Чи не є недозволеною розкішшю для України в нинішніх умовах розмірковувати про проблематику «Великої вісімки»? Припустімо, що нинішня криза в Україні має тимчасовий характер, і що до її закінчення залишилися лічені дні.
І якщо наші припущення мають шанси на здійснення (а я переконаний, що такі шанси є, і вони дуже серйозні), тоді Україна як велика європейська держава повинна не просто розмірковувати про цю проблематику, а й активно впливати на процес прийняття рішень у рамках «Великої вісімки» з метою захисту своїх національних інтересів.
Треба визнати, що навколо «вісімки» за роки її існування, насамперед у попередньому форматі, з’явився певний ореол. Ореол влади, виниклої на багатстві. Ореол усемогутності. І аж ніяк не всі помічають, що саміти цієї організації, маючи завжди насичений порядок денний, утім дедалі більше перетворюються на банальні дискусійні клуби. Про хронічну нездатність «вісімки» виконувати свої ж обіцянки та зобов’язання Україна знає не з чуток.
Не втомлюватиму читача описом невиконаних «сімкою» обіцянок. Таких, як, наприклад, закриття Чорнобильської АЕС, фінансування перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему, невиконану обіцянку будівництва двох блоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС, невиконану також обіцянку кредиту на закупівлю традиційних видів енергоресурсів у перші місяці після зупинки ЧАЕС. Ганянням повітря стала й обіцянка виділити гроші на соціальну реабілітацію жителів міста Славутич, усе населення якого повністю залежало від роботи ЧАЕС. Після того, як «сімка» перетворилася на «вісімку», стан справ у сферах, що прямо зачіпають інтереси України, не змінився.
«Газова криза» нинішньої зими дуже яскраво висвітила всю хиткість становища України в спробах вести самостійну гру на ринку енергоносіїв із більшими гравцями. Криза з усією наглядністю продемонструвала, наскільки гостро ми всі, й Україна насамперед, потребуємо стабільних, чітких, передбачуваних правил гри.
Цих правил, на жаль, досі немає. З різних причин, але не в останню чергу тому, що в слабших країнах, незахищених від свавілля найсильніших, місцеві користолюбні еліти замість логічної в таких ситуаціях вимоги максимальної прозорості контрактів зваблюються корупційними пропозиціями та йдуть на вкрай заплутані схеми розподілу доходів, таким чином ще сильніше віддаляючись від наявних міжнародних стандартів. Унаслідок «газової війни» постраждали всі. Постраждав імідж Росії, запанікувала Європа, добряче замислилися Сполучені Штати.
Стало ясно, що питання енергетичної безпеки зачіпають всіх і кожного. І лише наявність договору між компаніями-суб’єктами відносин на ринку аж ніяк не гарантує безперебійності поставок енергоносіїв. Що ж робити у виниклій ситуації?
Перше. Питання енергетичної безпеки останнім часом набули надзвичайної важливості, що затьмарює, мабуть, вагомість традиційних політичних тем. Сьогодні це не питання господарської діяльності, комерційних контрактів і розподілу прибутку. Це — вкрай чутливий аспект безпеки цілих держав і співтовариств націй.
Друге. Політика повинна базуватися на чітких принципах. Адже сьогодні немає відповідей навіть на найосновніші, найпростіші запитання. Що таке ринкові ціни на енергоносії в умовах існування на цих ринках природних монополій? Це поняття об’єктивного характеру чи воно містить суб’єктивні, політичні компоненти?
Третє. Відповіді на наведені вище й інші запитання повинні бути кодифіковані в термінах міжнародного права та закріплені в основоположному документі, дотримуватися якого зобов’язалися б усі сторони — виробники, споживачі та транзитери.
Звісно, сьогодні існує Енергетична хартія, і її важливість важко переоцінити. Тільки от ратифікували Договір про Енергетичну хартію навіть не всі країни Заходу. А найголовніше — існування цього пакета документів не запобігло «газовій кризі» цієї зими, а отже — він навряд чи зможе використовуватися для запобігання майбутнім подібним кризам. Потрібен чіткий, конкретний документ, що закладає норми кардинально іншої сфери міжнародного права — права енергетичної безпеки. І в цьому документі необхідно насамперед чітко виписати правила, що стосуються транзиту енергоносіїв.
Четверте. Повинна бути створена, і чим швидше, тим краще, спеціальна міжнародна інстанція, покликана контролювати виконання правових норм у сфері енергетичної безпеки та вирішувати спори, що можуть виникати між державами. Тоді будь-яка країна — виробник, споживач або транзитер — буде надійно захищена в своїх законних інтересах і вимогах. І тоді не виникне ситуація на зразок українсько- російської газової суперечки.
Якщо буде створений, кажучи умовними термінами, Міжнародний енергетичний суд (або подібний до нього орган), такі запитання, на які сьогодні немає відповіді, назавжди залишаться в минулому.
П’яте. Вважаю, що вищенаведені ініціативи повинні обговорюватися міжнародною спільнотою вже сьогодні. Й основним моментом вважаю залучення до розробки норм енергетичної безпеки якнайбільшої кількості зацікавлених країн.
Сьогодні навіть у самому Європейському Союзі ставлення до питань енергобезпеки вельми неоднозначне. Одні держави настирливо говорять про необхідність єдиної європейської політики в цій сфері, другі відмахуються від них, як від настирливих мух. Іншим країнам легше вести діалог на двосторонній основі, за розробленими десятиріччями довірчими каналами.
Однак сучасна ситуація у світі (й українсько-російський газовий конфлікт — лише перша ластівка) настирливо вимагає покласти край подібному різнобою в позиціях.
Але, припустімо, європейська енергетична політика розроблена. А за межами ЄС залишається чимало гравців на ринку енергоносіїв, з якими все одно доводиться домовлятися на певній двосторонній основі, на основі разових компромісів, що залежать від сили та повноважень переговорних команд.
Складається ситуація, яка в інших сферах мала б вигляд повного абсурду. Скажімо, Європа домовилася всередині себе про те, що є базові права людини, але при цьому вирішила, що у відносинах із сусідами це питання вирішуватимуть на суто договірній основі. Наприклад, вирішили, що визначення тортур або свободи ЗМІ писатимуть із кожною країною окремо.
Абсурд? Адже саме такою є ситуація у сфері поставок енергоносіїв. Тому ефективною може бути тільки система норм і принципів, до якої будуть залучені країни, що становлять ланцюжок поставок енергоносіїв від виробників до споживачів.
Сказане не означає, що кількість учасників діалогу з питань енергетичної безпеки треба розширювати до нескінченності. Якщо за стіл одразу сядуть півсотні переговірників, ефективного результату не досягнеш. Тому на першому етапі найбільш прийнятним форумом для початку такої роботи здається саме «Велика вісімка» як спільнота найбільших споживачів енергії у світі разом з країною — найбільшим їх виробником. Можливо, з приєднанням до переговорів найбільших країн-транзитерів енергоносіїв.
Занісши розробку міжнародних норм енергетичної безпеки до свого порядку денного, «вісімка» на ділі продемонструвала б здатність ефективно реагувати на найактуальніші виклики сьогодення.
Чи варто говорити, з якими надією й оптимізмом такий крок був би сприйнятий в Україні — країні, яка мало не найбільше потерпає від відсутності чітких і надійних правил гри в цій найважливішій сфері. Крім того, «вісімка» могла б спокутувати цим і свій моральний обов’язок перед Україною, що виник у результаті систематичного порушення власних попередніх обіцянок.
Й останній аспект. Вирішення питань енергетичної безпеки має бути обов’язково доповнене заходами з підвищення довіри у відносинах між країнами та блоками, що за інерцією минулих років усе ще протистоять одне одному. Україна — не полігон для глобальних операцій одного світового центра впливу проти іншого. Україна — велика регіональна держава, що не може стовідсотково належати або Заходу, або Сходу. Вона зобов’язана, якщо хочете, в інтересах усіх, бути певною мірою незалежною від цих двох полюсів тяжіння. Принаймні, в найближчому майбутньому, поки між ними зберігатиметься геополітичне напруження.
Чим швидше цю просту істину зрозуміють політики у світових столицях, тим швидше ми зможемо покінчити з усіма напруженими моментами, що існують у цій частині Європи, й Україна зможе нарешті стати реальним гарантом стабільності, взаємної довіри та процвітання в регіоні.
