У рамках насиченої програми Літньої школи журналістики газети «День» її учасники вже зустрілися з Леонідом Кравчуком. А цього тижня своєрідний майстер-клас для студентів на запрошення головного редактора газети «День» Лариси Івшиної провів авторитетний український і російський журналіст, ведучий програми «Правда Віталія Портникова», шеф-редактор каналу «ТВі», до того ж постійний учасник телевізійних ток-шоу Віталій Портников.
Відповідаючи на запитання учасників Літньої школи «Дня», Віталій говорив зокрема про образ сучасного журналіста, такого, який потрібен Україні. За його словами, це не та людина, що годинами просиджує в мережі у пошуках цікавої інформації, — це всесторонньо розвинена особистість, яка синтезує інформацію, враження та цінні думки з прочитаних книг, побачених фільмів та виставок. Це тим більше цікаво, що з боку Віталія Портникова такий образ журналіста не є чистої води теоретизуванням. Він сам цей образ утілює, дотримуючись концепції навчання протягом усього життя.
Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Пане Віталію, у вас сьогодні ввечері програма на «ТВІ» — «Правда Віталія Портникова». Втім, зараз ви на зустрічі з учасниками Літньої школи журналістики «Дня». Чи можете поділитися секретом такої оперативності?
В. П.: — Ви маєте на увазі те, що я не готуюся до ефіру? (Сміється). До речі, я ще повинен головувати о 18.00 на конференції, яку організовує фонд Генріха Бьолля. Для мене ефір — це насамперед робота. Перед роботою треба якось цікаво провести час, інакше життя здаватиметься абсолютно нудним. Не думаю, що тут варто говорити про оперативність. Журналістська робота складається із калейдоскопа вражень. Людина, яка хоче займатися журналістикою і чогось досягти, має навчитися «тиражувати» емоції через зустрічі з цікавими людьми. Вона має подорожувати, відвідувати виставки, зокрема й фотовиставку газети «День»...
Л. І.: — Щодо фотовиставки газети «День», то цей пункт має бути обов’язково записаним у графік всіх журналістів. (Сміється).
В. П.: — ...І тоді з цих вражень, прочитаних книжок, переглянутих фільмів створюється журналістський бекѓраунд. Для набуття цієї бази необхідно докласти зусиль, адже цей професійно-особистісний «фундамент» не виникне сам по собі. На мою думку, це неправильно, коли журналіст сидить шість годин в інтернеті і відшуковує цікаву інформацію, щоб використати її для побудови ефірних запитань. Це потрібно, коли ти починаєш свою творчу діяльність, тобто перебуваєш у процесі навчання. Пригадую своє перше інтерв’ю з російським письменником Данилом Граніним. Інтерв’ю відбувалося в Юрмалі. Я тоді був восьмикласником. Пішов до літньої бібліотеки, де перечитав багато газет, виписав собі цікаві запитання — занотував десь п’ятдесят, бо ще не мав досвіду професійного інтерв’юера. Із п’ятдесяти запитань відібрав десять, після чого пішов на зустріч із письменником. Після нашої бесіди Данило Гранін спитав мене: «А у кого ви ще брали інтерв’ю?». Я тоді розповів йому бувальщину про молодих композиторів, які прийшли до відомого маестро і попросили у нього візитну картку. Композитор запитав їх: «А у вас є візитівка Шумана?». Вони йому відповіли: «Знаєте, якщо б у нас була візитівка Шумана, то чого б ми до вас приходили?». (Сміється). «І що це означає?» — запитав мене письменник. «Це означає, що це моє перше інтерв’ю», — чесно відповів я. (Сміється).
Л. І.: — Віталію — про критерії. теперішній світ є настільки багатоманітним, зараз, мабуть, інформації більше, ніж тоді, коли ми вчилися. Чи є у вас певна рекомендація, сформована «лоція» щодо тих, хто починає свою журналістську діяльність? Чи могли б ви назвати п’ять книг, до яких часто звертаєтеся, які, без сумніву, можете назвати «своїми»?
В. П.: — На мою думку, люди повинні читати різні книжки. Я, наприклад, читаю книги, але ніколи їх не перечитую. Якщо людина хоче стати, до прикладу, політичним аналітиком, вона повинна прочитати трилогію Айзека Азімова «Академія та імперія». Можливо, вас здивує ця ідея, адже твір належить до наукової фантастики, втім, вважаю, що це варто прочитати. Для того, щоб зрозуміти становище в Україні, доречно прочитати книгу Стругацьких «Важко бути богом». Спочатку здавалося, що у цьому творі написано про минуле, книга є своєрідною пародією на соціалізм, але автори писали про те, що буде, а не про те, що було. Загалом я є прихильником класичної філологічної освіти. Ми з Ларисою Олексіївною закінчували факультет журналістики, але три роки я навчався на філологічному факультеті...
Отже, маю можливість порівнювати. Людина, яка отримала філологічну або історичну освіту, зможе краще зрозуміти певні процеси, на відміну від людини, яка студіює лише журналістику. Звичайно, що можна вивчати журналістику, закінчувати відповідний факультет, але треба подбати про свою філологічну освіту. Треба пам’ятати, що списки літератури, які подають на факультеті журналістики, відрізняються від тих, які пропонують на філфаці. Це дуже важливий момент, бо лише системне читання допоможе зрозуміти еволюцію певних процесів чи явищ. Ще одним важливим моментом є завдання літератури. Література виконує роль своєрідних таблеток, які дозволяють прожити чуже життя. До речі, кіно і телебачення не дають вам можливості мислити над чужим досвідом таким чином, як це дозволяє робити література.
Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Російський владний тандем не такий злагоджений, як він звик здаватися. Як ви вважаєте, що чекає на російську правлячу верхівку після президентських виборів? Чи не є вони шансом для російських опозиційних сил та України, які грають на протиріччях президента та прем’єра, забезпечити власні інтереси?
В. П.: — По-перше, в Росії немає опозиції. Говорити, що можна грати на проблемах, які можуть існувати між російською владою і опозицією, думаю, є романтичним. В Росії може бути кланова боротьба. Якщо ми хочемо подивитися на українське майбутнє, треба дивитися на російське минуле. На мою думку, проблеми, які існують між президентом Медведєвим і прем’єр-міністром Путіним, — це проблеми, що існували з першого дня їхнього перебування при владі. Майбутнім президентом Росії буде та постать, яку оберуть в результаті кланової домовленості, ніякого суперництва між Медведєвим і Путіним на президентських виборах 2012 року не буде. Проте ця кланова домовленість може досягатися шляхом досить серйозних, я б сказав, «бойових» дій.
Скористатися нею можна хіба тією мірою, якою держави, що цим користуватимуться, не є самі по собі клановими. Віктор Янукович зіграв на розбіжностях, які є в російських кланах щодо домовленостей по газу. Тобто він скористався тим, що президент Медведєв є досить близькою людиною до «РосУкрЕнерго», як і український Президент, і залишив напризволяще інтереси прем’єр-міністрів Путіна та Азарова. Виникає запитання — наскільки Україні це вигідно? Якщо один клан скористається проблемами, які існують в другому, це аж ніяк не пов’язано з державними інтересами. Державні інтереси — зовсім інша річ. І треба сказати, що, якщо говорити про державні інтереси країн з іншою політичною формацією (Сполучені Штати, Німеччина, Франція), то їх хвилюють якраз не негаразди в російському тандемі, а російська демократія. Вона не виникне на штучному протистоянні між двома чиновниками, а виникне тоді, коли на цю демократію буде запит у російського суспільства.
Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Сьогодні у світі формується нова геополітична ситуація. Нещодавно відбувся приїзд Гілларі Клінтон в Україну. Як ви оцінюєте позиції України між двома потугами — Росією та США?
В. П.: — По-перше, я не вважаю, що існують якісь дві потуги. Існує супердержава Сполучені Штати Америки, і більш нічого. Росія — це звичайна регіональна держава зі своїми досить обмеженими можливостями. Я думаю, що уявлення про те, що Україна є десь між США та Російською Федерацією — російський та український міф. Україна є там, де й решта країн Східної Європи, які не можуть обрати свій цивілізаційний шлях, тобто «ніде». США з Росією за них не змагаються, тому що для Росії це не питання геополітичної мети. Росія — це, швидше, корпорація, аніж держава, і для Росії Україна є просто ще одним ринком, на якому російські олігархи та політики можуть заробляти гроші.
Л. І.: — Як вписується останнє рішення Стокгольмського суду в таку «конструкцію»? Для певного типу людей бізнесу та політиків Україна справді є лише місцем заробляння грошей?
В. П.: — Я впевнений, що для всіх тих людей, що йменують себе українською елітою, Україна — це тільки місце заробляння грошей. На жаль, це вже розповсюджується на молоде покоління. Я наведу прекрасний приклад, щоб не «ходити» в Стокгольмський суд. Днями я був у Лубнах. Прокинувшися вранці, пішов у фірмовий магазин місцевого молокозаводу, що в центрі міста. В цьому магазині продається молоко, яке зберігається п’ять діб. Такого молока в Києві немає. Вся київська молочна продукція зберігається по 10—15 діб. У мене виникає запитання: «Чому?». У нас же велика культура молочного виробництва. В Москві подібні молокозаводи існують і мають величезну популярність. Згодом у Миргороді я зовсім випадково зустрічаюся зі своїм приятелем. Я йому кажу, що є чудова можливість просунути цю продукцію на київський ринок, чому ніхто цього не робить? Він відповідає: «Навіщо це робити? Я краще поїду до Америки і буду там спокійно жити. Навіщо витрачати час на ці всі дурні речі?». Ось це і є свідомість.
У рамках насиченої програми Літньої школи журналістики газети «День» її учасники вже зустрілися з Леонідом Кравчуком. А цього тижня своєрідний майстер-клас для студентів на запрошення головного редактора газети «День» Лариси Івшиної провів авторитетний український і російський журналіст, ведучий програми «Правда Віталія Портникова», шеф-редактор каналу «ТВі», до того ж постійний учасник телевізійних ток-шоу Віталій Портников.
Відповідаючи на запитання учасників Літньої школи «Дня», Віталій говорив зокрема про образ сучасного журналіста, такого, який потрібен Україні. За його словами, це не та людина, що годинами просиджує в мережі у пошуках цікавої інформації, — це всесторонньо розвинена особистість, яка синтезує інформацію, враження та цінні думки з прочитаних книг, побачених фільмів та виставок. Це тим більше цікаво, що з боку Віталія Портникова такий образ журналіста не є чистої води теоретизуванням. Він сам цей образ утілює, дотримуючись концепції навчання протягом усього життя.
Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Пане Віталію, у вас сьогодні ввечері програма на «ТВІ» — «Правда Віталія Портникова». Втім, зараз ви на зустрічі з учасниками Літньої школи журналістики «Дня». Чи можете поділитися секретом такої оперативності?
В. П.: — Ви маєте на увазі те, що я не готуюся до ефіру? (Сміється). До речі, я ще повинен головувати о 18.00 на конференції, яку організовує фонд Генріха Бьолля. Для мене ефір — це насамперед робота. Перед роботою треба якось цікаво провести час, інакше життя здаватиметься абсолютно нудним. Не думаю, що тут варто говорити про оперативність. Журналістська робота складається із калейдоскопа вражень. Людина, яка хоче займатися журналістикою і чогось досягти, має навчитися «тиражувати» емоції через зустрічі з цікавими людьми. Вона має подорожувати, відвідувати виставки, зокрема й фотовиставку газети «День»...
Л. І.: — Щодо фотовиставки газети «День», то цей пункт має бути обов’язково записаним у графік всіх журналістів. (Сміється).
В. П.: — ...І тоді з цих вражень, прочитаних книжок, переглянутих фільмів створюється журналістський бекѓраунд. Для набуття цієї бази необхідно докласти зусиль, адже цей професійно-особистісний «фундамент» не виникне сам по собі. На мою думку, це неправильно, коли журналіст сидить шість годин в інтернеті і відшуковує цікаву інформацію, щоб використати її для побудови ефірних запитань. Це потрібно, коли ти починаєш свою творчу діяльність, тобто перебуваєш у процесі навчання. Пригадую своє перше інтерв’ю з російським письменником Данилом Граніним. Інтерв’ю відбувалося в Юрмалі. Я тоді був восьмикласником. Пішов до літньої бібліотеки, де перечитав багато газет, виписав собі цікаві запитання — занотував десь п’ятдесят, бо ще не мав досвіду професійного інтерв’юера. Із п’ятдесяти запитань відібрав десять, після чого пішов на зустріч із письменником. Після нашої бесіди Данило Гранін спитав мене: «А у кого ви ще брали інтерв’ю?». Я тоді розповів йому бувальщину про молодих композиторів, які прийшли до відомого маестро і попросили у нього візитну картку. Композитор запитав їх: «А у вас є візитівка Шумана?». Вони йому відповіли: «Знаєте, якщо б у нас була візитівка Шумана, то чого б ми до вас приходили?». (Сміється). «І що це означає?» — запитав мене письменник. «Це означає, що це моє перше інтерв’ю», — чесно відповів я. (Сміється).
Л. І.: — Віталію — про критерії. теперішній світ є настільки багатоманітним, зараз, мабуть, інформації більше, ніж тоді, коли ми вчилися. Чи є у вас певна рекомендація, сформована «лоція» щодо тих, хто починає свою журналістську діяльність? Чи могли б ви назвати п’ять книг, до яких часто звертаєтеся, які, без сумніву, можете назвати «своїми»?
В. П.: — На мою думку, люди повинні читати різні книжки. Я, наприклад, читаю книги, але ніколи їх не перечитую. Якщо людина хоче стати, до прикладу, політичним аналітиком, вона повинна прочитати трилогію Айзека Азімова «Академія та імперія». Можливо, вас здивує ця ідея, адже твір належить до наукової фантастики, втім, вважаю, що це варто прочитати. Для того, щоб зрозуміти становище в Україні, доречно прочитати книгу Стругацьких «Важко бути богом». Спочатку здавалося, що у цьому творі написано про минуле, книга є своєрідною пародією на соціалізм, але автори писали про те, що буде, а не про те, що було. Загалом я є прихильником класичної філологічної освіти. Ми з Ларисою Олексіївною закінчували факультет журналістики, але три роки я навчався на філологічному факультеті...
Отже, маю можливість порівнювати. Людина, яка отримала філологічну або історичну освіту, зможе краще зрозуміти певні процеси, на відміну від людини, яка студіює лише журналістику. Звичайно, що можна вивчати журналістику, закінчувати відповідний факультет, але треба подбати про свою філологічну освіту. Треба пам’ятати, що списки літератури, які подають на факультеті журналістики, відрізняються від тих, які пропонують на філфаці. Це дуже важливий момент, бо лише системне читання допоможе зрозуміти еволюцію певних процесів чи явищ. Ще одним важливим моментом є завдання літератури. Література виконує роль своєрідних таблеток, які дозволяють прожити чуже життя. До речі, кіно і телебачення не дають вам можливості мислити над чужим досвідом таким чином, як це дозволяє робити література.
Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Російський владний тандем не такий злагоджений, як він звик здаватися. Як ви вважаєте, що чекає на російську правлячу верхівку після президентських виборів? Чи не є вони шансом для російських опозиційних сил та України, які грають на протиріччях президента та прем’єра, забезпечити власні інтереси?
В. П.: — По-перше, в Росії немає опозиції. Говорити, що можна грати на проблемах, які можуть існувати між російською владою і опозицією, думаю, є романтичним. В Росії може бути кланова боротьба. Якщо ми хочемо подивитися на українське майбутнє, треба дивитися на російське минуле. На мою думку, проблеми, які існують між президентом Медведєвим і прем’єр-міністром Путіним, — це проблеми, що існували з першого дня їхнього перебування при владі. Майбутнім президентом Росії буде та постать, яку оберуть в результаті кланової домовленості, ніякого суперництва між Медведєвим і Путіним на президентських виборах 2012 року не буде. Проте ця кланова домовленість може досягатися шляхом досить серйозних, я б сказав, «бойових» дій.
Скористатися нею можна хіба тією мірою, якою держави, що цим користуватимуться, не є самі по собі клановими. Віктор Янукович зіграв на розбіжностях, які є в російських кланах щодо домовленостей по газу. Тобто він скористався тим, що президент Медведєв є досить близькою людиною до «РосУкрЕнерго», як і український Президент, і залишив напризволяще інтереси прем’єр-міністрів Путіна та Азарова. Виникає запитання — наскільки Україні це вигідно? Якщо один клан скористається проблемами, які існують в другому, це аж ніяк не пов’язано з державними інтересами. Державні інтереси — зовсім інша річ. І треба сказати, що, якщо говорити про державні інтереси країн з іншою політичною формацією (Сполучені Штати, Німеччина, Франція), то їх хвилюють якраз не негаразди в російському тандемі, а російська демократія. Вона не виникне на штучному протистоянні між двома чиновниками, а виникне тоді, коли на цю демократію буде запит у російського суспільства.
Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Сьогодні у світі формується нова геополітична ситуація. Нещодавно відбувся приїзд Гілларі Клінтон в Україну. Як ви оцінюєте позиції України між двома потугами — Росією та США?
В. П.: — По-перше, я не вважаю, що існують якісь дві потуги. Існує супердержава Сполучені Штати Америки, і більш нічого. Росія — це звичайна регіональна держава зі своїми досить обмеженими можливостями. Я думаю, що уявлення про те, що Україна є десь між США та Російською Федерацією — російський та український міф. Україна є там, де й решта країн Східної Європи, які не можуть обрати свій цивілізаційний шлях, тобто «ніде». США з Росією за них не змагаються, тому що для Росії це не питання геополітичної мети. Росія — це, швидше, корпорація, аніж держава, і для Росії Україна є просто ще одним ринком, на якому російські олігархи та політики можуть заробляти гроші.
Л. І.: — Як вписується останнє рішення Стокгольмського суду в таку «конструкцію»? Для певного типу людей бізнесу та політиків Україна справді є лише місцем заробляння грошей?
В. П.: — Я впевнений, що для всіх тих людей, що йменують себе українською елітою, Україна — це тільки місце заробляння грошей. На жаль, це вже розповсюджується на молоде покоління. Я наведу прекрасний приклад, щоб не «ходити» в Стокгольмський суд. Днями я був у Лубнах. Прокинувшися вранці, пішов у фірмовий магазин місцевого молокозаводу, що в центрі міста. В цьому магазині продається молоко, яке зберігається п’ять діб. Такого молока в Києві немає. Вся київська молочна продукція зберігається по 10—15 діб. У мене виникає запитання: «Чому?». У нас же велика культура молочного виробництва. В Москві подібні молокозаводи існують і мають величезну популярність. Згодом у Миргороді я зовсім випадково зустрічаюся зі своїм приятелем. Я йому кажу, що є чудова можливість просунути цю продукцію на київський ринок, чому ніхто цього не робить? Він відповідає: «Навіщо це робити? Я краще поїду до Америки і буду там спокійно жити. Навіщо витрачати час на ці всі дурні речі?». Ось це і є свідомість.
Я думав про цю модель як про поодинокий приклад покращання ситуації в країні. Для людей, якщо справа не приносить легких грошей, вона нецікава та неважлива, вони питимуть своє молоко в Сполучених Штатах. Те саме можна сказати про те, що відбувалося перед Стокгольмським судом, коли змінювалася схема «РосУкрЕнерго». Коли це вже відбувалося у самому Стокгольмському суді, то ніхто не думав про захист цих грошей, адже вони їх можуть отримати від відсутності захисту певними людьми, що буде набагато вигіднішим, ніж сама можливість захищати.
Л. І.: — Який варіант розвитку подій можливий надалі? Мало хто вважає, що українці повинні бути готовими набагато більше працювати. Яке ваше бачення цих процесів з погляду власного досвіду?
В. П.: — Я думаю, що потрібно провести реформи, це зробити досить просто. Всі прекрасно розуміють, які реформи потрібно проводити. Якби я зараз помінявся місцями з Віктором Януковичем хоча б на місяць, то я би точно знав, які саме реформи треба провести. Потім я би віддав йому президентство і їздив собі далі на метро. І він би досить ефективно керував країною, бо вміє управляти державою. Інша річ, що Янукович просто не хоче нічого змінювати, адже йому й так добре.
Л. І.: — Список! Перелічіть коротко по пунктах, з чого треба почати.
В. П.: — Треба почати зі скорочення державних витрат, стабілізації соціальної сфери, із приватизації всіх тих об’єктів, які ще не приватизовані, із страхової медицини, створення єдиного вікна для підприємців... Здається, все це робиться, але яким буде результат? Я нещодавно бачив програму з Лєшиком Больцеровичем, батьком польських реформ. Для мене стало зрозуміло, що немає ніяких секретів. Секретом було те, що польське суспільство рік перетерпіло. Звичайно, що в наших умовах, можливо, доведеться терпіти два чи три роки, але після того все повністю зміниться, найголовніше — ніколи не буде такого політичного хаосу, який є нині. Тому що людям, які зараз заробляють гроші на політиці і на владі, не буде вигідно йти у політику. Вони будуть тим, ким вони є зараз, — бізнесменами, і в них будуть умови для бізнесу.
Л. І.: — Проблема полягає в тому, що багато людей не вміють заробляти гроші, вони лише вміють красти їх із бюджету. Більше того, ніхто не хоче вчитися. Але так чи інакше все одно зміни потрібні. Як це відбуватиметься: це буде якийсь лідерський прорив чи революційний шлях?
В. П.: — Я не вірю в українську революцію. Втім, думаю, якщо українська влада не вплине на соціально-економічну ситуацію, то вона може «впасти». Це означає, що ще буде певний період популізму, навіть жорсткіший, ніж той, який ми бачимо сьогодні. А вже після цього до влади можуть прийти реально відповідальні сили.
Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецький національний університет:
— В українському телепросторі багато політичних ток-шоу, частина яких презентує тільки один погляд. Що відбувається в українському суспільно-політичному мовленні?
В. П.: — Телебачення, а особливо суспільно-політичне, є інструментом політичного впливу. А для деяких, як-от пан Хорошковський, ще й елементом політичного тиску. Коли відбувається монополізація влади, з керівництвом каналу спілкуються не для того, щоб дестабілізувати ситуацію, а навпаки, — щоб стабілізувати. Це і віддзеркалюється на політичному ефірі. Так було завжди. Просто раніше прихильно ставилися до влади. Тепер ситуація змінилась. По-друге, українська політика — це шоу. Коли до нас приїздив Бальцерович, я водив його на ток-шоу Савіка Шустера. Він був задоволений, бо в Польщі такого немає. В нормальному суспільстві такого взагалі бути не може! Політики говорять не про те, що є реальним на даний момент, а про те, що приведе до максимальної підтримки серед аудиторії. Тому я вважаю, що Савік Шустер вчинив благородно, коли забрав лінію підтримки.
Л. І.: — Але Віталій Портников там завжди і завжди отримує велику підтримку аудиторії.
В. П.: — До речі, це не створювало мені доброї репутації серед політичних діячів. Політичне життя — це обмін цінностями, а не обмін фразами. Цінності виникають не в ефірі. Вони створюються тоді, коли збираються люди з метою створити партію: чи то ліберальну, чи соціалістичну, чи консервативну. Це залежить від загальних поглядів, від точки зору. За цю партію голосують на виборах, вона проводить політичну кампанію, користується ефірним часом згідно з нормами законодавства. А після цього представляє свої цінності на телебаченні. Якщо ж немає створення політичної формації знизу, відбувається підміна понять. Наприклад, одна частина Партії регіонів є прихильниками соцфедералізму, а інша — унітаризму. Яка в них може бути ідеологія? Партія «Батьківщина» Юлії Тимошенко є членом Європейської народної партії, хоча ідеологія цієї партії абсолютно ліва.
Л. І.: — Що може стимулювати концентрацію людей за поглядами?
В. П.: — Для того, щоб відбувалася концентрація цих поглядів, не повинно бути каші в голові.
Л. І.: — Телебачення може цьому допомогти?
В. П.: — Не впевнений. Цьому має допомагати громадське життя. Це взагалі не є функція телебачення.
Л. І.: — А громадянське життя має бути показано по телебаченню?
В. П.: — Телебачення — це розважальна річ.
Л. І.: — Я не згодна. Ми відтворюємо державу. Тому повинні розділяти такі речі, як соціальні замовлення, соціальна відповідальність і бізнес.
В. П.: — Якщо в Україні будуть сильні політичні сили і сильне громадянське суспільство, то з’явиться й суспільне телебачення. Воно задовольнятиме культурні, соціальні, політичні потреби громадян. Воно даватиме слово політикам, створюватиме культурні програми виключно на гроші платників податків. Нічого не буває безплатно. Нічого не має робитися безплатно. А телебачення, яке приноситиме прибуток, робитиме саме те, що має робити телебачення, яке і повинно приносити прибуток, а саме — розважати населення.
Але є ще один момент, про який варто сказати. Ми живемо в такий час, коли буде створюватися цифрове телебачення. І за певний час у нас будуть можливості створення адресних каналів. Але якщо створювати адресний канал, культурний, політичний і таке інше, має бути запит. Ви самі повинні бажати платити гроші. Не можна робити суспільне телебачення з податковою відповідальністю населення.
Л. І.: — Але треба спробувати...
В. П.: — Ми перебуваємо на етапі об’єднання всіх засобів інформації в єдине ціле, а також посилення залежності ЗМІ від запиту аудиторії. У розвиненому суспільстві вже років за десять-двадцять не буде паперових газет і ефірного телебачення. Натомість буде цифрове телебачення та планшетна текстова журналістика, в якій поєднаються професійна журналістика, відеоматеріали, фотографія, голос і блоги.
Л. І.: — Як на мене, те, що зараз роблять деякі журналісти в мережі, і є прообразом такої журналістики. Хтось на «Эхо Москвы» веде текстовий та відеоблог, одночасно веде програми в ефірі... Але ми говоримо про українську ситуацію, де, розробляючи новий формат ЗМІ, ми повинні передусім думати про нову якість.
В. П.: — ЗМІ повинні випереджати запит слухача, глядача, читача. Це вже не три різні особи, а одна людина, що сидітиме в кав’ярні з цим планшетом і чекатиме, коли ви їй поясните і прокоментуєте події, покажете картинку, а не просто повідомите, що згорів завод.
Молоді журналісти, з якими я працюю, завжди дивуються, коли я кажу, що майбутнє журналістики — це смерть новини. А це означає, що головною функцією ЗМІ буде тлумачення події. Адже зараз про події дізнаються із блогів — тоді, коли ЗМІ про них ще навіть не знають. Тому репортерська робота в класичному її розумінні вже не має великого значення. Тепер репортер — це та людина, яка видасть якісний з точки зору журналістики продукт. Тут ідеться вже не про швидкість, а про якість подачі інформації.
Іра БОЧАР, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Чи відчуваєте ви залежність українського інформаційного простору від російського?
В. П.: — Я абсолютно переконаний, що український інформаційний простір пов’язаний із російським. Тому що Україна є частиною так званого «Russian World». І не лише Україна, а навіть, скажімо, Ізраїль та Німеччина певним чином пов’язані з цим «російським світом». Російська мова та російськомовні засоби масової інформації визначають свідомість мільйонів людей по всьому світу. І, до речі, це не завжди проросійська державницька риторика.
Українці повинні працювати на те, аби бути конкурентоспроможними не лише щодо російських ЗМІ, а й до російського інформаційного світу. Це стане можливим тільки тоді, коли ми почнемо виробляти оригінальний продукт. А це у свою чергу стане можливим тоді, коли журналісти зможуть читати не тільки російською, а й англійською, польською, італійською, французькою... Або принаймні не лінуватимуться перекладати через «Google translate» матеріали зі, скажімо, «El Paris», аби зрозуміти, що насправді усе зовсім не так, як це написано, умовно кажучи, в «РИА Новости». До того часу, поки українська міжнародна журналістика базуватиметься на повідомленнях російських інформагенцій, про конкурентоспроможність можна забути.
Російські засоби масової інформації будуть працювати на українському ринку завжди. Але якщо ми будемо країною, економічно вигідною для медіабізнесу, то сюди прийдуть і західні концерни. Адже в країну абсолютної корумпованості ринку, відсутності нормальної системи розповсюдження та нормальних друкарень жодний західний концерн не прийде. Натомість російські ЗМІ, які сюди приходять, грають за тими самими правилами, що й українські чиновники. Вони готові давати гроші, підпільно домовлятися, використовувати власні зв’язки, політичні впливи.
Для того, аби в Україні вплив російського інформаційного простору був менш відчутним, треба, щоб тут просто було менше «совка». Тоді продукти російського інформаційного простору будуть нам нецікаві. А якщо в Росії буде менше «совка», а у нас він буде, то ми їм будемо нецікаві. А якщо в обох країнах буде менше «совка», то ми будемо спокійно співіснувати в цьому «російському світі» й будемо змагатися в цивілізованих конкурентних умовах. Тоді російськомовна українська газета зможе успішно існувати на московському та петербурзькому ринках. Чому б і ні, якщо вона буде якісною?
Найголовніше, щоб в українських ЗМІ росіяни шукали інформацію не тільки про українські проблемами, а й про світові, аби вони цікавилися тим, яка наша позиція щодо ситуації в Польщі чи у Франції.
Тут ще й проблема традицій. Адже в радянський час у нас не існувало журналістики не «селянської». Вся українська преса розповідала про жнива.
Л. І.: — Справді, в радянські часи українське місто не було українським, зокрема, через політичні обставини. Але міська журналістика, наприклад, волинська, була цілком пристойною, навіть у той час.
— Я з цим не сперечатимусь. Але ця журналістика була локальною. Скажімо, країни Балтії теж були сільськогосподарськими, у них, зокрема, в Ризі переважало російське населення. Але латиська журналістика була абсолютно відкритою світу.
Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:
— Ще з кінця 80-х років ви спеціалізувалися на висвітленні українсько-російських відносини. Очевидно, тоді у вас сформувався особливий погляд на ці взаємини. Чи змінився він протягом останніх 20 років?
В. П.: — Складно говорити про відносини України та Росії у 80-х, бо тоді вони були у складі Радянського союзу і зі зрозумілих причин мислились однією країною. Але я вважав і вважаю, що Україна та Росія завжди були різними. Це було очевидно завжди. Пройшло 20 років, і зараз знову починаються розмови про єдиний цивілізаційний світ, єдині культурні спільноти, які мають знову поєднатися. Я вважаю, що це дві різні держави зі своїми власними історичними підѓрунтями. І це моє твердження не означає, що я не люблю Росію. Але історія — першочерговий доказ індивідуальності кожної з держав. Росія — це своєрідна цивілізація, яка виникла на стику Золотої Орди, Московського та Тверського князівств. Український же світ своє існування розпочинав зовсім інакше.
Я завжди наводжу один промовистий приклад. Із підручників історії всім відома битва на Куликовому полі, коли об’єднані російські війська на чолі з московським князем Дмитром Донским розгромили монголо-татарську армію. І ця перемога дала поштовх відродженню російської держави. Разом із тим, вся ця історія є неправдою. По-перше, на Куликовому полі російські війська розгромили армію дисидента Золотої Орди Батия, який у свою чергу боровся зі справжнім ханом Золотої Орди Тохтамишем. Відповідно, не говорять і про те, що Дмитро Донской був союзником золотоординського хана Тохтамиша. Коли через певний період Тохтамиш підійшов до Москви, йому ніхто не чинив опору, і Москва була спалена.
А от до цих історичних подій, про які йде мова, справді відбулася битва під Берендєєвим, під час якої великий князь тверський Михайло на чолі об’єднаного російського війська розгромив військо справжнього хана Золотої Орди. Ось це й була справжня перемога. Тільки в російській історіографії цій битві не надають ніякого значення, тому що з військами Золотої Орди йшли війська Московського князівства — єдиного російського князівства, яке зрадило інших.
Так за допомогою інтерпретації історії цивілізація, що пручалася, намагалася вижити, фактично була знищена міфами майбутнього часу. На щастя, Україні міфи не потрібні. Нам і так є чим пишатися. До речі, я ніколи не сприймав Україну нещасною та пригніченою. Як не було Росії, що завжди перемагала силами Москви, так ніколи не було й закріпаченої України. Була Україна блискуча, яка брала участь у створенні Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, яка згодом стала натхненним будівничим Російської імперії та Радянського союзу (а потім із не меншим натхненням завалила їх), навіть такими засобами, як Голодомор.
Анастасія САМОШИНА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Під час висвітлення у ЗМІ збройних конфліктів журналіст повинен прагнути докопатися до суті й стати на захист постраждалих — чи все ж об’єктивно подавати аргументи кожної зі сторін?
В. П.: — Головне — зрозуміти: коли відбуваються військові конфлікти, немає ні правих, ні винних. Злодійство відбувається з обох боків. Війна ніколи не буває благородною, навіть коли вона визвольна.
Голокост і Бабин Яр — мої глибокі внутрішні трагедії. Але я чітко розумію, що, наприклад, для німців виселення зі Східної Пруссії, коли за 24 години їх позбавили батьківщини, було також жахливою трагедією, яку вони переживають досі. Так само, як виселення німців із Чехії. Можна казати, що вони самі винні, бо голосували за націонал-соціалістів. І це теж буде правдою. Але ж серед цих німців також були антифашисти, і вони так само гинули. І жодного торжества справедливості тут немає. Його могли відчувати у травні 1945-го ті, хто добивав німців. Його можна зрозуміти з точки зору логіки війни. Але не з точки зору логіки миру. Тому моє серце однаково стискається, коли я дивлюся на Бабин Яр, буваю в Яд ва-Шемі чи відвідую Калінінград, усвідомлюючи, що колись це було велике місто Кенігсберг і велика цивілізація, яка сьогодні фактично втрачена.
А. С.: — А як ви оцінюєте рівень української міжнародної журналістики?
В. П.: — Я думаю, що міжнародна журналістика в Україні ще тільки народжується
Л. І.: — Напевне, крок вперед і три назад для української журналістики — не вихід. Для її конструктивного розвитку має з’явитися нове покоління.
В. П.: — Так, звичайно, це питання еволюції. Раніше чи пізніше, але така свіжа кров прийде.
Дмитро ЧАЛИЙ:
— Сьогодні ми бачимо, з одного боку, чимало прикладів того, як українська влада чинить утиски свободи слова, а з іншого боку, вона заявляє про серйозний намір створити суспільне мовлення. Складається враження, що влада суперечить сама собі. Вам так не здається?
В. П.: — Я не думаю, що влада суперечить сама собі. Влада сприймає суспільне телебачення як ще один інструмент для контролю над ЗМІ. Адже можна створити таку громадську раду суспільного мовлення, якою буде дуже зручно керувати.
Л. І.: — Після нещодавніх подій чи відчуває канал «ТВі» в собі достатньо сили, щоб програмуватися на наступний телесезон?
В. П.: — У будь-якому разі «ТВі» має можливості і кабельного, і супутникового мовлення, і він цих можливостей не позбудеться. Проблема тільки в тому, що за нинішньої ситуації позбуваються можливостей розвитку абсолютно всі телеканали. І тому я вважаю, що ми боремося не тільки за себе, а й за можливість нормального чесного розвитку телевізійного простору. Бо якщо влада буде повністю контролювати ефір, то ми станемо такими собі родзинками цього ефіру, але не більше.
Треба відстоювати системні права журналістів. Це до теми журналістського руху «Стоп цензурі!». Коли ви боретеся проти свого редактора, який залежний від генерального директора, який залежний від власника, а власник у свою чергу залежить від президента, — і врешті-решт домагаєтеся зміни редактора, то насправді ви нічого не змінюєте. І зовсім інша справа, набагато більш ризикована і серйозна, коли ви боретеся за системні зміни у ЗМІ. Якщо ви вважаєте, що треба день простояти і ніч протриматись, доки прийде новий хороший президент, і тоді ви просто будете його добре обслуговувати, і вам буде байдуже, що відбувається із справжньою інформацією, — то ви дочекаєтесь не хорошого президента, а ще гіршого.
Ольга САВЧЕНКО, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова:
— Як ви оцінюєте медійні законопроекти Арсенія Яценюка, які стосуються регулювання діяльності Національної ради з питань телебачення та радіомовлення?
В. П.: — Зараз питання — не просто в законопроектах, а в плюралістичному представництві в Національній раді тих сил, які існують у суспільстві. А цього в нас ніколи не було. Треба думати не просто про зміни в законі, а про те, як зробити так, аби влада цих законів дотримувалася.
Ольга РЕШЕТИЛОВА:
— Ви казали про те, що, аби дізнатися майбутнє України, треба зазирнути в минуле Росії. Мені вже доводилося чути цю думку від Віктора Шендеровича. Що це, український фатум? Чи можна його уникнути?
В. П.: — Цього можна уникнути, якщо провести економічні реформи. А в умовах того суспільства і тих економічних взаємин, у яких ми існуємо зараз, цього уникнути неможливо. Щоправда, єдине, що рятує Україну від майбутнього Росії, — це те, що в нас немає грошей на побудову «суверенної демократії».
О. Р.: — А чи можна олігархам об’єднатися і, умовно кажучи, «скинутися» на цей процес?
В. П.: — Ні, не можна! Тому що для того, аби вдовольнити запити з боку суспільства на пристойний рівень життя, фінансових зусиль олігархів не вистачить. В Україні таких грошей немає. А в Росії були! Я переконаний, що, якби в Росії не було нафтодоларів, вони б мали зовсім іншу політичну систему.
Л. І.: — У нас нафтодоларів немає. Хоча і політичного життя поки що теж... Мені здається, що наші нинішні правителі бачать Росію через своєрідні скельця: їм здається, що там зараз роблять успішну політику. Адже Європа грузинську війну «проковтнула», Америка зайнята своїми проблемами і на дії Росії реагує, м’яко кажучи, не так, як це було за часів Рейгана. Для українських політиків Путін залишається ідеалом політичного тріумфу.
В. П.: — Політичний тріумф Путіна — насправді телевізійний, адже в реальності все відбувалося зовсім інакше. І тут вже потрібно розбиратися, як усе це насправді відбувалося. Проблема тих людей, які сьогодні при владі в Україні, в тому, що вони — реальні політики реальної країни — вірять нереальному телебаченню іншої країни.
