Ганна БЕЗЛЮДНА, голова Федерації роботодавців медійної галузі, заступник голови Федерації роботодавців України:
1. Безумовно, серед важливих подій 2012 року більшість назве проведення Євро-2012. Цей проект дав Україні дуже багато. Серед важливих подій також багато назвуть парламентські вибори в Україні, вибори президента у Франції, США, Росії. Я приєднуюся до такої думки і хочу також згадати події, які бачила зсередини. Знаковим для України став Всесвітній газетний конгрес, він пройшов у Києві, група компаній Дмитра Фірташа Group DF була генеральним партнером цього заходу. Сам факт проведення в Україні зустрічі головних гравців глобального медійного ринку свідчить про те, що є інтерес до країни. Переконана, що проведення медіасаміту, як і Євро-2012, матиме довгостроковий позитивний ефект для України. Ще одна професійна подія, яку б я відзначила — це створення в Україні Федерації роботодавців медійної галузі. Моя мета як голови цієї федерації — створювати умови, за яких би українські медіа розвивалися ефективно насамперед як бізнес. Тому що фінансово незалежні медіа і є по-справжньому незалежні.
Цього року вперше в Україні було створено венчурний фонд, який надає системну підтримку малому та середньому бізнесу. Цей проект — реальний шанс для тих, хто хоче започаткувати власну справу. Перший такий фонд «Буковина» вже успішно працює у Чернівцях. Наступного року під егідою Федерації роботодавців ми будемо створювати такі фонди в усіх регіонах. Їхніми інвесторами стають успішні бізнесмени.
2. Люди зберегли активну громадську позицію і хочуть впливати на ситуацію в країні. Про це свідчать останні парламентські вибори. Але багато українців стали більш радикальними і приймають рішення емоційно. Діють емоційно, роблять серйозний вибір емоційно. І, на жаль, найближчим часом можуть відчути серйозні наслідки свого вибору для країни. Ситуацію загострює і те, що у новому парламенті рівень поваги один до одного низький, багато хто, особливо з тих, хто потрапив туди вперше, взагалі демонструє зневагу до людської гідності. Це бачать у світі, і це сильно б’є по країні.
3. Для мене справжнім героєм є російський хлопець Нікіта Стрєльніков. Він здійснив подвиг — рідкісний у наш час вчинок. 7 листопада в одному з московських офісних центрів злочинець учинив стрілянину і почав вбивати усіх, хто траплявся йому на очі. За лічені секунди він позбавив життя п’ятьох людей. Нікіта Стрєльніков — єдиний, хто кинувся на вбивцю і зупинив його. Отримавши шість вогнепальних поранень, хлопець помер, але врятував дуже багато життів інших людей — у рюкзаку вбивці знайшли ще понад 200 набоїв до карабіну. Світла пам’ять Нікіті Стрєльнікову.
4. Це «Промови, які змінили світ», де зібрано понад 60 найвагоміших промов за всю історію людства. Слово — це дія. І в цій книжці я знаходжу ті слова, які справді змінювали світ.
5. Мені запам’яталося Різдво в російському православному Миколаївському храмі у Ніцці. Я дуже люблю це місто. Особливо мене дуже зворушує історія російської Ніцци, з усіма її радісними та трагічними моментами.
6. Для мене це стосунки з моїми близькими людьми та друзями, з якими я товаришую вже багато років. Ці люди завжди надають мені сил.
Ірина СЛАВІНСЬКА, журналістка, перекладачка, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу:
1. Особиста подія року: старт суботнього тижневика «Гра в слова і не тільки» на телеканалі ТВі. Наразі це єдина щотижнева програма про культурне життя на українському телебаченні. Мій колега Віталій Гайдукевич і я, ми разом намагаємося уникати культурної «жовтухи» та «чорнухи» — на користь годинної розмови про значиме. Я мрію, що «Гра в слов» для частини глядачів стала навігатором. Ми намагаємося виходити за межі Києва — в поле уваги потрапляють інші міста та інші країни, адже світ набагато більший за територію України.
Подія року: усвідомлення того, що деякі українські мистецькі кола нарешті навчилися солідаризуватися. На жаль, це не наслідок якогось особливого етапу розвитку самосвідомості. Це наслідок регулярного пригнічення культури в Україні. Сьогодні учасники та поціновувачі культурного життя опиняються в ситуації як не введення «другої регіональної», так повернення ПДВ на книжки, як не «загублених» картин Миколи Глущенка, так «по блату» призначених керівників музеїв, як не побиття «неправильних» співгромадян, так хуліганського тролінгу під час дискусій на дражливі теми. Сам-на-сам із агресією тих, у чиєму світі немає місця для культурного життя, volensnolens доводиться єднатися. Наразі це єднання є не інституційним, а радше оказіональним. Найбільш далеко в цій справі пішли молоді художники та художниці угруповання Р.Е.П. — їм вистачає порозуміння для командної гри, що не передбачає публічних сварок та інтриг. Натомість українські письменники та деякі музиканти отримали рефлекс доброчинних виступів і солідарних політичних жестів. Гарні приклади їхньої мобілізації — захист Гостинного двору, мітинг під Українським домом, мітинг на підтримку каналу ТВі тощо.
2. Я не маю відповіді на це запитання. Моє коло спілкування дуже широке, але специфічне, відтак вибірка не репрезентативна. Це насамперед представники умовно «креативного класу» та вільних поглядів на дражливі для «маленького українця» речі (на кшталт прав «сексуальних меншин» тощо). В житті мого кола цей рік став роком потужних депресій і знакових усвідомлень. Протягом 2012 року нам стало ясно, що застій справді триває, і що «пацики» прийшли до влади з наміром там окопатись і забрати з собою в труни всі можливі багатства. Саме цього року більшість моїх добрих друзів вперше усвідомили, що готові на еміграцію, якщо доведеться. З іншого боку, саме цього року стало ясно, що всі не можуть поїхати. Тому що є маленькі речі, які дозволяють триматись і покращувати світ навколо себе. В моєму баченні 2012 рік став роком «маленьких» ініціатив. Роком маленької приватної благодійності (як приватно організовані поїздки до будинків для самотніх літніх людей, як «Таблеточки» для онкохворих людей). Роком маленьких приватних культурних ініціатив (галерея-книгарня «Чорна ящірка» в Дніпропетровську, крамничка «Чулан», «народні» безкоштовні лекції від Дмитра Потєхіна в «Смолоскипі» чи від Влади Осьмак у Гостинному дворі, приватні домашні читання та концерти тощо). Роком великої солідарності між усіма, хто не вписується в умовну «більшість», хто належить до усіх можливих меншин — жінок, людей із обмеженими можливостями, гомосексуалів, іноземців, соціально незахищених, пільговиків, пенсіонерів, дітей тощо. 2012 став роком усвідомлення власної сили та водночас беззахисності перед сильною «більшістю». Сподіваюся, що 2013 року цей страх мине.
3. Мої особисті люди року — це люди, котрі змогли поєднати гідність, творчість і захист своєї позиції.
Це Оля Жук — кураторка «Книжкового Арсеналу», з якою я мала честь працювати під час фестивалю як координатор української програми. Оля Жук — саме та людина, котра без зайвого галасу просто бере і наново кроїть український культурний процес. Вона сміливо ставить українську книгу в світовий контекст і сміливо змішує літературу з іншими видами мистецтва. Я люблю її за цю сміливість.
Це Іван Малкович — єдиний наразі видавець, який сміливо експериментує. На тлі проблем із українським книговиданням, Іван Малкович видає все більше різних книжок (нехай і меншими накладами). А видання «Червоного апокаліпсису» Дмитра Гойченка я взагалі без зайвих пояснень готова назвати інтелектуальним подвигом.
Це Тарас Прохасько — і я навіть не хочу пояснювати, чому. Я просто щаслива, що в світовій літературі є така людина.
А ще мої люди року —це всі редакції всіх ЗМІ, із якими я працюю. В наявних умовах не так просто живеться всім, хто намагається писати про культуру. Вони єдині не вірять у те, що «це нікому не потрібно». Вони єдині знають, що в культурній журналістиці пропозиція народжує попит.
4. Цього року мене вразило так багато книжок — я взагалі мало коли читала аж так багато цікавого. Всі мої улюблені книжки 2012 року — сумні та дуже важкі. Але терапевтичні.
Це роман про геноцид тутсі в Руанді «Нільська Божа Матір» СколастікМукасонга — мрію, щоб його переклали українською мовою.
Це роман «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук, котра написала дуже щирий і сучасний зліпок абсурдності нинішньої України.
Це спогади Дмитра Гойченка «Червоний апокаліпсис: крізь Голодомор і розкуркулення» — книжка, над якою я плакала цілими днями, в маршрутках і вагонах метро, вдома і на роботі. Дуже складно її читати та бачити, як легко зламати людину через коліно. Гарний привід помислити власну моральну стійкість і готовність кидати камінням у різних «неправильних» людей.
Це листи Ван-Гога до рідного брата Тео. Я раніше ніколи їх не читала, хоча в живопис Ван-Гога закохана останні 10 років. Виставка японської гравюри з колекції художника та його власних японських «слідів» спонукала придбати та прочитати збірку тих листів. Це хороший приклад того, як кшталтується справжній характер, талант і талан.
5. Кожен має хоча б раз у житті побувати в Луврі. Цей музей нагадує мені чарівний лабіринт, а в ньому нагадую собі дівчинку Алісу в Дивокраї. Я вже 11 років відвідую цей музей, і досі він відкриває всілякі новинки та несподіванки.
Саме в Луврі цього року відбулася виставка пізнього Рафаеля з наново атрибутованими культовими роботами Майстра. Саме в Луврі відбувається просто зараз виставка скульптур Пінзеля, до якої через свавілля провінційних церков не доїхало декілька експонатів. Тобто Лувр традиційно став об’єктивним склом, дзеркалом і лінзою, що оприявнила низку українських проблем. І водночас вперше показала слово «Україна» на афішах найбільш впливового музею світу. Зрештою, тепер українське мистецтво точно потрапило на культурну мапу світу.
6. Це моя бабуся. Марія Максимівна Личак. Вона свого часу сама без сторонніх людей вивчилася, збудувала собі кар’єру, щасливе сімейне життя. Це жінка потужної сили волі.Донька розкуркулених селян, яка з дитинства заприсяглася ніколи не працювати в колгоспі — і не працювала там ні дня. Вона стала агрономом, фахівцем із захисту рослин, і їй досі щодня телефонують попросити поради щодо правильної концентрації отрут проти шкідників. За часів СРСР вона сама шила собі красиві сукні, вдосконалювалася професійно, виховувала двох дітей та виписувала додому дівчину-няню, щоб не йти в декрет і залишити собі час для кар’єри. Зараз бабуся впевнено та трохи грайливо запитує в мене, чи правильно я проголосувала на виборах, та робить мені зауваження щодо одягу в кадрі програми «Гра в слова». Завдяки бабусі я знаю, що кожен вміє змінювати реальність, бо та реальність завжди така, як ти сама собі придумаєш та сама собі зробиш. Сьогодні це мій головний девіз життя. І це, напевно, найліпше побажання для нового року — вигадуйте собі нову реальність і створюйте її.
Ірина МАЛИШЕНКО, директор бутіка Tiffani:
1. В особистому житті багато позитивних змін, а Украіну я люблю, незважаючи на те, що завжди в іі житті ( в житті краіни) тяжкі часи.
2. Українці стали спокійнішими.
3. Людина року наш прем’єр-міністр Микола Азаров, який керує економікою України. Як на мене — це місія, яку виконувати практично неможливо.
4. Роман австралійського письменника Григорі Девіда Робертса «Шантарам»
5. Індія.
6. Оптимізм в мені самій, а додають натхнення люди, що практикують йогу.
Ігор ЛИТОВЧЕНКО, голова правління, президент «Київстар», голова української бізнес-одиниці VimpelCom Ltd:
1. На мою думку, найбільш впливова подія, що відбулася в Україні в році, що минає, — це проведення EURO 2012. Дуже багато людей усього світу відкрили для себе Україну, познайомилися з нашими містами, нашою культурою та гостинністю. Але й українці від цього відчули себе частиною європейської спільноти та єдиного світу.
Щодо мого особистого життя, я вперше написав не наукову роботу, а книжку — «Запалюючи зірку. Історія «Київстар» від першої особи». Так трапилося, що вона стала першим українським бізнес-романом. Це історія того, як колись маленька компанія стала найбільшим телеком-оператором України. У книжці переплетені долі країни, людей, моє особисте життя від дитинства до сьогодення. Вихід книжки присвячено 15-річчю «Київстар», яке компанія відсвяткувала 9 грудня 2012 року. І це не є завершена історія, це лише перший, але важливий етап на великому шляху.
2. Попри всі труднощі, які є у нашому суспільстві, я бачу, що у нашому суспільстві вже починає формуватися середній клас. При чому, цих людей об’єднує не однаковий рівень заможності або доходу — вони мають спільні цінності: Гідність, тобто неготовність до компромісу щодо таких аспектів як повага до особистості, самостійність у рішеннях, рівня свобод та якості життя; Раціональність — спроможність приймати рішення на підставі розрахунку; Відповідальність у вигляді добровільної готовності дбати про інтереси інших осіб. Це є ознакою розвитку нашого суспільства, формування інших потреб. «Київстар» є національним оператором. Тому розвиток України, нашого суспільства є для нас важливим. Ми бачимо нашу соціальну місію в тому, щоб за допомогою телекомунікацій допомагати людям більше пізнавати свою країну, більше її любити та передавати це почуття іншим.
Цього року ми закликали людей поділитися своєю любов’ю до країни, створивши соціальний пізнавальний проект «Знай Україну». У ньому взяло участь близько півмільйона українців. Наші співгромадяни люблять Україну та хочуть більше знати про її історію.
3. Цьогоріч мені непросто відповісти на це запитання. Для мене особисто, Людина року — це мій син Кирил. Йому три роки, і кожного дня він допомагає мені бути сильнішим та мудрішим.
4. Цього року з усіх прочитаних книжок найбільше вразили «Світ у 2050 році» Деніела Франкліна та Джона Ендрюса та «Стів Джобс» Уолтера Айзексона.
5. Раджу поїхати до Лапландії до Діда Мороза. Це подарує відчуття казки та віри у добро, на якийсь час можна буде повернутися до дитинства.
6. Я не схильний жити за прикладами — вважаю, що маю будувати своє життя так, як це зручно мені. У мене ніколи не було проблем із відсутністю оптимізму. Є мрія — є бачення, як її досягти. Треба просто багато працювати та ніколи не зупинятися на своєму шляху. А люди, які додають мені ще більше сил і ще більше оптимізму, — це, звичайно, моя родина, дружина Анастасія, діти, мої друзі. Заради них дуже багато вже досягнуто та ще більше буде зроблено у майбутньому.
Ірина ГАПАНОВИЧ, маркетинг-менеджер готелю Nobilis:
1. Головною «подією року» для мене стали, звісно, матчі Євро 2012, що проводилися у Львові. Оскільки готель «Нобіліс» приймав гравців двох національних збірних — Німеччини та Португалії, — всі працівники виявилися «залученими», і ніхто не залишився осторонь. Це об’єднало команду готелю, і стало своєрідною віхою в нашій роботі.
Якщо ж говорити про події зі знаком «мінус», то про них традиційно неохоче згадується в передсвятковий час...
2. На мою особисту думку, Україна і українці з кожним роком стають зрілішими: культурно, політично, економічно... Наша держава ще молода і її становлення доволі нелегке... Але приємно спостерігати прогрес!
3. Не втомлююся захоплюватися своїми колегами, які щодня роблять перебування гостей готелю «Нобіліс» максимально комфортним. Всі вони — мої «люди року». І, звісно ж, мої батьки.
4. Цього року я захопилася Куртом Воннегутом. Його «Хрестовий похід дітей» та «Колиска для кішки» в певній мірі перевернули моє уявлення про літературу. Ці книги торкаються самого серця і змушують думати, аналізувати... Особливо сильно вразив «Хрестовий похід».
5. Цього року я, на жаль, не мала можливості їздити закордон... Але вже традиційно для себе запрошую усіх до Львова, — на мою думку, культурної столиці України.
6. Я люблю «ловити усмішки», їдучи зранку на роботу. Дивлюся навколо, і, помітивши чиюсь усмішку, неодмінно усміхаюсь у відповідь. Перевірено: через якийсь час усміхаються уже всі! Така собі щоденна позитивна магія.
Лариса СКОРИК, професор архітектури:
1. У моєму житті, незважаючи на всі обставини, зокрема катастрофічне недофінансування, удалося збудувати центральну частину Меморіалу жертв мілітаризму «Биковнянські могили». Світ не виправдав моїх сподівань, тому вважаю, що нема рейтингових подій, хіба що негативні. До них належать війни, а їх було чимало. Я ж — категоричний пацифіст.
2. Для суспільства, для соціуму один рік — страшенно малий термін. Просто триває гра на розподіл, на протиставлення. Ми, на превеликий жаль, уже так до неї звикли, що український соціум відходить від усвідомлення необхідності порозуміння у власному домі.
3. Я дуже мало прив’язую свої погляди й почуття до таких дефініцій, як Людина року, Людина місяця. Можу лише сказати про своїх друзів, які протягом багатьох років ніколи мене не розчаровували. Це для мене справжні люди, люди всього мого життя.
4. Можу процитувати американського художника Вейна, який говорив, що ніколи не покидав своєї ферми.
5. Я люблю подорожі, але цього року майже ніде не була за браком часу. А всім можу порадити якнайбільше спілкуватися з природою. Це дає велику наснагу.
6. Ніколи не розраховувала на запозичений оптимізм і чиюсь силу. Сили шукаю в собі і поки що знаходжу, із Божої ласки. Найбільше енергії дарує кохана архітектура й мистецтво взагалі.
Василь ВАСИЛЕНКО, головний диригент Донбас Опери:
1. Однією із знакових подій світового масштабу безумовно є Чемпіонат Європи з футболу 2012, проведення якого стало важливим кроком для України на шляху її поступу до Європи.
Серед найвизначніших мистецьких подій року в Україні вважаю прем’єру опери Ріхарда Вагнера «Летючий Голландець» на сцені Донбас Опери, яку приурочено до 200-річчя від дня народження композитора.
Якщо оцінювати рейтинг особистих подій, то цього року мене приємного порадували обидві дочки: старша, Марта, стала студенткою архітектурного факультету Віденського університету, а молодша, Христина, успішно закінчила Донецький національний університет.
Щодо подій зі знаком мінус — загострення світової фінансової та політичної кризи, конфлікти на Африканському континенті та Близькому Сході.
Серед сумнозвісних втрат для України — не стало Богдана Ступки...
Щодо особистих негативів — найбільше болить відсутність належної можливості частіше відвідувати своїх батьків похилого віку, що проживають на Київщині.
2. Вважаю, що позитивним фактором для України і українців стало проведення футбольного Чемпіонату Євро-2012, яким так «лякали» Європу. Україна проявила себе як цивілізована держава, котра не лише декларує, а поступово втілює європейські цінності, здивувавши гостей Чемпіонату не тільки сервісом і найсучаснішою спортивно-технічною базою, але й справжньою українською гостинністю.
Можна назвати безліч українських діячів, достойних претендувати на титул «Людина року», проте як музикант, небайдужий до молодих українських талантів, хочу виділити ім’я Анастасії Петрик, котра вразила світ своєю блискучою перемогою на «Дитячому Євробаченні» 2012 року.
3. «Огненный Ангел» Валерія Брюсова. Хотілося знати, чому саме до цього твору звернувся Сергій Прокоф’єв, створюючи однойменну оперу, про необхідність сценічного втілення якої я вже давно мрію на батьківщині Прокоф’єва.
4. Древній курган у моєму рідному селі Медвин, що на Київщині, з магічною назвою Тотоха!
5. Мій дорогий педагог, зав. кафедрою оперно-симфонічного диригування Львівської музичної академії ім. М.В. Лисенка Юрій Олексійович Луців, професор, народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Сьогодні, коли він розміняв дев’ятий десяток років, продовжує активну педагогічну і артистичну діяльність.
Він — справжній музичний гетьман України!
Євген СТАНКОВИЧ, композитор
1. Знакова подія, що я ще живий.
2. Поки що не зрозумів і не відчув.
3. Всі люди, які вижили, кожна з них — людина року.
4. Як у тому анекдоті: «Чукча писатель, а не читатель», я пишу музику!
5. Я можу сказати, куди б не радив...
6. Песимізм надає мені оптимізму!
Сергій ЖАДАН, поет, Харків:
1. Якщо говорити про Україну — важко згадати щось вартісне зі знаком плюс, якщо чесно.
Щодо світу, ну, скажімо, стрибок зі стратосфери. Мені це чомусь здалося важливим.
Щодо особистого життя — в мене донька народилася, гадаю, на найближчі років двадцять мої рейтинги будуть формуватися від цього.
2. Не змінилися. На жаль. Навіть у гірший бік не змінилися. Можливо, це і є ознакою стабільності, про яку там довго говорить влада.
3. Леонель Мессі, звісно. Дев’яносто один гол за рік — це історія. Якщо нас свого часу й згадають, то хіба що як його сучасників.
4. Коран. Правдивістю та відповідністю життєвим реаліям.
5. Уніж. Бажано взимку. Гадаю, якщо десь і можна збагатитися духовно, то саме там.
6. Оптимізму додають прояви солідарності та взаємопідтримки. Цього року в Харкові збирали гроші для дитячих будинків, проводили такий собі благодійний аукціон, де як «лоти» виставлялися самі харків’яни. Потім із ними можна було зустрітися. Зібрали щось тисяч п’ятнадцять, здається. Такі речі справді додають оптимізму.
Олександр АРКАДІН-ШКОЛЬНИК, головний режисер Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка:
1. Цього року театр ім. Шевченка відсвяткував своє 90-річчя, ми єдині серед харківських театрів здобули номінацію «Аншлаг сезону». А нещодавно на 49-й постановці спектаклю «Примадонни» був аншлаг із приставними місцями. Найкрасномовніше говорять про театр повні зали. Ще й цього року ми показали шість прем’єр — це потужна кількість для академічного театру. А постанова вистави «Шельменко-денщик» стала рекордсменом Книги рекордів України. Вона вже 70 років безперервно йде на нашій сцені. Здається, такої вистави-довгожителя більше немає в усьому світі...
2. Як би не складалися економічні, кризові, політичні, психологічні та інші обставини, я вважаю, що шлях людства — це шлях духовного навчання, постійної еволюції. І духовне навчання не може бути регресивним, тому навіть у кризових умовах кожен досвід має в собі позитивний заряд. Розвиток все одно йде по спіралі — зі своїми труднощами та випробуваннями. Я вірю в поступовий шлях до кращого.
3. Цього року від нас пішов Богдан Ступка. Це справжня величезна втрата року і навіть цілої епохи. Щодо Людини року... Узагалі я живу за принципом «Не зроби собі кумира», але весь час радію чужим надбанням і таланту. Колись Олег Табаков сказав: «Якщо людина має в собі якість радіти та дивуватися чужому таланту, вона зберігає духовне здоров’я та вічну молодість». 2012-го багато хто мене вразив у цьому плані, але я не хочу вирізняти когось одного.
4. Я нещодавно перечитував останні листи та бесіди Станіславського, і вони справили на мене велике враження. Це вже читане-перечитане, ці практичні та теоретичні експерименти, але вони надзвичайно актуальні в сучасному театрі й надихають мене на творчу роботу. До речі, мені дуже подобається газета «День» саме своєю культурологічною та просвітницькою спрямованістю. У газеті дуже глибокі та виважені рецензії про стан мистецтва, зокрема про театральне життя, драматургію.
5. 2012 року я навіть у відпустку не ходив, провів весь час у Харкові, працюючи в театрі! Я обожнюю море — Коктебель, Ялту, бо я Риба за гороскопом, люблю плавати. Але на морі не був уже десять років...
6. Скажу без пафосу, що сцена лікує і песимізм, і втому, і напругу. Анатолій Ефрос написав книжку «Репетиція — любов моя». От головний принцип мого життя. До того ж я трудоголік. Мені допомагають репетиції, що б там не було. Найкраще місце та час — це сцена, робота з акторами.
