Сьогодні Володимир ПАНЧЕНКО, письменник, автор відомих статей, монографій, підручників на літературну та історичну тематику, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», один із авторів книжок із серії «Бібліотека газети «День» відзначає свій 51-й день народження. «День» зателефонував Володимиру Євгеновичу, щоб привітати його з цим святом та поставити кілька запитань.
— Володимире Євгеновичу, як відзначатимете свій день народження цього року?
— Вперше в житті вирішив святкувати зовсім не так, як завжди. Після закінчення робочого дня ми з дружиною вирішили поїхати в унікальний Національний заповідник у Качанівку, що на Чернігівщині. Останні два-три роки в цьому заповіднику влаштували маленькі котеджі, де, за бажанням, можна провести вихідні. Тому на двa дні — Качанівка наша. До речі, певну роль відіграла в цьому й газета «День». Бо у газеті існує дуже цікава, на мій погляд, рубрика «Малі — Великі села України». Тому, як і у вас, у мені теж живе і розвивається «бісик» мандрівництва.
— Ви — автор багатьох праць iз історії літератури. А, що таке, на ваш погляд, сучасна українська культура?
— Сучасна українська культура — це культура, яка намагається збагнути сама себе. Якщо брати її у великому історичному просторі — з давніх-давен до нинішніх днів — то, можна сказати, що ми ще не до кінця усвідомлюємо, наскільки ми багаті в культурному сенсі. Колись мені доводилося спілкуватися з мудрими і освіченими людьми з Росії. Вони, і мене це вражало, трохи скептично ставилися до української культури. Але ж у нас є колосальні культурні надбання! І коли ми говоримо про сучасну українську культуру, то обов’язково повинні мати на увазі духовний спадок. Адже якщо говорити про сучасний вимір української культури, то є багато речей, які мене особисто тривожать. Передусім, я маю на увазі те, що, скажімо, такі дуже важливі елементи культури, як шоу-бізнес, естрада чи кіно на сьогоднішній день перебувають, хоч як це прикро констатувати, на маргінесі. З погляду молодої людини, наприклад школяра чи студента, який купує диски, дивиться ТБ і в багатьох формах і елементах не знаходить української культури, то виникає цілком закономірне запитання: чи достатньо серйозно ми ставимося до своєї національної культури? Оце є та проблема, яку слід мати на увазі нашим державним чиновникам, тобто людям, котрі відповідальні за гуманітарну політику в українській державі. Бо сьогодні, говорячи про сучасну українську культуру, потрібно говорити про цілеспрямовану державну гуманітарну політику. Багато чого коментується, але краще слід було б приділяти побільше уваги таким важливим речам, як книговидання, шоу-бізнес, естрада та кіно.
— У чому, на ваш погляд, полягає актуальність історичних знань для сучасної людини взагалі і українця зокрема?
— Історичні знання завжди актуальні. Адже на історичних знаннях будуються фундаментальні речі як для людини, так і для суспільства загалом. Я маю на увазі історичну пам’ять. Історична пам’ять, як на мене, це духовний компонент життя людини, це фундамент, на якому тримається людина і нація. Я за фахом не історик, але філологія, історія літератури, що є моєю професією, дуже тісно пов’язана з історичною наукою. Через те, можливо, я дуже багато займаюся не тільки науковим вивченням, а й популяризацією історії. Останні роки я дуже багато мандрую по Україні. Буваю і в інших країнах, але хочу сказати, що мені, наприклад, набагато цікавіше їздити по Україні — пізнавати її історію, культуру. Таких поїздок ніщо не може замінити. І такі місця, як Качанівка, потребують значно більше уваги, ніж вони мають зараз, і заслуговують, щоб про них знало якомога більше людей. Я зараз згадую лише про Чернігівщину, але таких історико-культурних і знакових місць в Україні є дуже багато. Україна прекрасна! Але, на превеликий жаль, у нас дуже мало зроблено для того, щоб цю красу ми могли бачити, розуміти і усвідомлювати. Через те дуже потрібні не лише різноманітні наукові дослідження, а й популярні публікації, з чим, до речі, дуже добре справляється газета «День».
— Над чим зараз працюєте і що виношуєте в планах?
— Працюю над кількома працями водночас. Зокрема, готую до видання книжку, яка має називатися «Неубієнна література». У слово «неубієнний» я вкладаю таке значення: та, яку неможливо вбити. Книжка буде складатися з двох частин. Перша має називатися «На лезі меча». Колись у газеті «День» я надрукував статтю, яка називалася «Меч Щербицького проти «Меча Арея». Там йшлося про епізоди історії української літератури початку 1970-х років. Але то була стаття. Потім я її розширив — і вийшло дослідження, яке склало половину книжки. Друга частина буде присвячена українській класиці від Михайла Максимовича до Максима Рильського і Михайла Стельмаха. Сподіваюся видати її або до кінця цього року, або на початку наступного. Також працюю над підручником із літератури XIX століття. Зараз iз друзями закінчуємо і роботу над документальним фільмом про Євгена Чикаленка. Ми вже відзняли матеріал. Тому плануємо вже монтувати, щоб презентувати його київській громаді в 20-х числах вересня. Такі вони, мої найближчі літературні і, як виявилося, кіношні плани.
Від редакції: Колектив «Дня» вітає Володимира Євгеновича з днем народження! Бажаємо успіхів у науковій роботі, енергії, міцного здоров’я і любові!
