Уряд у сфері своєї відповідальності — в політичній економіці — зробив недвозначний акцент на першій частині, ставши, по суті, першим політичним урядом в історії незалежної України. Його безпрецедентна політична активність тим більше примітна, якщо ми пригадаємо річної давнини наполегливе підкреслення виключно технократичного, неполітичного характеру уряду, який тоді формувався. Ідея політичного уряду в нашій країні давно назріла і вимагає свого вирішення, але Кабінет В. Ющенка не став чекати політичної реформи і де-факто запропонував своє вирішення. Політизація уряду відбулася не на основі спільної урядово-парламентської взаємодії та взаємної відповідальності — традиційно політичний уряд формується і функціонує саме на цих принципах, — а як самополітизація Кабінету і деяких його членів, їхнє прагнення заявити особливу позицію з найважливіших питань політичного життя країни.
Ця явна схильність уряду до демонстрації власної, особливої та відокремленої — від Президента і парламенту — політики набуває специфічного значення і обертається несприятливими наслідками в умовах існування у Верховній Раді парламентської більшості, а в країні — серйозного політичного загострення.
Унікальна в новітній історії України ситуація, коли було нарешті сформовано неліву законодавчу більшість, не була використана урядом із тією мірою ефективності, якої надавали можливості, що відкривалися. Парламентська платформа Кабінетом В. Ющенка не лише практично не була задіяна, але і через цілу низку дій членів уряду зазнавала і зазнає ризику бути розколеною. Демонструючи очевидні симпатiї партіям і фракціям націонал-демократичної орієнтації — обом Рухам, «Реформам» та «Батьківщинi», питома вага яких у парламентській більшості абсолютно непропорційна вираженню їхніх інтересів в урядовій політиці, Кабінет Міністрів створив небезпечний кризовий контекст для подій кінця 2000-го — початку 2001 року. Можливості співпраці всієї парламентської більшості з усім урядом і формування на цій базі міцної, стабільної основи взаємодії вищих державних органів влади було проігноровано, претензії на політичність перекреслили тенденції стабілізації. У кризову смугу держава увійшла вже ослабленою, і частка відповідальності Кабміну тут дуже велика.
Повертаючись до теми звіту, слід зазначити, що першочерговим пунктом національного порядку денного є питання формування уряду справжньої політичної відповідальності, який спирається на реальну підтримку суспільства та політичних еліт країни, також і парламентської більшості, а не на світогляд та політичні переконання декількох ключових постатей Кабінету.
На жаль, ніщо не свідчить про те, що недавні велемовні заяви прем’єра про готовність підписати угоду між урядом і парламентом про співпрацю можна розглядати як свідчення дійсного пошуку взаєморозуміння та вироблення певної спільної платформи дій. Скоріше, ми є свідками прагнення Кабміну хоч би якоюсь мірою зміцнити власні позиції в парламенті напередодні голосування про вотум довір’я, що наближається.
Готовності ж піти на оновлення тактики і стратегії діяльності виконавчої влади, принципово освіжити її і в концептуально-ідейному, і в кадрово-організаційному плані з урахуванням побажань парламентських груп та фракцій глава уряду наполегливо не демонструє. Більше за те, навіть природного розбору власних помилок ми практично ні разу не чули з вуст представників Кабміну, — суцільний PR, що створює враження про тотальну успішність його діяльності. Будь-яка критика, навіть доброзичлива, викликає агресивну реакцію. У результаті прагнення до політичної самостійності Кабінету підміняється впевненістю в його самодостатності і навіть несподіваним самовдоволенням, коли, наприклад, в інтерв’ю «Новому каналові» В. Ющенко нічтоже сумняшеся заявляє про «класну» роботу уряду. Якщо все так «класно», то, справді, до чого всі розмови про коаліційний Кабінет?
До речі, із цього приводу в прем’єра чітка позиція: всерйоз говорити про формування коаліційного уряду можна буде тільки за підсумками парламентських виборів 2002 року. І його цілком можна зрозуміти і навіть частково з ним погодитися: ні партійно-фракційний розклад, ні те, що немає необхідної правової бази, не дозволяють уже тепер створити коаліційний Кабінет у повному значенні цього інституту. Однак, разом із тим, не існує вагомих об’єктивних причин, через які потрібно відмовитися від використання протокоаліційних технологій формування персонального складу Кабміну відповідно до розстановки політичних сил у парламентській більшості. Проблема впирається в суб’єктивну думку глави уряду, який до того ж із великим небажанням та значним запізненням реагує на зміни політичної кон’юнктури. У результаті кадрова стратегія Кабінету Міністрів не входить у належний резонанс із політичним профілем більшості і, як наслідок, уряд відчуває серйозний дефіцит політичної підтримки з боку вищого законодавчого органу країни.
Тим часом у парламентській більшості досить багато кваліфікованих професіоналів, які незалежно від їхньої партійної належності могли б істотно посилити окремі блоки Кабінету і скоректувати загальний урядовий курс. А корекція потрібна істотна, і це не дивно: політичні екзерсиси уряду не могли не позначитися негативно на економічній складовій його роботи. Коли превалює «коротка» логіка політичного виживання, звужується до рівня тактичних міркувань і масштаб економічного бачення. І в результаті поза межами урядового кругозору та оперативної уваги залишається довготривала економічна стратегія — головна, до речі, умова практичного зближення з Європою не на словах і побажаннях, а на базі виробничої та науково-технічної інтеграції господарських систем. Тут членам Кабінету, які з великою охотою презентують себе реформаторами європейського спрямування, особливо похвалитися нічим.
У той час як Європейський Союз на Стокгольмському саміті 23—24 березня вже оцінює результати першого року реалізації десятирічної програми створення найбільш конкурентоздатної та динамічної наукоємної економічної системи у світі — «інтелектуальної економіки», наші «європейці» з уряду навіть у частині визначення пріоритетів ще не наблизилися до стандартів, які Європа висуває щодо себе. Однозначно програючи за стартовими умовами, ми продовжуємо втрачати час на гордій псевдоліберальній відстороненості держави від активного вибудовування перспективного економічного курсу.
Час стає тим критичним чинником, який не дозволяє ні гратися в політику, ні грузнути в складанні, узгодженні, поліпшенні тощо всіляких епохальних декларативних документів. Уряду в режимі повсякденної оперативної роботи потрібно створювати деталі, складати механізми і налагоджувати функціонування нової економіки. Для цього потрібне безумовне зміцнення економічних функцій держави, розгортання політики економічної мобілізації. Підкреслюю, зовсім не йдеться про мілітаризацію промисловості або ж силове втручання в економіку з боку держави. Навпаки, потрібно сконцентрувати ресурси, що є на найбільш перспективних, «проривних» напрямах економіки — в електроніці, фармакології, медичних діагностичних системах, біотехнології, інформаційних технологіях, виробництві новітніх матеріалів тощо. Тобто на тих галузях, які є конкурентоздатними, висувають найвищі вимоги до рівня інтелектуальної підготовки кадрів і за рахунок цього — затребувані новою європейською та глобальною економікою.
Ці завдання диктують і вимоги щодо структурної перебудови урядових органів, про яку багато говорять, але, схоже, внаслідок концептуальної невизначеності мало розуміють, що і як тут робити. Тим часом уже зовсім нікуди і ніколи тягти зі створенням міністерства промисловості і міністерства науки, технологій та інновацій, які спільними скоординованими зусиллями здійснили б структурне і технологічне оновлення української економіки та її прорив до стандартів нової, інтелектуальної економіки. Доцільним було б також формування при Кабінеті Міністрів спеціальної робочої групи, яка займалася б питаннями комплексної інтеграції України в Європу.
Якщо ми не доб’ємося загального для всіх органів влади розуміння політичних та економічних імперативів сучасності — також і в сенсі «своєчасності», якщо не досягнемо об’єднання зусиль для виконання надзвичайних за складністю та історичних за важливістю завдань справжньої європеїзації політичної та економічної практики, — ми ризикуємо отримати на західних кордонах України нову «залізну завісу» — вже не стільки політичну, скільки культурно-гуманітарну. У результаті ми рано чи пізно просто втратимо спільну цивілізаційну мову з Європою. У нас у розпорядженні залишився незначний ресурс часу, щоб цього не сталося. Тим часом кожний рік, що минає без якихось вагомих позитивних результатів, щоразу віддаляє нас від стратегічної мети — формування економіки зростання і входження України в європейський економічний простір як рівноправного суб’єкта.
Уряд, однак, не має наміру нічого змінювати, це абсолютно чітко видно із поданих «Пріоритетних завдань Кабміну на 2001 рік»: ніяких пріоритетів ви там не знайдете, а відповідно, там не намічається і заходів, спрямованих на побудову нової економіки в Україні. Кабмін задовольняється тим, що за перший рік його роботи вдалося в першому наближенні розв’язати проблему соціальних виплат і підтримати деяке зростання виробництва, — насамперед, до речі, виробництва застарілого і ресурсовитратного, — і це немовбито знімає необхідність перебудовувати урядову політику, яка принесла такі плоди. На цій сумнівній базі виросла дивна переконаність у своїй непогрішності, до якої явно додається і відчуття власної неуразливості. Парадокс полягає в тому, що Кабінет, професійний рівень деяких блоків якого просто не витримує критики, не буде замінено. У цьому іронія політичної долі: ситуація не дозволяє відправити у відставку нинішній уряд тепер, коли такий дорогий будь-який елемент стабільності. Однак головне питання залишається — питання довготривалої економічної стратегії, і від його вирішення урядові України — цьому чи іншому — не втекти.
