Я хочу, щоб кожний діяв і сповняв свої життєві обов’язки, скільки може; щоб сам я упокоївся за садінням капусти, але не журячись ні смертю, ні тим паче моїм необробленим городом.
(переклад А. Перепаді)
2009 рік — час із вивихнутим суглобом.
Кожен, хто перебуває в стані кризи, прагне підбити підсумки й провести бодай якусь риску між досвідом минулим і очікуваннями щодо майбутнього. У такому разі, як запевняють фахівці, варто не впадати у відчай, а спокійно провести обрахунки. Проте наразі хотілося б провести не стільки обрахунки втрат (можливих чи реальних) від світової економічної кризи, скільки від кризи інтелектуальної, кризи елітарної, яка в Україні почалася, мабуть, від часів незалежної української історії в 91-му. Михайло Булгаков у «Собачому серці» вкрай точно зауважив: «Разруха, на самом деле, — это не старуха с клюкой, разруха — она в голове». В нашій ситуації, крім «розрухи в головах», маємо ще й «розруху» в серцях, між людськими душами однієї нації.
Що страшніше й небезпечніше? Економісти скажуть, що фінансово-грошовий базис усе одно визначає стан нашого буття. Чи легко думати про національне, коли в кишені порожньо? Але розумні люди й так знають, що як немає голови на плечах, то нічого вже не допоможе. Так-от, голова з українських плечей десь давно вже поділася. А замість неї керують бухгалтери та іміджмейкери. Ну і, звичайно, десь поряд влаштувались собі політикани, злочинці та судді/юристи. За такої палітри й справді важко говорити про будь-які зрушення чи бодай чіткі обрахунки. Українське державне буття й досі перебуває в стані поступового з’їзду з рейок. Ось «пішли» міністра закордонних справ, людину тямущу, з досвідом.
Причина?..
Та ні, звичайно, не те, що подає офіційна версія, в яку ніхто не вірить. Основна причина — зведення рахунків-розрахунків між таборами Президента й прем’єр-міністра. І знову одвічне українське питання про двох гетьманів і одну булаву. Важко збагнути, чому уроки історії в українській державі ніколи не можуть уберегти від національного фіаско, чому особисті амбіції перетворюються на рушійний центральний важіль впливу, що має визначати напрям національної політики. Сьогодні в українському суспільстві особисті амбіції перекривають усі можливі мірки, зрештою, аж зашкалює. Але зашкалює в тих, хто є винуватцем, а не в українців, які мають сплачувати за комунальні послуги втричі/вп’ятеро більше, яких позбавлено соціальних гарантій, яких щодня звільняють з роботи або які мають працювати на урізану за умов кризи зарплатню. Усе це — адекватні неадекватному сьогоденню реалії.
Гортаю українські козацькі літописи, читаю «Історію Русів», у якій автор непрямо дорікає, що національна еліта розпалася на дві частини: військову й духовну. Натомість першій не вистачає духу й розуму, а другій — сили й моці. Ось так і живемо в стані постійної нестачі або інтелекту, або духу. Зрештою, сьогодні це характеризує всю світову політику, в якій немає філософів, справжніх великих філософів, які б керували ходом історії.
Наразі історію переписують іміджмейкери. Ми сьогодні вже не вміємо думати великими категоріями, бо саме поняття «велика ідея» постає девальвованою. Тепер узагалі все велике треба згребти докупи й викинути, бо воно заважає манкуртам. Хоча для того, щоб триматися великої ідеї, треба просто мати в собі моральне та етичне підгрунтя. А коли великі стають карликами, пігмеями, тоді починається духовна нівеляція. Проблема в тому, що сьогодні політична еліта постає з усереднених величин, а такі «напіводиниці» завжди за умов кризи краще вип’ють кухоль пива, аніж зроблять щось заради ідеї. Після сімдесятиліття червоної чуми ми боїмося слова «ідеологія», немов це чума, ми, зрештою, боїмося слова «ідея», бо воно передбачає апелювання до абстракції, до чогось, що неможливо виміряти в грошовому еквіваленті. А думки сьогоднішньої еліти орієнтовано на курс долара та євро на міжбанківському ринку, бо раптом ще один мільйон втратить черговий мільярдер. Ті ж, хто мають силу духу й приходять до влади, дуже швидко втрачають її (силу духу) і перетворюються — хоч і не на манкуртів, але й не на політичних особистостей. Вони стають жертвами брудних маніпуляцій пігмеїв, які відмінно навчилися грати в піжмурки з неофітами, які або приймають умови гри, або стають заручниками й виходять із гри.
Українська політика потонула в брехні, але цього вже ніхто не може усвідомити, бо втрачено етичне розуміння навколишньої ситуації, втрачено здатність чути одне одного, втрачено потребу жити заради України. Натомість кожен керується лише своїми амбіціями. Політична роз’єднаність сьогодні — ось що може з’їсти країну так, що й кісток не залишиться. Кислота розчиняє метал. Жовч амбіцій з’їдає дух солідарності й відчуття єдиної нації.
Зрештою, така поведінка стала нормою, адже останні півроку особливо відчутно, як кожне звернення Президента України не обходиться без закидів у бік прем’єр-міністра (до нового українського лексикону тепер із подачі гаранта має увійти слово «вонючий», неодноразово вживане в прямих ефірах, що також свідчить про духовно-інтелектуальний рівень українського керманича), а прем’єрка у свою чергу обов’язково має віддячити тим самим. На другий день після зняття Огризка БЮТ заявив, що вони готові проголосувати «за» його повернення, якщо вибачиться Президент. Пригадую слова з листа Уласа Самчука до Юрія Лавріненка: «Усі вони дуже добре знають стан речей, та не були б вони українцями, коли б не робили з цього конфлікту» (Торонто, 18 травня 1952 р.).
У своїй книжці «AVE, EUROPA!» Оксана Пахльовська (професорка україністики Римського університету «Ла Сап’єнца») зазначає, що «...при всіх відмінностях і українське, і російське суспільства об’єднані однією константою: ЦЕ СУСПІЛЬСТВА ПЛЕБЕЇЗОВАНІ. Це суспільства, в яких автократична влада разом з підкореною їй офіційною церквою століттями й останніми десятиліттями умертвляла й умертвляє всі прояви живої людської душі й живого людського інтелекту. Це суспільства, в яких прийшов до влади, згідно з пророцтвом Мережковського, «Грядущий Хам» і, сказавши — «мы академиев не кончали», — знищив основного свого ворога — інтелігенцію. Комуністична система,— а ще раніше імперська з її дуже подібними модальностями, — нищила не лише нації, мови, саму суть буття людського. Комуністична система насамперед знищила культуру — в усіх її формах і проявах. Між Леніним і Горбачовим жоден керівник держави не мав вищої освіти. Країною керували неписьменні люди. Піднімемо економіку, а потім займемось культурою, — казав колишній «червоний директор» і, за збігом обставин, президент України. Чи ж треба дивуватися, що навіть у Полтавській області й сьогодні 256 вулиць Леніна? А будь-де на східній і південній Україні спроба назвати вулицю іменем Стуса чи Шухевича наштовхується на тупий агресивний опір. Це і є рівень «культурної пропозитивності» комуністичної системи. Біда ж у тому, що відбудова культури, відтворення такої складної суспільної і психологічної категорії, як інтелігенція, може стати питанням не років, а десятиліть. Той же Мережковський у вірші «Morituri» сказав про інтелігенцію: «Мы бесконечно одиноки, Богов покинутых жрецы...» Ми й досі живемо в ситуації культурного безкультур’я, коли міцна цинічна оболонка, прагнення розтоптати супротивника/опонента, а не переконати його і себе ще раз у аргументованому діалозі, прокладають канаву для національного падіння. Ті ж, хто мали б змінити систему, приходячи до влади, стають заручниками «коридорів влади», в яких прогнила підлога й стіни, натомість на тих стінах порозклеювано свіжі плакати «Вперед до України!»... Пригадую слова Монтеня: «Мені скажуть, що дійсність куди страшніша, ніж ми її собі уявляємо, і що нема на цьому полі таких, бодай і найдосконаліших, вправ, щоб не підвели в останню хвилину».
Отже, ситуація безвиході й цинізму, глухоти й амбіцій. Звичайно, все це було й століття тому, але, здається, тоді ця ситуація не була канонізована. Наразі ми стоїмо перед витворенням нового поведінкового психологічного канону: щоб жити — потрібно пожирати, але замасковано, так, щоб ніхто не посмів це озвучити. Що ж, у такий спосіб формується непомітно для всіх нас нова ідеологема, новий утопічний режим, новий «комунізм» для комуни циніків і глухонімих манкуртів, які з усіх усюд верескливо запевнятимуть, що вони працюють заради українського народу, якого не існуватиме з двох причин: по-перше, бо народ — це ідея, а «еліта» сьогодні вже не бачить нічого «ідеального»; а по-друге, бо сам народ, роз’ятрений почуттям національного безпам’ятства, потопаючи в цинізмі, розпадеться на купку кланів, щось на кшталт дрібних феодальних спільнот. І історія почнеться спочатку.
Добре, якщо хоч початок залишиться після руїн. Н.Макіавеллі, образ якого перетворили на образ демона, був у сто разів порядніший від сьогоднішнього українського депутата чи політтехнолога. Макіавеллі писав «Державця» заради місця при дворі Медичі та заради об’єднання Італії. А хто сьогодні подбає про об’єднання України? Розв’язати ситуацію катастрофи може тільки національна воля, розуміння одне одного й відчуття національної консолідації. Чи почує «еліта» голос національної ідеї?
