Iз наближенням президентських виборів конкуренція між основними політичними силами в країні наростає, як лавина. Політична боротьба йде за своїми законами, і ледве не кожен із кандидатів, які вийшли на старт, намагається подати себе як рятівника нації. Вітчизняний виборець уже давно знає ціну більшості обіцянок. Та від цього йому не легше. Так чи інакше, вибір робити доведеться. І щоб у черговий раз не опинитися «біля розбитого корита», вибирати претендента на найвищий пост слід, мабуть, не за «вдяганкою» — тобто зовнішністю, офіційним рейтингом чи кількістю реклами у ЗМІ, а за його перспективами як національного лідера. На перше місце слід винести запитання, хто з потенційних претендентів, а також сил, які за ними стоять, здатен дати суспільству реальні відповіді на його найбільш актуальні запити, забезпечивши для країни нову якість розвитку. «День» запропонував експертам почати моніторинг із цього приводу. Закінчиться він наступного дня після президентських виборів.
Володимир МАЛИНКОВИЧ, політолог:
— Я є радикальним прихильником політичної реформи і переходу до парламентсько-президентської республіки. На мою думку, президентське правління в принципі вже не здатне допомогти Україні в її поступальному розвитку, воно буде швидше гальмом, хоч би хто став новим президентом.
Сьогодні я не бачу в Україні політичної сили, яка була б здатна дати відповіді на всі насущні запитання. Праві орієнтуються передусім на націоналізм. Однак націоналісти своє завдання виконали — незалежність Україна здобула. Далі вони можуть тільки гальмувати її розвиток. Комуністи — це люди минулого. Особливо такі комуністи, як у нас. Якби вони діяли за зразком сучасних європейських комуністів, у них, звичайно, були б перспективи. Але у КПУ з її методами і гаслами перспектив немає. Всі інші наші партії або слабкі, або такі, що можна вважати, що вони просто відсутні. Серед перших я назвав би соціал-демократів і соціалістів. Ці партії далеко ще не досягли вершини своїх можливостей, але їх принаймні можна назвати партіями. На жаль, у нас, по суті, немає зелених. І фактично в нас узагалі немає центру. Наш політичний центр, який нині тримається в основному завдяки Президенту, ризикує просто провалитися, створивши гостру конфліктну ситуацію між лівими і правими. Щоб цього не сталося, з переходом до пропорційної системи виборів до парламенту баритися не можна. Тільки така система може дати поштовх до розвитку політичних партій. Політичну реформу, яка вже давно дозріла, можна провести в кілька етапів, але перехід до парламентсько-президентської республіки і пропорційного виборчого закону слід здійснити протягом найближчих півроку, максимум рік. Далі ніхто цим займатися не буде — всі будуть залучені до виборчої кампанії.
Євген ПЕРЕГУДА, старший науковий співробітник відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького:
— Своє бачення вирішення основних проблем суспільства запропонували на папері багато сил. Скажімо, є свої розробки у тих самих соціал-демократів, у «Нашої України». Якщо говорити, зокрема, про останню, то особистість її лідера вельми міфологізована. Тому що-небудь передбачити сьогодні досить складно.
А загалом, навряд чи потрібно говорити про якусь одну політичну силу, здатну забезпечити Україні нову якість розвитку. Треба, на мою думку, акцентувати увагу швидше на сумарних зусиллях, докладених усіма силами в напрямі вирішення основних проблем українського суспільства — економічних, політичних, соціальних. Загалом, майбутнє виборів за станом на сьогодні значною мірою приречене з погляду особового аспекту. На жаль, у пропрезидентському таборі немає (принаймні сьогодні) якісно нових фігур, здатних конкурувати на рівних. Унаслідок цього ми безперервно впираємося у безальтернативність.
Вікторія ПОДГОРНА, Центр соціально-політичного проектування:
— Українське суспільство — і це підтверджується 11-ма роками незалежності — має у своїй основі багато конфліктів, які повинні визначати державну політику. Інакше ці конфлікти будуть посилюватися, що призведе до серйозних політичних та економічних криз. Наприклад, конфлікт між сходом і заходом України. Саме він буде, напевно, визначати «порядок денний» президентської кампанії. Сьогодні всі потенційні кандидати так чи інакше говорять про необхідність соціальних реформ. Але соціальні реформи — це не вигодовування політики соціального патерналізму, коли просто кидаються подачки суспільству. У даний момент державна політика України на практиці враховує інтереси дуже вузької групи представників великого капіталу. Тобто в Україні формується політика корпоративізму, багато в чому успадкована від російського досвіду. На жаль, ця політика не враховує інтереси більшої частини суспільства. Тому ключове завдання будь-якого кандидата, який прагне завоювати довіру громадськості, — сформувати порядок денний з урахуванням інтересів середнього класу (більшості суспільства). Тоді це буде політика національних інтересів, а значить, і вихід на європейський вибір. З цього починається побудова реальної демократії.
Олександр КРИВОШЕЄНКО, директор Центру політичного маркетингу:
— Хоч на сьогодні коло найбільш реальних претендентів на президентську посаду вже в основному визначено, ще зарано говорити про те, хто з них у разі обрання президентом найбільше здатний забезпечити новий якісний рівень у розвитку нашої держави.
На перший погляд, все гранично просто — до зміни внутрішньої та зовнішньої політики держави, здійснення її на принципово нових засадах має прагнути передусім кандидат від опозиції. Саме від опозиції заведено в світі чекати альтернативної стосовно діючої влади програми дій у разі перемоги на виборах. Усе, здавалося б, логічно, якби не декілька «але». По-перше, в зміні нинішнього «формату» політичних і економічних процесів, які відбуваються в Україні, однаково зацікавлена і влада, і опозиція. В програмах необхідних економічних і політичних реформ і влади і опозиції йдеться, по суті, про одне й те саме. І справа навіть не в програмах. Зміни потрібні тим фінансово-промисловим групам, чия підтримка на виборах суттєвою мірою визначає шанси кандидата. Цим фінансово-промисловим групам, за великим рахунком, байдуже, якою риторикою послуговується кандидат – опозиційною чи провладною. Сьогодні, коли в Україні в основному завершено процеси перерозподілу власності, в процесі яких згадані вище групи і сформували свої капітали, для них більш важливе інше. А саме: щоб наступний президент сприяв проведенню таких політико-економічних реформ в Україні, за яких ці капітали в нашій державі були б захищені та, з другого боку, ефективно працювали б.
Такі зміни, до речі, і передбачають новий якісний етап розвитку нашої держави, і потенційно мають серйозну підтримку з боку суспільства. Адже вони передбачають і певну лібералізацію економіки, і вдосконалення податкового законодавства, і виведення капіталів «з тіні», і більшу реальну захищеність бізнесу від влади – тобто увесь комплекс заходів, необхідних для реального пожвавлення економічних процесів та підвищення рівня добробуту (читай платоспроможності) українських громадян.
По-друге, в умовах політичної неструктурованості суспільства та нестабільності політичної сфери поняття «діюча влада» і «опозиція» є достатньо умовними. Політичної опозиції, як справді повноцінної противаги теперiшнiй владі, в Україні сьогодні фактично немає. Політична опозиція в Україні значною мірою є декорацією, що створена владою і владою контролюється. Реальна боротьба за вплив на політичні і економічні процеси розгортається не між владою та опозицією, а в дещо іншій площині.
Сьогодні дуже серйозну роль в економічному та політичному житті України відіграє швидше не національний капітал, а капітал іноземного походження. Це насамперед російський та, умовно кажучи, євро-американський капітал. І той, і другий лобіюють власні інтереси за допомогою впливових політичних сил, що представлені зокрема й у вищих органах державної влади, та, безумовно, висунуть своїх кандидатів на наступних президентських виборах. Ми маємо справу не просто з двома векторами впливу на вітчизняну економіку та політику. Це два різні типи бізнесу — з різними завданнями та підходами до роботи.
Російський капітал у завоюванні українських ринків орієнтований на використання старих, утворених ще за радянських часів зв’язків між владними елітами Росії та України. Такі зв’язки мають забезпечити створення сприятливих умов для роботи саме російського капіталу в Україні. Так званий євро-американський капітал зацікавлений у створенні в Україні умов, в яких він звик працювати – тобто конкурентного середовища, де перемогу отримували б ті, хто має більші гроші та досвід роботи в умовах ринкової економіки.
Отже, можна зробити висновок про те, що здатність того чи іншого кандидата забезпечити новий рівень розвитку нашої держави насправді мало залежить від його особистісних чи моральних якостей. Або від того, є цей кандидат висуванцем влади чи висуванцем опозиції. Така здатність визначається низкою складно прогнозованих чинників, найважливішими з яких є, по-перше, характер розвитку глобальних політичних та економічних процесів в Україні, які були окреслені вище, по-друге, особливості взаємодії того чи іншого кандидата із політичними та бізнесовими елітами – причому як вітчизняними, так і «позаукраїнськими».
Але, враховуючи спрямованість дії наведених вище чинників, можна стверджувати, що реально будь-який кандидат, який стане наступним президентом України, буде вимушений сприяти якісним змінам у перебігу вітчизняних економічних та політичних процесів.
