Люблю Росію європейську. Росію, яка вміє сумніватися. Росію, яка вміє дивитися на себе критичним поглядом. Росію, яка має сумління, — не якесь міфічне, особливе, тільки їй властиве, а сумління загальнолюдське. Люблю Росію, яка вміє поважати інші народи. Росію, яка, вслід за Буніним, переконана, що «истина — выше России», а не навпаки.
Пам’ятаю Росію кінця 70—80-х років, коли я там вчилася, — бо з волі тієї ж таки Росії перед дочкою опальних батьків були зачинені двері українських ВНЗ. Пам’ятаю кола російської опозиції — письменницькі, мистецькі кола. До опозиції — більш чи менш виразно — належали й мої найкращі викладачі Московського університету. Ми часто перемовлялися навіть не словами — очима. Ці люди вміли поважати Україну — не як «молодшу сестру», а як побратима в нещасті — в лабетах тоталітарної системи. Дуже просто — це була інтелігенція, це були нащадки, — які чудом врятувались, — інтелігенції, знищеної в 30-ті й інші роки, — знищеної тому, що це були люди культури в державі, заснованій на плебейській зненависті до людей розумової праці. Нещодавно, з відстані десятків років, до мене озвалася моя професорка історії італійської мови з проханням дозволити надрукувати в своєму підручнику історії провансальської мови мої російські переклади провансальських трубадурів. Тоді це для мене була гра, студентський експеримент середньовічної версифікації. Але мене зворушила не так актуалізація цього експерименту, як увага, з якою ця тепер уже моя колега розпитує мене про мої переклади українською, про роботу в Україні й Італії. Я для неї — не «хохлы» і вона для мене — не «кацапы», ми одна стосовно одної — люди культури, і наше порозуміння легке й природне. Чи інша моя професорка — історик італійської літератури. Вона завжди була для мене трохи таємничою — в ній було якесь кам’яне мовчання. Через багато років я зустріла її на конференції в Єрусалимі. І зрозуміла: все своє життя вона була змушена приховувати свою єврейську ідентичність. Вийшла її книжка про Москву, в якій були страшні слова: вона писала, що не обернеться подивитися на Москву, щоб не стати соляним стовпом, як жінка Лота...
А супроти цього чистого і красивого відчуття порозуміння — інше, трохи, сказати б, амбівалентне. Молоді російські літератори тих часів — вони вже починали розуміти небезпечний тягар проблем, який наростав у стосунках між Росією та Україною. «Нас так крепко обняли, что мы возненавидели друг друга», — сказав мені один з них. Була така мила атмосфера: меланхолійні пісні російських бардів, читання віршів годинами, ейфорія подоланого відчуження... Але в якийсь момент я їм сказала: різниця між «нами» й «вами» все ж грандіозна. Дядько одного з вас воював у Карпатах. І запитав старого: «Дед, хорошо, что мы пришли?» А старий відповів: «Синку, та ви ж гірші од німців». А брат другого російського ліберала служив тоді на морському флоті. І в той момент — часи «Солідарності»! — корабель, на якому він ніс доблесну військову службу — тримав під прицілом Щецін, в якому живуть мої польські родичі... Отут між народами розкривається прірва, яку гарними словами й благими намірами не закидаєш. Потрібна науково ґрунтовна та етично відповідальна реконструкція історії драм, конфліктів, втрат у стосунках українського й російського народів.
Але наскільки це можливо сьогодні в Росії, де знову історія пишеться в Кремлі? Отже, знову не буде діалогу, а відтак порозуміння і прощення.
Восени 2007 р. опозиційна «Новая Газета» надрукувала нову працю видатного російського історика Юрія Афанасьєва «Трагедия победившего большинства. Размышления об отечественной истории и ее интерпретациях». Вчений говорить про «прошлое — живое и изуродованное», про міфологізацію і героїзацію російської історії з боку влади — як спосіб легітимізації цієї влади. Легітимізація не виборами, не добробутом і соціальним миром суспільства, а риторичними формулами абстрактної величі, містифікованою акритичною історією. Дуже сумно читати ці його думки — такі природні в європейському контексті, насиченому критичним мисленням, і такі неприйнятні в Росії, де Сталін, виявляється, був «ефективним менеджером», а десятків мільйонів загублених ним людей так наче й не існувало. Він і справді був дуже «ефективним менеджером» — «менеджером» гігантської Фабрики Смерті. Афанасьєв пише: «[...] общество, лишенное исторической памяти, — это общество, не способное вписаться в определенную традицию и, следовательно, не способное воспринимать себя адекватно. Другими словами — это еще не общество, а пока только население, лишенное идентичности»1. Тобто, по суті, імперська, великодержавна Росія з її помпезною кремлівською сценографією, чи ксенофобська, расистська Росія з її «Русскими маршами» — це насправді Росія без ідентичності, а отже, і без проекту майбутнього. І це саме і є Росія, яка відмовилась від своєї європейської природи, але не набула й природи азійської. І що змінилося за два століття, якщо ще Пьотр Чаадаєв у своїх «Философических письмах» та «Апологии сумасшедшего» замислившись над долею «этой бедной России, заблудившейся на земле», бачив свою Батьківщину як «прореху на человечестве», як вічного «бездарного ученика истории»?!
Чаадаєв і Рилєєв, далі Ґерцен, потім Сахаров, потім Афанасьєв, а з ним і різні обличчя, різні голоси — Політковська, Новодворська, Латиніна, Ковальов, Іларіонов, Піонтковський, Євґеній Кісєльов... А ті росіяни, які працювали з «Культурою» Єжи Ґєдройця в Парижі? Чи Наталія Ґорбанєвська та її друзі — «большая маленькая восьмерка», — які 25 серпня 1968 р. вийшли на Красну площу на демонстрацію протесту проти вводу радянських військ у Чехословаччину? Вони є, вони були, вони будуть...
Але що? Чаадаєв став першим в’язнем тодішньої психушки — бо ж у російських координатах не може вважатися нормальною людина, не згодна зі своєю владою і не до кінця впевнена в апріорній величі Росії. В’язнем психушки була Ґорбанєвська, а сьогодні — петербурзький активіст опозиційного інтернету Вадим Чарушев. Просто молодий хлопець, який створив популярну інтернет-групу «Галина Старовойтова, ваши идеи живы», сказав, зокрема, що не згоден з офіційним трактуванням Голодомору, і... був посаджений за це у 6-ту психіатричну лікарню2. Словом, не одна «чеховська палата № 6», а ціла психлікарня № 6... «Красуйся, град Петров, и стой неколебимо, как Россия»...
За багатьма відомими іменами є дуже багато людей, мало або й зовсім невідомих, які мовчки і стоїчно захищають європейську Росію. Це розкидані по всій Росії члени «Меморіалу» (http://www.memo.ru/), які борються проти порушень прав людини, які здійснюють святу роботу з побудови пам’яті — деталь за деталлю збирають свідчення про мільйони репресованих росіян, литовців, українців, грузинів, євреїв, поляків та представників інших народів (але потім до них, як це сталося в грудні 2008 р. в петербурзькому відділенні «Меморіалу», вриваються люди в масках і секвеструють жорсткі диски комп’ютерів з архівами). Чи інформаційно-аналітичний центр «Сова» (http://www.sova-center.ru/), що займається послідовним і системним дослідженням націоналізму і ксенофобських рухів у Росії. І десятки інших не просто «інформаційно-аналітичних центрів», а невралгічних центрів російської чесності. Перемовляються між собою цими вогниками протистояння, мов ченці свічками в середньовічних монастирях, що схилялися над книгами в часи чуми і воєн. Оточені залізним «Кольцом патриотических ресурсов» (http://www.rossija.info/) — незліченними організаціями та їхніми сайтами націоналістичної Росії, яка проповідує зненависть до всіх і всього, що не є російським. А автентично російським визнає лише імперські, ксенофобські й расистські візії, де рябить в очах від двоголових орлів і таких уже нерідкісних в сьогоднішній Росії свастик.
Мені дуже сумно думати про самотність цих людей перед лицем хитких і хижих голів невмирущої гідри авторитаризму. Захід допоміг польській «Солідарності»: від урядів, президентів, Папи Римського до найменших парохій — Європа надавала Польщі свою підтримку в усіх можливих формах. Бо сприймала Польщу однозначно «своєю». А зараз цю російську опозицію покинули всі. У себе на Батьківщині опозиціонерів або вбивають, або змушують їх виїжджати на Захід. Про Політковську друкуються пасквілі, в яких вона постає пройдисвіткою «Поллітровською», що отримує на Заході премії імені «Ґамнюса». Нехай французький філософ Андре Ґлюксманн пише, що Анна морально рятує російську ідею. Але це він пише у передмові до книжки Політковської «Чеченія. Безчестя Росії», яка вийшла друком у Франції та Італії, але не в Росії3. У Росії відомо все про денну, а особливо нічну діяльність кожної пластикової ляльки шоу-бізнесу. А на запитання західних журналістів, які показують перехожим фото Політковської, росіяни знизують плечима: «А кто это такая?» Імена опозиціонерів фігурують у зловісних списках «врагов русского народа» — як у чорносотенні часи. Цих росіян покинули брати-слов’яни, які гуртом ринули в Європу і хочуть якнайшвидше позбутися відчуття приналежності до «російського світу». От хіба тільки, як завжди, Польща їх не забула. Ми їх теж покинули, бо в нас інші проблеми. А Захід їх покинув, бо десь у глибині душі Захід переконаний, що Росія не належить до його культурного простору. А отже, краще безперебійно отримувати російський газ, аніж інвестувати час і енергію в російську демократію, що розивається (якщо розвивається!) з такими ось катастрофічними «перебоями».
Так, цю ірраціонально чесну Росію я люблю. Вона мені близька відкритістю свого європейського мислення, своєю безстрашністю, своєю гіркуватою іронією, своєю відчайдушністю інтелектуалів, приречених на поразку в царстві, за Мєрєжковським, «Грядущего Хама». Але це «царство» прийшло в 1917-му — величезною мірою як результат антагонізму з Європою російської імперської системи, результат нищення культури — і культур — в ім’я держави. Цей зірваний з цепу «Грядущий Хам» спалив садибу Пушкіна в Михайловському і садибу Блока в Шахматовому. А інший поет — Маяковський — ще й посміявся з умираючого Блока: «Кругом тонула Россия Блока...» І намалював нищівний портрет найбільшого російського лірика: «И сразу — лицо скупее менял, / мрачнее, чем смерть на свадьбе: / «Пишут... из деревни... сожгли... у меня... библиотеку в усадьбе». Бідний Блок, а він же сам їх накликав, цих варварів, коли писав: «Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, / С раскосыми и жадными очами!» І пророчо передбачав, як поведуться «скіфи» стосовно Європи: «Мы широко по дебрям и лесам / Перед Европою пригожей / Расступимся! Мы обернемся к вам / Своею азиатской рожей!»...
Поема Маяковського називалась — «Хорошо!» Надто мало російських письменників написали поем і романів із назвою «Плохо!» То й не дивно, що заклик Маяковського «Сегодня надо / кастетом / кроиться миру в черепе!» закінчився закликом «мочить в сортирах» цілі народи. «Сказано — сделано».
Тож Росія, яку я люблю, це Росія — альтернативна цій стихії варварської деструкції культури. З такою Росією ніяких би проблем в України не було (або, принаймні, вони були б максимально амортизовані). Україна б спокійно готувалася до євроінтеграції, а Росія реконструювала б свою державу після двох її крахів у одному лише столітті й була б алеатом західної спільноти в протистоянні небезпекам сучасного світу. Однак в історії, як відомо, категорії «якби» не існує.
Є ще один бік справи. Часом «політично коректні» українські інтелектуали досить полегшено кажуть, що вони не люблять російської політики, але люблять «Росію Пушкіна». Чи, скажімо, «політично коректні» українські (та й не лише українські!) історики, які мають тенденцію казати, що Сталін, він, звичайно, монстр. А от російський народ у його злочинах не винуватий...
Усе набагато складніше. Драма сьогоднішніх стосунків України (і Польщі, і Грузії, і країн Балтії — та й всієї Європи) з Росією народилася не сьогодні. Європа теж була жорстоким колонізатором, але в неї завжди були інтелектуали, які засуджували за колоніалізм свої уряди, — гігантські постаті від Монтеня до Монтеск’є, до Джейн Остін, до Єйтса і Сартра. В Росії — інакше. Пушкін був геніальний поет, але це не заважало йому прославляти кривавого генерала Єрмолова, який залив кров’ю «братній» Кавказ. Історія іде по колу. Якщо в ХІХ ст. Пушкін написав: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!», то сьогодні він мав би відзначити це знаменне «братерство» народів не менш поетичною сентенцією: «Смирись, Кавказ: идет Мєдвєдєв!» У поемі «Кавказский пленник» поет оспівав царського генерала, який ішов «как черная зараза, / Губил, ничтожил племена...» І це, виявляється, була не ганьба, а «славный час»: «И воспою тот славный час, / Когда, почуя бой кровавый, / На негодующий Кавказ / Подъялся наш орел двуглавый...» У такому захваті був поет перед доблестями генерала, що навіть просив честі стати його секретарем... І так само Лєрмонтов, добре знаючи Кавказ «по долгу службы», жорсткими словами передав ставлення до росіян у чеченських селах: «Там в колыбели песни матерей / Пугают русским именем детей». Але поету здавалося все ж нормальним, що «как хищный зверь, в смиренную обитель / врывается штыками победитель» (поема «Измаил-бей»).
А питається: «победитель» кого й над ким, якщо минають століття, а не вщухають конфлікти? Рабовласницька Америка і колоніалістська Європа сьогодні спромоглися на великий Проект інтеграції, — але лише тому, що в надрах цієї цивілізації неухильно зміцнювалася і зрілішала концепція іншого, тобто концепція поваги до інших народів та їхніх культур і концепція їхнього мирного співіснування. Відбулася ця еволюція тяжкою ціною, і результати не завжди ідеальні. Але ці результати є. Тож чи не звідти, великою мірою, ця сьогоднішня, часом аж параноїдальна, агресивність Росії щодо Заходу? Навряд чи офіційна Росія думає, що на неї нападе НАТО, але водночас вона не може не розуміти, що проект інтеграції в російському варіанті провалений тепер уже остаточно. Отже, можна перестати прикидатися — і готувати якусь чергову «маленьку переможну» війну? Знадобиться для «насєлєнія», якому «победа русского оружия» дорожча від майбутнього власних дітей. І «насєлєніє», таким чином, точно знатиме, що у нього немає гідної медицини, гідної школи, гідних умов життя не з вини власних керівників, а з вини міфічних «предателей», якими кишить цілий світ. Бо щось «вірних друзів» так лишилось мало, що й пальців однієї руки забагато, щоб їх порахувати.
Сучасні ж генерали, нащадки єрмолових і паскевичів (Паскевич розгромив повсталу Варшаву в 1830 р.), вочевидь не читали навіть такого класика російської літератури, як Лєв Толстой. Бо якби вони прочитали «Хаджі-Мурата», то знали б таке: «Старики хозяева собрались на площади и, сидя на корточках, обсуждали свое положение. О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения». Це дуже страшне свідчення російського письменника (яке не заважало йому, до речі, сповідувати цілком месіанські ідеї щодо Росії): небажання сприймати інші народи як рівних собі людей призвело до того, що й ці народи почали бачити в росіянах не людей, а «существ».
З допомогою російських багнетів відбувалося і «принуждение» Польщі до «вічної дружби». Васілій Жуковський, який відіграв таку визначну роль у долі Тараса Шевченка, у вірші з невинною назвою і грайливо-пісенним ритмом «Старая песня на новый лад» так описав окупацію повсталої Варшави 1830 року: «Что нам ваши палисады? / Здесь не нужно лестниц нам. / Мы штыки вонзим в ограды / И взберемся по штыкам». І, звичайно, не могло обійтися без урочистих ямбів Тютчева: «Так мы над горестной Варшавой / Удар свершили роковой, / Да купим сей ценой кровавой / России целость и покой» («На взятие Варшавы»). Але нічого, примирливо додає поет: «Верь слову Русского народа: / Твой пепл мы свято сбережем»... Словом, Польщі нічого не лишалося сказати, як «спасибі» за таку «братню турботу»: не просто спалили, а й попіл збережуть. У Біблії, щоправда, подібних братів звали Авель і Каїн. Так і до сьогодні: формула «да купим сей ценой кровавой / России целость и покой» могла б бути мотто й останніх (і чи останніх?!) чеченських і грузинських кампаній.
Звичайно, й тоді не всі так думали. Був критично налаштований до такої патріотичної риторики Алєксандр Тургєнєв, був той же Рилєєв з його «Думами» і «Войнаровським», був Пьотр Вязємський, який з приводу поеми Пушкіна «Кавказский пленник» сказав, що поет ніколи не має ставати спільником ката. Навіть один з основоположників слов’янофільства Алєксєй Хомяков в оді «На польський мятеж» несхвально відгукнувся на «перешедший в поколенья / Вражды бессмысленной позор». Але все ж не забув додати, що «взор поэта вдохновенный / Уж видит новый век чудес... [...] Он видит: гордо над вселенной, / До свода синего небес, / Орлы славянские взлетают / Широким дерзостным крылом, / Но мощную главу склоняют / Пред старшим северным орлом»... Чи так, чи так, а «северный орел» ознозначно «старший», відтак йому все дозволено.
Це Шевченко знав, що Кавказ-Колхіда — це Прометей, розтерзаний двоголовим орлом. І Міцкевич у «Дзядах» писав, що Петербург збудовано на крові й сльозах українців та інших народів. Бо для Імперії народи — це були «племена», «туземці», вряди-годи ще якісь нікчемні «иноверцы». А поети «окраїн» Імперії бачили на її неозорих горизонтах повсталі народи, майбутні нації. І саме тому, що ці імперські «окраїни» історично були європейскими реальностями. А Росію ж таки і вчора, й сьогодні «умом», як відомо, «не понять» і «аршином общим не измерить». Чаадаєв уточнює: «Глядя на нас, можно было бы сказать, что общий закон человечества отменен по отношению к нам»4...
Досить жмутка цих цитат, щоб зрозуміти, що не треба собі будувати жодних ілюзій: кожен народ і справді має тих правителів, на яких заслуговує (і українці — не виняток!). Тому важко розділити ту чи іншу національну реальність на «винну» владу і «невинний» народ. Народ винен у тому, що продукує (і терпить) владу, яка є його політичним портретом. Тому у випадку України шлях до Європи ускладнений через усе ще недостатню зрілість європейської ідентичності України. Але це Шлях. А у випадку Росії антагонізм із Заходом пояснюється тим, що критична маса культури європейської Росії досі надто незначна, щоб радикально змінити хід подій.
Словом, як написано на сайті Торгово-Промислової Палати Італії в Україні в рубриці «Європейська частина Росії»: «На цій сторінці зміст відсутній»5.
І все одно, саме зараз, коли ось уже впродовж багатьох останніх років відбувається цілеспрямована руйнація європейського коду російської культури, треба виявити витримку і все ж продовжувати любити цю європейську Росію. Але любити не голослівно, а конкретно, тобто виявляти до неї увагу й солідарність. Росії зараз важче ніж Україні. В Україні, розділеній між європейським кодом і російсько-радянським, перший код буде консолідуватися і розширювати радіус своєї дії, а другий повільно, але неухильно відмиратиме в силу своєї безнадійної архаїчності й ненасиченості жодними інтелектуальними концептами. Росія ж розколота на плитку суму несумісних між собою ідентичностей, які до всього ж існують у різному культурному часі. «Діти Чінґісхана» у газово-візантійській перспективі «Третього Риму», расисти, що полюють на «чурок» в імперії, що набула своїх сучасних вимірів, століттями завойовуючи неросійські народи, — це все-таки спектакль не на слабкі нерви. Рано чи пізно він неминуче закінчується трагічним «мюзиклом» під назвою «Норд-Ост». Тож тільки й залишається, що побажати, щоб модерний європейський код став консолідуючою основою майбутньої Росії. Тільки в такому випадку став би реальністю проект інтеграції — не як примусового підкорення, не як асиміляції, а як добровільного співжиття вільних народів.
Хоч поки що — будьмо реалістами — надій на це мало. Росія і сьогодні, як і триста років тому, має ілюзію, що зовнішніми чинниками можна розв’язати внутрішні проблеми. У своїй «політичній булімії», за словами Нормана Дейвіса, Росія наковталася територій, а ради їм не дає. Ось уже й у Південній Осетії припинили видавати російські паспорти — як свого часу в Придністров’ї. Це тепер «самостійна держава» — недарма її визнали Нікараґуа, Хамаз, Хезбола та ще готуються до визнання сомалійські пірати. Людей використали — і кинули в політичне, економічне, юридичне провалля. А далі — Крим? Усього лише за перші місяці 2009 р. в Росії вийшли друком книжки, які описують розгортання воєнних дій в Україні: «Война-2010: Украинский фронт», «Русско-украинские войны», «Независимая Украина: крах проекта»... «Это есть наш последний и решительный бой», попереджає анотація до книжки Ґеорґія Савіцького «Поле боя — Украина. Сломанный трезубец». Гаразд, припустимо, що Росія окупує Україну (хоча її страхітлива балістична ракета «Булава» падає сім разів із восьми, кажуть самі російські військові). Але чи допоможе це Росії припинити спад економіки, який уже порівнюють з 1941 роком? Чи погасити борг перед західними банками — півтрильйона доларів6? Допоможе мати ліки в лікарнях (три чверті ліків у Росії — імпортні)? Допоможе зупинити катастрофічну демографічну криву, яка передбачає до 2080 р. зменшення російського населення до 38 мільйонів? Однак чим гірша ситуація, тим більше винних, — і всі чомусь за межами Росії.
Ось, власне, трагедія Росії: раніше над «російською ідеєю» працювали принаймні інтелектуальні сили країни, нехай хоч і імперського спрямування. Різні стратеги імперії, Безбородьки (хоч і з Глухова, та без м’якого, звісно, знаку...) чи Уварови (з його «самодержавие, православие, народность») і вдома в палацах і в імператора на службі розмовляли французькою і яку-не-яку книжку прочитали. А тут часом аж тріщать дерева, коли з них злазять деякі новітні «захисники» Росії — їх вдосталь і по українських регіонах. У кращому випадку ця «російська ідея» пущена на відкуп людям, які елементарно не володіють інструментами розуміння проблем сучасної цивілізації.
І ця ситуація дзеркально відбивається і на наших теренах. Відверто кажучи, важко любити Росію, що тішиться своїми карикатурними репрезентаціями саме в Україні. То пенсіонери, що в Криму шпурляють яйцями в Мазепу, оголошуючи йому анафему. То «сини народу», що в кожній своїй каденції голосно кричать про «русский как государственный», а тим часом тихо оббирають нелюбу державу до нитки, будуючи вілли на ненависному Заході. То провокатори з анальфабетичними писульками про федералізм і вічний «раскол» України, якого так до «братніх» сліз хочеться в Кремлі (а кінчаються «братні» гроші, кінчаються й писульки). То екстремісти, що то там, то там обіллють фарбою пам’ятники Голодомору чи на Говерлі потопчуть чобітьми герб України. То видимі «академіки» в невидимих погонах, що пишуть грубезні книжки проти НАТО, зловорожого Заходу та «оранжистов-предателей», густо замішуючи порожнечу ідей на безсилій жовчі. Ду-уже неефективні «менеджери» російської ідеї! Які, до речі, не розуміють, що цей брутальний насильницький спосіб «принуждения» до любові до Росії дає прямо зворотний ефект. Тому в найбільш, здавалось би, проросійських регіонах України постійно зростає кількість людей, обурених такими діями Росії. Коли люди виходять з наркоти, з алкогольних випарів, подорожують, читають книжки, вони починають питати: а де ж ваша «братня дружба»? А чому ваші керівники держави поводяться так зверхньо щодо сусідніх держав? А чому ви маєте нам диктувати, йти нам до Європи чи не йти? А що ви нам можете запропонувати взамін, крім газового шантажу й наслідків радянського злиденства?
Словом, різні форми антиукраїнської політики — все це отруйні міазми посттоталітарних катакомб, які не роблять честі ні Росії як «кухарю» цих міазмів, ні Україні, що надає простір для поширення цих міазмів. Ну де це, в якому ще звіринці можливі такі образи мови, культури, національності, які лунають з боку Росії на адресу України, Польщі, Грузії? В якому звіринці можна почути у відповідь на аналіз проблем — істеричні звинувачення в «нелюбові» до Росії? Критичний аналіз — це не «нелюбов». Критичний аналіз — це невід’ємне право кожної цивілізованої людини і — обов’язок відкритого суспільства. Не випадково українська преса часто не потрапляє на Донеччину, Харківщину чи в Крим: будь-яка цензура, будь-яка заборона — це ознака елементарного страху. Такі реакції — ознака не сили Росії (і її п’ятої й десятої колони в Україні), а її слабкості, її політичної, інтелектуальної, етичної нездатності дати насичену смислами відповідь на кризові аспекти своїх стосунків із сусідніми державами.
Зовсім інша справа — певна частина російськомовних українців чи власне росіян в Україні, які почувають себе громадянами цієї держави, частиною українського цивілізаційного поля. І тут попереду ще довгі роки побудови культури спілкування. Певна річ, плюралізм і толерантність — наука значно складніша від ординських набігів на сусідів. Але цих людей впізнаєш. Вони, як каже один прекрасний київський журналіст, — «однієї групи крові» з нами. Бо демаркаційна лінія все та сама: здатність або нездатність до європейського мислення як до етосу співжиття за законами взаємної поваги.
І ще — сумно. Ці політичні домінанти насправді відбирають час і простір у просто людських естетичних переживань. Адже можна було б просто любити голос Шаляпіна, який співає Массне, вірші Ахматової та Мандельштама, Стравінського з Дяґілєвим, російську акторську школу і Майстра з його Маргаритою... Зрештою, саму російську мову (зрозуміло — без блатних її інверсій!). Але російський пропагандистський бульдозер так люто вгризається у ґрунт української культури, що за його ревом цих голосів не почуєш. Чутно тільки адекватний музичний акомпанемент цьому бульдозеру — вульгарну попсу й бандитський шансон.
Бо насправді російська тоталітарна система знищувала не лише національні культури. Вона знищувала культуру як таку — у всіх її автентичних формах і вимірах. І в тому числі — культуру російську. Результатом і є ця етична й інтелектуальна катастрофа Росії. І дай Боже їй з цієї катастрофи вийти. Для добра свого й сусідів.
Що може протиставити цьому інтелектуал, якщо вчора йому пропонувався «кабінет» на Соловках, а сьогодні — хіба що столик у куточку політичної стайні Чінґісхана? Однак історія засвідчує — насамперед історія Європи, що рано чи пізно все ж ідеї європейських революцій — ідея свободи, ідея рівності, ідея братерства (реального, а не вигаданого!), — перемагають. Перемагає книга. Перемагає почуття солідарності. Почуття гідності.
Про самотність інтелектуалів — і їхню солідарність — у світі тоталітаризму співав Булат Окуджава: «Поднявший меч на наш союз / Достоин будет худшей кары, / И я за жизнь его тогда / Не дам и самой ломаной гитары. / Как вожделенно жаждет век / Нащупать брешь у нас в цепочке... / Возьмемся за руки, друзья, / Чтоб не пропасть поодиночке»...
Коли я буваю в Польщі, дуже люблю момент, коли закінчується конференція, поляки збираються і починають співати. Співають пісень українських і англійських, польських та італійських, єврейських, білоруських, чеських... І співають пісень російських. Того ж Окуджаву, того ж Висоцького. Тому що поляки, що їх Тютчев називав «фальшивою цивілізацією», яка небезпремінно мала загинути, постали з того попелу, який, знову таки за Тютчевим, обіцялася великодушно зберегти «братня» Росія. І посипали двоголовому орлу солі на хвіст. Були Європою — і повернулися до Європи. Я вважаю, всі народи, що вирвалися з кігтів цього двоголовго орла, любитимуть Росію не «русских маршей», а Росію, чия молодь колись у майбутньому з такою самою інстинктивною приязню зуміє співати пісень українських і польських, єврейських і грузинських, — і це буде не фольклорний акомпанемент горілчаних застіль, а природна потреба душі європейського народу, що вміє любити й поважати інші народи.
Сьогодні в це важко повірити. Висновок Чаадаєва був безапеляційний: «В России все носит печать рабства — нравы, стремления, просвещение и даже вплоть до самой свободы, если только последняя может существовать в этой среде»7.
Але інша цитата — слова Наталії Ґорбанєвської — може дати нам віру в те, що не все так безнадійно: «[...] было время, когда казалось, что в России установился тысячелетний большевистский рейх. Но мы знаем, что тысячелетний германский рейх рухнул в течение 12 лет. Большевистский, к сожалению, продержался дольше, и больше людей отравил. И надо жить и выживать из себя эту отраву. Но я просто верю в то, что в человеке заложено стремление к свободе, а не к рабству»8.
Кінець цитати, як то кажуть. Але, на жаль, не кінець проблеми.
1 http://www.yuri-afanasiev.ru/tragedy.html.
2 http://www.rferl.org/Content/Russian_CyberOppositionist_Forced_Into_Psyc....
3 Cf. A. Politkovskaja. Tchetchenie, le deshonneur russe (pref. A. Glucksmann). — Paris: Buchet/Chastel, 2003 (італ. пер.: Cecenia. Il disonore russo. — Roma: Fandango Libri, 2003).
4 П. Я. Чаадаев. Статьи и письма. — Москва, 1989, с. 47.
5 http://www.ccipu.org/russian/news-russia-occidentale/index.php.
6 http://www.inosmi.ru/translation/247911.html.
7 Чаадаев. Цит. — С. 203.
