Суд над екс-генералом Олексієм Пукачем може відбутися 28 квітня. Розглядатиметься кримінальна справа за обвинуваченням у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе в Печерському районному суді Києва. Про це УНІАН повідомило поінформоване джерело в суді. Нагадаємо, за даними ГПУ, досудовим слідством установлено, що обвинувачений, будучи службовою особою, на виконання наказів та вказівок міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка та інших посадових осіб, кримінальна справа щодо яких розслідується в окремому провадженні, у травні — вересні 2000 року перевищив владу і свої службові повноваження щодо громадського діяча Олексія Подольського та журналіста Георгія Гонгадзе і 17 вересня 2000 року умисно вчинив убивство останнього. Тим часом розслідування кримінальної справи проти Леоніда Кучми триває. Його підозрюють у перевищенні влади й службових повноважень, дачі незаконного розпорядження посадовим особам МВС, яке призвело до вбивства журналіста Гонгадзе і незаконних дій щодо журналіста Подольського. За словами генпрокурора Віктора Пшонки, ця справа скоро теж буде завершена. Без сумніву, всі ці події, які відбуваються навколо справи Гонгадзе, стануть частиною новітньої історії України. Про це «День» писав у № 67-68 за 15 квітня 2011 року. Пропонуємо вашій увазі продовження розмови.
ПРО ПОКАЯННЯ
Борис КЛИМЕНКО, кореспондент іспанської інформаційної агенції ЕФЕ (EFE) і російської служби Радіо Франс Інтернасьональ (RFI):
— Справжній оптиміст на зауваження песиміста, що гірше бути не може, завжди з упевненістю каже — може! Хто б міг подумати, що українське суспільство, незалежності держави якого вже виповнилося вісімнадцять років і воно мало б уже подорослішати, купиться на шахрайську оборудку «противсіхів»? І хіба ж хтось із цих пройдисвітів покаявся? Якщо взагалі пройдисвіт здатний до покаяння?
Правда, де б їм було вчитися Покаянню? Комуністична партія Радянського Союзу, знищивши та покалічивши в ГУЛАГу близько двадцяти мільйонів безневинних найкращих представників усіх народів, що населяли СРСР, хоч і засудила устами Микити Хрущова злочини сталінізму, але ж жодного разу не покаялася. Навіть на особистісному рівні...
Нам, мабуть, не варто скаржитися на нашу долю: навіть ті наші співгромадяни, що вибилися на вищі державні щаблі, змушені, попри всі родимі плями компартійного есересерівського рабства на їхній свідомості, працювати сьогодні на незалежність. Навіть до них через носорогову шкіру особистого інтересу пробилося державницьке слово Пророка — «У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
І хай нащадки ГУЛАГівських вертухаїв встановлюють пам’ятники чи не найкровожерливішому тиранові світу — Сталіну. Цю відрижку історії зітре молодь, яка виросла за часів незалежності й знає, чого варті особиста Свобода і державна незалежність! Хоча уже зараз їй могли б допомогти дорослі хлопці з Генеральної прокуратури України: адже ловити треба не тих, хто відбиває голову ідолу кривавого минулого, а тих, хто таких ідолів встановлює, пропагуючи ідеї терористичної держави. І карати їх, як у будь-якій державі це роблять із терористами усіх мастей.
До Мойсеєвих сорока років залишилося півстроку. Хай нам і доведеться весь цей час стримувати бажання рабів повернутися до звичного стійла, будьмо толерантними: вимирання рабів — надзвичайно оптимістичний процес!
Він веде до років здійснення громадських надій, суспільних здобутків, державного здоров’я і особистої — відповідальної! — свободи.
«МИ ПЕРЕБУВАЄМО НА ПОВОРОТНОМУ ПУНКТІ»
Леонід ПІЛУНСЬКИЙ, депутат Верховної ради Криму, голова Кримської організації НРУ:
— Наша історія — це історія поразки української демократії, вияв того, що за розбудову України взялась не та еліта, якій це належало. Це поразка істеблішменту України в процесі його будівничих зусиль, бо він не вмів будувати того, за що взявся. Нашу історію закладено в перші місяці незалежності, але українська еліта виявилася неспроможною провести люстрацію, закласти підѓрунтя для країни. Справа в тому, що впродовж довгих років за незалежність України боролись одні гуманітарії та інтелектуали, а країна впала в руки представникам зовсім іншої еліти, яка не була готова до будівництва незалежної країни. З перших часів ми не відсторонили від управління державою комуністичну партію, а комуністи робили все для того, щоб будувати країну для себе, а не для народу, й затягли радянське минуле ще на 20 років далі. Вони міряли про те, що повернеться совок, а коли зрозуміли, що повернути його неможливо, почали будувати все для себе, влаштовувати своє життя, а не життя народу. В нас дуже гарний народ, але дурний електорат, бо він не може розібратись у політиці й не може обрати дійсно будівничих для незалежної країни. Тому в нас нема історії, вони не зацікавлені в правді. Наша історія — це броунівський рух, який призвів до того, що все розвалилося.
Хто в нас усе записував? Тільки прокуратура: той шахрай, той стільки вкрав, той — більше, той убив, той зрадив, той створив злочинну групу. Це була єдина системна сила, яка щось фіксувала, але фіксувала, як виявилося, те, що робилось у коридорах влади, й тому ці записи сьогодні — це історія країни, хоч вони не писали саме історію, вони фіксували процес ницих прагнень тих, хто тоді заповнив коридори влади. А суспільство нічого не знало, засоби масової інформації були залежні від тих же коридорів влади. Тому й виявилося, що генпрокуратура — єдина, хто може написати хоч якусь історію.
Тут ще виникає запитання: а чому саме зараз почала писатися ця історія?
Тому що ми перебуваємо на якомусь поворотному пункті, після якого народ або почне писати свою історію, або ж знову переможе стара номенклатура. Але якщо історія буде написана генпрокуратурою, то це буде їхня історія, вони знову зафіксують підкилимну боротьбу, а не будівничий процес...
«ЗА ВСЕ, ЩО НАКОЇВ ЗА 10 РОКІВ»
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Інституту політичної освіти, Ужгород:
— Понад 10 років тому в розпал початку акції «Україна без Кучми» забагато громадян України проігнорували повстання проти авторитаризму. В результаті Кучма залишився президентом, а історія нашої країни так і залишилася до кінця не написаною. Події помаранчевої революції спізнилися на кілька років, авторитарний режим мав упасти значно раніше. Але найбільше винні в тому, що нинішня Генпрокуратура й адвокати Кучми, які стають заново «авторами» нашої новітньої історії України, є саме представниками влади 2005—2010 років. Згадаймо важливий факт: ще не закінчилися вибори 2004 року, а вже Л. Кучма й В. Ющенко домовилися, що попри зміну президентів Генпрокурором стає Піскун. Останній гарантував екс-президенту безпеку, а отже, відклав на п’ять років з’ясування окремих деталей справи. Потім було ліквідовано Кравченка, й тепер до кінця дізнатися деталі справи більш ніж проблематично.
Останні п’ять років позначилися ще більшим зростанням державної корупції та нехтуванням законами можновладцями. Сьогодні нема довіри до правоохоронної системи, адже застосовується вибіркове правосуддя. Кучма викликається в прокуратуру по справі Гонгадзе. Це що, єдина претензія до нього й єдина реальна справа, а інших влада не бачить? На жаль, не бачить.... Насправді Кучма мав би не вилазити з судів за все те, що накоїв за 10 років, власне, як і ті особи, які замовили нинішні його допити!
«ЧАС ВИВЧАТИ ВСІ ПРОЯВИ, ДУМКИ, ФАКТИ»
Віктор РАДЧУК, політтехнолог, історик, журналіст:
— Щодо новітньої історії України, то є причини дуже серйозного плану, які вплинули на правдиву фіксацію подій цього періоду. Так сталося, що в Україні більше навчилися імітувати демократію, а громадянське суспільство до цього стосунку не мало. Провина лягає на українську еліту, конкретно — на компартійну еліту, яка взяла на себе відповідальність за розбудову незалежної держави. Її еволюція також відбувалася з великими деформаціями, найпершою ознакою цього стала присутність у ній олігархату. Великі статки найбагатших людей, у тому числі на Житомирщині, формувалися за тіньовими схемами. Прикладом можуть слугувати багатства значної кількості народних депутатів України, високопосадовців, що є вихідцями з нашого краю. Є персонажі, які стали мільйонерами й мільярдерами за рахунок суто кримінальних дій, як-от рекет, влаштування борделів, «кришування» ринків, перегін з-за кордону старих авто. Яскравим прикладом у плані появи олігархів є процеси приватизації більшості великих підприємств області, таких як «Житомиробленерго», «Електровимірювач», «Промавтоматика», завод хімволокна, льонокомбінат, завод верстатів-автоматів, панчішна фабрика. З останніх — це ситуація навколо «Житомирських ласощів». Досі широкому загалу невідомі ні персональні власники цих підприємств, ні активи, які потрапили в їхнє володіння. В цій ситуації годі сподіватися на відкритість і повноту інформації щодо сфери політичного життя, адже в ньому головними персонажами стають ті ж самі особи або їхні ставленики. Загальна закономірність у написанні історії полягає в тому, що події найближчих минулих років залишаються на узбіччі аналізу, тут діє відомий принцип: велике бачиться на відстані. Нам, наприклад, пропонують (часто з боку представників нинішньої влади) не вивчати подій останніх 20 і навіть останніх 10 років, оскільки, бачте, в них багато суб’єктивізму. Але якраз саме зараз час і гостра потреба вивчати всі прояви, думки, факти цих періодів, аби мати найповнішу картину недавнього минулого. І воно видається сучасникам більш драматичним, ніж події 100-літньої давнини. Але за цим ховаються спроби гальмування суспільного розвитку. Новітня історія України — це історія великих, часто грандіозних трансформацій, у тому числі на рівні окремих сімей. А новітня політична історія Житомирщини останніх 10 — 15 років стала полігоном виборчих технологій, які затьмарили собою суть і зміст демократичних процесів. Тут, особливо в Житомирі, бачили олігархів дуже високого рівня, причому з незрозуміло де взятими статками, які банально «купували» депутатські мандати, місця в структурах влади. Житомир і Житомирщину не обминув і так званий імпульс помаранчевої революції, який насправді особливих завоювань демократії, гласності, публічності в політику не приніс. У цьому полягає головний драматизм останнього десятиліття.
«ПІДВОДНІ КАМЕНІ ЧАСУ»
Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:
— Варто замислитися, чи хтось у цій країні був зацікавлений у тому, щоб літопис останніх років вийшов правдивим, точним і не спотвореним? Політики? Певна річ, вони трактують історію на свій штиб, оскільки саме вона дає їм у руки карти, якими можна крутити, мов циган сонцем, припасовувати до партійних програм, ховати в рукав як останній аргумент. А самі історики: чи багато з них не купилися на ті чи інші преференції, аби лише залишитися в обоймі, не втратити звань чи здобути нові? Навіть якщо й є такі, то чи мали вони можливість ознайомити зі своїми працями доволі широке коло зацікавлених? Зрештою, а чи були зацікавлені батьки в тому, аби їхні діти вивчали у школах справжню історію, а не партійно-пропагандистський сурогат? Відповіді досі риторичні, хоча якою мала б бути історія останніх 10 — 15 років, знає чи не кожен українець середнього віку. Це була історія спроб і помилок, надій і розчарувань, захоплення і зневаги. Нормальна історія нормальної країни, що спинається на ноги. Нормальна історія колишньої колонії, яка поволі вчиться жити самотужки, тягнучи за собою вантаж стереотипів і рабських звичок. Нам ще не раз і не двічі доведеться спотикатися об підводні камені часу, позаяк навряд чи чужий приклад дасть відповіді на всі запитання.
«ПСИХОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ — ЦЕ ПЛІВКИ МЕЛЬНИЧЕНКА»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» (телеканал ЗІК), Львів:
— Новітня історія України — це суцільна кримінальна справа, в якій співучасниками злочину є влада й народ в однаковій мірі, а жертвою — бодай якась перспектива на майбутнє. У 2040-му зануритися в психологію української влади початку ХХІ століття нашим правнуками допоможуть плівки Мельниченка. Збагнути неоцинізм як критерій повсякдення допоможуть архівні записи політичних ток-шоу. А про ментальний рівень українців промовисто скажуть рейтинги «маргоші», «нашої раші» та «вечірніх кварталів». Усю новітню історію України я втиснув би в одне слово: самообман. Влада сама себе дурить, відчуваючи себе в Бога з пазухою. А українці самі себе дурять, що в них є Україна. В новітній історії України немає України. Є історія якоїсь території, на якій змушені жити різні люди, які хочуть різного, розмовляють по-різному та мріють про різне. Є почерговість зміни влади зі спільним знаменником — паразитування на бюджеті. Є окремі прізвища, партії та події, й усіх їх об’єднує одне — шкода для України. Сучасна Україна має шанси увійти в історію як антидержава, в якій усе навпаки: інформаційний простір — антиукраїнський, значна частина внутрішнього населення — антиукраїнська, державний апарат — проти людини, суди та силові органи — проти людини, а народ — сам проти себе. В країні, що пережила Чорнобиль, — відсутність екологічних рухів. Після масових репресій — зневага до своїх прав. Після Гонгадзе — безпорадність журналістики. В країні, яка народила Майдан, — зневіра. Хочу сказати, що українці повністю втратили свою суб’єктність в історії. Уже є одне змарноване покоління, яке не лишає ніякого сліду для 2040 року. Історію пишуть не вони. Пишуть ними. Пишуть замість них, тому що всі на це погодилися. Українці здали Україну добровільно, бо стало ліньки нею займатися. «Значить, не заслужили», — скажемо самі собі у 2040-му.
«...ІСТОРИКИ ВТРАТИЛИ ВПЛИВ»
Володимир ПРИТУЛА, керівник Комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Однаково погано і якщо українську історію писатимуть не українські історики, а зарубіжні, і якщо хай українські, але не історики, а слідчі чи інші представники правоохоронних органів. Зараз так сталося, що українські політичні події описуються мовою слідчих протоколів. І якщо через 20-50-100 років підняти протоколи цих слідчих дій, — а їх обов’язково піднімуть історики! — то частина цієї історії, а насправді брехні, може бути сприйнята як дійсний політичний процес в Україні нинішнього часу... Адже насправді в цій справі між собою змагаються різні політичні сили, клани, а може, навіть спецслужби.
Хто в цьому винен, що саме таким чином іде і саме таким чином пишеться українська історія? Звичайно, українська «еліта» — і економічна, і політична, і юридична, і літературна. Зараз історики втратили вплив на процес написання історії, і це дуже погано, адже тепер цей процес втратив об’єктивність.
Політики втратили важелі впливу і на економіку, і на історію. Цих важелів уже не мають і президенти. В меншій мірі це стосується Кравчука, який є продуктом радянської історії, але в більшій мірі це стосується Кучми і Ющенка, які не змогли використати ті шанси, які були надані їм історією для побудови незалежної і демократичної України. Особливо Кучми, який мав навіть законодавчі функції свого часу і не зміг вплинути на становлення держави, і саме за це він зараз розплачується. Ці принизливі виклики в прокуратуру, допити — це результат того, що він за два президентських строки не використав шанси забезпечити становлення України як нормальної, демократичної країни. А скоро в таку ж ситуацію потрапить і Ющенко, а з часом і Віктор Янукович, якщо він не використає шанси будувати незалежну і українську Україну...
