Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:
1. Минув ще один рік, сповнений надій, що не збулися, сподівань, що не реалізувалися, мрій, що залишилися лише мріями. Що згадую позитивного, озираючись назад? Мабуть, наше Євро-2012, коли ми всі знов об’єдналися під небом України, шаленіючи від успіхів нашої збірної, оплакуючи поразки. Але оплакували і раділи РАЗОМ! І це вже було нашою спільною перемогою. Уболівали всією Україною за міста-учасники: Донецьк, Київ, Львів, Харків. Щоб було гарно, добре, гостинно. Відчуття єдності української спільноти, гордості за нас, українців, які в цей час любили всіх і один одного, було найсильнішим позитивним відчуттям у році, що минає.
Мабуть, тому таким болісним було підступне прийняття закону «Про засади мовної політики», яке продемонструвало нам і всьому світові міць відцентрових сил, що розтягують державу у різні боки, підривають духовні засади нашої державності, основи української тотожності.
Серед подій у світі, без сумніву, запам’яталися вибори Володимира Путіна та Барака Обами — як індикатори двох діаметральних шляхів розвитку держави.
Вразило й самоспалення у січні 2012-го двох тибетських ченців на знак протесту проти придушення китайською владою спалахів невдоволення борців за незалежність свого краю та проти порушення прав людини. Це ще раз нам показало, що незалежність та свободу, як найвищу цінність, треба виборювати, наполегливо захищати та утверджувати. А схвалення закону у французькому сенаті, що запроваджує кримінальну відповідальність за заперечення вірменського геноциду, є блискучим прикладом мудрої політики маленької Вірменії в обстоюванні своїх національних інтересів.
Для Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою цей рік був особливим. Ми відзначали 20-річчя його створення. Осмислювали пройдений шлях, аналізували сьогодення, планували. За нами — десятки презентацій, знакових зустрічей, конференцій, круглих столів, виданих підручників, одне слово — нові сторінки вже історії унікальної структури України.
2. Суспільство дуже поволі, але прокидається від сплячки, яку люблять називати «розчаруванням». Вірю, що прокинеться!
3. Вікторія Сото, вчителька початкових класів ньютаунської американської школи, яка ціною власного життя, закривши собою від куль шістнадцятеро дітей, подарувала їм життя.
4. Кожний мій день із «Днем» — невичерпним джерелом аналітичної, пізнавальної, просвітницької інформації. Не перестаю дивуватися й захоплюватися ідеями, які так блискуче втілюються в життя, народжуючи нові й нові проекти — «Бронебійна публіцистика» (читаю, вивчаю з олівцем), п’ять випусків Маршруту №1 з їхніми модерними відповідями на сучасні потреби, «Україна Incognita», «Сила м’якого знака», фотовиставки... Відслідковуючи розвиток «Дня», однозначно роблю для себе висновок щодо незнищенності українських смислів та ідей, які, виринаючи з минулого, мають силу і здатність завдяки таким сподвижникам як Лариса Івшина трансформуватися у модерні форми, засвідчуючи тим самим тяглість найкращих філософських, публіцистичних, літературознавчих, журналістських та видавничих традицій. У цьому контексті пригадую українського видавця передвоєнного Львова Івана Тиктора, творця видавничого концерну «Українська преса», який започаткував свої проекти, щоб підняти українську спільноту на новий рівень усвідомлення себе як українців. «Українська — йшлося у редакційній статті однієї з його газет «Наш прапор», — мусить бути українською не тільки за мовою і національно-патріотичною програмою. Вона мусить бути українською й духом, який би промовляв так добре зі шпальт її вступної статті, як і з найдрібнішої розміром новинки, чи оповістки». Сьогодні «День» взяв на себе цю надважливу для нашого суспільства функцію, тому вражає мене найбільше. Кожного дня.
5. Мала велику радість побувати і в Батурині, столиці українських гетьманів, і в Качанівці, родовому гнізді українських аристократів. Проте сильне емоційне враження на мене справили відвідини скромного обійстя садиби Білозерських-Кулішів, яку ще називають «Ганина пустинь», «Мотронівка», «Кулішівка», що у Борзнянському районі Чернігівської області. Бо й справді, як писав Іван Франко, «Щоби Куліша-письменника збагнути, треба в край його прибути». Тут Пантелеймон Куліш зустрів свою майбутню дружину Ганну Барвінок, коли гостював у свого приятеля Василя Білозерського, тут справив весілля, на якому бояринував Тарас Шевченко, тут знайшов свій душевний спокій і вічний спочинок. У Мотронівці, заквітчаній морем чорнобривців, можна багато пізнати і просто замислитися серед розкішної природи про те, ким ми є і куди прямуємо.
6. Для мене джерелом сили, оптимізму, духовної наснаги, мірилом правильності моїх вчинків є Блаженнійший Любомир Гузар. У цьому переконалася на зустрічі з ним, яку МІОК організував у «Львівській політехніці». Блаженнійший відновив започатковані у минулому столітті Андреєм Шептицьким Суспільні Дні, на яких він спілкується з мирянами, насамперед молоддю, щодо моральних засад суспільства, стосунків у суспільстві, пошуку істини, визначення ціннісних орієнтирів у житті. Слідкую за виступами, публікаціями, слухаю його аудіокнижки «Дорога до себе», «Суспільство і бізнес», читаю, намагаюся для себе дати відповіді на запитання, поставлені Блаженнійшим на зустрічі з академічною громадою львівських політехніків: «Що доброго зробив мені Бог?», «Що доброго я зробив для себе?», «Що доброго я зробив для ближнього?». Такий аналіз і є формулою духовного зростання для кожної мислячої людини.
Володимир ПАНЧЕНКО, професор НАУКМА:
1. Подій зі знаком «плюс» не так і багато, проте добре, що вони були. Із найкращого боку показали себе українці під час Євро-2012. Цей успіх можна було б розвивати, якби не те безголов’я, яке наша влада демонструє як у зовнішній, так й у внутрішній політиці. Вона надто жадібна; жадібність її і згубить, як того «фраєра», якого в часи моєї молодості частенько згадували в Одесі.
Жаль, що опозиція, фактично здавши Партії регіонів закон про вибори, «профукала» парламентські вибори. Як наслідок — розклад політичних сил в Україні залишився майже незмінним. Хоча суспільство, за всіх його суперечностей, було готовим до значно радикальніших змін. Якби не горезвісний мажоритарний компонент, влада б стала опозицією.
В особистому, родинному житті рік складався важко: у березні втратив сестру, яка в часи мого дитинства була для мене нянькою і вчителькою, а пізніше — надійним другом.
Улітку завершив нарешті роботу над своєю давно-давно задуманою «книжкою пілігрима», якій дав назву «Сонячний годинник» (тепер її готують до видання). Втіху приніс серпень, частину якого ми з дружиною провели у Східниці, що біля Трускавця. Потім подорожували Закарпаттям, Буковиною, Поділлям...
Удалося реалізувати з «Темпорою» кілька книжкових проектів, це теж приємно.
2. Стало тривожніше. Здається, за 21 рік незалежності ще не було так тривожно за Україну, як тепер. Постала реальна загроза втрати державної самостійності. Маю на увазі небезпеку «втягування» України в новий СРСР, який тепер називається Митним союзом; інформаційну й гуманітарну експансію, котру здійснюють щодо нашої держави з північно-східного боку; різку активізацію антидержавних сил всередині країни, які намагаються знищити все українське (передусім — мову), наставивши натомість неоімперських символів — столипіних, катерин, олександрів... Нічого доброго не обіцяє й те, що економічно злиденна Україна «набрякає» ненавистю; є вже навіть ознаки «сліпого бунту», небезпечного не тільки для влади, а й для всього суспільства, адже бунт — це деструкція. А з новою політичною елітою в нас усе ще велика проблема. Не переконаний, що 2015 р., коли настане час президентських виборів, опозиція зможе висунути єдиного кандидата. У нас тут надто погана традиція. Залишається сподіватися хіба що на тиск громадянського суспільства. Треба ж на щось сподіватися...
3. Найбільше мене вразив Юрій Луценко. Жаль, що його немає в політиці. Він мислить державницькими, а не вузькопартійними категоріями, це видно з тих інтерв’ю і блогів, які він пише в Менській колонії. Парадоксально, але його прикра ситуація має для нього й позитив: він гостріше відчуває реальність і точніше думає про те, як її можна змінити. А крім того, Юрій Луценко — читач №1 в Україні, це теж унікально для українського політика.
4. Важко й сказати, оскільки через мої руки проходить багато книжок. Наразі я працюю над монографією про Миколу Зерова — він для мене цікавий і завжди інтелектуально, фахово свіжий. Ось прочитав «Книгу споминів» Михайлини Коцюбинської — теж захопило. Світла, етично бездоганна людина! А днями взявся перечитувати працю А. Авреха «П.А. Столыпин и судьбы реформ в России». Рука сама потяглася. Справа в тому, що високопоставлені «русскомировцы» хочуть вліпити в Києві, біля Оперного театру, пам’ятник російському «реформаторові». А Микола Азаров навіть лекцію про Столипіна прочитав студентам! Краще б простудіював того ж таки Авреха. Тоді б знав, що руки Столипіна — у крові, що він проводив політику під гаслом «Россия — для русских!», що українці існували для нього хіба що як об’єкт зневаги. То що — будемо ставити в Києві пам’ятник тому, хто нас зневажав?!
5. Про Закарпаття я вже згадував. По суті, для мене це було відкриттям, бо раніше я там бував лише проїздом. Дуже гарний край, цікава історія, колоритний люд. І рівень життя, до речі, вищий, ніж в інших місцях. Це видно навіть неозброєним оком. Дуже симпатичне місто Мукачеве. В Ужгороді — чудовий історичний музей, розташований у старому замку. А в Береговому раджу скупатися в термальних водах, поблукати містом...
6. Найбільше мені запам’яталася начебто цілком локальна подія: у Києві, на Осокорках і Позняках, батьки учнів зібрали дві тисячі підписів і домоглися, щоб нова гімназія із гордою назвою «Київська Русь» була українськомовною. І це в той час, коли Табачник уже оголосив про її російськомовний статус. Побільше б таких перемог. Жаль, що про цей епізод мало говорили журналісти: ми ж уже очманіли від поразок!
Порадував цього року Київ: мовби схаменувшись від двох «прильотів» Черновецького на посаду міського голови, він нарешті показав характер під час виборів до Верховної Ради.
Ну й під час Євро-2012, як я вже казав, усе було гарно.
Багато цікавого відбувається в культурному житті України. Утім, про це не хотілося б говорити мимохідь.
Рефат ЧУБАРОВ, депутат Верховної Ради Криму, президент Всесвітнього конгресу кримських татар, перший заступник голови меджлісу кримськотатарського народу:
1. На мій погляд, як позитив у 2012 році слід відзначити кілька починань, які надалі можуть стати основою для добрих справ:
А) Підсумки парламентських виборів. Попри всі побоювання, українське суспільство вистояло перед загрозою абсолютної домінанти однієї політичної сили. У результаті опозиція, не досягши влади, виявилася, проте, гідним спаринг-партнером правлячої партії, який стримує її від спокуси ухвалення рішень, що підривають суверенітет Української держави. Переконаний, що перший натиск Росії, яка прагне «підім’яти» Україну, на наше щастя, благополучно провалився.
Б) Консолідована позиція міжнародних інституцій, передусім всієї Ради Європи, ЄС та ОБРЄ, на підтримку ідеї проведення Міжнародного форуму з питання відновлення прав кримськотатарського народу. Тепер «м’яч» на боці Президента України та Кабінету Міністрів України, згода яких на проведення згаданого Форуму, поза сумнівом, відкриє шлях для дієвої міжнародної допомоги в облаштуванні кримських татар і тим самим сприятиме Україні в усуненні наслідків одного з найжахливіших злочинів радянського режиму — депортації кримськотатарського народу зі своєї батьківщини;
В) Завершення копіткої роботи з номінування історичних пам’яток Бахчисараю для долучення до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут слід додати, що як реалізація ідеї про проведення Міжнародного форуму з відновлення прав кримськотатарського народу, так і номінація пам’яток історії та культури кримських татар для долучення до списку ЮНЕСКО стали можливими завдяки цілеспрямованим та масштабним зусиллям Меджлісу кримськотатарського народу, чиї ініціативи частіше знаходять розуміння з боку міжнародних організацій, ніж з боку уряду та парламенту України.
До подій зі знаком «мінус» я зараховую абсолютне небажання влади вести відкритий і чесний діалог зі своїм народом. Особливо це виявляється щодо кримських татар... Практично всі наші дії, ініціативи та пропозиції, спрямовані на відновлення прав цілісного народу, який з такими зусиллями повертається на свої землі, як центральною, так і кримською владою розглядаються як певний виклик національній безпеці України. Парадокс полягає в тому, що найбільш підозріливими щодо кримських татар є ті чиновники й ті політики, які самі готові «злити» національні інтереси України північному сусідові заради міфічних економічних преференцій.
Щодо подій в особистому житті, дякую Всевишньому за те, що здорові мої рідні, живі мати та батько, які перенесли війну, вигнання і репресії.
2. Гадаю, що українці — всіх національностей — стали досвідченішими у відносинах із владою.
3. Були й залишаються мої батьки, які виховали чотирьох синів і мають 12 онуків та одну правнучку.
4. Мій друг, доктор історії, професор Бількентського університету (Туреччина) Хакан Киримли представив у вересні 2012 року в Сімферополі підсумок своєї 15-річної роботи — книгу «Історія кримськотатарських та ногайських сіл Туреччини». Це дослідження вразило мене як своєю масштабністю — кількістю описаних сіл, заснованих кримськими татарами, що емігрували не з власної волі, а й величезним масивом картографічних та ілюстративних матеріалів, зібраних автором під час численних польових експедицій. До речі, професор Хакан Киримли є учнем видатного українця, історика-сходознавця, професора Гарвардського університету, засновника і першого директора Гарвардського інституту україністики Омеляна Йосиповича Пріцака. Зазначу, що професор Омелян Пріцак прищепив Хакану і любов до української мови, якою він тепер володіє не гірше багатьох українських чиновників.
5. Південний Тіроль (Італія). Ця поїздка відбулася в рамках проекту «Кримський політичний діалог». Я не лише особисто зміг оцінити ефективність правових інструментів, завдяки яким можливе успішне і спільне проживання різних етнічних та мовних співтовариств, а й переконався, що пропоновані нами підходи до облаштування Криму, за умови їх закріплення законами України, стануть благом для України загалом і Криму зокрема.
6. Знову скажу про своїх батьків. У тій системі, в якій їм довелося жити ізгоями, вони не лише не зламалися, вижили, а й знайшли дорогу до Дому, від якого їх відлучили силоміць... Тепер нашим завданням є облаштування цього Дому, в якому всім нам має бути спокійно, щасливо й комфортно...
Доля моїх батьків, мого народу, трагічні сторінки української історії не залишають нам іншого виходу, як знаходити гідні відповіді сучасним викликам.
