Сьогодні виповнюється місяць із дня жорстокого нападу на відомого тележурналіста Ігоря Александрова, 45 річного керівника телекомпанії«ТОР» м. Слов’янська Донецької області. Тоді, 3 липня, бiля восьмої ранку, невідомі, озброєні бейсбольними бітами, підстерегли журналіста біля входу до офіса телекомпанії, що розмiщений на першому поверсі, і по-звірячому побили. Iз важкою черепно-мозковою травмою журналіста було доставлено до лікарні. Протягом чотирьох днів лікарі вели боротьбу за його життя. 7 липня І. Александров помер, так і не опритомнівши. 9-го його було поховано на центральній алеї Північного цвинтаря Слов’янська. Після нападу на журналіста правоохоронні органи порушили кримінальну справу за ст. 17, 94 «замах на життя» й «навмисне вбивство». Розслідування «справи Александрова» знаходиться на контролі в Президента, керівництво силових відомств неодноразово заявляло, що його розкриття — справа честі правоохоронних органів. Але попри те, що до Слов’янська була відправлена солідна група представників центру, якими була «підкріплена» місцева слідча бригада, під керівництвом заступника міністра внутрішніх справ, попри тисячі учасників оперативно-розшукних операцій, поки результату немає. Песимісти припускають, що цю справу, скоріш за все, спустять на гальма, заявляючи, що такого роду випадки розкриваються одразу по гарячих слідах або ж не розкриваються ніколи. Оптимісти ж продовжують вірити в те, що кількість вчинених дій і зроблених заяв усе ж таки перейде в якість і дасть результат. У ході слідства відпрацьовується кілька версій, найбільш ймовірними з яких припускають версії, пов’язані з помстою й професійною діяльністю журналіста.
В Ігоря Александрова було багато друзів, які в нього вірили, йому довіряли. Його поведінка була для них прикладом. Про це розповіла в інтерв’ю «Дню» головний редактор «ТОРу» Тетяна Певень («День», 31 липня). Олег ПОПЛАВСЬКИЙ (генеральний директор телекомпанії «Стірол-ТБ») та Віталій ЛІЛІН (кореспондент горлівської газети «Кочегарка», головний редактор ТРК «Говорить і показує Горлівка») побували в Слов’янську після трагеді й спробували розібратися в тому, що сталося. Самі вони не схильні називати свою роботу журналістським розслідуванням, але вважають, що зібраний ними матеріал досить красномовно демонструє, що Ігоря Александрова могли вбити тільки через одну причину — за сміливість у прагненні донести правду глядачам.
— Ігор Александров, судячи з відгуків друзів, колег, умів організовувати навколо себе простір, у якому щось постійно кипіло, готувалося й викликало загальний інтерес. Яка риса, по-вашому, була визначальною в його характері?
Олег ПОПЛАВСЬКИЙ: — Ми познайомилися в Києві в організації «Інтерньюз-Україна» на семінарі для керівників регіональних телекомпаній. Серед п’ятнадцяти директорів він якось одразу виділявся своєю відкритістю, товариськістю... З ним було цікаво розмовляти на будь-яку тему. Це був справжній професіонал, журналіст від Бога. Ми швидко здружилися, багато спілкувалися, плідно працювали в Незалежній асоціації телерадіомовників iз перших днів її створення.
— У чому полягає ваша робота над розслідуванням цього вбивства?
Віталій ЛІЛІН: — Матеріали, що вийшли на телеканалі «Центр» (ТК «Стірол-ТБ») і в газеті «Кочегарка» не були результатами журналістського розслідування. Це була післямова до трагедії й спроба знайти відповіді на питання, викликані звірячим вбивством Ігоря. Ми говорили з колегами й друзями Александрова, правоохоронцями й «офіційними особами». Крім того, проаналізували всю інформацію, видану ЗМІ з дня замаху на Ігоря. Ми зупинилися на тому, що причиною вбивства, скоріш за все, є професійна діяльність журналіста й керівника телекомпанії Ігоря Александрова. Не виключаємо також політичну версію.
— Чому ж вирішили розправитися саме з Александровим?
О. П., В. Л.: — Нам здається, що причиною вбивства була саме професійна діяльність журналіста. Такий висновок напрошується, якщо ознайомитися зі стенограмою виступу І. Александрова на парламентських слуханнях щодо свободи слова в Україні. Навіть однієї цієї цитати достатньо для того, щоб ввести до кола підозрюваних деякі особи.
«22 вересня в одній iз передач на нашому каналі в прямому ефірі називалося, що в центрі міста [є] офіс N, [там] збирається якийсь «сходняк», називаються прізвища, і планується вбивство восьми підприємців. Iз цього списку двоє вже вбиті в Слов’янську. Ані на другий, ані на третій день після ефіру прокуратура абсолютно не відреагувала — і не відреагувала дотепер. Тобто саме ці правоохоронні органи, зокрема, я маю на увазі, по Слов’янську, по Донецькій області, демонструють ігнорування наших законів, нехай не зовсім досконалих, котрі дозволяють чиновникам від влади чинити свавілля».
Отже, Ігор говорив про фірму, котра, на його думку, має пряме відношення до замовлених вбивств. Він також не побоявся заявити, що правоохоронні органи ніяк не відреагували на цю інформацію. Запам’ятаймо це. До речі, друзі Ігоря теж вказували на цю посередницьку фірму. Її керівник відзначав свій день народження 4 липня. Рік тому напередодні цього дня ударом молотка по голові було вбито слов’янського підприємця, а 3 липня нинішнього року був здійснений замах на Александрова. Збіг? І ще, в день похорону в Слов’янську говорили, що «фірмач» зник у невідомому напрямку. Пізніше в телефонній розмові цей факт не спростував керівник прокуратури Слов’янська.
Далі. В останній передачі двоє колишніх співробітників краматорського УБОЗу звинуватили своїх колег у зв’язках зі злочинцями. Ігор надавав їм ефір, і сам займався журналістським розслідуванням. Йшлося про замовлені вбивства, називалися конкретні прізвища, наводилися факти...
— Як повідомлялося в пресі, керівництво МВС заявило, що колишні співробітники краматорського УБОЗу Михайло Сербін й Олег Солодун були звільнені обгрунтовано й що їхні твердження про корумпованість серед керівництва відділу не отримали підтвердження. У той же час відомо, що Александров незадовго до загибелі готував до випуску передачу на продовження своїх виступів із приводу зловживань у краматорському УБОЗі. Чи буде кому продовжити цю справу, чи розправившись iз Александровим, вбивці тим самим перекрили канал, яким ця інформація могла дійти до суспільства?
О. П., В. Л.: — Знаючи характер Ігоря, можна не сумніватися, що він би продовжив розслідувати цю справу. Крім цього, нам відомо, що він мав «гарячий» матеріал. Його друзі говорять, що це були фотографії, на яких знято «авторитетів» у «неформальній обстановці» разом iз керівниками місцевих правоохоронних органів. Де ці матеріали сьогодні — можна лише здогадуватися. Одне зрозумiло, Александров міг чи готувався використовувати їх у своїй програмі. У крайньому разi — опублікувати. Чому він зберігав ці фотодокументи? — невідомо. Але відомо, що Ігор при цьому дуже ризикував. Колись відомий російський журналіст Юрій Щекочихін сказав, що тих, хто пише, можуть вбити тільки на етапі підготовки матеріалу до публікації. Скоріш за все, Александрова вбили не за колишні матеріали, а за те, що він, повторимося, готувався чи міг зробити нову програму. Хоча, як ми знаємо, міліцейське начальство як основну версію розглядало помсту.
— Чи вірите ви запевненням керівників-силовиків, що цей злочин буде розкрито? Яких реальних результатів ви очікуєте від проведеної вами роботи? Чи може в наших умовах журналістське розслідування бути повноцінним?
В. Л.: — Минув уже місяць із дня замаху. До Слов’янська було направлено тисячі правоохоронців, справу «поставлено на особливий контроль». А що в підсумку? Результатів немає. Хто і за що вбив Ігоря Александрова — невідомо. І майже немає впевненості, що ми коли-небудь будемо знати імена замовників і виконавців. Я думаю, що журналістські організації повинні створити спеціальні групи для проведення власних розслідувань і залучати для роботи в них як кореспондентів регіональних і столичних ЗМІ, так і тих фахівців, у професіоналізмі й чесності яких ми не маємо сумнівів. Думаю, тільки в такому разі з’явиться шанс знайти відповіді на всі запитання.
— Якою, на вашу думку, буде подальша доля «ТОРу», чи зможуть нинішні її працівники тримати планку, пiдняту їхнiм колишнім керівником? Чи зацікавлені в цьому її власники?
О.П.: Хоч кажуть, що незамінних людей немає, але це не про Александрова. Він створював цю телекомпанію, він був її лідером. У ІРТК «ТОР» свого часу було три засновники, але за кілька тижнів до замаху їхній склад помінявся, причому, з новим «патроном» Александров ніколи не став би працювати. І хоча деякі ЗМІ стверджують, що Ігор Александров залишався на колишній посаді, але, зважаючи на все, працювати генеральним директором йому залишалося недовго. Але, ідучи, Ігор міг «ляснути дверима». Це стосується й зібраних ним матеріалів, що компрометують, і долі телекомпанії. На 36-му каналі вели мовлення дві приватнi телекомпанії Слов’янська — «ТОР» і «СКЕТ». Терміни мовлення, відповідно до ліцензії на право віщання, у цих телеканалів закінчуються. Зміна засновників могла призвести до того, що телеканалу не подовжили б ліцензію, а новий хазяїн міг би позбавитися «ТОРу».
— Нинi дуже складно говорити про незалежність будь-якого телеканалу, а особливо регіонального: надто від багатьох він залежить. Як у таких умовах можливо зберегти свій погляд на події?
О.П.: — Сьогодні в нашій країні важко говорити про незалежність усіх ЗМІ взагалі. Але регіональщик у будь-яких конфліктних ситуаціях може розраховувати тільки на себе. Яскравий приклад — судова розправа над Ігорем Александровим у 1998 році за мовчазної згоди влади й суспільства. Але Ігор не відступив, він пішов далі — продовжував виконувати свій обов’язок, відстоювати свою правоту. Я думаю, що сам Александров своїм життям і відповів на ваше запитання.
— І все ж таки, як сьогодні, на вашу думку, діяти журналісту, в якого є совість і який не може мовчати, незважаючи на розуміння, що суспільство, з одного боку, не готове знати всю правду, з іншого, йому загрожує розправа за цю правду?
В. Л.: — Намагатися чесно виконувати свою роботу, і доробити до пенсії, не сильно заплямувавши свою совість. Журналісту в провінції, на мій погляд, зробити це складно. Доводиться вибирати: або «скривдити гарну людину», яку до того ж усі знають (він чийсь кум, сват, брат тощо), або ж не говорити. Простіше і безпечніше дозволити себе умовити промовчати, «пом’якшити акценти», «не торкатися цього питання». Але, на щастя, ще є люди, які не можуть робити безликі матеріали.
— Справа Гонгадзе виробила в нашому суспільстві щось на кшталт алергії на журналістські трагедії через те, що довкола неї було багато політичних спекуляцій. Чим, на вашу думку, можна пояснити деяку байдужість, якою відреагувало суспільство, і, зокрема, журналістське співтовариство, на події в Слов’янську?
В.Л. — Вбивства журналістів уже майже не шокують середньостатистичного громадянина нашої країни. Суспільство поки ще не усвідомлює всю небезпеку злочинів проти тих, хто пише й знімає, і того, що вони спрямовані, по суті, проти самого суспільства і його права знати правду. Отже, у нас, як і раніше, буде процвітати злодійство, хабарництво, корупція...
О. П.: — Нехай мені пробачать колеги, але я не думаю, що в Слов’янську серед журналістів є фігура, рівна Александрову. Впевнений, хотіли вбити і вбили саме Ігоря. Щодо інших газет і телеканалів області, то деякі з них таким чином подали інформацію про причини вбивства журналіста, що мені було просто соромно за них. Це були «плітки у вигляді версій», псевдожурналістські розслідування й «героїчні міркування» про небезпеку своєї професії. А залякати декого можна одним телефонним дзвінком чи начальницьким окриком.
— Про які наслідки справи Александрова можна говорити вже сьогодні, а які з них ще, по-вашому, проявляться?
О. П. : — Ми живемо не за законами, а «по понятиям». І виявилося, що в нашій країні вбивати журналістів можна цілком безкарно, а укази й постанови про захист журналістів та їхніх родин не працюють. З усього цього висновок один: хтось, можливо, вже сьогодні подумує над тим, щоб вирішити «проблеми з пресою» за допомогою сили. На завершення наводимо ще одну цитату з виступу Ігоря Александрова з парламентської трибуни:
«... Звичайно, я вдячний за те, що парламентські слухання чергового разу відбулися й мені дали трибуну. Але в мене таке складається враження, що це просто фарс у переддень політичних майбутніх кампаній, виборів. А процес захисту свободи слова і те, що він йтиме надалі нормальним шляхом, викликає в мене великі сумніви».
