До редакції продовжують надходити відгуки на статтю відомого українського політолога Вадима КАРАСЬОВА «1991/2004: «дві революції» та проблема української ідентичності» («День» від 9 серпня 2005 року). Судячи з бурхливої реакції на цю публікацію, питання, якою має бути українська ідентичність і які цінності — національні чи загальноєвропейські — для українців превалюючі, хвилює багатьох наших громадян. Тобто дві думки, з якими ми пропонуємо ознайомитися нашим читачам сьогодні, — ще далеко не кінець нашої дискусії.
Стаття розпочинається із твердження, що «територія нинішньої України сформувалася з уламків імперій і країн, які наділені різними культурними генокодами». Історик М. Драгоманов ще в ХIХ ст. описав кордони території, де жили етнічні українці, — ці кордони майже повністю збігаються з нинішніми кордонами незалежної України. Те, що українські землі в різні часи входили до інших імперій і країн і підпадали під їхній вплив, — це так. Правильно й те, що Україна є унітарною державою, в якій три чверті населення складають етнічні українці, в тому числі й у східних і південних областях України.
Не зовсім зрозуміло, навіщо автору знадобилося обгрунтування таких понять, як територія і простір. Для того, щоб стверджувати, що «при цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв’язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом всього того, що відомо під іменем нації — держави»? Напевне, панові Карасьову відомо, що справді була держава Русь зі столицею в Києві, Галицько-Волинська держава, Козацька доба, Українська Народна Республіка, Українська Радянська Соціалістична республіка. Україна має довгу героїчну і трагічну історію.
Автор статті стверджує, що «в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура, досі точаться суперечки, якою повинна бути українська ідентичність, яким повинен бути український патріотизм — етнічним, громадянським, лінгвістичним або якимось іншим. Автор чомусь не припускає, що він має бути національним. Натомість вводиться поняття «демократичний патріотизм». «На відміну від «націоналізму» та «націоналістичного» патріотизму, демократичний патріотизм робить політичні інституції, цінності та Конституцію основою загальної лояльності».
Але ж у всіх країнах світу патріотизм і націоналізм — синоніми! У липні цього року в газеті «День» була опублікована стаття Анатолія Гальчинського «Націоналізму — так». Він справедливо стверджує, що ХIХ і початок ХХ ст. пройшли під гаслами націоналізму — національного самовизначення, виявлення високого почуття національної гордості у громадян.
Більшість недержавних народів здобули свою державність раніше, ніж Україна. Нині це процвітаючі нації. Українська нація понад 300 років перебувала під ярмом поневолення, вона з власної історії знає, що таке національний геноцид, має історичне право на своє національне обличчя, гегемонію національної ідеї, врешті-решт — на розумну долю конструктивного націоналізму. На жаль, в статті В.Карасьова навіть згадки немає про національну ідею, без якої жодна країна світу не досягла передових позицій у загальнолюдській цивілізації, — без національної ідеї неможливо залучити широкі верстви населення до глобальних перетворень.
Хочеться процитувати великого українця Бориса Олійника: «Хто любив своє, обзивали націоналістами, але ж нормальний націоналізм — це патріотизм. Нормальний патріотизм — це здорове начало. Якщо своїх не любиш, — ніхто не повірить, що ти любиш інший народ. Антипод патріотизму — націонал-шовінізм». Коментарі тут зайві.
Не можна погодитися з автором статті й у тому, що він ніби відкидає національний характер нашої держави, порятунок України вбачає у «демократичному патріотизмі», «постнаціональному націоналізмі», «демократичнi ідентичності» тощо. Він стверджує, що «для зміцнення української ідентичності нема необхідності активувати «націоналістичну уяву» і захоплюватися форсованою українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру тощо». Мені особисто більше імпонує позиція прем’єр-міністра Криму А.Матвієнка, який пропонує політику українства замість українізації. Це принесло б Україні велику користь.
Битва — за минуле, виграш — майбутнє.
