Шановна редакціє газети «День»!
Складається враження, що українські комуністи вирішили відзначити сумні роковини нашої народної трагедії черговими нападками на вашу газету та її постійного автора — американського й українського історика Джеймса Мейса. Йдеться про статтю професора Івана Грущенка: «Газета «День» про «геноцид» і національне відродження українського суспільства» («Комуніст», 19 листопада 2003 р.), що вирiзняється занадто вільним і навіть цинічним трактуванням подій, які болять багатьом громадянам нашої держави, ображає гідність порядних людей.
Хотілося б заявити, що ваша газета є одним з кращих друкованих видань сучасної України, й звинувачення в антикомуністичності вас, очевидно, не лякає. Її читають представники інтелігенції, багато фахово цікавої, виваженої інформації дає вона й історикам. На шпальтах цьогорічних випусків вміщено чимало гострих матеріалів, але ж професор Грущенко, мабуть, не випадково для своїх інвектив обрав саме публікації пана Мейса. З початку цього року й до 18 листопада ми нарахували їх 31. Вони присвячені різним злободенним проблемам сучасності, написані легким, талановитим пером, з делікатністю й безмежною поблажливістю до дійових осіб сучасного українського політикуму, розумінням труднощів нашої країни та її громадян. Скажімо, нас щиро зворушив його спогад про єдину зустріч з Олесем Гончаром. Можна зрозуміти нелюбов Дж.Мейса до гігантів сталінської індустрії — об’єктів побожного ставлення з боку тодішніх і теперішніх комуністів. Зате американський історик любить українців — йому не байдужа українська історія, її непрості проблеми. Добра половина газетного доробку так чи інакше стосується голодомору. Цього не можуть вибачити йому наші ліві, які зрештою й не приховують, як їм дошкуляє безжально точний аналіз причин та наслідків великої національної трагедії. Дж.Мейс у одній із своїх публікацій заявив, що був лише виконавчим директором сенатської комісії США, але насправді його роль у її діяльності значно більша: він обґрунтував не тільки висновки комісії, а й уперше застосував метод усної історії до вивчення голодомору. Матеріали Вашингтонського збірника 1990 року стали зразком для українських дослідників. Таким чином, ми завдячуємо Дж.Мейсу десятками тисяч уже зібраних і оприлюднених свідчень про голод. Сам народ вустами стареньких, згорьованих дідусів і бабусь розповідає про гіркий шматок хліба із гречаної полови, юшку з лободи, млинці з івасикових голівок (цвіт конюшини), покійників, яких нікому було ховати, трупи, які лежали на дорозі, пухлі ноги старих людей і випнуті животи нещасної дітвори. Здається, ця інформація в поєднанні з витягнутими з архівів колись надсекретними документами мала б остаточно розвіяти міф про «несприятливі кліматичні умови» та «недоліки в проведенні колективізації». Мала б, але… І сто разів правий Дж.Мейс, коли попереджає: ми живемо в країні, «покаліченій своєю власною історією». Заслуги цієї непересічної людини перед українською наукою на цьому не закінчуються. Він першим довів, що політичні причини голоду мали не менш суттєве значення, ніж економічні, одним із перших вказав на генетичний зв’язок, наступність усіх трьох радянських голодоморів. Нарешті, можна сміливо прогнозувати, що Джеймс Мейс увійде в історію українського духовного життя своїм щирим, емоційно наснаженим, високоморальним проектом «Свічка у вікні». Навіть половини всіх цих «злочинів» з погляду комуніста вистачило б, аби проголосити професора Мейса ворогом. Телевізійні камери фіксують, що він достатньо терпимо ставиться до постійних випадів проти нього та його аргументів. Проте вони справляють усе неприємніше враження на читачів, телеглядачів.
Не опускаючись до словесного рівня дискусії, обраної автором вищеназваної статті, не зазіхаючи на право комуністів на власні переконання, хочеться їм сказати: будьте елементарно ввічливі стосовно осіб з іншою шкалою цінностей. Цивілізовані народи шанували тих шляхетних людей, які поспішали на допомогу у важкі часи. Дивно і дико було б, якби греки раптом стали лаяти лорда Байрона за те, що він віддав життя за їхню свободу, іспанці — сварити письменника Гемінгвея, бо він, бачте, втручався в їхні справи, написавши роман «For Whom Bell Tools», а паризькі комунари виставляти з Парижа Ярослава Домбровського, який бився разом з ними на барикадах під знаменом «За вашу й нашу свободу». Можна уявити, що для п.Мейса Україна стала його Елладою, республіканською Іспанією, — у нас є чимало людей, здатних гідно оцінити його ставлення до больових точок сучасного українства.
Одна з них — це наслідки того страшного лиха, яке й дотепер ми повною мірою не збагнули й не подолали. Стаття професора І.Грущенка є яскравою ілюстрацією до цього невеселого висновку. Надто поверхово поставився він навіть до ключової проблеми — визначення кількості померлих. Складається враження, що автор ніколи не чув про зроблені понад 10 років тому розрахунки С.Кульчицького. Але навіть ті «близько 1,5 млн. чоловік» — теж люди, які хотіли жити. Статистичні дані про 13 млн. високоосвічених спеціалістів, які з’явилися в УРСР, не пояснюють причин масової смертності у 1932 — 33 рр. Це речі, які не зіставляються, як і сучасне важке економічне становище не є виправданням минулих злочинів. Що можна сказати про суспільство, яке нібито було «спокійне за своє майбутнє»? Важко повірити, що люди, за спиною яких лежали «НЕПОХОВАНІ, НЕВІДМОЛЕНІ, НЕОПЛАКАНІ» гори трупів, були такими вже упевненими в своєму майбутньому. Знову ж таки, нам ближчий і зрозуміліший підхід Дж.Мейса. Коли він пише: «Хто знає, скількох Шекспірів, Гете, Толстих, Достоєвських, Дворжаків, Міцкевичів могла б породити українська земля, якби не злочини сталінського періоду? (...) Кожна душа дорогоцінна, й кожна душа, несправедливо та передчасно позбавлена життя, заслуговує, щоб про неї пам’ятали», — то це сприймається як позиція гуманіста, а не доктринера, для якого люди — тільки матеріал для побудови світлого минулого.
Ми всі, хто запалив свічки в суботу, кому не байдужі втрати й страждання наших співвітчизників, вдячні вашій газеті за цікаві цьогорічні матеріали, де досліджувалися різні аспекти цієї надто складної проблеми. Сподіваємося, що ви видасте їх ще однією, наступною збіркою «Україна Inkognita» і, таким чином, зробите доступними для численної аудиторії.
