Почати з посудомийника і стати мільйонером. Таке стереотипне уявлення про американську мрію. Пролежати все життя на печі, а потім «за щучим велінням» стати царем. Це казкове відображення іншої мрії. А про що мріють українці? «День» пропонує думки про українську мрію (і реальні мрії) найрізноманітніших жителів нашої країни — від прем’єр-міністра та народних депутатів до вчительки молодших класів. Показово, що багато в чому всі ці висловлювання збігаються.
ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР
Віктор ЯНУКОВИЧ, прем’єр-міністр України, кандидат в президенти:
— Я знаю, що таке нестатки, і я знаю, як бідність принижує людину. З дитинства мрією мого життя було, щоб в Україні не було бідності, щоб Україну витягти з нужди, щоб створити в Україні європейські стандарти життя. Як керівнику уряду, мені вдалося дещо реалізувати свої плани, спрямовані на ліквідацію бідності й на підняття середнього рівня життя в Україні. Тобто зліквідувати бідність в Україні — це не лише моя мрія, а й мої реальні плани. Я ставлю цю мету перед собою після президентських виборів також. Перед українцями повинна стояти єдина мета: ліквідація бідності в нашій країні, забезпечення європейського рівня життя. Цього можна досягти послідовною наполегливою працею всіх — від пересічної людини до найвищого державного керівника.
Віктор ЮЩЕНКО, лідер блоку «Наша Україна», кандидат у президенти:
— Українська мрія — це велика і заможна країна, якою пишаються її громадяни і поважають сусіди. Я переконаний, що всі разом ми побудуємо таку країну вже за кілька років. І тоді сюди повернуться ті 20 мільйонів українців, які сьогодні розкидані по всьому по світу і змушені шукати кращої долі в інших країнах.
Леонід КРАВЧУК, народний депутат, перший президент України, лідер фракції СДПУ(О):
— Українська мрія нічим не відрізняється від американської чи європейської. Тому що, за великим рахунком, мрія кожної людини — бути щасливою і жити в демократичному суспільстві, бути захищеною від будь- яких непередбачуваних проблем.
Але є і суто національні нюанси: особливості менталітету, особливості історичні. Скажімо, чи жив народ весь час вільно, чи перебував під чиєюсь п’ятою — все це накладає відбиток на свідомість кожного народу. Якщо ми, наприклад, 350 років жили з Росією, а до цього весь час билися то з поляками, то з турками за свою незалежність, свою землю, причому постійно відбиваючись від загарбників, а не йдучи зі зброєю до когось, то відповідним є і наш менталітет. Тому українська мрія є дуже глибокою і звучить так: «Не просто жити в демократичній країні, а бути незалежними». Коли ми весь час акцентуємо на тому, що Україна — незалежна, це означає, що ми зреалізували наше історичне прагнення. Ті елементи, які характерні для кожної людини, — щастя, любов, добробут, демократія, законність — це для всіх, а от цей момент «незалежності» — це для нас. А якщо об’єднати все перелічене вище, то це і буде справжня українська мрія.
Валерій ПУСТОВОЙТЕНКО, голова НДП:
— Перш за все українська мрія полягає у бажанні бути господарем, хазяїном у своєму домі, а ні в якому разі не наймитом. Українцю потрібна власність, хоча б невеликий клаптик землі, де він хазяйнуватиме зі своєю родиною. Соборність і неконфліктність — головні пріоритети в повсякденному житті народу. Тому мрія цього народу полягає у досягненні спокою, взаємопорозуміння — як у колі своєї громади, так і з сусідами. Також для нас характерне прагнення до соціальної справедливості. Остання можлива за умови, коли держава не робить подачок у вигляді «матеріальної допомоги», а створює ефективні правові та економічні умови для праці, навчання, забезпечення гідних пенсій. Мало хто наважиться заперечувати, що ми є частиною європейської цивілізації, і, відповідно, нам, українцям, органічно притаманні гуманістичні ідеї недоторканності прав людини, уявлення про державу, де панує право та народовладдя, де влада і суспільство не ворогують, а співпрацюють одне з одним. Отже, ідеал європейської єдності теж є втіленням української мрії. А її реалізація можлива за умови, коли ці орієнтири стануть життєвими принципами для більшості громадян. Наше суспільство багатогранне, і спільна для всіх мрія може бути лише продуктом суспільної злагоди, громадянського порозуміння та компромісу між етнічними, мовними, релігійними та культурними групами.
Катерина ВАЩУК, народний депутат, фракція НАПУ:
— Мені дуже хочеться, щоб всі наші громадяни пов’язували власне майбутнє і майбутнє своїх дітей з цією землею. Україна в українців повинна асоціюватися із доброю матір’ю, берегинею і захисницею. Кожен мріє про такий прихисток, де можна спокійно жити, працювати, ростити дітей, а людям похилого віку — зустрічати старість. Тільки ми можемо облаштувати власне завтра. Україна повинна стати країною для своїх громадян, державою європейського зразка, де особистість є найвищою цінністю. Мені не до вподоби аналогії з «американською мрією», яка пов’язана із культом грошей, сили. Долар не може бути мірилом людського щастя. В державі, яка будується на засадах моральності, загальноцивілізаційних цінностей, де кожен може вільно розвиватися і виявляти свої таланти, живеться значно краще.
А особисто я як громадянка цієї країни мрію про те, щоб мої співвітчизники не вирушали шукати щастя на чужині, а знаходили його тут, вдома.
«РЕСПУБЛІКА ДУХУ»
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:
— «Українська мрія», як на мене, дуже проста. Навіть прозаїчна. Добре жити: мати що їсти, пити, дах над головою, виростити дітей і поставити їх на ноги. Пересічний українець ніколи не переймався і, певно, не перейматиметься високою ідеєю. Пам’ятаю, буквально через кілька місяців після проголошення незалежності міліцейський чин районного масштабу в розмові зі мною сказав: «Петро, навіщо мені тризуб на кашкеті? Краще б дали пару тон вугілля, щоб опалити хату». В цьому наша біда і, хоч як це парадоксально, наша сила. Пересічний українець не думає про те, що виходить за коло його інтересів. Його хата скраю. Можливо, тому ми так довго йшли до державної незалежності. Та й чи маємо ми справжню незалежність?
Але оте «моя хата скраю» давало можливість нам виживати попри гніт окупантів, війни, голодомори і таке інше. Українці вперто продовжували свій рід, вперто ростили дітей, намагалися дати їм освіту. За свою незалежність у 1991 році українці проголосували, бо думали, що будуть добре жити. Адже в них не забиратимуть хліб, м’ясо... Отака і була тоді українська мрія. Але мрія — як горизонт. Вона то наближається, то віддаляється. Пересічний українець вже не мріє, що може нормально жити у своїй державі. І тому він пробує реалізувати свою мрію за кордоном. Уже сім мільйонів українців там! Чого вони хочуть? Заробити в багатому закордонні кілька тисяч доларів, щоб створити нормальні умови для себе та своїх дітей. На жаль, приблизно так виглядає сьогоднішній варіант «української мрії». Хотілося б мріяти інакше!
Сергій КРИМСЬКИЙ, філософ:
— Якщо тимчасово послабити тиск на нашу свідомість повсякденності з її імперативами виживання, забезпечення достойного життя, то на передній план вийде багатовікова мрія про побудову в Україні, за виразом Сковороди, «Республіки Духу». Саме про неї мріяв у тяжкі часи придушення гайдамаччини український філософ. Тим більш актуальною залишається ця мрія на 13 річчя Незалежності України, яке,здавалося б, повинно було завершити духовну перспективу української історії. Адже ми забули, що українська державність, як ніяка інша (окрім, мабуть, Республіки Індії), була підготовлена тисячолітнім волінням народного духу.
Водночас, за часи незалежності стала якось забуватися категорія економічної свободи, без якої неможлива свобода політична. Прагматичні міркування стали затуляти і необхідність маніфестації української культурної класики, без якої неможлива свобода духовна. На жаль, під патронатом влади опинились вульгарні різновиди естради з її голосіннями, дикими танцями та, висловлюючись по-російськи, «заморочками». Виходом тут може бути справа єднання самокритичної політичної демократії, вільного господарювання та підйомної сили високої української культури.
Віталій СТЕЦКЕВИЧ, завідувач кафедри історії та українознавства Криворізького технічного університету, доктор історичних наук, професор:
— Як на мене, то національної української мрії в нас немає. Спільнота її не виробила. Чи то в ній немає потреби, чи вона ще не визріла, чи ще не вигулькнула назовні так, щоб ми її помітили; чи наші поводирі, інтелігенти, не донесли українську мрію до мас... Можливо, еліта для себе цю мрію вже не тільки сформулювала, але й реалізувала. Але я напевно знаю лише те, що в умовах сьогодення, коли навколо бродіння, злидні, непевність, нестабільність, відсутність повноцінного громадянського суспільства, такої ідеї-мрії, яка б для всієї української спільноти виконувала консолідуючу функцію, такого собі локомотива для поступу всіх українців немає. Загалом можна констатувати, що відсутність такої загальнонаціональної мрії — то серйозний, тривожний індикатор стану нашої держави.
Якщо вести мову про моє змістовне бачення цієї мрії — мрії пересічного українця — то я її висловив би у суто гуманітарних, загальнолюдських вимірах. Я повноцінно реалізував себе в ідеологічних, професійних і аж до духовних потреб як homo sapiens, почуваю себе щасливою людиною. Найголовніше в цій виразно моїй мрії те, що навколо мене повинно бути суспільство, яке складається з повноцінно щасливих громадян, українців. Запитайте будь-яку матір, якою вона мріє бачити свою дитину? Вона скаже: щасливою. Якщо щасливе дитя, то автоматично стають щасливими батьки. Щастя в загальному вигляді складається з простих істин: сімейного затишку, гармонійного співіснування з навколишнім світом, гарного соціального статусу, улюбленої роботи та пристойного матеріального становища. Коли б я навколо себе бачив таке суспільство, то моя мрія, окремого українця, була б здійсненою — навколо панували б гармонія, спокій. Отож, вийшла в мене мрія про мрію. Але, як кажуть в симпатичній мені Одесі, «мечтать совсем не вредно».
Американці свого часу виробили свою мрію, яка працює й досі: реалізувати себе, мати сім’ю, власний будиночок з газоном, рахунок в банку тощо. Переносити її на наш ґрунт, напевно, не варто. Бо той, хто зробив акцент на матеріальному вимірі американської мрії, надто захопився її реалізовувати через свої споживацькі апетити. І таких в Україні багато. Шура Балаганов на їхньому тлі — невинне, романтичне дитя, адже йому для повноцінного щастя треба було всього 400 тисяч карбованців. Гадаю, що ми, українці, все ж таки варті вироблення своєї власної української мрії, яка б базувалася на суті наших історичних традицій, ментальності та побутових підвалинах. Однак «садок вишневий коло хати», «хрущів над вишнями», «плугатарів та матерів, що вечерять ждуть», як загальнонаціональну мрію приймати, напевно, теж не варто. То ностальгія, хоча образ і красивий. Його можна залишити як декорацію, на тлі якої буде існувати, тягти нас вперед нова, сучасна мрія, в чомусь навіть дуже прагматична.
«НЕ ЧІПАЙТЕ МОЄ»
Дмитро ВИДРІН, політолог:
— Перш ніж сформулювати національну мрію, слід прояснити специфіку політичного мислення середньостатистичного українця, його ментальні установки й особливості світогляду.
Отже, українці інтровертно патріотичні. Вони люблять лише те, що стосується їх особисто: сім’ю, дім, начальство. Мислити абстрактними категоріями, наприклад, у масштабах області, країни, набагато складніше. З цього погляду, ми радикально відрізняємось від росіян, патріотів-екстравертів. Вони завжди раді віддати життя за благополуччя селян Гренади, а про власний перекошений тин згадують в останню чергу. Крім того, вітчизняний патріотизм тактильний, ми любимо та цінуємо лише те, до чого можна доторкнутися або хоча б що можна подивитися. Відчутні на дотик об’єкти патріотизму входять до сфери життєвих цінностей, які українець відстоюватиме до кінця. Ще запорізькі козаки вважали своєю землею ту, яку могли об’їхати за світловий день.
Усе це в сукупності визначає лінію зовнішньополітичної стратегії: спершу впорядковуємо власну країну і лише потім допомагаємо іншим. Це є одночасно і сильною, і слабкою рисою українців. Сильною, бо турбота насамперед про себе — могутня формула виживання; слабкою, бо зовнішній світ часто диктує свої правила. Так, участь у проектах міжнародної допомоги — швидше привід для обурення, ніж для співчуття. Соціологія свідчить, що переважна більшість громадян виступає проти участі співвітчизників у миротворчих місіях в Іраку, Лівані, інших країнах, справедливо вважаючи, що спочатку слід посилити армію всередині країни, а вже потім відправляти її на захист чужих інтересів.
Менталітетні та геополітичні переваги нашого народу мало чим відрізняються від його філософських установок. Усі українці — персоналісти, кожен усерйоз переконаний, що є кращим представником роду людського, його дружина — найвродливіша, хатка — найзатишніша, кабанчик — найжирніший. На цьому егоцентризмі грунтується наша незалежність, і навряд чи варто засуджувати таку особливість національного характеру. Українець ніколи не зазіхатиме на чуже, але своє без бою не віддасть. Коротко національну мрію, прагнення до спокою, стабільності й упевненості в завтрашньому дні можна сформулювати так: «Не чіпайте моє».
Олександр ГУБЕНКО, головний редактор журналу «Практична психологія та соціальна робота»:
— Говорячи про українську мрію, потрібно, перш за все, відзначити двоїсте геополітичне становище України. Вона розташована між Сходом та Заходом, на межі двох культурних ареалів: азіатського та індоєвропейського. І це визначає неоднозначність, суперечливість та двоїстість у суспільно-психологічному становленні українців, в уявленні про ідеальний суспільний стан. Щодо специфіки європейської суспільної мрії, то багато дослідників визначили її як утвердження особистості в умовах свободи і закону. Європейська особистість в ідеалі є незалежним і рівноправним партнером. Якщо брати «східну» мрію, то треба відзначити первинність колективу, так званого миру щодо особистості та домінування таких понять, як велич держави, велич нації щодо тієї самої особистості. А от в особистості українській поєднуються і цінності індивідуалізму, і цінності конформізму. Це означає, що вона містить у собі не поєднувані на перший погляд позиції. Тому й українська мрія — суперечлива. Зокрема, ми намагаємось бути вільними і захищеними, але не маємо шани до закону, який може нас захистити. Українці тяжіють до заможності, але іноді не розуміють шляхів її досягнення, що пролягають через трудові зусилля і чесну працю. В них загострене почуття власної гідності та неповага до іншої особистості, тобто не цінування унікальності іншого. Зокрема заздрість до чужого таланту. Українська мрія формувалась в умовах селянської ментальності, бо так склалося, що селянська субкультура була носієм української мови та культури, оскільки українська еліта та мешканці міст піддавались полонізації та русифікації. Саме селяни були носіями українськості. Тому українська вдача набула помітних рис селянської ментальності з усіма її позитивами та негативами. До позитивних особливостей можна віднести поміркованість, консервативність, стриманість, миролюбність. До негативу — схильність до замкненого на собі індивідуалізму, обмеженість та звуженість інтересів масштабами власного, брак раціоналізму та низький динамізм діяльності.
На сьогодні середньостатистичний українець мріє бути заможним, бути незалежним, мати достатній життєвий рівень, такий, щоб не бути залежним від грошей, від матеріальних цінностей. Він індивідуаліст, трохи мрійливий, йому не вистачає активності і настійливості у досягненні мети, а загалом — це доброзичлива і миролюбна людина, в якої матеріальний статус — не найвища цінність.
Євгенія СОХАЦЬКА, голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка, Кам’янець-Подільський (Хмельницька область):
— Українська мрія, як на мене, не тотожна терміну «американська мрія». За американською традицією, це досягнення людиною добробуту, якісний стрибок у матеріальному плані. Українська мрія у своїй основі перш за все духовна субстанція. І в цьому наша неповторність. Українець — істота високодуховна: ідеали добра, справедливості в ньому визначальні (це — за максимумом). Довгі роки неволі, тоталітаризму, жорстокі репресії, голодомори дещо послабили духовний імунітет українця, викликали мутацію його національного характеру, що потребує оновлення.
Тому важливим завданням сучасного моменту вважаю виховання національної еліти. Здорова національна еліта зможе перетворити мрію в національну справу. Тому бажаною є поява харизматичних лідерів, резонаторів національної ідеї. Особистості, які повинні з’явитися у потрібний час і в потрібному місці, — це також наша українська мрія.
Україна повинна повернути визначальну роль жінці, берегині національного відродження. Адже вона, жінка, передусім закладає в дитині моральні чесноти, прилучає до материнської української мови. Невеликий відсоток жінок в українському парламенті, на адміністративних посадах свідчить, що не все гаразд у нас із гендерною політикою, — це також мрія прекрасної половини нації.
Чи не найважливіша складова української мрії — національна злагода, примирення, єднання. Україна в нас одна-єдина, нічого нам ділити. Тому треба визнати заслуги у відстоюванні ідеї української державності учасників національно- визвольної боротьби 40—50-х років ХХ століття, віддати належне державницьке пошанування діячам, замовчуваним у добу тоталітаризму.
Усі здобутки України залежать від нас, від нашого належного усвідомлення державних завдань. Поки ми не станемо політично стурбованим суспільством, будемо й надалі народом, а не нацією. Ми повинні диктувати державі свої вимоги, а не держава нам. Не спати, бути на чатах, виявляти громадську небайдужість — ось шлях до української мрії, мрії-гордості за Україну, за її древній і мудрий народ.
І золота, як мрія, Україна
Кудись іде, лишаючи сліди
Ці слова Василя Стуса вчать, що українську мрію, ідею нації, неможливо вбити. Треба мріяти і вірити в Україну.
СПОКІЙ ТА СТАБІЛЬНІСТЬ
Андрій ШИНЬКОВИЧ, в.о. заступника голови Вінницької облдержадміністрації:
— Українська мрія покликана захопити всіх. Якщо однією мрією будуть жити всі 48 млн. українців, то, відповідно, їх приватні мрії підпорядковуватимуться одній загальній, національній. При цьому вона не буде пригнічувати, бо це не буде команда чи завдання влади, а внутрішнє прагнення. Скоріше, це можна назвати державною ідеологією. Хоча тепер це поняття часто сприймається неоднозначно.
Українська мрія поки що не народилася тільки тому, що у нас, на щастя, не було серйозних катаклізмів, але вона обов’язково проросте. Зараз одні стрімко багатіють, а інші — бідніють. Я прирівняв би цей процес до змії, яка неодмінно себе вкусить за хвіст. І неправда, що українська мрія вийде з низів. Її має створити, впровадити, і якщо потрібно, навіть нав’язати низам еліта, але щоб це було всім на користь. Тому вдалу мрію, ідею еліта зможе створити тільки тоді, коли зрозуміє, що вона не відірвана від низів.
Українська мрія має бути патріотичною. Україна понад усе, щоб кожен, орючи землю, лікуючи чи навчаючи, робив би це не тільки заради зарплати, а й заради людей, які живуть з ним в одній державі. Мрію мали б викристалізувати політичні партії. Зараз іде боротьба між ними та всередині політичних сил. Коли цей процес завершиться, виживе найсильніша еліта, яка й буде формувати і впроваджувати українську мрію, бо без неї не зможе управляти державою. Українська мрія стане способом правлячої сили ідентифікувати себе з державою, народом, але цей процес почне розвиватися навіть не після президентських виборів, а вже ближче до 2006 року.
Андрій ВОВК, працівник Вінницької міської податкової адміністрації:
— Мрія будь-якого суспільства, в тому числі й українського, — це чітко вималювана мета розвитку цього суспільства. Коли держава, за допомогою своїх суспільних і політичних інституцій, формує у своїх громадян таку мрію. Досвід США, Франції, Англії та навіть колишніх прибалтійських республік свідчить про те, що така мрія формується довгі роки. Навіть у Росії є така мрія — сильна, наддержавна. Українська мрія — це соціальна, незалежна, високорозвинута європейська держава. Але для України ці слова звучать штучно, мертво і патетично. Тому для поступального руху до цієї високої мети повинні бути розроблені перехідні завдання, програми-мінімум на кожному етапі формування та досягнення мрії. Українська мрія повинна вироблятися через конкретні прояви потенціалу нашої держави, а саме: створення достатньої кількості робочих місць, повернення на батьківщину мільйонів наших заробітчан з усього світу, підвищення зарплати та соціальних виплат, розвиток промисловості та соціального виробництва. Тоді кожен українець буде ототожнювати себе зі своєю державою, як із такою, в якій добре жити, в якій він почуває себе соціально захищеним. Тоді він буде пишатися своєю державою і знати, що у ній можуть збутися всі його мрії, бо для цього держава створила всі умови.
Андрій АЗАРОВ, депутат Одеської міської ради, голова правління Першого кредитного товариства:
— На мій погляд, немає великої різниці між мрією, наприклад, француза, американця чи українця. Усі ми люди й хочемо одного — жити спокійно та щасливо. Різниця лише в наших можливостях. Українці сьогодні намагаються досягти європейського рівня матеріальних благ за слабко розвиненої технологічної інфраструктури. Тому мрію українця я би означив як бажання семимильними кроками перескочити в світле та цивілізоване майбутнє. І не втративши своєї незалежності. Українці просто хочуть жити подалі від воєн і конфліктів, які неухильно наближаються. Тому більшості українців, безсумнівно, близька ідея всепроникного нейтралітету, про яку якось говорила Інна Богословська. Дуже хочеться жити, як у Швейцарії або Голландії. У країні, де ситно, спокійно і нікому не вигідно воювати.
І мені здається, що за нинішніх темпів розвитку нашої країни, за того інтелектуального потенціалу, який закладали протягом усіх минулих років, Україна має шанси здійснити цю мрію. Ми здатні усвідомлювати технологічні прориви, які відбуваються в сучасному світі. І здатні рано чи пізно вивести свій економічний і технічний потенціал на світовий рівень. Але для початку ми повинні навчитися себе поважати, поважати свою країну та пишатися її досягненнями. Тоді нас почнуть поважати інші, на наш голос почнуть зважати.
ПОВЕРНУТИ ЗАКОН
Світлана МАРКОВА, кандидат історичних наук, член Асоціації соціологічних спілок України (м. Хмельницький):
— Одвічна українська мрія здійснилася 13 років тому. Україна одержала незалежність. Це відбулось вельми несподівано, якось зненацька. Нація одержала подарунок Долі. Про що ж мріють українці сьогодні? Мабуть, про те, про що й мільярди людей на землі. Одні — про великі будинки, престижні авто, багато грошей і супермодних речей. Інші ж мріють про шматок хліба, про власний куток або койко- місце у гуртожитку, а то й «про місце біля вогню».
Дуже важко писати про мрії людей у такому диспропорційно розшарованому суспільстві, як наше, де число бідних і маргіналів значно перевищує число заможних людей, які, на жаль, відчувають себе щасливими серед багатьох нещасних. Ніхто не відкидає думку про те, що зовнішні блага і багатства потрібні. Якщо вони полегшують життя, а не ускладнюють його, не стають його метою, в жертву якій приноситься саме життя. Ніхто не закликає забрати у заможних і віддати бідним, але ж, панове при владі, ваші бідні громадяни вже не один День незалежності мріють про елементарний рівень життя. Так, ви щось постійно робите, декларуєте, звітуєте. І це навіть презентабельно виглядає на екранах телевізорів, на шпальтах газет. Але, мабуть, ви вже давно не бували на периферії і надто ж — у віддалених селах, де люди вже не мріють ні про що, бо вони розчарувалися в житті, їх життя стало нестерпним. Отож ви маєте повернути надію тим, кому сьогодні найважче. Поверніть їм мрії про тихе людське щастя.
Особисто я як представниця великої європейської нації мрію про те, щоб наша вельмишановна правляча еліта гідно закінчила справу, розпочату 13 років тому, і таки добудувала не власні вілли та палаци, а державу, в якій будуть соціально захищені всі верстви населення, державу, де кожен її громадянин буде пишатися тим, що він — українець.
Леонід РОЗЕНФЕЛЬД, віце-президент Академії медичних наук:
— Я знаю мрію середньостатистичного американця — це будиночок, ділянка, собака, хороші сусіди та багато дітей. В українця сьогодні інша мрія, приземленіша — це стабільність та впевненість у завтрашньому дні. Він мріє про те, щоб відчувати на собі «найстрімкіше в СНД економічне зростання» та жити гідно. Протягом цих 13 років незалежності він не жив гідно. Хіба можна порівняти західного пенсіонера та нашого? Мені не притаманна заздрість, але я заздрю американським пенсіонерам, їхнім щасливим, спокійним і ситим обличчям. Українець хоче стабільності. Він хоче, щоб люди, які йдуть на посаду президента, були пристойними людьми, а не поливали один одного брудом у боротьбі за електорат. Українець мріє про те, щоб йому вистачало пенсії на оплату електрики. Я знаю людей, які ввечері не вмикають світло, бо бояться рахунків із оплати за послуги. Українська мрія — це також позбутися приниження з боку хамських чиновників. Ідучи додому, я постійно проходжу повз стихійні ринки, де бабусі продають лахміття, яке носили 20 років тому. Бо їм потрібні 2-3 гривні. Отже, сьогодні українець мріє не про будинок з газоном, а про забезпечене майбутнє.
Яків УХАЧ, голова Львівського комітету захисту прав громадян:
— Напевно, саме з романтичної мрії про державу, в якій порядна людина буде почуватися впевненіше й захищеніше, де такі поняття як обов’язок та честь стануть вагомими аргументами людського буття, і була створена наша організація. Найстарша з правозахисних громадських організацій, заснованих на Галичині, і тепер вже й наймасовіша. Можливо, тоді, 15 років тому, об’єдналися саме романтики, які відчували, що повинні докластися до того, щоб Україна стала державою, в якій поважають Закон. І ця повага має реалізуватися в сенсі слів, сказаних Гете: «Не те робить нас вільними, що ми нічого не визнаємо над собою, а саме те, що ми вміємо поважати те, що стоїть над нами. Тому що така повага підносить нас самих». Сьогодні ми розуміємо, що здійснити омріяне не так просто. Аналізуючи кількість та стан справ, пов’язаних з порушенням прав людини, переконуєшся, що обставин та ситуацій, що штовхають людину до боротьби за свої права, стало останнім часом, на жаль, не менше. І дуже часто потрібно прикласти титанічні зусилля, щоб реалізувати права, задекларовані Конституцією. Кожного разу, коли підступаєш до справи, розумієш — потрібен не просто романтизм та віра в людину, потрібні здоров’я, шалена впертість, я не говорю вже про глибинні знання та чималу кмітливість. А як би хотілося, щоб Україна стала державою, в якій права людини порушувалися б в рідкісних випадках. Це моя мрія, — не знаю, чи нездійсненною вона є, чи просто мого життя на те не вистачить?..
В найдавніші часи нашої історії панував звичай, а не закон. І ясно чому — для утворення закону потрібно, щоб існував більш-менш сталий державний лад, щоб громадянство і взагалі людство дійшли до відповідального ступеня у своєму розвитку і щоб виникла жива потреба в утворенні закону як норми зобов’язального права шляхом певної законодавчої діяльності певного законодавчого органу. Західні європейські країни вже давно це переступили, ми ніби теж. Хоча, треба це щиро визнати, часто топчемося на місці. І тому мені навіть часом сумно за старими козацькими звичаями — збиратися в коло і відкрито вирішувати спірні питання. Над цим можна іронічно посміхнутися, однак відкритості, щирості, елементарної чесності нам всім так бракує! Ось ця козацька відкритість та щирість у поєднанні із уважним, шанобливим ставленням кожного громадянина України до Закону, мудре його панування — ось що для мене є ідеальна, вимріяна у снах Україна.
Оксана БІЛА, заступник директора з наукової роботи Львівського національного музею:
— Невдовзі, а саме 13 грудня 2005 року нашому музею виповниться 100 років. До цього часу нам хотілося б задіяти якомога більше творів в експозиції і менше залишити в запасниках. Втілити в життя мрію Андрія Шептицького — підготувати великий зал для того, щоб виставити у всій повноті та красі Богородчанський іконостас. Це буде перша в Україні експозиція повного іконостасу в постійній музейній експозиції. Усього ж наше зібрання нараховує 4 тисячі ікон. І, на жаль, чимало з них у жахливому стані, потребують докладної реставрації. Особливо напружено запрацювали наші реставратори після того як нам передали 10 тисяч експонатів, мистецькі твори з Вірменського собору.
Так, нам чимало вдалося, однак наше майбутнє — діти — ще так мало знають про нашу історію. А потрібно, щоб знали вони її досконало, пишалися нею і поважали кожного, хто спричинився до утвердження нашої державності. Знали про історичні постаті і гідних подиву сучасників. Знали наше багатюще мистецтво і його творців. А головне, щоб докладалися до його збереження.
Тому кожного разу, коли я дивлюся, як у музей заходять діти, у мене піднімається настрій. Ще кілька сердець зараз затріпоче у захваті, і це означатиме, що ніколи вже не підніметься рука цієї людини на прекрасне. Не знищить світлого, духовного творіння. Українці — особлива нація, наша співоча, романтична душа ніби створена для того, щоб радіти мистецтву у всіх його проявах. Мистецтву, що є справжнім цементом людського життя, вічною відрадою та оновленням. Чим ближче ми підійдемо до цього розуміння, чим швидше скинемо з себе пута, нав’язані нам і зі сходу, і з заходу, тим скоріше станемо щасливими.
«ПОЛІТИКИ ЗНАЮТЬ, ПРО ЩО МИ МРІЄМО»
Микола ТРЕФІЛОВ, приватний підприємець, Луганськ:
— Хіба мрія має національність? Це так само смішно, як чорнило для 8-го класу або глобус України! Мрії в усіх, якщо говорити загалом, приблизно однакові, попри національність або громадянство. Це здоров’я, безпека для себе та сім’ї, цікава та високооплачувана робота, матеріальне благополуччя, можливість добре відпочити, добре поїсти і добре одягтися. Не думаю, що українці можуть тут винайти щось радикально нове. Ми звичайна, хочеться вірити, європейська країна, що поділяє демократичні та загальнолюдські цінності, то нащо весь час фіксуватися на тому, що ми — українці? От замислитися б про те, чому ми, на словах підтримуючи європейські стандарти свободи слова, боротьби з корупцією та бідністю, на ділі так мало просунулися в цьому. Особливо «вбиває» корупція, хабарництво щокроку. І хіба нормальне функціонування держави та суспільства можна назвати мрією? У дитинстві я мріяв про велосипед, то це була мрія — українська чи ще якась, ви можете сказати?
Аліна РЕПЕЙЧЕНКО, вчитель молодших класів, Луганськ:
— Я мрію про те, щоб працю вчителя в нашій країні оцінювали високо — як морально, так і матеріально. Мені здається, це має бути не лише моєю мрією, а й метою нашої держави, яка ще не усвідомила, наскільки важливо, щоб освіта посідала належне місце в ієрархії державних пріоритетів. А поки що… Дуже і дуже багато моїх однокурсників, здобувши спеціальність вчителя молодших класів, зайнялися чим завгодно, але не викладанням — від човникових поїздок до ремонту квартир. Щонайбільше десь влаштувалися секретарками. Але ж вступали з мрією працювати з дітьми. Не всі, звісно, але багато. А тепер сміються, кажуть: молоді були, дурні. На ремонті квартир моя знайома за тиждень заробляє більше, ніж я за квартал. А вона була прекрасним педагогом, і діти її дуже любили.
Я поки що школу не кидаю, але моя вірність професії призводить до того, що я не можу втілити інші свої мрії — подорожувати, гарно вдягатися, купувати книжки. Навіть комп’ютер не можу собі дозволити, адже вчителю це потрібно. Мені здається, про наші мрії добре знають наші політики. Чи не від них залежить, щоб ці мрії здійнювалися?
Людмила ЛОБАС, вчитель математики київської спеціалізованої школи №200:
— Ми не повинні втратити зв’язок між поколіннями, адже в молоді цей зв’язок уже якось розмивається. Це пов’язане з тим, що молодим нав’язується американський спосіб життя, зокрема індивідуалізм, який не притаманний ментальності українця. Як часто ми чуємо: «Це твоя проблема» і як наслідок — прояв жорстокості і насильства. Моя мрія — не лише навчати дітей, а й зуміти вплинути на формування їхніх духовних цінностей. Хочу, щоб наші діти зростали не тільки широко освіченими, а й не були емоційно глухими, щоб вони вміли безконфліктно взаємодіяти. І ще. Коли ми з внуком каталися на річковому трамвайчику в Києві, мені пригадалася подібна річкова прогулянка в Парижі. У Києві катерок і околиці заливала гучна музика, яка різала слух. У Парижі — приємний голос диктора розповідав про визначні пам’ятки міста та про видатних людей, які проживали в ньому. Адже й ми маємо про що розповісти й що показати! Хочеться, щоб українці більше поважали себе, краще знали свою історію та навчилися пишатися своєю країною.
