Сьогодні практично будь-яка значна подія, що відбувається за межами України, істотно впливає на події в нашій країні. «В сучасному світі з його глобалізацією все виразніше проглядається тенденція стирання межі між внутрішньою i зовнішньою політикою. Процеси, що відбуваються всередині країни, стають фактом зовнішньої політики i навпаки». З цим висновком відомого російського політолога Андрія Мельвіля важко не погодитися. Його підтверджують не лише події в Югославії та Чечні. З цієї точки зору зрозуміло, що підписання Союзного договору між нашими найближчими сусідами неминуче значно вплине на Україну. Питання лише в тому, з яким знаком буде цей вплив — зі знаком плюс чи мінус.
ПРО ПОЛІТИКУ БАГАТОВЕКТОРНОСТІ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ
Був короткий період, коли існувала ілюзія про можливість приєднання Росії до «цивілізованих держав». Захід посилено пропонував свої цінності i стандарти Росії, яка (принаймні зовні) намагалася їх сприйняти i адаптувати до своїх умов. Загалом можна було розцінювати дії Заходу як спробу перенесення цінностей західної демократії на російський грунт, де за сторіччя міцно закріпилася азіатська модель управління. Ці спроби загалом успіхом не увінчалися. «Прекрасна епоха» (за словами Віталія Портникова) була недовгою, i в кінцевому результаті все повернулося на кола свої: Росія знову протиставила себе західному світу. А нова «холодна війна» стала сумною реальністю. Причини цього i винуватці — окрема i дуже важлива тема. Нас цікавить більше становище України в нових умовах, що остаточно оформилися: Росія проти Заходу i Захід проти Росії.
Політика багатовекторності, яку намагалося провести українське керівництво, виглядала самодостатньою i повноцінною лише в теорії. Насправді в останні три роки в зовнішньоукраїнській політиці один напрямок усе-таки переважав — у бік зближення з Росією (та Білоруссю). Відображенням цього стало зміцнення авторитарних тенденцій у керівництві i навпаки — що більше проявлялися ці тенденції, то більше чаша терезів схилялася в бік зміцнення відносин зі Сходом. І, відповідно, тим далі відходили ми від Заходу, оскільки для зближення і з ЄС, і з США потрібні були прямо протилежні перетворення. Тому не дивно, що намічене на 1996 рік підписання договору між ЄС і Україною так і не відбулося.
НА НОВОМУ ЕТАПІ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
Політика багатовекторності остаточно втратила видимість цілеспрямованої програми після різкого посилення протистояння Росії та Заходу на початку цього року (конфлікт навколо Югославії). Росія та Захід «посварилися» не через Косово; ці події послужили лише каталізатором процесу погіршення відносин між ними. Україна вже тоді постала перед необхідністю зробити свій вибір, але через інерцію постаралася всидіти на двох стільцях, що все далі й далі роз'їжджалися в сторони. Леоніду Кучмі та уряду було не до коригування зовнішньополітичного курсу — в країні повним ходом ішла передвиборна кампанія.
Після закінчення виборів українське керівництво «раптом» зрозуміло, що геополітична ситуація істотно змінилася: центри тяжіння — ЄС і Росія — виявилися практично взаємовиключаючими один одного. В умовах протистояння між ними стало абсолютно очевидним, що створювати навіть видимість політики багатовекторності вже не вдасться.
Росія, протипоставивши себе західному світу, природно звернула більш пильну увагу на країни так званого «близького зарубіжжя». Розширюючи сферу свого впливу, вона, передусім, активізувала процес об'єднання з Білоруссю. Природно, що Росія одночасно була зацікавлена в тому, щоб не випускати зі сфери свого впливу Україну. Тим більше, що Україна за останні роки опинилася втягнутою в цю сферу дуже сильно. Якщо відносно європейського вектора розвитку України переважали переважно розмови й добрі побажання, то в українсько-російських відносинах спостерігалася досить тісна «співпраця» — збереження i зміцнення енергопаливної залежності від Росії, активна діяльність російських компаній на українському ринку, втручання російських олігархів у політичне життя України (починаючи від передвиборних баталій і закінчуючи боротьбою за прем'єрське крісло). I все це на тлі розмов про незалежну політику i збереження багатовекторності...
ПРИБОРКАННЯ «НЕПОКІРНОЇ»
Можна було припускати, що, проголосивши відкритість договору для всіх бажаючих вступити в новий Союз, Росія не буде бездіяльно чекати поки хто-небудь зважиться приєднатися до нього. Навпаки, природно було чекати, що Росія зробить цілком конкретні кроки для того, щоб у якій-небудь формі активізувати наближення України до цього утворення. З точки зору Росії, це було цілком закономірно, тим більше, що певні передумови для цього вже склалися: 1) Україна й так уже зблизилася з Росією та Білоруссю; 2) вона перебуває в залежності від постачання російського газу та нафти; 3) російські монополії та олігархи мають свої прямі інтереси на українському ринку i активно проводять їх у життя.
Не кажучи вже про «месіанські» настрої, що посилилися останнім часом у Росії, та наміри «збирання одвічно російських земель». Тим несподіванiшою i неприємнiшою для російського керівництва була інавгураційна заява Леоніда Кучми про європейський вибір України, його візит до Брюсселя перед зустріччю з російським керівництвом, масштабні переговори i консультації українського Президента з лідерами Європи та США під час свого «західного вояжу».
Ситуація складалася таким чином, що Україна після довгого періоду «балансування» між Росією та Заходом почала давати різкий крен у бік останнього. Зрозуміло було, що Росія, котра стоїть перед перспективою зовнішньої ізоляції, спробує перешкодити переходу в стан «противників» найближчого сусіда. Симптоматично, що головною сенсацією переговорів між Кучмою та Єльциним стала ...заява російського президента про підписання найближчим часом договору про Союзну державу (нагадаю, раніше підписання цього договору було відкладене на невизначений термін через хворобу Єльцина).
Які ж засоби має в своєму розпорядженні Росія для впливу на українське керівництво? Засобів цих у неї не так уже й багато, але використовує вона їх досить уміло. Поки Україна намагалася робити хоч якісь кроки, що підтверджують її «європейський вибір» (під час візитів до Парижа й Вашингтона), в Москві Володимир Путін підписав урядову постанову про підвищення мита на сиру нафту з 7,5 до 15 євро за тонну. Водночас було оголошено, що Росія припиняє подачу газу до України через невиплату заборгованості, крадіжки газу i продаж його до третіх країн. Очевидно, що проблема українських боргів за російський газ виникла дуже давно. І так само очевидно, що ці заходи були покликані не допустити віддалення України від Союзу Росії та Білорусі i зближення її із Заходом. Росія цілком чітко дала зрозуміти, що прозахідна політика України її ні в якому разі не влаштовує, i Україні «просто так» з- під російської опіки вийти не вдасться. Подібні заходи Росія вже застосовувала 1993 року, коли різке підвищення цін на енергоносії з «дружніх внутрішніх» до світових ледве не паралізувало українську економіку.
Отже, для України є дуже простий вибір — пільгові ціни на енергоносії (наприклад, Росія продає Білорусі газ удвічі дешевше, ніж Україні) і зближення з Союзом Росії та Білорусі. Або — високі ціни i навіть повне перекриття «труби» i невідомі перспективи з Євросоюзом. (Хоча, суворо кажучи, вони невідомі лише тому, що Україна досі не підкріпила в достатній мірі свої заяви про зближення з ЄС практичними діями і не проводить реальних перетворень, спрямованих на інтеграцію до європейського співтовариства).
ДОГОВІР ПРО СОЮЗ — МІНА УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ
Крім того, що договір про Союз активізує «союзні настрої» серед лівих, додасть їм нового імпульсу, він небезпечний ще й тим, що пропонує нібито нову форму об'єднання держав «при збереженні їхнього суверенітету». Фактично паралельно з СНД створюється ще одне утворення, що частково дублює функції Співдружності. Саме існування СНД представляє постійне джерело небезпеки для України. Через постійну небезпеку його перетворення з аморфної i слабкопрацюючої структури на ефективного провідника російських інтересів (для цього найкращим чином пасують різного роду міждержавні структури типу Міжпарламентської асамблеї тощо). Тепер ми отримали ще одне джерело небезпеки, що нагадує постійно тліючий вогонь, готовий у будь-який момент спалахнути. Або, користуючись висловом нашого спікера О. Ткаченка, — «вогник надії». І чим гіршою буде соціально-економічна ситуація в Україні, тим більше буде шансів у лівих посилити тиск на парламент і Президента з метою прискорити рух у бік приєднання до Союзу.
Є й ще одна дуже серйозна небезпека, на яку чомусь не звертають достатньої уваги — можливість зростання сепаратистських настроїв в Україні. Кажучи про новонароджений Союз, зазвичай зазначають, що російські республіки захочуть брати участь у підписанні договору як незалежні суб'єкти. Але чомусь забувають наш Крим? Тим часом, Леонід Грач уже в день підписання договору наголосив, що особливо важливим для Криму є право на пряме укладення договорів про співпрацю на міжрегіональній основі (ці принципи вже сьогодні діють по лінії Крим—Краснодар, Крим— Москва, Крим—Мінськ). Таким чином, існує цілком реальна небезпека того, що Крим може спробувати встановити прямі контакти з усіма суб'єктами російсько-білоруського Союзу і, таким чином, фактично ввійти до цього утворення. Незалежно від того, чи захоче туди вступати Україна.
Більшість дослідників зазначає «логічну незавершеність» цього договору, розпливчастість і невизначеність багатьох його положень. У цьому вбачають слабкість нового Союзу. Почасти це вірно. Але є й інший бік: саме ця «розпливчастість» залишає можливість для вільної інтерпретації основних положень цього документа i можливість «зліпити» з цього договору те, що буде вигідним головним дійовим особам. І якщо враховувати той факт, що одним з учасників цього договору є Росія, для якої проблема легітимного передавання влади стоїть дуже гостро (я маю на увазі президентські вибори, що наближаються), то питання про те, як буде розумітися договір про Союз після того, як Єльцин піде, буде головне. Природно, що домінуючу роль у новому союзі відіграватиме Росія. Це аксіома, яка не вимагає доказів. У зв'язку з цим є один цікавий момент, що свідчить про наміри Росії «чітко дотримуватися положень договору». Згідно з ухваленими домовленостями, якщо Вищу Раду (уряд) очолює президент однієї держави, то Виконком — прем'єр іншої. Попри існування домовленості про те, що головою Вищої Ради буде затверджено Бориса Єльцина, Олександр Лукашенко змушений був заявити, що на чолі Виконкому має бути прем'єр РФ В. Путін.
Отже, приводів для самозаспокоєння в України, на жаль, немає. І не очікується. За умов, коли для Росії практично закрито шляхи для співпраці з Заходом, вона збирається звернути найсерйознішу увагу на «близьке зарубіжжя». Про це прямо заявив Володимир Путін на засіданні Кабміну РФ 15 грудня. Так що Росія намагатиметься докласти всіх зусиль для того, щоб утримати Україну в орбіті своєї політики. Найнадійніший засіб для цього — залучити її до співпраці в новому союзі, для початку хоча б у формі асоційованого членства. Ми цьому можемо протипоставити тільки одне — наповнити реальним змістом заяву про наш європейський вибір, активізувати зближення з Європою. При цьому в нас з'явиться реальний шанс покінчити з усякою залежністю від Росії — паливною, енергетичною, фінансовою. I, найголовніше, психологічною.
ДО РЕЧI
Учора член фракції Компартії Володимир Моісеєнко виступив із пропозицією доручити профільним комітетам підготувати пропозиції щодо можливості приєднання України до Союзу Росії та Білорусі. Для ухвалення позитивного рішення не вистачило всього 7 голосів: «за» проголосувало 143 депутати Верховної Ради із 359, зареєстрованих у залі. (Для ухвалення процедурного рішення необхідна одна третина від конституційного складу парламенту — 150 голосів).
