Українські політичні реалії останніх років: перемовини про створення коаліції та формування уряду тривають підкилимно і досить довго, а питання розвалу правлячої більшості та сформованого нею Кабміну вирішується протягом однієї хвилини. Рівно стільки часу потрібно для того, аби депутати натиснули або зелену («за»), або червону («проти») кнопку на пульті свого робочого місця в сесійній залі Верховної Ради.
Пригадуєте, як довго і з якими муками тривали переговори про створення більшості в Раді минулого скликання? І в момент, коли здавалося, що ніхто і ніщо не може стати на заваді створення більшості в форматі БЮТ + Наша Україна + Соцпартія, Олександр Мороз зробив те, що зробив. Щоправда, лідер Соцпартії на дострокових парламентських виборах-2007 поплатився за цей вчинок, опинившись поза межами ВР. Але Мороз пішов, а справа його, виявляється, живе і процвітає...
243 «за» і — п’ятнадцятий уряд незалежної України відправлено в історію. Безперечно, питань, зауважень, підстав для критики як тактичної роботи голови КМУ, так і стратегічного (на жаль, «ручного») методу управління тепер вже екс-прем’єра пані Тимошенко — безліч. Тому питання відставки було лише питанням часу. Проте є, як мінімум, одне «але». А саме — позиція тих, хто показав червону карту Кабміну Юлії Володимирівни.
Насправді позицією це можна назвати з величезною натяжкою. Адже ті, хто йменує себе слугами народу, в момент голосування грали роль технічних виконавців волі своїх лідерів. Яскравим доказом цьому ствердженню є «позиція» групи Єдиний Центр Віктора Балоги. Зранку представниця ЄЦ Леся Оробець у своєму блозі на Twitter написала, що вона та її колеги не підтримають відставку уряду. Проте незадовго до «моменту істини» в тому ж блозі пані Оробець написала, що, мовляв, керівництво змінило позицію, і ЄЦ буде голосувати «за». Все б нічого, але питання полягає в тому, чи можна поставити знак рівності між позицією Балоги і депутатів, від голосування яких залежить не лише доля уряду, а й українців загалом. Напевно, ні. Одначе єдиноцентристи, сховавши свою особисту думку якнайдалі, виконали роль «солдатів», що цілковито і безповоротно підкоряються наказам лідера.
У цьому контексті слід окремо виділити позицію ще однієї групи всередині фракції НУ-НС — «За Україну». В’ячеслав Кириленко, підкресливши, що ЗУ не входила до складу тепер уже покійної коаліції БЮТ+ частина НУ-НС+ БЛ і має безліч претензій до уряду, втім, сказав, що «за-українці» не підтримають відставку уряду. Це, ймовірно «привіт» Литвину, який, будучи членом коаліції, власноруч вбив останній цвях в її труну. Ба, більше — не дочікуючись «смерті» більшості, він заявив, що готовий взяти коаліційний шлюб з регіоналами. З огляду на це, пана Литвина в Раді нині називають Морозом — 2, могильщиком коаліції та містером продажність. За що боровся...
Але, розуміючи, що суспільство не пробачає подібних «викрутасів» навіть в далеко не чистій політичній річці, спікер зосередив усі свої переговорні «таланти» на збереженні чинної Ради. Тому що розуміє: у разі дострокових виборів у нього шансів нема.
Регіонали, які при нагоді й без неї кажуть, що діють виключно в рамках закону, моралі та процедури, в «судний» для уряду Тимошенко день продемонстрували зворотне. Яким чином, запитується, за відставку Тимошенко та її Кабміну голосували картки Акімової, Герман, Льовочкина? Ці люди майже тиждень (до речі, незаконно суміщаючи посади чиновників і депутатів) працюють в Адміністрації Президента. Їх не було на засіданні Ради, але ж картки їхні голосували без них. Що вже й казати про вчорашнє рішення, яке змінює правила коаліційного будівництва. В Конституції ж чорним по білому написано, що більшість формують фракції, а не окремі депутати. Але про Основний Закон законодавці вчора навіть і не згадували...
Всі наведені вище приклади свідчать про деградацію, стагнацію, якщо не сказати — передінфарктний стан українського парламентаризму. Єдиний законодавчий орган багатомільйонної країни став іграшкою в руках президента, прем’єра. Причому — прізвища ролі не відіграють. І Ющенко, і Тимошенко «крутили» парламентом як циган Сонцем. Не зможе встояти перед цією спокусою і Президент Янукович. Інакше б не викликав керівників усіх фракцій на Банкову і не висував ультиматуми, мовляв, якщо «тут і зараз» не створите коаліцію, виборів уникнути не вдасться.
Так, справді, президент має законні підстави розпустити ВР, якщо за 30 днів не буде створено нової коаліції. Але глава держави до безпосередньо процесу коаліційного будівництва має приблизно таке ж відношення, як талановитий оперний співак до стриптизу.
Висновок, на жаль, дуже невтішний. Верховна Рада, яка мала б бути загальнодержавним локомотивом, є гальмом. І, схоже, «їх» стан речей цілком влаштовує. Якби депутатів не влаштовувала роль «підтанцьовки», вони консолідувалися б (причому незалежно від партійного кольору) і змінили б, врешті чинні наразі виборчі правила гри. Мова, звісно, йде про закриті списки.
Багато хто з парламентаріїв у приватних бесідах виправдовується, мовляв, питання виборчої схеми — питання більш аніж серйозне, тому його потрібно вирішувати після тривалих дискусій і т.ін. Проте навряд чи закон, що визначає правила президентських перегонів, має меншу «вагову категорію». Однак за два дні до другого туру виборів парламентарії внесли зміни до «виборчого» закону. І, до речі, політична реформа (це питання стократ серйозніше, аніж зміна виборчих правил) була прийнята за один вечір. Тоді проголосували, а нині нищівно критикують своє законодавче дітище і його, м’яко кажучи, негативний вплив на роботу усіх гілок влади...
Із кожним новим скликанням Верховна Рада все менш нагадує орган народного представництва, і все більше скидається на вуличний базар — де все продається і все купується. Торговельних обмежень, таких як ідеологія тощо, апріорі не існує. Одним словом, парламентська зона вільної торгівлі...
Судячи з усього, такий стан речей цілком і повністю влаштовує багатьох нинішніх парламентських гравців, які в разі проведення виборів за відкритими списками не те що в ВР не потраплять — в міськ- і сільради не пройдуть. Але навряд чи суспільство в захваті від спостереження за прогресуючою з кожним днем хворобою українського парламентаризму. На превеликий жаль, пересічні українці, які на світоглядній дорозі давно випередили нашу «еліту», не мають можливості змінювати, вдосконалювати, «підганяти» під європейські демократичні стандарти закони. Але чи є шанс знайти ліки поза «операційною», і якщо так, то як цим шансом скористатися? Це питання «День» адресує шанованим експертам і політикам.
КОМЕНТАРI
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— За останні чотири-п’ять років наш парламент дійсно став напівпарламентом. А скоріше — зборами олігархів та їхніх прихильників (друзів, яких вони завели в законодавчий орган). Верховна Рада почала діяти не самостійно, а під музику тих людей, які практично управляють нашою економікою, фінансами та іншими ресурсами. Але це сталося через те, що сам парламент дозволив так ставитися до себе. Наприклад, при президентові Ющенку, який практично «згвалтував» парламент, Верховна Рада дозволила незаконно переобрати себе (2007 рік). От тоді всі зрозуміли, що закон для української влади, зокрема, для президента, парламенту, не існує, а існує цінність, яку визначають сильні світу цього. Після свого переобрання Верховна Рада почала поступово втрачати демократичні засади та слідування Конституції.
Ще однією причиною занепаду парламенту стали вибори за закритими списками. Втім, ще до цього — 2004 року, Верховну Раду вже почало «штормити». Під час президентських перегонів парламент не повинен був діяти антиконституційно — брати на себе повноваження оцінювати вибори, волевиявлення людей. Таку позицію тоді чітко зайняв спікер парламенту Литвин. Це була дія на підрив авторитету та сили парламенту, підрив здатності протистояти незаконним діям будь-кого. Литвин брав на себе (і зараз бере) не ті повноваження, які передбачено регламентом або Конституцією. Він бере повноваження, діючи вибірково, за подвійними стандартами: хоче — призначає позачергову сесію, хоче — не призначає, хоче — діє за законом, хоче — не діє. Все це через те, що він не є самостійною політичною фігурою, як і більшість депутатів, він підкоряється своїм особистим інтересам, інтересам «крісла» та тих, хто його фінансує.
Таким чином, парламент не став гарантом закону та Конституції. Я спілкуюся з багатьма людьми, це (переходи депутатів від однієї політичної сили до іншої) вже викликає просто сором. Голова парламенту не мусить залежати від своїх фінансистів, це має бути сильна, незалежна постать.
Що треба робити? Змінити закон про вибори народних депутатів. Не вводити якесь українське ноу-хау, а взяти європейський досвід формування відкритих списків. Ідею закритих списків партій треба відкинути на всіх рівнях влади. Взагалі — які там партії? Сьогодні партії — це група людей, які переслідують свої особисті інтереси, а кажуть, що служать Україні. Пам’ятаєте, як казав Леонід Філатов: «Утром мажу бутерброд — сразу мысль: а как народ? И икра не лезет в горло, и компот не льется в рот!». Це перше.
Друге — обов’язково провести дочасні парламентські вибори (тут я погоджуюся з Тігіпком), щоб влада була легітимною, щоб народ знав своїх народних депутатів. Адже нинішній склад Верховної Ради, при всій повазі, не може підняти авторитет парламенту. А розмови про те, що немає грошей на вибори, — це шлях до обмеження демократії. Далі — створити реальну, а не штучну коаліцію, обрати легітимний уряд і почати працювати.
Не можна сьогодні на очах у людей купувати депутатів, це ж якась «Бессарабка». Як ця «Бессарабка» може сформувати уряд? Він буде непрофесійним, неавторитетним, кожен день йому нагадуватимуть про його нелегітимність. Якщо творити коаліцію на основі індивідуального входження депутатів, виникає запитання — за кого люди голосували? Це неповага до виборців, до закону.
Якщо Віктор Федорович Янукович почне з позиції — Конституція понад усе, його авторитет тільки зростатиме, а якщо він керуватиметься антиконституційними пропозиціями — все, авторитету не буде не тільки в Януковича, а й у держави. Так, сьогодні всі доводитимуть Президенту (я це сам проходив), що немає часу, ми втрачаємо авторитет, давайте швидко, швидко, але ж «швидко робиться — сліпе родиться». Це не є складно, треба просто вміти самого себе переконати: я — Президент, і я буду дотримуватися Конституції, я — не цар, я — не Бог, я — не месія. Якщо доцільність буде вище закону, наша держава не зможе претендувати на розвиток демократії. Люди, які себе скомпрометували порушенням Конституції, біготнею за кріслом, мають відійти від влади.
Що стосується того, як може сьогодні нормальна, чесна людина вижити в парламенті, я вважаю, такі люди у Верховній Раді є, але вони сидять тихенько: хочуть — голосують, хочуть — не голосують. Якщо така людина є членом партії, вона практично загнана в куток. Адже керівники не люблять, коли людина каже прикрі речі — правду. Бажано, щоб людина ходила й заглядала в рот, питала — що мені робити і як, де мені сісти й коли встати. Це вкрай небезпечно.
Наприклад, щоб потрапити до Ющенка, коли він став президентом, мені знадобилося чотири місяці. Це нормально? Тоді я побачив, що Віктору Андрійовичу не потрібні раціональні пропозиції, йому потрібні були тільки ті пропозиції, які його звеличують. Тому, хто мав свою думку, він одразу казав «Ти хто такий?» або «Я тебе підібрав — ти мене маєш слухати». Чим це закінчилося? Елементарною зрадою національної ідеї з частиною націонал-патріотичної інтелігенції, хоча, здається, говорив дуже багато правильних речей. На останній конференції він навіть сказав: «Курс буде змінюватися». Хіба держава може так жити? Не може!
Я зараз говорю, як кажуть російської мовою, «нелицеприятные вещи», але їх треба говорити. Адже від цього залежить, буде Україна в Європі чи знову опиниться в сфері впливу Росії. Я виступав, виступаю і виступатиму за стосунки з Росією, які мають бути: а) добросусідськими; б) рівноправно партнерськими; в) уважними й поважними. Вони не повинні будуватися на тому, що Україна є у сфері впливу Росії. Остання поки не випускала нас із свого впливу. Ющенко наробив стільки «глупоти», що ще більше загострив наші відносини. Тимошенко почала відновлювати ці стосунки, і я підтримуватиму Януковича, якщо він продовжуватиме це робити. Ми не повинні вискакувати, як-то кажуть, із штанців, нам необхідно спиратися на національне й міжнародне законодавство. Росія, у свою чергу, мусить поважати наші інтереси й незалежність.
Мирослав ПОПОВИЧ, доктор філософських наук, академік, директор Інституту філософії НАН України:
— Проблема української політичної структури полягає в тому, що політичні партії насправді дуже повільно набирають рис саме політичних формувань. Вони залишаються організаціями клієнтів певних особистостей. Це спільнота професійних зрадників, що перебігають з однієї політичної сили в іншу, не маючи власної думки. Допоки зберігатиметься ця система, у нас буде посміховисько, а не парламент. Залишається сподіватися, що з часом викристалізуються партії не за географічною ознакою — Донецьк чи Львів, а за партійною ідеологією, політичною програмою.
Я вважаю теперішню ситуацію в парламенті не настільки безвихідною, щоб депутати хапалися за якусь політичну фігуру й шукали собі дах. Мені важко достеменно стверджувати, які справи в крупних бізнесових та політичних колах, але я вважаю, що там залишитися самим собою і не піддатися під вплив украй важко. Насправді сьогодні людей, які б працювали не на об’єктив камери, а на якусь ідею, мало. Проте ці люди є, проблема лише в тому, що їх усе менше й менше. Тому що переважає одна пристрасть — взаємна ненависть. Вона дає потужну хвилю негативу — через телеекрани, рядки газети. Як наслідок — прірва між політичною верхівкою та виборцем поглиблюється. Звичайно, страждає від цього виборець.
Я не бачу щирості в сьогоднішніх численних дискусіях, в яких нібито мала народжуватися істина. Під час політичних суперечок 90-х було хоча б видно, за що йде бій, зараз же політики готові перегризти одне одному горлянки, значною мірою через великі гроші, інших пріоритетів я не бачу.
Степан ХМАРА, дисидент, Герой України, народний депутат I, II, IV скликань:
— Усе насамперед залежить від якості парламентарів. Покращити ситуацію можна, але необхідно змінити виборче законодавство. Якість депутатського корпусу зміниться на краще, якщо пропорційна виборча система залишиться, але партії висуватимуть своїх кандидатів по окремих округах. Тоді депутат зможе стати більш незалежним. Остаточне руйнування парламентаризму неминуче у випадку подальшого існування старого закону, за яким обираються не особистості, а блоки, що позбавляє їх персональної відповідальності перед виборцями.
Сьогодні мандати купуються у лідерів партій, тоді коли депутатів має обирати народ. Ми фактично під ширмою політичних партій маємо кланові утворення, які сміливо можна назвати мафіозними.
Завжди є можливість зберегти свою позицію і моральні принципи, навіть якщо для цього необхідно розпрощатися з мандатом. Усе залежить від бажання і прагнень самого народного депутата. Якби принциповості та добропорядності було більше, то й обличчя партій мали б зовсім інший вигляд.
На жаль, у ВР домінують особисті інтереси депутатів, а вже потім усе решта. Зміна орієнтирів з матеріальних на ідейні в депутатському корпусі теоретично можлива, але... Якщо хтось думає, що один раз візьме гроші, а далі буде вирішувати по совісті, — дуже помиляється. Одного разу зробивши так, роблять і надалі — це замкнуте коло. Ми всі знаємо, ким були Святий Петро, Павло й Магдаліна до зустрічі з Христом. Спокуса спростити собі життя завжди існує, на жаль, депутати нею користуються.
Громадяни мають усвідомлювати, кого вони обирають. Треба звертати увагу не лише на демагогію, а співставляти конкретну особу з програмою, яку вона пропонує. На мою думку, це єдиний шлях. Кожен виборець має бути відповідальним. Адже багато хто дуже часто аргументує свій «правильний» вибір тими дрібними «подачками», які пропонують політики.
