У вчорашньому номері «Дня» ми опублікували матеріал «Важка правда. Російські експерти обговорюють резолюцію ПА ОБСЄ про Голодомор в Україні». Цією дискусією стартував новий проект російського інтернет-порталу ІnoCMІ (www.inosmi.ru) «Росія — Україна: Діалог культур», де за запрошенням московських колег бере участь і «День». Нагадаємо, російські експерти під час обговорення торкнулися кількох питань: як в Україні ставляться до прийняття резолюції; якою може бути реакція Росії; чи варто Росії зайнятися «Голодомором» на своїй власній території; чому, на думку низки українських політиків і експертів, за голод в Україні повинна відповідати сучасна Росія? Сьогодні ж ми пропонуємо вашій увазі думку українських експертів.
Але на цьому дискусію не закриваємо. Нам усім ще багато зусиль належить докласти, щоб наші сусіди (і це видно з висловлювань російських експертів), Європа, світ пришли до розуміння, чим насправді був голод і Голодомор 1932—1933 рр. в Україні. І вас, шановні читачі, ми запрошуємо взяти участь у дискусії.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор:
— Дуже цікаво спостерігати за тим, що твориться в головах у наших сучасників під час переходу від комунізму до чогось такого, що не має назви. Принаймні — не до капіталізму, бо в Європі вже давно на основі капіталізму виникла соціальна держава, адже ми — за європейський вибір. Проблема Голодомору — це своєрідний тест, який демонструє якість історичної пам’яті й міру опрацьованості історії СРСР сталінського періоду в наших сусідів.
Ось Андрій Левкін, який ставиться до нас дуже добре. ОБСЄ визнало Голодомор, каже він, і це непогано, не визнало його геноцидом — також непогано. Хоча, якби визнало, то нічого антиросійського в цьому не було б, на його думку. Але кінцевий висновок абсурдний: націю не можна побудувати на основі переважно сумних подій. Так що ж, приховати Голодомор? А як його приховати, якщо загинули мільйони, і загиблі є в кожній сім’ї? Націю потрібно будувати на тій історії, яка є справжньою.
Я розумію хід думок А. Левкіна. Він, як і всі в Росії, гадає, що Голодомор — це всім відомий загальносоюзний голод початку 30-х років, пов’язаний із колективізацією, розкуркуленням і експортом хліба за кордон. Українські мільйони жертв для нього — пуста абстракція, тим більше, що багато українських публіцистів втричі-четверо завищують кількість жертв.
Не сумніваюся, що сталінська політика «підхльостування» призвела до мільйонних жертв у всьому Радянському Союзі, і таку політику потрібно вважати геноцидом. Можливо, Росія коли-небудь разом із нами засудить цю політику перед міжнародним співтовариством і припинить повторювати, що був голод, але був і Дніпрогес. Можливо...
Але зараз йдеться про Голодомор, який став наслідком терору голодом. А терор голодом («знищувальний удар», за термінологією Сталіна) — це вилучення всіх продовольчих запасів в українських і кубанських селах, які вже голодували після конфіскації урожаю 1932 року. Це — вилучення картоплі, цибулі, буряка і всього іншого, а таке вилучення не має ніякого відношення до хлібозаготівель, експорту хліба та Дніпрогесу. Воно стосується терору і є однією з багатьох фізіономій терору, який використовувався в ході комуністичного будівництва в різних регіонах СРСР і був головним методом державного управління аж до смерті Сталіна. Давайте спочатку розберемося в предметі дискусії, а потім з’ясовуватимемо, чому терор голодом був використаний на обмеженій площі — в українському та кубанському селі. Те, що ця політика була геноцидом, абсолютно зрозуміло. Як же інакше можна розцінювати створення умов, несумісних із фізичним існуванням? Конфіскація всього продовольства, заборона на переміщення голодуючого населення та інформаційна блокада — це і є геноцид.
Чому у відношенні до України та Кубані була застосована така політика — це інше питання. Ми готові до розмови на цю тему, готові надати всю необхідну документацію — і російським вченим, і Організації Об’єднаних Націй.
Наталія Нарочницька керує Фондом історичної перспективи. Чи варто дискутувати з нею щодо історичної ретроспективи? До того ж вона не сприйме ніяких доводів, якими б переконливими вони не були.
Наталія Нарочницька — російська патріотка, і це добре. Але за всіх умов потрібно відділяти суспільство від держави. На жаль, у Росії часто-густо змішують народ і державну владу. У радянські часи казали: «Народ і партія — єдині». У дорадянські часи концепція самодержавства, православ’я і народності була пануючою. У державній символіці сучасної Росії об’єднані дореволюційний герб і радянський гімн. Тому звинувачення на адресу Сталіна, який очолював тоталітарну державу, Нарочницька сприймає як звинувачення проти російського народу, і не шкодує епітетів.
Читаєш Нарочницьку і страшно стає. На її думку, майже всі кордони спірні. Що буде, якщо люди з її напрямом думок очолять Російську Федерацію? Можливо, вже й очолили? Адже той потік державні діячі. Звичайно, до певного часу. А потім раптово на пустому місці з’явиться яка-небудь Тузла, і все піде шкереберть. До кого тоді звертатися, маючи на озброєнні один-єдиний підводний човен? Адже гарантом ядерної безпеки України є все та ж Росія. Ні, давайте подумаємо про НАТО.
Володимир БОЙКО, історик, м. Чернігів:
—У резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи слово «геноцид» стосовно голоду 1932— 1933 рр. в Україні відсутнє. Мабуть, аби не дратувати і без того накручену власними ж зусиллями нинішню російську владу. Виглядає так, що Україна не досягла поставленої мети. Утім, водночас в документі вжито його фактичний синонім — Голодомор, та ще і з поясненням — ідеться про результати масового голоду, що викликаний жорстокими спланованими діями та політикою тоталітарного режиму. А далі відкриваємо енциклопедію, де знаходимо відповідне визначення — геноцид. Казуїстика, звичайно, але доволі типова для європейської практики та і для дипломатії в цілому.
Отже, Україна отримує позитивний результат (хоча і не оптимальний для себе), спираючись на який можна продовжувати роботу. Що це дійсно так, засвідчує і реакція російських правлячих кіл — вона перетворилася на свого роду індикатор успішності українських кроків, у тому числі у зовнішній політиці. Абсурд, але чим вагоміші її досягнення у відстоюванні національних інтересів, тим обурливіше реакція та гостріші коментарі. Водночас, варто було б звернути увагу на таке.
У відомому законі України, яким Голодомор 1932—1933 р. визнано геноцидом, формулювання «українська нація» цілком слушно замінили на «український народ», тобто (згідно чинного законодавства) — громадяни України всіх національностей. Стосовно УСРР — визначення доволі умовне, але таким чином парламентарії підкреслили — крім національної ознаки, існувала ще й громадянська, отже й територіальна. І соціальна — за фактом подій. Тобто волання про те, що гинули не лише українці (за етнічною приналежностю), а й представники інших національностей, які проживали на теренах України, звинувачення щодо прагнення до власної виключності взагалі втратили сенс. За показниками втрат видно, куди спрямовувалося головне вістря удару, принесеного з півночі на багнетах революційних військ політичного режиму (даруйте за певне спрощення, але так стверджував їхній командувач на початку 1918 р.) — на українського селянина, який, за відомим висновком, був покараний двічі: як селянин (до того ж ще статечний) і як український селянин — тобто як представник середовища, що стихійно породжувало нелюбі більшовикам капіталістичні відносини та український національний рух. Також ясно, що смерть не обирала за етнічною ознакою — хто де жив, там і гинув. І не обов’язково на території УСРР, справді були й інші союзні республіки, в тому числі строката РСФСР.
Утім в Росії чомусь на офіційному рівні (і не лише) зазначених обставин вперто не помічають і надалі перебувають у полоні власних, а тому психологічно зручних уявлень, посилених до того ж ставленням до Президента України Віктора Ющенка. Бо не хочуть. Бо так зручно шпиняти Україну в підконтрольному владі інформаційному просторі, наполегливо, всупереч власним запевненням в дружбі народів, створюючи у себе образ ворога. Має ж бути якийсь зовнішній подразник для консолідації країни, не у себе його шукати, звісно. Вкрай небезпечний шлях, для самої ж Росії. До речі, незрозуміло, хто готує історичні та інші аналітичні довідки російському керівництву — коли читаєш виступ тоді Президента Росії Володимира Путіна стосовно України на Бухарестському саміті НАТО, хапаєшся за голову не лише з приводу оцінок, а й стосовно кількості фактологічних ляпів. Якщо те саме відбувається стосовно Голодомору 1932—1933 рр. — поточна реакція цілком зрозуміла.
Показово, що довгий час, після викриття доби перебудови, тема, що розглядається, цікавила переважно доволі вузьке коло фахівців, і лише тепер, коли проблему історичної пам’яті порушила Україна, російська влада також схаменулася. Доволі специфічно, щоправда. Неадекватна реакція Росії тим більш дивна, що і в неї є відомі регіони, що сильно постраждали під час голоду 1932—1933 рр. Аби зробити певні узагальнення, треба докладно розібрати механізм, інструментарій цього ганебного явища. Цілком ймовірно, що доведеться засуджувати дії власної держави нинішнім її правлячим колам та громадськості.
От тут якраз і проблема. Росії притаманний дуже високий ступінь етатізації всього, що відбувається. Не людина, її життя та добробут є головним критерієм успішності влади, а велич держави в сенсі одного з знаменитих висловлювань Микити Хрущова з трибуни ООН. І не лише на офіційному рівні. Скажіть, будь ласка, яка справа працівнику сфери культури однієї з прикордонних з Україною областей до відносин власності України та Росії в Криму? Виявляється, так хвилює, що не може стриматися, аби прокоментувати його автору цих рядків просто під час конференції. «Жила бы страна родная...» І то не поодинокий випадок. Зрозуміло, неабияк постаралися російські засоби масової інформації, але і вони ці ідеї не беруть з повітря. Та чи варто свідомо толерувати подібні настрої?
Ще одна обставина — Росія прагне контролювати весь пострадянський простір, розглядаючи його ледь не як власний світ, історичну чи, як у Російської православної церкви, — канонічну територію. Складається враження, що будь-яка подія, тенденція, рішення, не тотожні її оцінкам чи очікуванням, сприймається як антиросійські, як чиясь інтрига, а найгірше — як намагання зменшити вплив Росії на свої внутрішні справи. Хвороблива реакція для потужної держави, що може свідчити про намір довести факт її відродження насамперед самим собі. Та чому при цьому мають відчувати дискомфорт ближні — не можу збагнути.
Визнання геноциду зі сторони Росії — акт морально-політичний, громадянський. Зрештою, якщо є побоювання про правові наслідки, компенсації — їх можна зняти за допомогою міждержавних домовленостей. Аби було бажання. Важливо інше — для такого кроку треба наважитися подивитися на самого себе очима інших народів, як у відомому творі — взяти їхню біль на себе, спробувати наступити на горло власній гордині, виключності, тобто перевернути з ніг на голову традиційні уявлення, що дуже складно. Такий крок суперечив би уявленням сучасних правлячих кіл нашої східної сусідки про її державність. Що ж тоді робити з твердженням про виправданість численних жертв часів Сталіна заради держави та подібними поясненнями трагедій минулого? Тобто в разі визнання Голодомору геноцидом йтиметься про запровадження в сучасній Росії принципово інших засад державності, до чого вона, принаймні зовні, нині не готова. Можливо, коли-небудь таке станеться, і то вже буде інша Росія.
Юрій РАЙХЕЛЬ, оглядач «Дня»:
— Резолюцію ПА ОБСЄ необхідно розглядати як крок у правильному напрямі — визнання Голодомору та страждань українського народу в роки сталінської диктатури. Проте поки що це лише перший крок, попереду ще дуже велика робота з інформування світової спільноти щодо однієї з найбільших трагедій минулого століття. На жаль, процес такого визнання стикається із зайвою і навмисною політизацією, насамперед, із боку Росії. Але не лише. Як продемонстрував круглий стіл за книгою Станіслава Кульчицького «Чому він нас знищував? Сталін і український Голодомор», який нещодавно відбувся в Бухаресті, проблема Голодомору мало цікавить навіть наших найближчих сусідів, які також відчували, нехай у менших масштабах, комуністичне панування. Так що попереду величезна робота, яку обов’язково повинна виконати українська держава і все українське суспільство. Поки минуле не буде досконало вивчено і з того, що відбулося, не будуть зроблені відповідні висновки, воно стрілятиме в майбутнє. Багато проблем, які сьогодні переживає Україна, пов’язані з тим, що минуле не було відповідно оцінене, не зроблені, насамперед, моральні уроки. Його продовжують експлуатувати певні політичні сили як всередині країни, так і за її межами, отруюючи свідомість багатьох наших громадян. І це стосується не лише Голодомору, а також проблеми УПА і в більш загальному вигляді — всієї Другої світової війни і ролі України в ній.
Реакція Росії на резолюцію і в загальнішому значенні — на звернення України до світової спільноти щодо проблеми Голодомору, здається, з одного боку, не цілком адекватною, а з іншого — цілком логічною з урахуванням політичних реалій усередині країни. Відношення офіційної Москви та навколокремлівських кіл як до Голодомору, так і до трагедії у Катині, депортацій жителів країн Балтії 1940—1941 рр. відображає корінний поворот російської внутрішньої політики від демократизму 90 х рр. до посилення авторитаризму, до спроби відродження імперії. Таке мислення не допускає наявності складних проблем у минулому. Навпаки, імперія має лише сяюче минуле, що служить ідеологічною основою уварівської тричленної формули. Визнати акт геноциду у відношенні до українців не можна, бо відразу виникне питання про відповідальність за голод у Поволжі, на Кубані, Ставрополі, на Дону та Центрально-чорноземному районі. І далі піде ланцюгова реакція і виявиться, що Сталін був не успішним менеджером, а злочинцем, який уник суду, як йому передрікав у своєму відкритому листі Федір Раскольников. Уся нинішня ідеологія російської влади буде поставлена під удар. Імперія велика, а великі не вибачаються, бо для величі імперії долі її підданих значення не мають, як у минулому, так і в майбутньому. Імперська свідомість принципово не приймає ситуації, коли величезна Росія може вибачитися перед маленькими за розміром території Естонією, Латвією або Литвою. Відповідно й перед Україною. Ось чому в Росії принципово не займаються дослідженнями голоду початку 30-х рр. минулого століття. Низка російських істориків із деяким почуттям заздрості зазначили, що їхні українські колеги зробили так багато в дослідженні Голодомору і введенні в науковий обіг величезного масиву документів із раніше засекречених архівів. У Росії спостерігається прямо протилежне явище. Секретним стає те, що раніше таким не було. Характерна така деталь. Російська генеральна прокуратура засекретила дані останнього розслідування розстрілу в Катині. Так само секретними є документи щодо голоду. Росія не меншою, а, можливо, і більшою мірою, ніж Україна, потребує вивчення проблеми голоду. Але станеться це не раніше, ніж почнеться загальна демократизація суспільного життя. На жаль, перспективи такого розвитку не проглядаються.
Друга проблема. Чомусь російські правлячі кола підозрюють, зокрема, Україну в тому, що у випадку визнання Голодомору, будуть пред’явлені матеріальні вимоги. Про це не так часто говорять, але завжди мають на увазі. А імперія ніколи нікому не платить, тільки забирає. Здається доцільним раз і назавжди на офіційному рівні заявити, що Україна не вважає нинішню Росію відповідальною за Голодомор і вимога визнати його геноцидом має не матеріальне, а моральне значення, як один зі способів засудження тоталітарних режимів, яким був СРСР. Думку деяких наших політологів про відповідальність Росії як правонаступниці СРСР потрібно визнати помилковою і в нинішній ситуації навіть шкідливою. Ніякої компенсації отримати не вдасться, а ось проблем у наших двосторонніх відносинах стане набогато більше. Більше того, зняття подібних вимог позитивно позначилося б на міжнародному іміджі України і ускладнило б російській владі протидіяння Україні в міжнародному співтоваристві.
Третя проблема полягає в невизнанні українців окремим народом. Якщо (як Наталія Нарочницька) вважати українців частиною російського народу, то тоді Голодомор був улаштований росіянами проти росіян. Хоч сталінського сатрапа Чубаря вона все-таки вважає українцем. Голод, як окремі перегини, нинішня російська влада змушена визнавати, але його особливу спрямованість стосовно України категорично не приймає. У Москві чудово розуміють, що проникнення правди про Голодомор у суспільну свідомість найруйнівнішим чином позначиться на ідеї про три гілки російського народу й тим самим принципово унеможливить нове перетворення Москви в Третій Рим. І це робить реакцію Росії на визнання Голодомору такою болісною і не зовсім адекватною.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Зрозуміло, резолюція ПА ОБСЄ — це лише перший крок на тому шляху, який обов’язково приведе європейців до розуміння, чим насправді був голод і Голодомор 1932—1933 років в Україні, в чому специфіка цієї трагедії нашого народу, що відрізняло її від того, що переживали інші народи в тогочасних «союзних республіках» СРСР.
Україну все ще не хочуть впускати в європейське поле історичної пам’яті. Одних західних експертів лякає те, що Україна, мовляв, хоче «затінити» єврейський Голокост, інші «побоюються» за Росію, яка контролює газову трубу, що йде на Захід. Усе змішується: елементарне незнання того, що було, і елементарний меркантилізм (якщо тема Голодомору може зіпсувати відносини з Кремлем, навіщо нам Голодомор?). У цій ситуації Україні самій потрібно робити більше, нарощувати свої інформаційні зусилля.
А взагалі-то, нинішня ситуація дуже нагадує 1932—1933 роки. Сталінська Росія успішно морочила Заходу голову, заявляючи, що ніякого голоду в СРСР немає, а Захід був, як писав Пушкін, «обманываться рад», торгуючи з Москвою за демпінговими цінами. У цьому контексті потрібно високо оцінити прийняття резолюції, після якої (можливо) європейці хоч трохи більше знатимуть, що насправді відбувалося, хоча б замисляться, чому саме Україна зазнала найбільших людських жертв.
— Навіть нинішня путінсько/медведєвська Росія — поняття не абстрактне, а тому я свято вірю: там існує різна реакція. Оскільки нині в офіційній ідеології взятий курс на реабілітацію сталінської Росії, нинішня російська дипломатія (взявши за зразок дії Максима Литвинова та інших талановитих сталінських дипломатичних лакеїв) блискуче впоралася із завданням щодо дискредитації зусиль України в донесенні до світу правди про Голодомор, щодо дискредитації Президента Віктора Ющенка як «русофоба». Наприклад, в опублікованій вчора «Днем» дискусії «Росія — смертельний ворог України? («ІноСМІ», Росія)» я прочитав слова невідомого мені пана О. Пушкова про те, що «Європарламент не став однозначно засуджувати Росію, як того хотів би Ющенко». У мене запитання: де й коли ПУБЛІЧНО Ющенко заявляв, вимагав, пропонував «однозначно засуджувати Росію»? Хто з керівників України коли-небудь дозволяв собі випади на адресу Росії, вимагав компенсації за Голодомор, ображав нинішнє російське керівництво (наприклад, заявляючи, що Курська, Воронезька області та Кубань — це наші землі, які ми подарували Росії або інші подібні дурощі)? Ніхто й ніколи. А тепер подивіться на російське керівництво, починаючи з Путіна (який двічі, до речі, колись поздоровляв Януковича) і закінчуючи Лужковим.
Я не знаю жодного серйозного експерта в Україні, який би висловлювався, наприклад, у категоріях, які вживає Н. Нарочницька у вже згаданій мною статті: «виділяти тут українців, як спеціально вибраних жертв — це не лише історично невірно, це просто непорядно й огидно».
Пані Нарочницька, «непорядно й огидно» не знати історичні факти. Наприклад, об’являти Власа Чубаря ініціатором голоду. Так, він керував Раднаркомом УРСР до 1934 року, але нічого не вирішував, а Сталін 1932 року звинувачував його в «м’якотілості», «розкладеності» та «опортунізмі». Чубар, як і інші керівники УРСР, намагався вести «подвійну гру», перебуваючи в «полі напруги» між жорстокими вимогам Кремля і жахливими місцевими реаліями. Українці не приймали ЖОДНОГО принципового рішення, що мало наслідком голодний апокаліпсис.
Я вже не вперше стикаюся з тим, що каже пані Нарочницька про Україну, і мені щиро соромно за неї. Помовчала б, підчитала б, а вже потім формулювала б. До того ж вона ще й за те ображена, що «всі гріхи революційного марксистського проекту звалюються на сьогоднішню Росію». Біда не в тому, що хтось «гріхи» звалює, а в тому, що нинішня Росія ВИПРАВДОВУЄ марксистський проект, виправдовує диктатуру й брехню комуністичного режиму, не вірить, що Україна здатна жити без, як безглуздо виражається пані Нарочницька, «великої мега-нації».
Тому дискусії про Голодомор — це «de facto» дискусії про те, бути чи не бути українській державності, про те, що українці продемонстрували, що вони здатні жити в умовах демократії без (пробач, Господи) «великої мега-нації». Так, для нас Гітлер і Сталін — монстри й тирани, яким не може бути виправдання. Так, Голодомор практично знищив українську націю, викосив найздоровішу і найнезалежнішу її частину. Так, росіян вагонами, як писав один іноземний дипломат 1933 року, завозили в УРСР. Наслідки цього й ще багато чого ми переживаємо й нині.
Але ніхто не пропонує росіян вивозити назад. І ми не будуємо націю, як каже А. Льовкін, «на основі переважно сумних подій». Ми підкреслюємо, що навіть у тих страшних умовах українці вижили, не забули, хто вони й де їхнє коріння. І росіяни про своє коріння пам’ятають. На здоров’я! Питання лише в тому, чому вони вирішили вкотре відмовити в праві на пам’ять українцям.
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
— Рішення ПА ОБСЄ є важливим кроком у процесі осмислення світовими (ООН) і європейськими міжнародними організаціями української трагедії 1932—1933 рр. Хоча резолюція ПА ОБСЄ прямо не визнає (поки що) факт геноциду проти саме українського народу, але про що свідчить формулювання «щодо масового голоду, викликаного жорстокими умисними діями» сталінського режиму? «Жорстокі умисні дії» — це, власне, базова характеристика політики геноциду проти релігійних, етнічних та інших груп населення (політичних, соціальних і т. д.). Якщо до цього додати встановлення «заградотрядов» на кордоні Росії з Україною, масове вилучення продуктів харчування в сільській місцевості, посилення репресій проти української інтелігенції і початок деукраїнізації України, то зникають усілякі сумніви в геноциді українського народу, свідомому і жорстокому вбивстві мільйонів людей лише за те, що вони українці.
Це — політика окупантів у окупованій країні, засуджена Міжнародним європейським трибуналом. Реакція офіційної Росії настільки ж лицемірна, наскільки безглузда. Країна, яка проголошує себе спадкоємцем злочинного сталінського режиму (на відміну від Німеччини, яка провела денацифікацію і засудила гітлерівський режим), повинна, на мій погляд, покаятися в гріхах російського комунізму (гріхи українського, грузинського, казахського комунізму ідентичні) і розрахуватися з минулим. Доки цього не станеться, доки Росія пишатиметься своїми гітлерами і геббельсами — доти існуватиме цей синдром глибокої соціальної шизофренії.
Чесна спроба очистити Росію (як і весь простір колишнього СРСР) від кривавої спадщини комунізму мала місце у 1989— 1991 рр. Працюючи в той час у Верховній Раді СРСР, я належав до міжрегіональної депутатської групи, очолюваної великим сином Росії А. Сахаровим і Б. Єльциним. Ми плідно співпрацювали з російськими демократами, такими, як Ю. Афанасьєв, А. Яблоков, Г. Старовойтова. І наші оцінки минулого повністю збігалися. На жаль, сьогодні Росією віють інші — неоімперські, шовіністичні вітри, і не чути голосів сподвижників А. Сахарова: складається враження, що Андрія Дмитровича краще пам’ятають і шанують саме в Україні, а не там, де він жив, страждав і помер...
Кожен народ має право і повинен вшановувати пам’ять жертв червоної тиранії. Ніхто не забороняє Росії трактувати як комуністичний геноцид війну супроти учасників селянських повстань у 20-х рр., коли війська М. Тухачевського отруїли російських селян бойовими газами, або засудити масове винищення донського і кубанського козацтва та інші злочини.
Це — справа совісті нації, справа духовного її очищення. Не виставляється жодного рахунку путінсько-медведівській Росії, яка не несе політичної чи економічної відповідальності за злочини грузина Сталіна, росіянина Молотова, єврея Кагановича, численних українців — поплічників сталінської кліки, йдеться лише про моральний вимір. Невже комусь у Росії хочеться мати монополію (що скидається на монополію катів) на право пам’яті чи забуття мільйонів жертв комунізму?
Доки російське керівництво і російське суспільство не дадуть однозначної відповіді на це питання, доти лишатиметься різне прочитання спільної трагічної історії.
