Одне з найсильніших вражень мого дитинства — відвідини мавпячого розплідника в Сухумі. Неймовірні породи наших молодших (а іноді думається, що старших і мудріших) братів — зелені й оранжеві мавпи, шимпанзе, горили, — парами або невеликими сім’ями нудьгували в клітках, майже так само, як у Московському (та й будь- якому іншому) зоопарку. Але там, пригадую, була величезна, огороджена проводами під струмом резервація, де мешкала велика зграя якихсь екзотичних мавп, — вони могли безперешкодно пересуватися, куди захочуть.
У день мого візиту ватажок цієї зграї, як нам пояснили сухумські мавпознавці, захворів, — його забрали в карантин. Зграя мавп залишилася без головного. І ці смішні створіння сиділи, наче пригнічені, з відчуттям майже екзистенціального страху в маленьких оченятах (звісно, будучи дитиною, я нічого не знав про екзистенціалізм). Потім раптом вони з дикими криками починали одне одного колошматити. (Що таке гоббсовська «війна всіх проти всіх», я тоді також ще не знав.)
Коли в зграї немає ватажка, починається «війна всіх проти всіх». А на війні головне — вижити. Будь- якою ціною та за рахунок інших.
...Під час президентських виборів, у другій половині 2004 року, в Україні багато хто сподівався: ось- ось хтось із двох переможе і настане визначеність. Особисто я цю альтернативу позначив тоді так: Україна Януковича — це «велика зона», Україна Ющенка — це «велике гуляй-поле». На жаль, виявився правий: перемога Віктора Ющенка не принесла визначеності, і та сама біфуркація (вибір глобального шляху розвитку) так і зависла десь у повітрі.
Гірше інше: ситуація альтернативного протистояння віртуальних Ющенка та Януковича повторюється. І всі руйнівні для країни процеси, на які вплинуло це протистояння, як і рік тому, запускаються знову.
Голосування на президентських виборах 2004 року було переважно протестним: народ вибирав для себе «меншу біду». Для когось такою був Ющенко, для когось — Янукович; усе це підсилювалося істероїдними інформаційними кампаніями проти негативних іміджів кожного з них — «проффесора-зека» й «американської маріонетки». За рік інформаційні «хвилі» цих кампаній вщухли. При цьому Янукович, який до останнього часу перебував у тіні, зміцнив свій імідж, тоді як Ющенко свій рейтинг розгубив. Усе це наприкінці 2005 року посилилося ще й російсько-українською «газовою війною».
І якщо електорат Партії регіонів, судячи з усього, поповниться частиною розчарованих у Ющенку і Тимошенко, електорати двох останніх навряд чи поповняться за рахунок тих, кого, як рік тому, вдасться переконати в тому, що Янукович і Партія регіонів — це передвісники Апокаліпсиса.
На парламентських виборах 2002 року опозиційний альянс Ющенка, Тимошенко й Мороза максимально «освоїв» свій електорат, тоді як провладні сили частину голосів «втратили» — за рахунок партій та блоків, що не добрали 4% голосів. Зараз ситуація прямо протилежна: всі прихильники і навіть попутники Партії регіонів (за винятком партії «Держава», а також екзотичної ПСПУ Наталії Вітренко) влилися в передвиборний список цієї структури, тоді як «помаранчева команда» розподілилася не тільки між НСНУ і БЮТ, але також між партіями з мінімальними передвиборними перспективами.
Без жодного сумніву, переможцями на парламентських виборах виявляться три найвпливовіші на сьогодні політичні сили: Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко і блок «Наша Україна». З меншою часткою впевненості можна говорити про їхні результати: за опитуванням Українського інституту соціальних досліджень і Центру «Соціальний моніторинг», на початок грудня підтримка ПРУ становить 23,9%, НСНУ — 13,3%, БЮТ — 13,0. Тобто сумарний результат НСНУ і БЮТ, судячи з усього, трохи перевищуватиме показники Партії регіонів.
А загалом у нинішніх умовах надзвичайно висока ймовірність об’єднання двох із цих фаворитів проти третього, причому на цей час однаково можливі всі три варіанти об’єднання і всі три варіанти інформаційно-пропагандистських кампаній. Такий союз може виникнути і під час передвиборних перегонів, хоч у цьому випадку йтиметься про ситуаційне об’єднання зусиль двох проти третього — головним чином, із приводу «чорного» піару. Імовірний і стратегічний союз після виборів: тоді вже йтиметься не про наміри, а про цілком конкретні депутатські мандати, фракції, кількість осіб і «відпускну ціну» на «мертві» депутатські душі, а також на лояльність із того або іншого питання.
Отже, головний мотив союзу «Нашої України» і БЮТ проти ПРУ: реванш Януковича та «донецьких» означає новий перерозподіл великої власності та публічне «оскоплення» режиму Ющенка. Обрання Януковича «канцлером» — це новий розкол країни і в перспективі — знищення державності.
Головний мотив союзу «Нашої України» і ПРУ проти БЮТ: «конструктивні чоловіки», які завжди зуміють між собою домовитися, проти «непередбачуваної» жінки — «вічної революціонерки», «деструктивістки», яка заперечує принципи ринкової (варіант: олігархічної) економіки. Наслідки від її обрання «канцлером» будуть гірші, аніж від тайфуну «Катрін» або пташиного грипу.
Головний мотив союзу ПРУ і БЮТ проти «Нашої України»: Ющенко — це Кучма-3, який разом зі своїми поплічниками, кумами та генератором випадкових чисел у голові зрадив інтереси українського суспільства, розвалив економіку, довів російсько-українські відносини до ручки та «продався Заходу».
Отже, хай як крути, але українська політика — це трикутник, вершинами якого є два «Ю» й одне «Я». Питання лише в тому, яку конфігурацію він має у цей конкретний момент — рівнобедрену, прямокутну, тупокутну, рівносторонню або ще якусь.
У ситуації, коли в суспільстві зростають апатія, розчарування в лідерах помаранчевої революції, зневіра у власному майбутньому і майбутньому своєї країни, чимраз менше людей, готових вибирати з трійки «Ющенко, Тимошенко, Янукович» і голосувати за очолювані ними політичні сили. У ситуації, коли, згідно з вищезазначеним опитуванням, протестний і розчарований електорат, який не бажає голосувати за жодну з наявних політичних сил, становить приблизно 22,6%, створюється унікальна ніша для «четвертої альтернативи» — нової політичної сили, готової відтягнути на себе голоси розчарованих.
Їхнє «послання» виборцям приблизно таке: ми — не «сині» і не «помаранчеві», бо цей розподіл маніпулятивний, — тоді як основний конфлікт лежить в іншій площинi: ми — партія (блок) чесних, порядних і інтелігентних людей, яким «за державу образливо» і «відступати нікуди».
Негативна програма: Янукович, Тимошенко, Ющенко симулятивні та фальшиві, вони вже давно і кількаразово продемонстрували, на що здатні, а двоє (як варіант: один) із них зрадили ідеали Майдану. Так, вони проголосили красиві та правильні орієнтири (чесна і прозора влада, верховенство права, торжество справедливості тощо), але самі зістрибнули з цього «поїзда». Позитивна програма: ми і тільки ми здатні по-справжньому реалізувати ці ідеали, тим паче, що знаємо, як — ось технології реалізації наших передвиборних обіцянок. Майбутнє України — в області високих, передових інтелектомістких технологій, наша мета — конкурентоспроможність країни, ми за серйозну соціальну модернізацію мобілізаційного типу тощо. Ми не претендуємо на 30% голосів, але ми претендуємо на всі голоси мислячої, активної, заповзятливої, креативної частини суспільства (тобто на 3%).
Конструкція такої політичної сили має створювати синергетичний ефект на рівні своїх лідерів і їхніх «месиджів» — це коли двічі по два — не чотири, а п’ять, шість, або й сім. І якщо кожен із таких лідерів зі своєю партією може набрати лише 1–2%, у подібному союзі потягне на 4–5% і більше. Заява про створення подібної політичної сили може спровокувати ситуацію «сніжної грудки» — і в сенсі пропозицій від «брендових» особистостей, і в сенсі пропозицій від особистостей із надлишком грошових знаків.
Якщо вчасно про це замислитися, подібну політичну силу можна було б сконструювати, наприклад, із людей на зразок Віктора Мусіяки, Бориса Олійника, Олександра Зінченка, Михайла Сироти.
Але шкода — час втрачений. Наче про цю українську передвиборну, та й не тільки передвиборну, ситуацію писав свого часу (1849) Гоголь у листі до свого приятеля по Ніжинському ліцею Костянтина Базилі: «Законна влада сама намагається себе підірвати і підкопується під власний свій підмурок. Різнодумство та незлагода в усій силі. Об’єднуються тільки проповідники руйнації. Щойно справа стосується створення та устрою, там розбрат, нерішучість, необачність».
Саме нішу «четвертої альтернативи» намагається зайняти блок ПРП — «Пора» на чолі з Віталієм Кличком.
Нинішні вибори несуть із собою два негативні моменти, що відкинуть українську політичну систему назад і з якими тепер доведеться миритися та приймати їх як даність.
По-перше, обрання депутатів виключно на пропорційній основі.
Депутат, який пройшов до парламенту після виснажливої кампанії на окрузі, який багато десятків разів дивився в очі своїм виборцям, хоч би на передвиборних зустрічах, — це людина із зовсім іншим досвідом, якщо її порівнювати з депутатом, який просто «віддав» за своє місце в списку пару (чи кілька) «лимонів» у партійну касу. Прірва між представниками і представленими — між депутатами та народом — після цих виборів перетвориться на безодню.
Пропорційна виборна система призводить ще й до того, що партії, так і не ставши повноцінними суб’єктами політичного життя, стають засобом маніпуляції, предметом оптової скупки-продажу, об’єктом багатоходових політтехнологій (наприклад, на нинішніх виборах деякі партії «засилалися» в деякі блоки для того, щоб потім ці ж блоки можна було зняти з реєстрації).
По-друге, та сама конституційна реформа та реструктуризація українського політичного простору в напрямі парламентсько-президентської республіки й олігархократії — це також великі кроки назад. Ще один крок назад — імперативний мандат, що посилює роль голів парламентських фракцій і парламентської більшості, що фактично перетворює їх на олігархів від парламенту.
Попри те, що після виборів актуальними будуть тільки політики, які пройшли до Верховної Ради, деякі політичні сили особливо не «вкладаються» у свої передвиборні кампанії, приймаючи як даність те, що парламент можливо, і навіть напевно, буде розпущений (як варіант: розігнаний) незабаром після обрання. Багато абсолютно обґрунтовано прораховують варіанти подальшого розвитку політичної ситуації з урахуванням нового чинника — другого Майдану, передумов для виникнення якого дедалі більше.
…Мені доводилося чути, що коли в Абхазії після розпаду СРСР почалася війна і «мавпячий рай» у субтропіках був зруйнований, усі ці мавпи розбіглися по навколишніх лісах і парках. Живуть кількома зграйками, іноді здійснюючи набіги на приватні будинки та сараї. Загалом, замість одного невдалого мавпячого царя — кілька мавпячих польових командирів.
Утім, не факт, що мавпи нам, людям, молодші брати. При спостереженнi за політичною ситуацією особисто мені часто здається, що мавпи — дуже навіть високоморальні й мислячі істоти.
P.S. Автор щиро перепрошує всіх тих, чию гідність мимоволі зачепив поширенням помилкової інформації в його статті «Постановники не потурбувалися про глядачів...» («День», 26 листопада цього року, № 219) (з приводу музично-технічного оснащення сцени Майдану 22 листопада та з приводу «вечірки переможців» у клубі «Авалон»), і просить не сердитися на нього.
