані». У другому абзаці арена дій надзвичайної комісії означалася чітко — Кубань.
На засіданні бюро крайкому ВКП(б) 23 листопада Каганович не менш чітко змалював географічні пріоритети своєї комісії, але пояснив їх так: «Не потрібно брати Північний Кавказ загалом. Адже північна частина план сівби виконала. І хліб здала краще. Весь упор потрібно робити на Кубань». Дійсно, інші округи краще виконали план. Але Каганович не повідомив, якими міркуваннями керувалися в Кремлі, коли визначали регіональний зріз хлібозаготівельного плану.
Ми можемо передбачати, що особлива напруженість українських хлібозаготівельних планів, як і націлений на УСРР і Кубань вектор «нищівного удару» пояснювалися прагненням сталінського керівництва в корені ліквідувати можливість возз’єднання двох українських регіонів, а також виходу України з СРСР. Радянська держава мала зовнішній вигляд федерації союзних республік-держав, кожна з яких мала конституційне право на сецесію (тобто на вихід зі складу федерації). У тоталітарній країні з максимально централізованою владою такий розвиток подій здавався фантастикою. Але не потрібно забувати, що на початку 30-х рр. влада Сталіна захиталася під впливом економічної та політичної кризи, викликаної форсованими темпами індустріалізації і авантюристичною аграрною політикою. При гострій кризі здатність центральної влади контролювати ситуацію на периферії різко знижувалася, внаслідок чого конституційні декларації могли набути реального значення (що й сталося, але набагато пізніше — в 1989—1991 рр.).
Викладене вище допомагає зрозуміти мотиви, якими керувався Сталін у своїх діях. Однак для нас головним завданням є не встановлення мотивів, оскільки навряд чи можливо обгрунтувати їх документально, а реконструкція лиходійства, яке послужило причиною Голодомору. Виявляється, що така реконструкція можлива.
