Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Україна пережила пекло — і це був геноцид

17 листопада, 2006 - 00:00
ВІЧНІСТЬ ДЖЕЙМСА МЕЙСА / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКA / «День»

Коли розгладжуєш пучечками кущики самшиту, фіалок та чорнобривців, вдивляєшся в напрочуд живе, усміхнене фото біля хреста на могилі мого покійного чоловіка, попри біль і гіркоту, яку повсякчас відчуваєш, все ж десь у серці жевріє надія: ось дощ пішов — то якийсь знак від нього, полагідніло сонце, повеселіли квіти. Сніг кучугурами, а ти стоїш і вишукуєш віночки з ялини, прикрашені калиною, хтось бережно поклав білу троянду, хтось пучечок жита.

Якась, очевидно, його студентка почепила на хресті пучечок різнокольорових стрічок, а то раптом несподівано натрапляєш на чудової роботи горщик із незабудками. Осінь, весна, літо, зима, вітри, схід і захід сонця без тебе, Джиме... Без тебе... І нічого не закінчилося, все лише починається і для тебе, і для мене в якомусь іншому нетутешньому вимірі, під іншим місяцем і сонцем доки тебе пам’ятають, до тебе приходять, тобі кланяються.

А Байкова гора розростається монументальними пам’ятниками, вона в мармурі, граніті й ось уже півтора року я відчувала якусь немислиму вину перед тобою, Джиме, бо який би не був би мені дорогий цей клаптик землі, а все ж це наша українська традиція поставити якийсь знак надовго. Викарбувати ім’я свого коханого навіки.

Завдяки скульптору Володимиру Кореню маємо ще один гранітний енергетичний спалах на Байковій. Там, де спить мій Джим, наш професор Джеймс Мейс. Цей надгробок так довго і важко виношувався, з такими моральними і фінансовими муками творився, у такій нелюдській самотині, що коли я побачила його у всій повноті — защеміло серце. Бо ось тут, нині чи не в кожному часопису згадується його ім’я, праці, трудами редакції газети «День» вийшла книга «День і вічність Джеймса Мейса», йде робота над його архівами та бібліотекою в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», трудами Президента і уряду ще одна частина його безцінного архіву про Голодомор і геноцид буде видана, нарешті, і в Україні. Чомусь мені здається, що з офіційними перепонами, як от розтаможення, перевезення, сортування — з цим ми впораємося. На ґрунті його літературної спадщини неминуче з’являться молоді нові вчені- мислителі, для яких історія рідного народу стане справою честі й совісті. І там, в історичних розгалуженнях, відшукаються відповіді на непрості запитання, які задає нам сьогодення. Посмертно присвоєно Джеймсу Мейсу звання кавалера ордена Ярослава Мудрого. Є чимало різноманітних видавничих пропозицій. Я з цим затягнула, та поки я не виконала основний вдовиний борг — упорядкувати могилу — все інше відійшло на інший план. Бо це те, що ніхто, ніяка держава, ніякий спонсор не зробить і не допоможе. Бо це тільки моя приватна справа.

Конференції, симпозіуми, акція «Запали свічу!» — все це сьогодні робиться, рухається, до народів світу починає доходити, що Україна пережила пекло — і це був геноцид. Уже після смерті Джеймса пролунало, що сьогодні Україна переборола всі медико-психологічні та соціально-політичні наслідки Голодомору. А ще заклики від комуністів просто забути, бо «то було давно і неправда». І тут я хочу звернути увагу читачів на статтю Джеймса «Україна як постгеноцидне суспільство», де він наводить причинно-наслідковий зв’язок практично усіх наших негараздів із тектонічного зламу України в 1930-х роках. І це стосується сьогодення, і я вірю Президенту, що Україна доб’ється визнання ООН Голодомору 1932—33 років геноцидом, як злочину проти людства і людяності, що не підлягає строку давності. І нехай не будуть на лаві підсудних сталіни, молотови, кагановичі, хатаєвичі, честь їм числа — варварам і вандалам, але суд обов’язково відбудеться над системою, ідеологією, яка зневажила ім’я Господа на землі.

Я з трепетом омацую гранітний надгробок. Тут уже немає місця квітам, тільки зелена трава спіральною дугою обвивається навколо метеоритного погруддя. Журливою сльозою цей камінь злинув з неба. І немає нічого, немає нещаснішого у цій закам’янілості й неминучості. Тільки ім’я, роки... І слова:

Прощай і прости нас, кохана людино.
До тебе сльозою течу.
Вдовину, сирітську, нетлінну,
Запалюй свічу Україно!
Запалюй свічу!

18 листопада на Байковому кладовищі відбудеться освячення пам’ятника Джеймсу Мейсу. О 12.00, 49 дільниця. Запрошуються всі небайдужі.

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
Газета: 
Рубрика: