Дезорієнтація суспільства — одна з найсерйозніших проблем, що стоять перед Україною, яка безповоротно (хотілося б сподіватися) стала на шлях демократичного розвитку. Бо в слова «демократія», «свобода», «відкритість», «справедливість», «народ» тощо кожна політична сила, безумовно, вкладає власний зміст, з огляду на часом тільки вузькогрупові, егоїстичні розрахунки, вдаючись до демагогії, яка не має зовсім нічого спільного зі справжніми інтересами України та її громадян.
Як розібратися в цьому хитросплетінні? Де тут істина і, взагалі, «що є істина?» (так запитав колись Пілат із відтінком поблажливої іронії, дивлячись на зв’язаного Ісуса). Філософію цілком даремно вважають абстрактною, «піднебесною» наукою, далекою від повсякденних потреб суспільства. Адже вона озброює нас своєрідним духовним компасом — методикою пошуку істини, що дозволяє відрізнити блискучі, але брехливі фрази від цілком конкретної брехні вчинків; тієї істини, яка, за словами Гегеля, «народжується як єресь», а вмирає як усім набридла банальність. Отже, істинний філософ — невичерпне джерело мудрості, провідник на шляху до істини й порадник із вельми нагальних питань нашого «сьогодні». Саме таким є видатний вчений, всесвітньо відомий філософ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2005 року, постійний багаторічний автор і добрий друг нашої газети, професор Сергій Борисович Кримський. Розмову з ним — і про питання поточного, злободенного політичного життя, і, головне, про вічні духовні цінності — ми пропонуємо увазі читачів.
ДЕМОКРАТІЯ НЕ ЗВОДИТЬСЯ ДО ВЛАДИ БІЛЬШОСТІ
— Сергію Борисовичу, ми ось уже п’ятий рік живемо у третьому тисячолітті нової ери. У пресі вже давно відзначили видатні наукові результати, досягнуті за цей час у різних галузях знань (не будемо зараз зупинятися на них детально). А що істотного сталося в політичній сфері, передусім — у демократичних процесах сучасного світу?
— Як і слід було очікувати, XXI століття поглибило ту епоху змін, в яку ми вступили на зламі тисячоліть. Дивує тут не стільки глобалізація, про яку написано досить багато, скільки абсолютно новий процес — глобалізація демократичних структур. Принаймні нині понад половину держав світу стали на демократичний шлях розвитку. Демократизація стала імперативом нашої епохи.
Проте в цій сфері, як і в усіх інших, позитивні моменти поєднуються з негативними. Це негативне пов’язане з посиленою, розгалуженою і не завжди адекватною риторикою демократі ї. Ця риторика небезпечна не тільки «заговорюванням» демократії, а й тим, що вона не враховує серйозних змін у розумінні демократичних процесів сучасності.
Передусім йдеться про те, що історія показує обмеженість, неповноту класичного розуміння демократії як влади більшості. Як виявилося, тоталітарні режими вельми вміло використовували й використовують цю «більшість» (вдаючись, зокрема, до такого перевіреного прийому, як проведення плебісцитів) у своїх цілях, вельми далеких від демократії. Адже ще Платон запитував: якщо в меншості — мудрець, як бути в таких випадках? Важливо пам’ятати, що рішення, прийняті за принципом більшості, можуть бути уражені ризикованими та крайніми висновками, що виникають внаслідок «анонімної безвідповідальності» суб’єктів прийняття рішень: я як усі й, мовляв, не винен у тих крайнощах, які можуть статися.
Нині вважають загальноприйнятим, що демократія — це передусім верховенство закону в правовому суспільстві, принцип плюралізму, толерантність і принцип свободи як самодіяльності людей, ствердження особистості. Однак і за такого суворого розуміння демократія не є самодостатньою в сучасному соціумі й несе в собі ті недоліки, які Черчилль у своїй відомій формулі виправдовував тим, що «людство нічого кращого не вигадало». Ось це «краще» нині й стало на порядок денний у сучасних теоріях соціального управління.
ПРО «ВОВЧІ ЯМИ» ДЕМОКРАТІЇ ТА ВЛАДУ НАТОВПУ
— Очевидно, у XXI столітті ми повинні приділити особливу увагу тим застереженням і тим тоталітарним загрозам, на які було таке багате століття ХХ? Поясніть вашу думку з цієї проблеми.
— Так, це актуально для нас саме сьогодні. Річ у тім, що навіть ліберальна демократія в її сучасній модифікації веде до «атомізації» суспільства, таїть небезпеку персонального свавілля або охлократії (влади натовпу), а головним чином може не задовольняти тим, що орієнтована на «масову», «усереднену» людину, генеруючи ще й «масового керівника». Хоч як це дивно, але посередність лідерів на кшталт Брежнєва цілком відповідала демократичному вибору.
Альтернативою такої ситуації є «влада мудреців», яку пропагував ще Платон як найкращий тип управління суспільством. З цього погляду ліберальну демократію можна вважати «неплатонівською» демократією. Але й уявлення античного філософа не менш небезпечні, ніж вказана «неплатонівська» демократія. Адже мудрець — це людина, яка живе в істині, отже, явно претендує на відсутність у неї помилок, на безапеляційність. А це в сучасному надскладному, надкомпонентному та багатокритеріальному за своїми оцінками світі, можливо, найнебезпечніше.
Це добре розумів ще вождь англійської революції XVII століття Олівер Кромвель, який, звертаючись до парламенту, вигукував: «Брати мої! Нутром Христа заклинаю вас — пам’ятайте, що ви можете помилятися!».
— А дещо пізніше, 1653 року, він розігнав своєю владою цей парламент...
— Це так. Проте і сучасним політикам вкрай необхідно не забувати ці слова.
Ось ці крайнощі «платонівської» і «неплатонівської» демократії примушують сучасних мислителів враховувати «несамодостатність» демократії та потребу її розгортання в ширшому соціальному контексті. У християнському світі — це пошуки тієї «цивілізації любові», яку проголошував Папа Іван Павло II у своїй останній енцикліці.
А серед представників соціальних наук розвивається близьке до вказаної енцикліки уявлення про нову «цивілізацію суспільства солідарності». Під останньою розуміється альтернатива відомій тезі англійського філософа XVII століття Томаса Гоббса про «війну всіх проти всіх», яку може подолати лише чудовисько Левіафан. Із сучасного погляду солідарність — це форма пошуку єдності та спільності інтересів на основі затвердження соціуму партнерства й братерства.
ДОСВІД УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ: ДЕМОКРАТІЯ — МОРАЛЬНИЙ ІМПЕРАТИВ
— А тепер, Сергію Борисовичу, якщо ви не проти, звернімося безпосередньо до наших українських проблем. Як ви вважаєте, чи вносить Україна після помаранчевої революції щось нове в розуміння демократії?
— Безумовно, українське суспільство чекає нині від своїх лідерів та їхніх нових соціальних практик відповідей на ті очікування, що виникли у світовій спільноті у зв’язку з новими перспективами розвитку України. Ці очікування пов’язані, як мені здається, з тим, що помаранчева революція заклала пошук розуміння демократії як вже не політичного, а морального імперативу. Причому така нова постановка фундаментальної соціальної перспективи логічно випливає з усього досвіду української історії.
Дійсно, вже в «Руській Правді» Ярослава Мудрого, в епоху деспотичних феодальних режимів у світі, не фігурувала як покарання смертна кара, і навіть тілесні покарання були скасовані. Звісно, і в Київській Русі, й пізніше людей вбивали, забивали кийками, але це робилося не за судом і давало підстави церкві засуджувати такі дії. У «Повісті минулих літ» Нестора-літописця князі, на відміну від звичайних людей. судяться за мірками Старого Завіту, в той час як поточні події оцінюються за євангельськими канонами. Тут важливо враховувати ось що. Вважалося, що старозавітні мірки — це ті оцінки, які фігуруватимуть на Страшному Суді. Інакше кажучи, князі Давньої Русі жили під постійною загрозою Страшного Суду!
ХРИСТОС ЧИ КЕСАР?
Таким чином в історії України особливо чітко позначилися два шляхи соціального розвитку — шлях Христа і шлях кесаря. Це дозволяло пов’язувати демократичні ідеали народу з етичними вимірами. Або принаймні дуже сильно морально акцентувало на розвитку демократії в тих умовах, коли вона не могла затверджуватися політично, коли в державній практиці могли панувати люті страти й деспотизм. Цей моральний акцент на демократичних процесах позначався й у відсутності в Україні Домострою, і в демократичних засадах української сім’ї («подружжя»), й у виборності церковних посад. Ось ці традиції, очевидно, й відіграли свою роль у моральній інтерпретації демократії, заданій помаранчевою революцією. А це накладає винятково велику відповідальність на сучасне українське керівництво за те, щоб моральні очікування Майдану пройшли випробування часом.
— Наскільки я зрозумів, нині персонажем української політики стає сама історія. Як ви розумієте цю ситуацію?
— Історія справді нині фігурує в усіх контекстах державного управління. Це пов’язано передусім з «історичним дефіцитом» українського суспільства, браком часу для того, щоб швидко пройти той шлях, який реалізовували розвинені країни Європейської спільноти.
ЩО НИНI ПОСТАВЛЕНО НА КАРТУ?
— Діють тут і загальні закони сучасного світу. Як відомо, західне розуміння глобалізації випливає з ідеї знищення національних перегородок, внаслідок чого національні економіки дуже багатьох країн будуть кинуті на міжнародний ринок, де перемагає найсильніший. І програш у цій війні означатиме історичний тупик, річ страшнішу, ніж навіть колонізація. Бо тут ставкою є можливість бути «викинутим з історії», подібно до багатьох країн Африки, які ніколи не зуміють виплатити свої борги та позбутися кланових розборок.
Отже, віссю сучасного світового розвитку є боротьба за місце в історії. Україна має шанс виграти це місце, але існує й небезпека його втратити. Тому так пильно сучасна громадська думка стежить за «Істиною» і «чутками про істину» в розумінні сучасних історичних процесів. А тут, безумовно, багато безглуздих домислів і навіть неадекватних моделей розуміння історії.
— Чи не могли б ви навести конкретний приклад?
— Зокрема, широко поширене (в тому числі в засобах масової інформації) уявлення про те, що «історія нічому не вчить». Це вкрай небезпечна помилка , що суперечить віковічному досвіду, який і дозволив Цицерону свого часу дати формулу: «Historia est magistra vitae» («Історія — вчителька життя»). І ми це виразно бачимо в сучасних умовах.
ВЕЛИКОДНІЙ ТИЖДЕНЬ ЯК ВІЧНИЙ УРОК
— Буквально лічені дні залишилися до світлого свята Великодня. Яка суть того вічного, нетлінного уроку, який всі ми можемо (якщо це в наших духовних силах) вивчити з великого євангельського тексту, з тих епохальних подій?
— Колись ще Гете стверджував, що Святе Письмо дає нам вічні уроки історії, щось на кшталт «вічного тепер» у мінливому світі історичного буття. І у Великодньому тижні Євангеліє заклало вічні прообрази не лише минулого, а й сучасного.
Великодній тиждень починається з епізоду в’їзду Христа до Єрусалима через Золоті Ворота (в сучасному вигляді вони закладені за часів Турецької імперії). Але вони ожили та існують предметно в нас, у Києві, у вигляді наших Золотих Воріт із церквою Благовіщення, що сповіщає про прихід Христа.
Але в епізоді в’їзду до Єрусалима є й величезне смислове навантаження — від Золотих Воріт Єрусалима до Голгофи проліг шлях у кілька днів, так само, як і від криків натовпу «Осанна!» до сатанинських «Розіпни його!» Ця обставина звертає нашу увагу на мінливість, непостійність (неконстантність) громадської думки. Ця мінливість має соціальну базу. Бо добро — не готовий зразок або певний предмет, його необхідно безперервно творити й підживлювати. І щойно зусилля з «творення добра» слабшають, починається «потьмарення» народу, аж до перетворення його на «чернь страти».
Ісус у своїх проповідях останніх днів життя розширює своє вчення про добро. Він створює неймовірне за своєю дидактичною, етичною силою вчення про Євхаристію (епізод Таємної Вечері). Згідно з ним кожному послідовнику християнського добра слід відчувати до нього такий самий органічний потяг, таку саму спрагу, як до їжі та питва, приймаючи слова Вчителя як його плоть і кров.
На цьому шляху, як завжди в житті, виникли темні сили зла, уособлені постаттю Іуди. Тут таїться цікавий парадокс. Адже Христос Сам обирає Іуду апостолом. Але Бог не міг помилитися, він провидів безодню, яку знаменувала зрада. Тут виявилося необхідним уособлення всього гріха дохристиянської історії.
Діяння Христа у Великодній тиждень символізують актуальну й для наших днів проблему джерел вірності соратників, друзів, близьких людей. Адже апостоли розбіглися у пітьмі Гефсиманської ночі! Це, звісно, виглядає цілком по-людському, виявляє слабкості людей, але водночас дозволяє нам не забувати, що в усі часи історія виступала і як суд над діяннями людей і партій.
Христос оснащує людей для цього суду притчами про вино й покаяння, про природу влади, про життя і смерть, про віру й вірність, про верховенство духовного над матеріальним з його пріоритетом економічного інтересу. «Що більше, — запитує Бог, — золото чи Храм, що освячує золото?» (Матвій, 23,13). Це саме запитання не може не переслідувати кожного з нас і в наші дні.
Але крізь усі Христові притчі, як у тексті, так і в контекстах, проходить невідбутна і для сучасності тема — про зраду, заздрість і лжесвідчення. Євангеліст Матвій стверджує, що Христос «знав, що зрадили його із заздрості» (Матвій, 27, 18). А заздрість — це злощасна проблема історії людства, що заявила про себе з особливою силою як у Святому Письмі, так і в теорії комунізму, в якій, за словами Маркса, «заздрість відіграє конституюючу роль». «Комунізм у його першій формі, — пише Маркс, — прагне знищити все те, чим, на засадах приватної власності, не можуть володіти всі; він хоче насильно абстрагуватися від таланту...». Цей комунізм, що заперечує повсюдно особистість людини», і є «загальна і конституююча як влада заздрість» (К. Маркс, «З ранніх творів», Москва, 1956, стор. 586).
— І все ж таки чи дає, на вашу думку, історичний процес людства підстави для оптимізму?
— Бачите, річ у тiм, що ми маємо підстави стверджувати: історія виявилася Голгофою. Бо за своєю трагічною, гріховною природою земний, емпіричний світ влаштований так, що в ньому світло світить через пітьму, правда стверджується через кривду, а добро — через альтернативу злу. У своєму людиновтіленні Бог виявився мішенню абсолютного зла: він відчув на собі люту страту, злобу натовпу, зраду, боягузтво колишніх прихильників, драму сумнівів, самотність Гефсиманської ночі. Але в неймовірних випробуваннях сталося чудо Воскресіння й торжество Спасіння.
Чи не йде і все людство цим шляхом? Адже, проголосивши «епілог історії», В. Соловйов мав на увазі становлення Боголюдства; він наголошував, що, подібно до того, як Бог став людиною, людство тепер зі свого боку стає Боголюдством. А якщо так, то є повчальною аналогія між долею Бога й долею людей. Адже люди у ХХ столітті пройшли хресний шлях більшовицької й нацистської, фундаменталістської й антиколоніальної (в її кривавому варіанті) революцій, відчули безмірні глибини зла, торжества смерті та знецінення моралі.
Але, аналогічно до того, як через подолання абсолютного зла здійснилася рятівна місія Боголюдини на початку християнської ери, так і голгофа Боголюдства або людства як такого на порогу мета-історії дає надію на духовне сходження, на знаменування «нової землі» й «нових небес». Ось чому для всіх нас залишається багатозначною формула апостола Івана: «І світло у пітьмі світить, і пітьма не обійняла його...».
