ДЖАМАЛА, співачка:
1. Мені, перш за все, згадуються лише події зі знаком «плюс». Головна з них, мабуть, Євро-2012. Наша країна гідно провела Чемпіонат, залишилися приємні спогади. Даремно ми хвилювалися, що не впораємося, в результаті було дуже багато позитивних відгуків. І наша збірна з футболу не розчарувала. Я була Другом Євро-2012 і виступала на фінальному жеребкуванні зі своєю авторською піснею Goal. Ще одна важлива подія — ІІІ Одеський міжнародний кінофестиваль. Я пишаюся, що в Україні проходять фестивалі такого високого рівня. Звичайно, і ця подія відклалася в пам’яті багато в чому завдяки тому, що я виконала на церемонії закриття спеціальний номер, в якому поєднала свою пісню Smile і Smile Чарлі Чапліна. Звичайно, я не можу не згадати і втрати, які приніс 2012-й. В першу чергу, це відхід таких видатних співачок, як Вітні Х’юстон, Ета Джеймс та Галина Вишневська. Особливо глибоко мене вразила смерть Вітні, для мене це справжня трагедія...
Що стосується особисто мене, 2012 рік був дуже плідним: я закінчила роботу над своїм другим альбомом, випустила першу російськомовну пісню «Я Люблю Тебя», удостоїлася премії Best Fashion Awards в номінації «Натхнення» і зіграла головну жіночу роль у художньому фільмі українського режисера Олеся Саніна. А ще я ніколи не забуду знакові зустрічі з цікавими людьми, які відбулися цього року, — із львівським художником Борисом Сорокою та американським музикантом і продюсером Нарадою Майклом Волденом.
2. Мені здається, українці змінилися не в кращий бік. Люди закриті, похмурі, рідко посміхаються. Навіть за оцінками моїх колег, все менше людей ходять на концерти. Я вже не кажу про оперу або якесь інше високе мистецтво, складається враження, що в сучасній Україні їм просто немає місця. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, з нестабільністю в країні, з виборами або ажіотажем через уявний кінець світу. Потрібно бути добрішими, берегти своїх близьких. Потрібно насолоджуватися кожним днем і вміти цінувати прекрасне!
3. Складне запитання... Якщо говорити про популярну музику — мабуть, це Адель. Для неї 2012-й — це рік абсолютного тріумфу. Людина року в контексті мого творчого життя — це, безумовно, режисер Олесь Санін. Він повірив у мене і дав можливість здійснити давню мрію — знятися в кіно. Дуже мудра, цікава людина. Я дуже рада, що мені пощастило працювати з ним. Ну, а в цілому, для мене моя мама не тільки Людина року, але й Людина всього мого життя.
4. На жаль, не можу виділити якусь певну книжку... Значно більше яскравих вражень залишилося від фільмів. Вважаю, що кіно виконує ту саму функцію, що й література — змусити замислитися, зрозуміти щось нове. Зі стрічок, які відразу спадають на думку, — «Хмарний атлас» Тома Тиквера, «Зламані» Руфуса Норріса, «Ніжність» братів Фонкіносів.
5. Фестиваль North Sea Jazz в Роттердамі. Для мене він пройшов у режимі нон-стоп: за три дні я відвідала 21 концерт. Приголомшлива подія, 70 тисяч меломанів зі всього світу слухають кращих джаз- і соул-виконавців сучасності. Хочу, щоб і в Україні нарешті з’явилися музичні фестивалі подібного рівня. Я давно мрію про бурхливе фестивальне життя в нашій країні, про хороші фестивалі джазової, академічної, народної музики. Талановиті виконавці мають проявляти себе не в нескінченних талант-шоу, а на фестивальних майданчиках! І щоб усі замість перегляду телепередач ходили на «живі» концерти!
6. Мене надихає приклад співачки Квітки Цісик. Незважаючи на те, що вона жила за кордоном, їй вдалося зробити величезний внесок у розвиток нашої культури, вона показала всьому світові, що українська народна музика прекрасна! Мені хочеться зробити щось подібне, звернути увагу світової музичної спільноти на те, що в Україні й сьогодні є свої таланти, свої чудові пісні й своя самобутня популярна музика. Нам усім потрібно не лінуватися, і тоді все вийде!
Іван КОЗЛЕНКО, заступник генерального директора Центру ім. О. Довженка:
1. У світі не сталося нічого катастрофічного — це великий «плюс». В Україні — відкриття Єрмілов-Центру та призначення Раду Поклітару художнім керівником театру опери та балету на Подолі — якісь невеличкі ознаки можливого відшукання нової української ідентичності, побудованої на досвіді авангарду та модернізму.
У моєму житті — початок роботи в Центрі Довженка: «плюси» — неймовірні можливості, що відкриваються в сфері роботи з художніми смислами, «мінуси» — брак часу та сумніви в потрібності зусиль.
2. Рівно настільки, наскільки по-справжньому прагнули змін. Тобто мінімально. Україна вступила в «льодовиковий період» — кволість суспільних процесів прямо-таки доісторична. Але під кригою прокидається вулкан. Помітна радикалізація полюсів, вигідна, на жаль, надто багатьом, щоб їй перешкодити. Як на мене, це небезпечно. Разом із тим українці, схоже, потроху починають усвідомлювати, що стратегія малих кроків, які варто зробити самим, — єдиний правильний шлях до змін.
3. Лео Каракс. Мені здається, він показав, що кіно знову тільки починається.
4. Цього року я непростимо мало читав. Це для мене досвід глухоти, бо читаючи, вслухаєшся в себе. Проте мені вдалося почути чарівний голос Віри Інбер, про яку як про прозаїка я нічого не знав. «Смерть місяця» — щойно вперше видана збірка її малої прози 1920-х років — чарівна суміш символізму, літературного модернізму та мемуаристики. Ця книжка цінна для мене тим, що по-іншому оприявнює «одеський міф», викладаючи його радше в редакції Жаботинського, ніж Бабеля, Катаєва чи Багрицького. Проза Інбер — відкриття для мене. Цьогоріч вийшло чимало розвідок з історії українського авангарду — дослідження творчості Єрмилова, Петрицького, які подарували мені досвід візуального сприйняття улюбленої епохи. А загалом я повертаюся до раніше прочитаних творів або мемуарів — щоденників Євгена Чикаленка, «Портретів-спогадів» Жана Кокто, млосно-солодкавих текстових тенет Ролана Барта... Тепер мені важливіше, хто говорить, а не що і як.
5. Порденоне. Маленьке містечко в Північній Італії, де відбувається найбільший у світі фестиваль німого кіно. Узагалі весь регіон Венеція — Фріулі. Маленькі північноіталійські містечка — це приклад того, як тисячолітня історія мистецтва формує особливий людський тип, спеціальне світовідчуття.
Ще Лазурове узбережжя Франції й особливо — розкидані в мальовничих затоках селища, які сховалися на березі між Ніццою, Канном і Монте-Карло.
6. Це сентиментальні історії маленьких людей. Тих, кому історичні обставини зробили виклик, виявивши їхню незрівнянну велич. Як той невідомий з авоською, що зупиняв танки на площі Тяньаньмень.
