Вступ у третє тисячоліття знаменує великий перелом у міжнародній
політиці. Перелом передусім психологічний. Сьогодні цілком очевидно, що
повоєнний світовий порядок зламано. Ані рівень складності загальнолюдських
проблем, ані характер світової економіки, ані склад світових лідерів, ані
чисельність незалежних держав, ані конфігурація регіональних об’єднань
не відповідають повоєнним. Величезні кількісні зміни, що відбулися за останні
п’ятдесят з невеликим років, породили глибокі якісні зміни. Україна шукає
своє місце у зміненому світі, і світ шукає визначення Україні. Успіх цих
пошуків залежить від того, наскільки обидві сторони зможуть точно й адекватно
оцінити один одного.
НАШІ ІНТЕРЕСИ ТАМ, ДЕ НАШІ РИНКИ
Катастрофічний стан української економіки істотно звужує
простір для українських політиків у визначенні пріоритетних національних
інтересів України. Цілком очевидно, що сьогодні наші головні інтереси лежать
не в площині політичних декларацій і абстрактного пошуку ідентичності.
Політичні пристрасті, історичний негатив і стереотипи суспільної свідомості,
інші напівемоційні чинники нам доведеться відкинути. Свого часу зовнішньополітичну
позицію СРСР вважали дуже політизованою, що завдавало радянській економіці
величезних збитків. Беруся стверджувати, що українська зовнішня політика
сьогодні не менш політизована і збитки від цього не менші. Чим подібні
помилки закінчилися для СРСР, ми пам’ятаємо. Якщо країна не керується здоровим
глуздом, вона саморуйнується. Це очевидно...
Чому я закликаю тимчасово відмовитися від абстрактного
пошуку ідентичності? Тому що красиві культурологічні й історичні теорії
вщент розлітаються при зіткненні з економічними реаліями. Ми — не Радянський
Союз, бо його не існує ні в політичному, ні в економічному сенсі. Ми не
Росія, що ми дуже гостро відчуваємо при кожному обговоренні боргів за газ
або запровадженні Росією мита на імпорт з України. Ми не Європа, що ми
негайно усвідомлюємо при найменшій спробі пробитися на європейські ринки.
Тому ми можемо хотіти вважати себе частиною чогось. І тільки... На найближче
десятиріччя наша ідентичність приречена — ми Україна. Незалежна й нейтральна.
Порушити статус-кво нам не дозволять ані зовнішні, ані внутрішні обставини.
Виходячи з цього треба визначати стратегічні інтереси.
Наші реальні інтереси сьогодні просто не можуть повністю
співпадати ні з європейськими, ні з американськими, ні з російськими. Але
можуть мати чимало спільного з кожною зі згаданих сторін...
Так вже склалося, що Україна сьогодні критично залежить
від доброзичливої позиції міжнародних фінансових структур.
Залежить двояко: по-перше, ми поки не в змозі відмовитися
від фінансової допомоги, по-друге, нам потрібна політична підтримка авторитетних
фінансових організацій, без якої інвестор в Україну не прийде. Економіка
України настільки зруйнована невдалими господарськими експериментами та
напівреформами, що без інвестицій країна буде приречена на відсталість
за дуже низького рівня життя населення. Міжнародні фінансові структури
контролюються Заходом і це обумовлює довгострокову актуальність західного
вектора в зовнішній політиці Києва...
Росія ж не має вільних фінансів і російський інвестор не
зможе вирішальним чином вплинути на підйом української економіки. Зате
очевидна величезна залежність благополуччя України від господарських зв’язків
і рівня торгових відносин з Росією. Наприклад, попри фінансову кризу, 1998
р. Росія спожила 23% українського експорту...
Загальновідома і залежність України від постачання російських
енергоносіїв. Причому оплата за них часто вимушено проводиться на бартерній
основі. Складно уявити собі перехід України на альтернативну закупівлю
енергосировини, якщо врахувати, що частка бартеру в торгівлі з ринково
«просуненими» партнерами у нас мізерно мала. Так, якщо частка Росії в бартерних
операціях України у першій половині 1998 р. становила 61,2%, то США — 0,1%,
і навіть Туреччини — всього 0,4%. А за підсумками всього 1998 р. у товарообмінному
імпорті України 68,8% становили російські товари.
Більш того, Росія є основним споживачем продукції тих галузей
української промисловості, від яких багато в чому залежить «бути чи не
бути» Україні індустріальною державою. За перші дев’ять місяців 1998 р.
вона закупила 48% експорту українського машинобудування, 16% — чорної металургії,
15% — хімічної промисловості тощо.
Отже, цілком очевидно, що Україна не може нехтувати своїми
економічними зв’язками з Росією такою ж мірою, якою поки не в змозі уникнути
фінансової залежності від Заходу. Це зумовлює «поведінку» України на зовнішній
арені —категорично відмежовуватися від будь-яких стратегічних або ситуаційних
варіантів російсько-американського протистояння, мотивувати свої зовнішньополітичні
пріоритети виключно задоволенням господарських потреб. Але ж може основний
стратегічний союзник США — Канада займати альтернативну Вашингтону позицію
з ряду напрямів зовнішньої політики (наприклад, щодо Куби й Ірану), якщо
подібний вибір зумовлено національними інтересами...
Я за геополітичний «центризм», без екстремізму, провокацій,
ухилів і крену — нахилений стан погано позначається на здоров’ї економіки,
а отже — і на соціальній ситуації. Коли високопоставлений український політик,
багато в чому відповідальний за формування політики безпеки, раптом починає
вмовляти НАТО залишатися відкритим і провести «другу хвилю» розширення
— це мені здається вчинком не найбільш зваженим. З’являються роздратовані
заяви Лужкова про повернення Криму. Обстановка гіршає. А практично кожне
погіршення міждержавних відносин позначається на рівні економічних контактів.
Страждає від цього, на жаль, не високопоставлений чиновник, який робить
заяви, а «пересічний», якщо можна так сказати, громадянин. Бо ми втрачаємо
частину ринку, робочі місця... На жаль, українська зовнішня політика часто
так само відірвана від реальних інтересів громадян, як і внутрішня.
МІСТ У ІЛЮЗІЮ
Однією з небезпечних хибних думок є орієнтація на вичікування
й експлуатацію ідеї «моста», «буфера», «зв’язуючої ланки» тощо між Заходом
і Сходом (Росією, СНД). А не на активний, часто конфліктний, пошук виходів
на зовнішні ринки та формування пов’язаної з цим зовнішньополітичної стратегії.
Ніякої геоекономічної «скатертини-самобранки» історія нам
не подарує.
По-перше, в міру інтеграції Польщі в Євросоюз, а Білорусі
— в Союз Росії та Білорусі, межі ЄС і російського економічного простору
змикаються без якихось «проміжних ланок». А отже, роль «посередницьких
послуг» третьої сторони зводиться до мінімуму.
По-друге, ступінь прямих контактів між лідерами Західної
Європи та Росії, як на міждержавному, так і на колективному загальноєвропейському
рівні, настільки тісний, що навіть гіпотетично складно уявити ситуації,
в яких апеляції до українського посередництва можуть бути ефективними.
По-третє, зростаюче багатопланове співробітництво Росії
з державно-територіальними формуваннями Євроарктичного регіону (Данія,
Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Гренландія, Аландські та Фарерські
острови) дала підстави Північній Раді на її ювілейній 50-й сесії, що відбулася
з 9 по 12 листопада 1998 р., дійти висновку, що саме «північне вимірювання»
виконує роль «мостобудівника і зв’язуючого елемента в діалозі і співробітництві
між рештою Європи та Росією». І пригадаємо, що Фінляндія надійно справлялася
з такою роллю ще в роки існування СРСР.
По-четверте, на думку високопоставлених представників американської
адміністрації (зокрема Р.Морнінгстара) «ключова роль... географічного,
торгового і культурного мосту між Каспійським регіоном і Європою» відводиться
Туреччині. Що дезавуює відповідні претензії України з її проектами оформлення
«україно-транскавказької осі».
По-п’яте, як показали події останніх років, у разі виникнення
істотних розбіжностей між Росією та США, зокрема з питання про розширення
НАТО, посередницькі функції у справі ліквідації виниклих ускладнень досить
охоче й успішно виконують Франція, Німеччина, Італія. Не рахуючи Ради Росія
— НАТО, спеціалізованих підрозділів Атлантичного альянсу, зорієнтованих
на взаємодію з Росією, та відповідних міждержавних комісій.
Таким чином, замість «регульованого перехрестя» торгово-економічного,
дипломатичного, політичного, науково-технічного, інформаційного й іншого
обміну по лінії «Схід — Захід» Україна, внаслідок початково недолугої позиції,
дедалі більше перетворюється на узбіччя пожвавленої траси, випадаючи з
потоків загальноєвропейського руху.
РЕАЛЬНІ ПАРАМЕТРИ СПІВРОБІТНИЦТВА
Не можна ні недооцінювати, ні переоцінювати зацікавленість
в Україні її партнерів.
Почнемо зі Сполучених Штатів. Оцінити міру зацікавленості
американських бізнесменів у розгортанні ділової активності в Україні допоможе
характеристика «Уолл стріт джорнел»: «слаба ліквідність і сумнівні економічні
перспективи роблять (український. — Прим. авт.) ринок непривабливим для
операцій інвесторів, зрозуміло, окрім найбезстрашніших».
За багатьма показниками українській економіці взагалі «відмовлено»
в ринковому прогресі. Наприклад, серед виділених американським Інститутом
міжнародних фінансів 1997 р. «29 основних народжуваних ринків» Україна
відсутня.
У політичному сенсі шансів реально зацікавити США у України
не більше. Причому оптимістичні оцінки американських політиків тут дисонують
з песимізмом аналітиків.
На думку авторитетного американського експерта-міжнародника
Дж. Красно, висловлену в жовтні 1998 р., для підтримки нинішнього домінуючого
становища США у світі Вашингтону необхідно зосередити цільовий вплив (за
винятком, природно, розвинених світових держав, відносини з якими налагоджені
на інших засадах і умовах) на одинадцяти основних державах. Ці держави
вважатимуться лідерами у своїх регіонах і могли б виступати регіональними
ретрансляторами американських зовнішньополітичних інтересів. Перераховано:
Алжир, Бразилія, Єгипет, Індія, Індонезія, Китай, Мексика, Пакистан, Росія,
Туреччина та Південна Африка.
Немає України і в запропонованому директором Інституту
міжнародного розвитку при Гарвардському університеті Джеффрі Саксом розширеному
складі саміту основних країн планети. Саміту Дж. Сакс рекомендує адресувати
функцію розробки стратегії глобального розвитку. Аналітик апелює до можливості
доповнення «Великої вісімки» вісьма представниками країн, що розвиваються.
Зокрема, називаються Бразилія, Індія, Південна Корея, Південна Африка,
Нігерія, Чилі, Коста-Ріка. З більшою мірою імовірності можна припустити,
що восьмим членом «всесвітнього елітного клубу» мається на увазі неназваний
Китай, без якого ідея втрачає сенс, але ніяк не наша країна...
Іншим полюсом світової економічної та політичної могутності,
з яким пов’язані прагнення та надії України, є Євросоюз. Європа розглядає
європейські республіки колишнього СРСР як частину європейського історичного,
культурного і, частково, економічного простору. Єдина Європа просувається
до кордонів СНД і їй зовсім небайдуже, що собою представлятиме тутешній
ринок.
Небайдужа Європа і до можливої дестабілізації обстановки
в європейських республіках СНД на регіональній, етнічній, економічній основі.
Якщо для США подібний розвиток представлятиме побічний чинник, що підлягає
коректуванню з позицій глобальної американської стратегії, то для ЄС він
створить небезпечне вогнище напруженості на східних кордонах, що вимагає
широкої й дієвої участі.
Разом з тим, і в західноєвропейському напрямі сьогодні
можна констатувати наявність, швидше, гіпотетичного рівня розвитку відносин,
аніж стійких варіантів співробітництва.
Як і для США, для країн — членів ЄС Україна не є джерелом
енергоносіїв, ринком з підвищеною купівельною спроможністю (на якому розвинені
індустріальні держави можуть збувати широкий асортимент своїх товарів),
об’єктом масштабного інвестування. Галузі української промисловості, здатні
випускати продукцію на рівні світових стандартів (в основному оборонного
характеру, приладо- і машинобудування, металургії, хімії тощо або позбавлену
ознак високої технологічної складності) розглядаються на Заході як конкурентні
стосовно національного виробництва. Звідси — низький рівень імпорту основними
споживачами української продукції в Європі — Німеччиною та Італією. 1998
р., за даними Держкомстату, їхня частка в українському експорті склала
відповідно 5,1% і 4,4%.
Наше просування в Європу скуте тим, що ми багато в чому
розміряємо темпи проведення перетворень з російськими. Але Україна повинна
бути значно рішучішою, наприклад, у залученні іноземних інвестицій, у боротьбі
з корупцією. Оскільки ми потенційно — менш привабливий партнер, аніж Росія.
З цієї ж причини, до речі, нам у жодному випадку не можна просуватися на
Захід, нехтуючи інтересами Росії і конфліктуючи з нею. Нас у разі конфлікту
підтримають суто декларативно — відносини з Росією для Європи дуже важливі.
Росія важлива для ЄС тому, що містить найбільші світові
запаси природного газу, другі за величиною вугільні ресурси і восьмі за
величиною запаси нафти, будучи, в цей час, першим світовим експортером
газу і другим світовим постачальником нафти. Із загального обсягу зовнішньоторговельного
обороту Росії на частку Західної Європи припадає 35—40%, у той час як на
держави СНД — 25% і по 3—6% на КНР, США та Японію. Росія перетворилася
нині на п’ятого найбільшого імпортера і шостого експортера євросоюзного
ринку. Причому Євросоюзу належить майже половина від загального обсягу
іноземних капіталовкладень, інвестованих у Росію.
До того ж, на думку західних експертів, торгівля між Росією
та ЄС складає лише третину того рівня, якого можна чекати, виходячи із
загального обсягу російського сукупного валового продукту і близькості
Росії до ринків ЄС. І навіть нинішні господарські труднощі Росії не розглядаються
Євросоюзом підставою для згортання ділових операцій із РФ.
У регіональному вимірюванні Росія, як і раніше, розглядається
Західною Європою єдиним гарантом політичної стійкості СНД. І незамінною
ланкою, що зв’язує європейську й азіатську (насамперед китайську) економічні
системи в єдине ціле.
Особливе місце відводиться Євросоюзом Росії як антиамериканській
противазі, що ініціює процеси скорочення впливу в Європі США і НАТО на
користь становлення європейських оборонних структур. Подібний «розподіл
ролей» знімає багато в чому подібне навантаження із західноєвропейських
держав.
У зв’язку зі специфічною зацікавленістю ЄС у Росії, Україна
де-факто розглядається Євросоюзом як країна, що входить до російської сфери
впливу. Вона позбавлена можливості запропонувати альтернативні російським
або більш виграшні варіанти співробітництва із Західною Європою і об’єктивно
має у своєму розпорядженні обмежену економічну привабливість. Пріоритети
у відносинах Євросоюзу із сусідами чітко видно крізь призму прийому нових
членів. Черговість приєднання до ЄС розподілена між Польщею, Чехією, Угорщиною,
Словенією, Естонією та Кіпром як країн «першого ешелону» і Болгарією, Румунією,
Словаччиною, Литвою та Латвією — у «другому ешелоні». Україна ж не може
пробитися навіть у асоційовані члени.
Можливо, Україні доведеться розраховувати на співробітництво
з великими європейськими корпораціями.
По-перше, корпорації керуються міркуваннями стійкого отримання
прибутку, а не геоекономічними чи геополітичними масштабами і перспективами.
Тому, якщо Україна створить кращі умови, аніж Росія та інші її сусіди,
європейські ТНК сюди прийдуть.
По-друге, цілі створення Євросоюзу і запровадження євро,
власне, і покликані надати «друге дихання» наступальній тактиці Старого
Світу в економічній і фінансовій війні, що ведеться корпораціями на основі
регіоналізму.
По-третє, орієнтація на рівень співробітництва із західноєвропейськими
корпораціями виправдана перспективою подальшого зростання їхньої ролі та
посилення впливу в Євросоюзі. Європейські ТНК можуть згодом стати лобістами
України в європейських структурах. Як зазначала в липні 1998 р. французька
газета «Монд дипломатик», вже «зараз чимало фірм відіграють у міжнародних
справах більшу роль, аніж нації чи народності».
ОБЕРЕЖНА ІНТЕГРАЦІЯ
Сьогодні нам треба дуже акуратно підходити до питань просування
на Захід або на Схід. Українські політики справа і зліва вважають правилом
хорошого тону заклики до негайної інтеграції в певні економічні і політичні,
а часто — навіть військові структури.
Щоб зрозуміти, чому різка інтеграція для України з Росією
небезпечна, — досить поглянути на російські військові витрати, закладені
в бюджет-99. На душу населення вони утричі більші, аніж в Україні. За повномасштабної
інтеграції Росія, напевно, запропонує усунути «перекіс». Але економіка
нашої країни подібного навантаження не витримає.
Куди менш очевидними здаються недоліки поспішної інтеграції
на Захід (тим більше, що вона поки нереальна). Але такі недоліки є. І вони
повчальні. Скористаємося прикладом країн Східної Європи...
Як зазначає заступник директора гамбурзького Міжнародного
інституту політики й економіки П.Робейзек, у Східній і Західній Європі
останнім часом з’явилося багато доказів «обмеженої сумісності стратегічних
цілей».
Обидві частини континенту переслідують хоч і багато схожих,
але дуже мало по-справжньому спільних задач. «А спільне для Заходу і Сходу
прагнення до зростання добробуту швидше роз’єднує, а не об’єднує їх». По-перше,
високий рівень приватного споживання у східноєвропейських державах блокує
диктовану економічними обставинами необхідність помірності і стриманості.
По-друге, західні підприємці прагнуть обмежити сферу виробничої діяльності
колишніх соцкраїн випуском малоцінних первинних продуктів і напівфабрикатів.
За цих умов «відкат до залежності від старих ринків цілком реальний, —
підсумовує П.Робейзек. — Товари тисяч східноєвропейських фірм не користуються
попитом на західних ринках. Схоже, що багато хто з них просто не може підлаштуватися
під вимоги західних споживачів»...
Можна констатувати, що європейський економічний простір
виявляється розділеним на розвинений індустріальний центр — країни ядра
— і відсталу периферію. Причому країнам периферії доведеться з величезними
труднощами пристосовуватися до ситуації, жертвуючи традиційно сильними
галузями економіки, долаючи соціальні конфлікти. Для господарської адаптації
однієї лише Польщі необхідно знайти 350 млрд. доларів, що, на думку віденського
Інституту порівняльного аналізу світової економіки, абсолютно нереально.
ПОЛІТИКА РЕАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
Внесок України в європейську безпеку важко переоцінити.
Україна рішуче покінчила з величезним ядерним і ракетним потенціалом, що
дістався їй від СРСР, значно скоротила звичайні озброєння. А от гарантії
безпеки, надані Україні натомість, виявилися примарними.
Дивно, що деякі гаранти безпеки України трактують європейську
безпеку як досить високу для того, щоб Україна обходилася без ядерного
потенціалу. Але разом з тим як досить низьку для забезпечення власних інтересів,
що їх спонукає до розширення НАТО на Схід.
Взагалі, чи нормальне становище, коли військовий блок —
членом якого Україна не є — набуває невідповідно більшого впливу на її
захист від зовнішніх загроз, аніж сама Україна?
Якщо йдеться про створення ефективної колективної системи
безпеки, вона не може поширюватися лише на країни НАТО. В Україні вітали
б перегляд статусу ЗЄС, який дозволив би «розширити» саме цю організацію
на Схід. Причому розширити швидше, аніж ЄС, і далі, аніж НАТО. Європейські
країни об’єктивно не зацікавлені у конфронтації з Росією. Росія це розуміє
і тому з розумінням ставиться до розширення європейських структур.
«Сіра зона» безпеки реально існує, в чому переконує приклад
Югославії. Очевидно, що якби Югославія проводила повністю лояльну до Заходу
політику, кризи не було б. Ніхто не бомбардує британські військові об’єкти
в Ольстері, іспанські — у Країні Басків тощо. Ніхто не вводить туди інтернаціональні
військові контингенти. І це цілком розумно...
Очевидне й інше — якби Югославія була військовим союзником
Росії (сьогодні — у зв’язку з діючими міжнародними обмеженнями — військове
співробітництво країн можна вважати лише умовним), НАТО не наважилося б
«виховувати» її такими засобами.
Косово, безумовно, результат гри провідних світових держав
у геополітичні ігри. Саме тому у провідних західних ЗМІ так мало заяв керівників
малих країн — членів НАТО і нейтральних держав з косовської проблематики.
При бажанні підійти до розв’язання проблеми Косово з розумінням,
не можна було б знехтувати очевидним фактом — ситуації, які формувалися
століттями, не вирішити протягом декількох тижнів за столом переговорів.
Тим більше за колосального тиску ззовні. Позиція більшості країн Заходу
стосовно сербів була упередженою з самого початку. Недопустимий приклад
— вивчення масового поховання албанців, коли експерти не можуть визначити
винних, а чиновники негайно висувають обвинувачення сербам.
Я не торкатимусь етичного боку проблеми. У Косово масово
порушуються права людини і цьому має бути покладено край. Питання лише
в тому, яким шляхом. І чи допустимо при цьому нехтувати міжнародним правом...
До речі, етичне підгрунтя — в пориві відвертості — успішно опускають і
деякі американські посадовці. Так, заступник міністра оборони США з політичних
питань Уолтер Б. Слоукомб 17 березня ц.р. перед комітетом Палати представників
зі збройних сил вельми відверто заявив: «Конфлікт у Косово загрожує нашим
ретельно продуманим національним інтересам, навіть якщо не брати в розрахунок
наше суто людське співчуття жертвам конфлікту»...
За умов явного ігнорування позиції Сербії, нехтування норм
міжнародного права (готовності фактично окупувати частину сербської території
навіть без згоди Ради Безпеки ООН), силового тиску симпатії до сербів в
Україні різко зростуть. Особливо якщо врахувати, що Сербія, як і Україна,
— переважно слов’янська і православна країна і що Україна перебуває під
сильним російським інформаційним впливом. Зростання симпатій до сербів
означатиме різке зростання антизахідних настроїв. А це в українських умовах
означає одне — різке зміцнення позицій лівих напередодні президентських
виборів...
За подібних обставин особливо важко буде знайти аргументи
на користь незалежного і нейтрального статусу України. Адже якщо «сіра
зона» безпеки стала реальністю для Югославії, не виключено, що вона стане
реальністю і для України...
Доводиться констатувати, що для світової політики реально
існує «проблема 2000 року». І ця проблема полягає в невідповідності структур
безпеки вимогам часу, геополітичним реаліям. В усуванні малих і нейтральних
держав від реального розв’язання питань безпеки, а ширше — світового порядку
початку третього тисячоліття загалом.
ПОВЕРНЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ В УКРАЇНУ?
Захід сьогодні дуже недооцінює небезпеку аномального розвитку
внутрішньополітичної ситуації в Україні. Так, наш Президент і його команда
«загралися» у створення біполярної системи на виборах. Допомагають лівим
набрати очки. Причому найбільш радикальним лівим. Вважається, що це підвищить
шанси Президента Кучми на переобрання. Але в результаті, за умов жахливого
зубожіння населення і крайньої гостроти соціальних проблем, Президент може
виявитися наголову розгромленим лівою опозицією. Є сотні прикладів того,
як «тонкі» і «контрольовані» процеси в нестабільній країні виходили з-під
будь-якого контролю.
Яких же гарантій безпеки шукатимуть ліві у разі перемоги
на українських виборах? Вони це продемонстрували, запропонувавши переглянути
без’ядерний статус України. З переглядом без’ядерного статусу країни ми
опинимося за крок до участі в ядерному протистоянні.
І Україні воно ні до чого, і Заходу, гадаю, теж. Чи послужить
такий розвиток подій справі досягнення миру та стабільності в Європі? Сумніваюся...
ПОСТСКРИПТУМ
На церемонії прийому нових членів НАТО Генеральний секретар
альянсу Хав’єр Солана зазначив: «Необхідно активізувати наше співробітництво
з Україною, щоб допомогти цій державі, котра відіграє важливу роль, знайти
своє належне місце в новій Європі». Гадаю, НАТО треба зробити найактивніші
кроки, щоб переконати українських політиків у неагресивному характері розширення
і в істинній трансформації альянсу...
Гаслом же для української зовнішньої політики я обрав би:
«Рівновіддаленість, поступовість, національні інтереси».
