Суть конфлікту зводилася до того, що президентська адміністрація регулярно виступала з різними ідеями, спрямованими, переважно, на розширення президентських повноважень (і, відповідно, ущемлення прерогатив парламенту), прагнучи при цьому максимального зменшення відповідальності глави держави. До таких ініціатив можна віднести проекти закону про владу; пропрезидентський проект нової Конституції; пакет указів Президента з упорядкування виконавчої влади (укази від 14 грудня 1996 р. «Про структуру адміністрації Президента», «Про АП» та «Про Кабмін») тощо. Багато кроків АП мали відверто конфронтаційний характер (укази про опитування про довіру владі (травень 1995 р.), про референдум щодо нової Конституції (червень 1996 р.), «бюджетно-податкова криза» 1997 р., неодноразові спроби добитися відставки голови ВР Олександра Мороза тощо).
Парламент, у свою чергу, зі змінним успіхом раз у раз блокував найрадикальніші спроби перекроїти владне поле і, найчастіше, шляхом компромісу досягав збереження статус-кво.
Унаслідок нескінченного сумо на килимі Печерського пагорба (яке для благозвучності називали «протистоянням властей») у країні зберігалася номінальна політична стабільність, але соціально-економічна ситуація катастрофічно погіршилася. Україна підійшла до самісінького краю фінансової й економічної кризи.
Перші два місяці роботи нової ВР XIV скликання пройшли під знаком знов-таки протистояння парламенту й адміністрації, яке завершилося нищівною поразкою Леоніда Кучми — обранням лівого керівництва парламенту, з низкою застережень і заднім числом перехрещеного на «лівоцентристське». Особливо явною стала поразка «найправовірніших» прибічників Президента у ВР — НДП й НРУ отримали «втішливі призи», а керівниками стратегічно важливих комітетів стали представники КПУ та «Громади» (останнє, за мірками АП, ще гірше, ніж комуністи). Результати двомісячної «спікеріади» не можна вважати «сенсаційними», позаяк вони стали просто фіксацією результатів парламентських виборів. Справді несподіваним став подальший розвиток ситуації.
Як відомо, у травні-червні Президент і його оточення повною мірою скористалися «парламентською кризою» для дискредитації законодавчого органу. Сам Л. Кучма не раз говорив про «неприкриту брудну торгівлю» у ВР і про те, що неспроможність депутатів обрати свого голову є «проблемою національної безпеки». Посилаючись на неконструктивність парламенту попереднього скликання, а також на недієспроможність нинішнього, Президент у зверненні до народу (18 червня) проголосив про ухвалення першого блоку «необхідних указів» у сфері реформування економіки. Активна указотворчість глави держави тривала й після обрання голови ВР, його заступників і керівників комітетів. У політичному плані важливо відзначити, що багато указів Президента прямо порушують норми Конституції та законів України. Так, зокрема, формування податкового законодавства (а ряд указів стосується податкової сфери) віднесено Конституцією до виняткової компетенції ВР. А щодо норми Основного Закону, на яку посилається Президент — про право глави держави видавати схвалені Кабміном укази з економічних питань, не врегульованих чинним законодавством (п. 4 розділ 15), то це посилання нічим не виправдане, позаяк більшість указів стосуються врегульованої законодавством сфери.
Здавалося б, таке грубе нехтування парламентськими прерогативами мало зустріти рішучий опір законодавчого органу. Однак цього не сталося. Не враховуючи багаторазові заяви парламентаріїв КПУ, СПУ і «Громади» — дуже рішучі, але так і не реалізовані в рішеннях ВР, — більшість президентських указів досі не зустріли протидії у парламенті. Сесія мирно завершилася, при цьому депутати погодилися з тим, що частину указів уже «заграно» (тобто, скінчився передбачений Конституцією термін для їх відхилення — 30 днів), а решту вирішили розглянути вже після «канікул», на наступній сесії у вересні (у першій декаді вересня — як дуже рішуче заявив новообраний Голова ВР Олександр Ткаченко).
Необхідно відзначити, що голова ВР доклав чимало зусиль, аби затягнути розгляд найбільш спірних указів. Позицію О.Ткаченка найпростіше розцінити, як «демонстративне демонстрування» готовності не покладаючи рук, працювати в ім’я співробітництва гілок влади. Чи можна припустити, що всі міжвладні баталії, нарешті, завершились, і в політичному житті України склалася принципово нова ситуація — дружна й конструктивна взаємодія Президента й парламенту, спрямована на виведення країни з кризи?
Економічну доцільність виданих указів експерти оцінюють по-різному. Визнають, що в перспективі більшість із них (крім явно популістських) можуть дати певний позитивний ефект. Однак є ряд моментів, із якими згодна більшість експертів. По-перше, вважають, що головна мета указів — максимальне виконання вимог міжнародних фінансових структур, які обумовлюють надання Україні кредитів (передусім, МВФівського кредиту розширеного фінансування EFF). По-друге, позитивних результатів реалізації указів годі чекати цього, й навіть наступного року.
Рішення про кредит EFF прийматимуть у серпні місяці. Залишивши законодавче забезпечення президентських указів «підвішеним у повітрі», парламент, з одного боку, дає МВФ шанс допомогти «реформам» у нашій країні, проте, з іншого боку, не бере на себе найменшої відповідальності. Заяву О.Ткаченка на зустрічі з керівництвом місії МВФ (27 липня) про те, що парламент робить усе, аби привести законодавчу базу у відповідність із міжнародними стандартами, можна розцінювати в такому ж ключі — демонстрація доброї волі за відсутності будь-яких відповідальних гарантій. Не підлягає сумніву, що всі без винятку представники політичної еліти зацікавлені в тому, щоб кошти МВФ у країну надійшли. Аграрно-промисловий комплекс, здавна лобійований нинішнім спікером, мало не більше, ніж інші сфери економіки, потребує термінового кредитування. Питання не стільки в тому, як далеко готовий зайти О.Ткаченко у співробітництві з виконавчою владою й у виявах «доброї волі», скільки в тому, як довго це співробітництво триватиме — увесь термін роботи ВР XIV скликання, до формального старту кампанії з виборів Президента, чи припиниться ще раніше?
Один із найважливіших політичних наслідків нинішнього «єднання» О.Ткаченка з Президентом полягає в тому, що це «єднання» наразі неявно, але радикально рубає під корінь той програмний принцип, що його, слід вважати, вже з 1995 року було закладено для виборчої кампанії Л. Кучми, а саме — розгортання схеми «Президент-реформатор і постійно заважаючий йому консервативно-комуністичний парламент». Справді, про яке протистояння можна говорити, коли ВР цілком лояльно реагує на «реформаторські» дії Президента?! Для такої масштабної кампанії, що її, як вважають, готує команда Л.Кучми, скасування парламентом ряду положень постанови уряду про створення НАК «Нафтогаз України» — явно не годиться. Зате, на думку ряду політологів, це рішення ВР може істотно обмежити фінансові можливості виборчої кампанії нинішнього Президента.
Нагромадження негативних наслідків фінансово-економічної політики уряду, вважають експерти-економісти, призвело до того, що фінансова криза в Україні стала неминучою. Зобов’язання України за ОВДП, а також щодо платежів за міжнародні позики досягли таких значних сум, що ніякі нові кредити не зможуть радикально змінити ситуацію. Про реальну оцінку можливостей нашої країни найбільшою мірою свідчить той факт, що кредитний рейтинг України за останні місяці не раз знижувався. Рішення МВФ про виділення кредитів може, на думку економістів, лише ненадовго відстрочити кризу.
Отже, на той час, коли команди кандидатів на президентський пост розпочнуть розгортати бойові порядки, у країні складеться класична «революційна ситуація». Найвірогідніше, саме тоді (і тільки тоді) О.Ткаченко вирішуватиме — варто йому продовжувати «конструктивне співробітництво», чи докоряти ним Президента Л.Кучму, котрий не зумів скористатися цим співробітництвом для порятунку держави.
