Так добре все починалося 10 років тому. Шелест прапорів. Оптимізм. Віра у світле майбутнє. Незалежність. Боротьба з комунізмом. Стоп! А чи була боротьба?
Прапор боротьби з комунізмом спритно перехопив у Руху колишній головний ідеолог комуністичного будівництва на Україні Л. Кравчук. Однак оскільки ідеологія ніколи не була системною наукою, а боротьба в основному полягала у багаторазовому проголошенні слова «демократія», він програв президентські вибори 1994 р. Л. Кучмі.
Л. Кучма, колишній член ЦК КПРС, знав про комунізм не з розмов, а повів з комунізмом системну боротьбу, для чого залучив до лав своїх прихильників багатьох здiбних колишніх партійних функціонерів та ідеологічних працівників.
У результаті в Україні утворилися дві впливові сили: комуністи, очолювані П. Симоненком, і антикомуністи, очолювані Л. Кучмою. Треба сказати, що така дихотомія влаштовувала обидві сторони і такий стан продовжувався б нескінченно довго, якби Україна була одна на земній кулі. Адже дихотомія — це такий стан, що не може розвиватися, а може існувати тільки на протиріччі. Але безхмарному існуванню цієї дихотомії під гаслами будівництва світлого майбутнього перешкодили дві злі сили. Одна з них — світова цивілізація, яка все більше набирає обертів розвитку й інтенсивно входить в еру інформаційних потоків, а друга — рідна економіка, що неухильно падала, потрясаючи світ темпами падіння в мирний час. Не можна сказати, що Л. Кучма не намагався організувати системну роботу iз виправлення економічної ситуації. Перший раз — будучи прем’єр-міністром з надзвичайно широкими повноваженнями. Але це лише на якийсь час активізувало ситуацію. Слабість системних підходів, комуністична опозиція, суперечливі декрети і нерозуміння економічних процесів швидко повернули систему в колишнє русло. Економіка продовжувала падати.
Другим разом активізація економіки відбувалася успішніше. У 1995— 1996 рр. намітилося деяке поліпшення ситуації, але потім знову все повернулося на свої місця, й економіка продовжувала падати.
Однак паралельно відбувався ще один процес — бюрократична система розросталася (адже для боротьби з труднощами треба багато чиновників!), але не такими темпами, щоб увібрати в себе всіх бажаючих. І тому вона зі своїх рядів відкидала найбільш неспокійних. З різних причин. Таким чином, створилося благодатне поле для опозиції — залишки Руху, у якого прапор боротьби з комунізмом надійно забрала чинна влада, і відкинуті системою колишні міністри, губернатори, великі бізнесмени, які з якогось моменту раптом перестали влаштовувати владні структури (хоча один навіть орденом за видатні заслуги був нагороджений!). І навіть один голова Верховної Ради. Ці колишні й організували ще одну системну опозицію, що порушила ідилію дихотомії, чим і викликала праведний гнів в антикомуністів і колишніх комуністів — адже це гра не за правилами дихотомії.
Хоча треба сказати, що це крок до троїстої системи. А троїста система — це шлях до розвитку. Але це ще не розвиток. Адже багато лідерів опозиції, починаючи з П. Лазаренка і закінчуючи О. Морозом, не висували конструктивних програм розвитку країни, а системну боротьбу будували в рамках дихотомії — тобто скинення ненависного режиму, що дуже обурювало комуністів через використання їхнього гасла. Начебто у результаті чергових президентських виборів 1999 р. Л. Кучма завдав нищівної поразки як опозиції, так і комуністам, але мало що змінилося — структура економіки погіршується й бідність в країні у центрі Європи досягла вражаючої глибини, небезпечної для навколишніх країн. Л. Кучма починає третю спробу системного підходу до вирішення проблем в економіці й пропонує на посаду прем’єр- міністра В. Ющенка. У такий спосіб у країні вперше з’явився уряд «молодих реформаторів». Але чи так це? А може, це був біг по колу? Тут варто зробити невелике роз’яснення. Мірча Еліаде писав: «Культури сільськогосподарського ухилу (якою і є Україна), як правило, пасивні стосовно історії; здебільшого вони просто переживають її, а коли опиняються втягненими у великі історичні події (наприклад, настання інформаційної епохи), то відповідають на них лише пасивним опором». Тобто чинять відповідно до есхатологічного міфу про вічне повернення.
А в нашому окремому випадку — живучи в системі координат «сакрального року». Рік пройшов — і все починається з початку. І ось подивiмося на цей початок. Візьмiмо вибірку зі ста найбільш впливових державних і політичних діячів березня 1993 року. Що ж ми бачимо? (рівень впливу)
1. Леонід Кравчук 8,05
2. Леонід Кучма 7,98
3. Іван Плющ 7,19
4. Віктор Пинзеник 6,43
5. Анатолій Зленко 6,28
15. Ігор Юхновський 5,67
20. Віктор Ющенко 5,30
21. Олег Білорус 5,21
24. Микола Жулинський 5,17
34. Володимир Філенко 4,8
38. Іван Драч 4,65
40. Юрій Костенко 4,54
49. Євген Кушнарьов 4,29
59. Олександр Мороз 4,14
80. Анатолій Матвієнко 3,81
Цікаво, чи не правда? Навіть рейтинги майже збігаються. Ті ж люди знову роблять реформи або активно їм опонують. А як же тоді назвати «молодого реформатора» зразка 2000 р., окремих членів Кабінету Міністрів і сили, що їх пiдтримують, у сітці координат 1993 р.? Може, «юним реформатором»? А тепер зупинимося докладніше на персоналіях.
Відомо, що прем’єр-міністр В.Ющенко в минулому був професійним бухгалтером. Вихованцем банку «Україна», банку з плачевною долею. Треба відзначити, що ще в 1993 р. глава Правління Нацбанку України В. Ющенко увійшов до координаційного комітету з питань здійснення ринкових реформ і подолання кризи, що створив Л. Кравчук після виходу у відставку Л. Кучми.
Невідомо, що він радив Л. Кравчуку в 1993 р., але результати ми можемо спостерігати за подальшими показниками економіки. Щоправда, зараз треба віддати належне морально-етичним підходам В. Ющенка. Він допоміг витягнути Ю. Тимошенко з- під покрову депутатської недоторканності і поклав на неї усю відповідальність за перехід країни через зиму, а коли країна благополучно перевалила через неї, з чистою совістю віддав її в руки правосуддя, та ще і підписав відповідну заяву проти тих, хто «шукає порятунку» «від кримінальної відповідальності» у створенні «форуму національного порятунку».
Можна згадати ще одного реформатора, який здійснює економіко-ідеологічну підтримку реформ кабінету В. Ющенка — колишнього реформатора і віце-прем’єр-міністра В. Пинзеника. Безсистемну методику проведення ним податкової реформи в 1997 р. назавжди запам’ятають бухгалтери України. Ця податкова реформа поряд із кредитно-грошовою політикою В. Ющенка вплинула на падіння доходів зведеного бюджету України в 1997—1999 р. у доларовому обчислюванні. Але найбільш знаковою реформаторською фігурою нинішнього кабінету міністрів є віце- прем’єр-міністр з гуманітарних питань М. Жулинський. Не ставлячи під сумнів наявність у нього літературних здібностей, я хочу звернути увагу ось на що.
Входження світової цивілізації в інформаційну епоху підвищує вимоги до управлінського корпусу. Він повинен мати енциклопедичність, вміння систематизувати знання і концептулового виробництва. Але хіба цифрами росту ВВП можна нагодувати людей? Їм куди ближче інші показники — ріст цін на продукти харчування вдвічі, інфляція 25,8%, і як наслідок — ріст бідності.
Не знаю, яким чином главу держави інформує Адміністрація Президента (АП), але нарешті і Президент звернув серйозну увагу на цю ключову проблему в посланні Верховній Раді 2001 р., де аналізу проблеми бідності присвячена ціла глава.
У посланні зазначено, що в 2000 році сталося зниження реальних доходів населення, 70% працівників у галузях економіки отримують зарплату меншу за прожитковий мінімум! У ально дивитися на розвиток держави. Л. Кучма у виступі у Верховній Раді 22 лютого 2000 р. сказав: «До головного в комплекс чинників, на які ми повинні спиратися в реалізації стратегії економічного і соціального розвитку, я відношу різке посилення уваги до гуманітарної сфери». А що ж ми бачимо в дійсності?
Людина, покликана формувати ключову в XXI столітті гуманітарну політику повідомляє в інтерв’ю з О. Роміною (УТ-1), що він не знає математики в обсязі 5 класу сільської школи. Невже для формування гуманітарно- наукового простору країни достатньо тільки літераторських здібностей? Таке враження, що країна взагалі втратила здоровий глузд. І вона ще хоче ввійти в XXI, високотехнологічне століття на базі арифметики в обсязі 5 класу? Тому західним експертам і важко зрозуміти нашу країну. Крім того, вони попадають у полон ілюзій. Сприймають, наприклад, бухгалтера радянського зразка (ассоuntant) як західного фінансиста (financier), хоча між ними немає нічого спільного, але західні експерти вірять говорінню, а не ділу. Хоча і вони останнім часом починають прозрівати і відчувати, що їх просто дурять набором правильних і красивих фраз. У результаті успішної «реформаторської» діяльності в 2000 р. начебто були отримані непогані результати — ріст ВВП, промиспосланні сказано: «Позитивні зрушення в економіці країни, які відбувалися протягом 2000 р., супроводжувалися подальшим звуженням внутрішнього споживання і зниженням реальної зарплати на 0,9%». Як вам така фраза! Чудо! Середньомісячний розмір пенсії не перевищує третини (при середньосвітових 70%) від середньомісячної зарплати в 230 гривень, а остання була набагато менша вiд прожиткового мінімуму для працюючого в 286 гривень. Адже ці проблеми з’явилися не сьогодні. Про ці проблеми добре було відомо і в 1999 р., і в 2000 р., про це писав і автор («День» № 179, 2000 р.). Адже саме в цій області знаходиться живильне середовище для опозиції. І саме ця проблема є ключовою для національної безпеки України. Звідси і збільшення розриву між смертністю (15,3 чол. на 1 тис. населення) і народженням (7,8 чол.), що у 2000 р. досяг величезної величини в мінус 7,5 (чол.). Плюс до цього імміграція, маргіналізація, туберкульоз і т.д. Але ж новий Президент Л. Кучма в 2000 р. не став бити на сполох і ставити в центр уваги суспільства проблему бідності. Більш того, підписав бюджет 2001 р., що ще більш збільшує цю проблему, котра у нашій країні стає спадкоємною! Відкриємо 46 статтю Конституції: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».
Президент, який є Гарантом Конституції (стаття 102), не забезпечив концентрацію зусиль суспільства на вирішенні цієї проблеми. І в цьому плані зовсім незрозуміла роль АП, котра зобов’язана звертати увагу Президента на пріоритетність проблем. Що важливіше для суспільства? Ріст тотальної бідності чи бухгалтерський ріст ВВП? Хоча вже радує те, що на цю ключову проблему АП звернула увагу (згадаємо В. І. .Леніна: «Учимся, батенька, учимся!»).
Однак подивимося, як пропонується вирішувати цю проблему в 2001 році і далі. Так ось, ніяких кардинальних заходiв не пропонується. Ріст оплати праці на 25% (частково повернути людям втрачену через інфляцію зарплату). Зростання реальних доходів населення не менш ніж на 4,4%.
А які в нас перспективи? — «створити надійні передумови для відчутного прискорення економічної динаміки, досягнення в 2002—2004 рр. середньорічних темпів приросту ВВП на рівні 6—7%».
Якби розробники відповідних глав послання згадали арифметику, то вони б не здивувалися, чому фахівці ООН прогнозують до 2050 р. скорочення населення України на 40%. Знову ми тримаємо лідерство навпаки! У посланні немає ані слова, через скільки місяців, років, десятиріч (?) пенсіонери будуть отримувати пенсію відповідно до Конституції. Коли середня зарплата працюючих буде перевищувати в 3—4 рази прожитковий мінімум. У виступі Президента Л. Кучми у Верховній Раді 22 лютого 2000 р. на презентації послання 2000 р. ми читаємо: «Для України немає іншого вибору, ніж з ходу включитися в глобальні процеси, зберігаючи та змінюючи при цьому себе як державу, свою національну ідентичність». А як пропонує це вирішувати послання 2001 р.? — «Наявність земельної ділянки є за сучасних умов одним з основних засобів уникнення (або принаймні істотного зниження) ризику бідності». Ось так. Ідентичність у городі. І це тільки один аспект красивого на вигляд послання, що веде Україну в прірву убогості. За красивою формою і великим змістом (400 стор.) ми не бачимо відповіді на злободенне питання — чи виживе нація? Чи безмовно вимре в найкоротший термін? Але вона не хоче вимирати. На жаль, ми можемо відзначити, що в цьому аспекті у нас слабкий Президент і слабка АП, оскільки сила Президента в XXI столітті визначається не здатністю вивести танки чи вибудувати багатошарову охорону навколо пам’ятників. Сила Президента полягає у вимогливості і наполегливості, вмінні і здатності насамперед вирішувати соціальні проблеми. Зазначимо, інтелектуально вирішувати. Я не буду докладно зупинятися на подальшому аналізі послання, але навіть з цього часткового питання видно, що «касетний скандал» — це не причина, а наслідок безграмотної соціальної політики в нашій країні.
Як не дивно, але про це попереджав Л. Кучма, виступаючи на науковій конференції 16 листопада 2000 р.: «Нинішній рівень диференціації доходів в Україні відповідає рівню соціальної диференціації країн Заходу в останню третину XIX ст., тобто в період формування передумов соціалістичної революції».
Цікаво, чи читали розробники послання 2001 р. цей виступ Л. Кучми?
«Касетний скандал» зафіксував ще одну ключову проблему, що загрожує національній безпеці України. Тільки не подумайте, що справа в критиці Президента і безграмотних діях АП. Справа набагато серйозніша.
Країна хотіла ринок. Вона його отримала. Адже ринок — це конкуренція. Президент і АП нарешті відчули, що таке конкуренція. Принципова помилка нашої країни полягає в тім, що тут думають, буцімто можна включитися один раз за п’ять років на виборах Президента і раз за чотири роки на виборах депутатів. Реальність довела і доводитиме й надалі, що це не так. Президент повинен щодня доводити своїми діями, а не тільки словами, що він відповідає високому званню Президент. Адже Президент — це не довічна посада генерального секретаря, а образ і обличчя країни. І він не належить собі, а належить країні. Тим 15 мільйонам, що його обрали, і 22 мільйонам, що його не вибирали. І цей сприятливий, а краще — яскравий образ — повинна Президенту допомагати робити АП. Вона повинна бути на порядок інтелектуально сильнішою за інші політичні сили в країні. Вміти адекватно відповідати на позаштатні ситуації. Вміти формувати події, а не нав’язувати їх. Вміти перемагати і згуртовувати суспільство і вміти прогнозувати майбутнє. Зайве перелічувати безграмотні дії АП в процесі розвитку «касетного скандалу», тому що їх безліч. Але в результаті цих безграмотних дій АП втрачає рейтинг не Президент. Втрачає рейтинг уся країна. Тому що на кожного громадянина країни за кордоном лягає тінь від скандалу. Тінь від створеного образу корумпованої країни. І чим безграмотніше її дії, тим більше довіри до касет. Як всередині країни, так і за кордоном. Але якщо АП не спромоглася забезпечити функціонування Головного Офісу країни, то як вона може допомагати керувати країною? З «касетного скандалу» ми бачимо інший наслідок. Країна вступає не тільки в ринок, а й в інформаційне суспільство. А значить і в простір інформаційних воєн. А в них перемагає найсильніший. Ринок, добродії. Конкуренція. І нікого не буде цікавити, що ВПШ цьому не вчила, що право на істину належить тільки «законно обраному», що «проти нашої держави розгорнуто безпрецедентну політичну кампанію з усіма ознаками психологічної війни». Ця зовсім рядова, але системна і послідовна інформаційна кампанія, хоч як це дивно, підтримується саме завдяки волаючому непрофесіоналізму АП, а також вкрай низькому рівню життя і закритості владних структур від народу. І не треба кричати, як тендiтнi панночки, — нас «ґвалтують». Ринок — він для всіх ринок. Як для тих, хто виявився викинутим на смітник, так i для президентів, прем’єр-міністрів і т.д.
Тому соціально-політичного захисту потребують не тільки низи. Але і верхи. Тому на Заході і придумали закони про опозицію тощо. Це — цивілізована політична безпека! І умова цивілізованої конкуренції. А те, що наша інформаційна війна безпардонна, то це характерна риса нашої країни. Адже від кого залежало послідовне й активне впровадження законів та етичних норм у соціально-політичне життя країни? Хто в першу чергу повинен відповідати виклику часу, випереджаючи його, і бути символом нації? Адже за вікнами — XXI століття. Зате тепер у нас все на очах. Розумний зробить висновки. Сильний — перебудується. («Вчимося, батеньки, вчимося»). А що ж iще відбувається в країні?
Через багаторічне падіння економіки і створення різко негативного образу країни за кордоном у вітчизняного бізнесу виникли проблеми. Країна стала ЗБИТКОВОЮ. І в суспільстві почало рости приховане роздратування. Маргіналізовані низи виживають на городах. Середній бізнес не може розвиватися через відсутність купівельної спроможності населення. Може, великий бізнес жирує?
Великий бізнес за кордоном все більше блокується західними країнами і Росією з різних причин, але в першу чергу через те, що держава не здійснює відповідну іміджеву і протекціоналістську політику.
А всередині країни немає ринку і для нього. Частка внутрішнього ринку з 1993 р. по 2000 р. скоротилася з 74% до 40%. А з такими зарплатами і з такими технологіями розвитку внутрішнього ринку, як пропонується в зазначеному посланні, ринок найближчим десятиліттям і не з’явиться. Тому великий бізнес вирішив виживати сам і став об’єднуватися у фінансово-політичні групи (ФПГ). І цей процес тепер у розпалі. Розглянемо ці ФПГ.
1. На базі фракції СДПУ(о) на чолі із системно мислячим лідером В. Медведчуком.
2. На базі фракції «Трудової України» з «торговою маркою» у вигляді системно мислячого С. Тигіпко.
3. На базі фракції «Солідарність» на чолі з неперевершеним системником М. Азаровим.
4. На базі фракції «Батьківщини». Щоправда, її системний лідер Ю. Тимошенко ізольована, але цiлком iмовiрно, що ця ФПГ зможе знайти їй заміну.
5. Я не зупиняюся на аналізі їхніх економічних сфер впливу й опор на відповідні економічні регіони. Але хочу виділити вкрай важливий для збалансованого розвитку України регіон — Західний, з центром у Львові. Його репрезентує фракція з яскравими особистостями «Реформи-конгрес». І в цієї ФПГ великі потенційні можливості. Однак ми бачимо і явну проблему — відсутність у неї системного лідера. Очевидно, що ані В. Пинзеник, ані В. Ющенко такими бути не можуть. Але для збалансованого розвитку країни важливо, щоб ця ФПГ знайшла собі системного лідера. Не виключено, це буде Б. Тарасюк. А може, ще хтось.
6. Явно запізнюється з формуванням ФПГ Київський регіон — торговий і фінансовий капітал столиці поки не знайшов собі точки концентрації. Можливо, це справа часу.
7. Кримський регіон. Хоча через внутрішні негаразди він не скоро вийде на політичну арену України.
8. Iмовiрне ще формування могутньої ФПГ на базі одесько-південного регіону.
Коли закінчиться формування цих ФПГ, вони самі сформують Кабмін, самі вирішать питання більшості та меншості у Верховній Раді. І Президент їм стане не потрібний. Більш того, вони спишуть на нього весь 10- рiчний негатив. І так у нас вийде парламентська республіка. Але стратегічно це невірно.
Насправді країні потрібен інститут президентства. Тому що зв’язка Верховна Рада — Кабмін покликана вирішувати тактичні питання. А питання стратегічні, конструювання майбутнього, забезпечення системного стратегічного розвитку — це функція інституту президентства. Але для цього в Президента повинна бути інтелектуально сильна команда, що на кілька ходів випереджає інших. Це і значить бути сильним президентом. У нашому ж випадку ми спостерігаємо третю невдалу спробу системної роботи. Не тільки українські аналітики, але і Посол США Пфайфер попереджав, що в нового Президента є тільки рік. Те, що відбувається, нагадує міф про Сізіфа. Знову камінь у підніжжя гори. Знову ті ж слова після трагедії в Закарпатті, що й у 1998 р. Про те, що ми зробимо висновки. Про те, що треба допомагати регіону. Що в держави немає грошей на допомогу. А на будівництво безглуздого монумента в Києві в центрі злиденної країни гроші є. Навіщо ж вимагати моральності від опозиції, якщо нація вимирає, а мільйони йдуть на показуху. Що ж робити? Відповідь проста. — Треба діяти на випередження. Адже говорив про це Л. Кучма. У єдиній системно вибудованій промові на науковій конференції 16 листопада 2000 р. Але це послання 2001 р. — бліда копія тієї промови. У чому ж рiч? Де причина невдач? А відповідь є. Її дає Л. Кучма: «Потрібні люди, що вже витримали перші іспити ринком. Потрібна нова генерація людей, здатних мислити і діяти по-сучасному, по-ринковому».
А в інтерв’ю радіо «Свобода» він говорить: «На жаль, людей-професіоналів в Україні з відомих причин не так вже і багато. Раз, два, та й усе». Йому вторить глава АП В. Литвин («Політична арена України», 1994, с.433): «Відчувається нестача справжніх інтелектуалів, людей, котрі здатні діяти на рівні прийняття рішень і не плутають провінціалізм з патріотизмом». Дивно це чути. Адже в тім же посланні 2001 р. наведено цифри: «Протягом 1995— 2000 рр. (тобто після 1994 р.) Україну залишило 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть з них — перспективні фахівці молодше 40 років і третина — у віці 41—50 років».
Насправді здатних і талановитих людей в Україні багато. І в тій самій АП, і в структурі виконавчої влади, і у Верховній Раді, і в опозиції, і в різних аналітичних центрах, незатребуваних офіційною наукою. Треба тільки вміти їх знайти. А для цього треба змінювати цілеустановку. Змінювати цілеустановку деструктивного мислення на позитивне мислення. Не шукати людей, що будуть боротись проти когось, а шукати людей, котрі націлені на створення. Конструктивне створення, а не придушення. Будуть формувати майбутнє, а не ховатися під стіл. Час ще є. Президент вже неодноразово показував, що він здатен мобілізуватися. Дуже б не хотілося, щоб молода історія України закінчилася безладом і обопільним знищенням.
Адже цього більше за все бояться оточуючі країни. Немає нічого страшнішого, ніж зубожіла країна в центрі Європи. І немає нічого страшнішого — бути президентом найбільш злиденної країни в центрі Європи. Якого будуть цуратися лідери багатих країн.
А вихід один — треба діяти на випередження і почати творчу роботу. І орієнтуватися на ті сили, що здатні за кілька років вирішити проблему бідності. Прийшлов час не плести красиву в’язь слів, обрамляючи їх у красиві обкладинки, а діяти. Цього чекає країна. Дух часу невблаганний. Ринок, добродії!
