Про гуманітарну політику нового керівництва України говоримо з кандидатом історичних наук Володимиром В’ятровичем, колишнім директором Галузевого державного архіву при СБУ.
— Я б її назвав ретроградською, абсолютно неконструктивною. Справа в тім, що коли нинішня влада перебувала в опозиції, вона постійно критикувала «помаранчевих» за надмірну зосередженість на гуманітарній політиці. А зараз ми бачимо, що гуманітарній сфері приділяється не менше уваги, ніж за попередньої влади. Але різниця в тому, що при нинішньому керівництві мова не йде про створення чогось нового, навпаки — про ліквідацію здобутків попередніх років. Взяти, наприклад, нещодавні заяви міністра освіти і науки Дмитра Табачника про те, що в нових підручниках з історії про Бандеру та Шухевича йтиме мова як про колабораціоністів і злочинців, а про Сталіна — як про учасника спільної перемоги, або про Голодомор як про випадкове явище. Мені хочеться спитати міністра, а за сумісництвом і доктора історичних наук, а що власне нового в цих концепціях? Ці концепції абсолютно відомі — це радянська історія 1960—1980-х рр. Тобто ми сьогодні повертаємося не просто до зразків кількарічної давнини, а до зразків радянських часів.
— Президент Віктор Янукович офіційно заявив (в Україні і в Європі), що Голодомор 1932—1933 рр. не був геноцидом українського народу. В той же час уже шоста юрисдикція Канади — Квебек (а в цілому Канада ще 2008-го) визнала Голодомор геноцидом. Про що це говорить?
— Мені здається, що, з одного боку, сучасна влада не до кінця розуміє значення Голодомору в історії Україні, а з другого — не розуміє важливість донесення цієї правди світу. Це була справа не тільки Віктора Ющенка, а кількох поколінь українців, які ще з 1930-х рр. через сталінські репресії, замовчування Хрущова, Брежнєва, все ж таки донесли цю правду. Трагедія 1932—1933 рр. завжди об’єднувала всіх українців світу, незалежно від того, де вони жили. Коли українська держава стала незалежною, ця робота значно інтенсифікувалася, стала одним із елементів зовнішньої політики. На сьогоднішній день кілька десятків парламентів країн світу вже визнали трагедію Голодомору — це великий здобуток української дипломатії. Тому нинішні заяви влади виставляють її в дуже незручному світлі, а в цілому — й українську державу. Наприклад, що сьогодні робити парламентам тих країн, які визнали Голодомор геноцидом? Невже вони мусять міняти свою позицію? Очевидно, що ні. Адже ці країни підходили до проблеми Голодомору дуже серйозно, спираючись на наукові дослідження і взагалі розуміючи значення цієї трагедії, на відміну від нинішніх українських можновладців.
Сьогодні влада вважає, що нібито всі ініціативи з відзначення пам’яті жертв Голодомору мали кон’юнктурний характер, тобто це були забаганки минулої влади. Насправді ж це не так. Наприклад, газета «День» задовго до того, як на офіційному рівні почали говорити про цю трагедію, писала про Голодомор. Так само й багато інших громадських організацій десятки років працювали над тим, аби розкрити цю правду в Україні та світі. Тому сьогодні, незалежно від зміни позиції влади, суспільство залишається на своїх позиціях. Можу повідомити, що 19 червня пройде акція «Не дамо згасити свічку пам’яті», яка відбудеться біля меморіалу жертв Голодомору о 12-й годині дня. Ініціював її Світовий конгрес українців та Інститут національної пам’яті, а підтримали цілий ряд інших організацій: Пласт, «Меморіал», Спілка української молоді, Центр досліджень визвольного руху та ін. Завдання цієї акції — показати, що сьогодні суспільство не є байдужим до цих проблем і буде й надалі говорити про Голодомор як в Україні, так і у світі.
Наша влада має зрозуміти, що незалежно від того, хто виграв вибори, є певні базові цінності, які не можуть переглядатися в жодному разі. Серед таких базових цінностей — Голодомор. Національні інтереси не мусять страждати через зміну обличчя влади. До речі, Віктор Янукович, коли балотувався в президенти, позиціонував себе як людину, яка об’єднає Схід і Захід. Поки що він робить все навпаки, піддаючи ревізії базові цінності української держави.
— Як ви вважаєте, яка судова перспектива справи Володимира Волосюка, що позивається до Президента Віктора Януковича?
— Це питання треба розглядати в трьох площинах: юридичній, моральній, політичній. Якщо говорити про юридичну площину, то громадянин Волосюк учинив абсолютно правильно. Я думаю, що це початок, будуть ще й інші позови. В Україні чинний закон про Голодомор, де говориться про геноцид українського народу. Відповідно, публічна відмова Президента Віктора Януковича від концепції геноциду є порушенням закону. Власне, своїм позовом Володимир Волосюк звернув увагу на те, що голова держави теж повинен виконувати чинні закони. Моральна складова полягає в тому, що, на жаль, чинний Президент потоптався на пам’яті мільйонів жертв Голодомору. Він не відстоював національні інтереси України, тому що склалося таке враження, що проголошена ним промова була написана в Москві. З точки зору національного егоїзму, сама побудова конструкцій виступу була дивною. Політична складова — у нас практично відсутня потужна судова гілка влади. Дуже часто наші суди ухвалюють політично доцільні рішення. Але це не повинно демобілізувати тих людей, які боролися і борються за правду та справедливість. Такі судові позови, як Волосюка, повинні бути і в подальшому.
— Польща домоглася від Росії визнання Катинської трагедії: прем’єр-міністр Володимир Путін став на коліна, президент Медведєв визнав злочини Сталіна, по російських телеканалах демонструвався фільм Анджея Вайди «Катинь». Чому Україні в питаннях Голодомору це не вдається?
— Треба розуміти, що польська громадськість і держава одностайно протягом двадцяти років відстоювала свої позиції щодо Катині та вимагала спочатку від радянської, а потім від російської влади повного розкриття і визнання цього злочину. Незалежно від того, хто вигравав вибори в Польщі — праві чи ліві, всі вони розуміли, що це та трагедія, яка має бути розслідувана. На жаль, по Голодомору у наших політиків немає єдиної позиції.
Що стосується фільму, мені як історику, який любить історичне кіно, фільм сподобався. Емоційно він дуже сильний. Ми можемо позаздрити польським колегам, що їм вдалося зняти такий фільм, і пошкодувати, що нам за ці п’ять років, попри успіхи в популяризації правди про Голодомор (є документальні фільми, наприклад, фільм Сергія Буковського «Живі»), так і не вдалося зняти художній фільм. Крім фільму «Голод-33» Олеся Янчука, якогось творчого, художнього підходу до цієї трагедії, на жаль, в Україні поки немає.
— Перебуваючи на посаді директора Галузевого державного архіву при СБУ, ви зробили чимало для того, щоб українці мали змогу знати історичну правду. Чи ведеться сьогодні робота з розсекречення архівів?
— Справа в тім, що коли ми прийшли в архів СБУ, я особисто та інші люди, які прийшли зі мною, поставили собі за мету розсекретити документи. Зараз усі ці люди практично звільнені. Архів ніби продовжує свою діяльність, але якоїсь ініціативи в розкритті тих чи інших сторінок української історії немає. Дуже багато речей, які сьогодні робляться в архіві, є своєрідною інерцією того, над чим ми колись працювали. І це добре, адже коли тільки-но до влади прийшли нинішні керманичі, вони одразу заявили, що розсекречення архівів припиниться. Після цього була досить жорстка реакція громадськості, зокрема звернення до керівництва держави, СБУ. В результаті процес доступу до документів повністю не був закритий. Утім, на жаль, ситуація сьогодні невизначена. З одного боку, на боці громадськості законодавство, яке говорить про необхідність розсекречення всіх документів, з другого — є конкретна позиція керівництва СБУ, яка полягає в тому, щоб документи не розсекречувати. Тому, користуючись можливістю, я закликаю громадськість, щоб вона й надалі зверталася до архівів і вимагала їхнього розсекречення — це завадить владі «закручувати гайки».
— Ваша оцінка нещодавньої угоди про співпрацю між українською СБУ та російською ФСБ? Як ви думаєте, чи обговорювалися гуманітарні питання?
— Думаю, що ні. Справа в тім, що ще рік тому СБУ вийшла з ініціативою на ФСБ щодо підписання окремої угоди зі співпраці в архівній галузі. Такі, наприклад, угоди у нас були підписані з нашими польськими колегами, готувалися аналогічні договори з угорськими партнерами. Угода з Росіє передбачала б взаємний обмін інформацією, електронними копіями документів, роботою архівістів. На жаль, ми отримали відповідь, що російська сторона не бачить доцільності в існуванні окремої угоди і відповідно не хоче її підписувати. Тому я не думаю, що в новій угоді могла бути мова про співпрацю в даній сфері.
— Пане Володимире, як ви би прокоментували встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі? Чому це стало можливим?
— Пам’ятник Сталіну в Запоріжжі став першим підсумком абсолютно неправильної гуманітарної політики, яку проводить нинішня влада. На жаль, сьогодні триває згортання політики засудження тоталітаризму та відновлення національної пам’яті, яка проводилася попередньою владою. Все це дає підстави говорити про реабілітацію міфів, які експортуються з Росії, про Сталіна як дієвого менеджера. Відсутність політики стримування подібних речей якраз і призвела до такого результату в Запоріжжі. В цьому ключі мені дуже сподобалася фраза Лариси Івшиної, яка сказала, що «встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі є найкращим доказом того, що в Україні таки був геноцид».
— Ви говорите про «закручування гайок». Як далеко може зайти влада?
— На жаль, минулі п’ять років ми не використали в повній мірі. Україна, на відміну від країн Центральної та Східної Європи, так і не пройшла процес лікування від тоталітаризму. Тому навіть у сучасній Український державі з’являтиметься цензура, порушення прав і свобод громадян.
Все залежатиме від того, на яку реакцію вона наштовхнеться з боку громадськості. Якщо пануватиме мовчання і відсутність будь-яких спроб чинити спротив, тоді влада може зайти дуже далеко. А якщо громадськість постійно реагуватиме на антиукраїнські кроки влади, остання рано чи пізно змушена буде йти на поступки.
Сьогоднішня гуманітарна політика є серйозним викликом для істориків, які в першу чергу мають залишатися професіоналами і продовжувати свої дослідження. Незважаючи на зміну політичної кон’юнктури, вони не повинні міняти своїх поглядів або пристосовуватися до нинішньої влади. Англійський філософ Едмунд Берк колись сказав: «Єдине, що потрібно для тріумфу зла, це щоб добрі люди нічого не робили». Отже, всі ми маємо відчувати свою відповідальність.
