БЕРЕСТЕЧКО

19 березня, 2008 - 00:00

Твіт

(уривки) Київ, Український письменник, 1999

(...) Якби не дощ... якби не ремст і розбрат...
якби хоч трохи глузду під чуби...
Якби старшини не пішли урозбрід...
якби, якби, якби, якби, якби!!!

Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!
Ти ж скинув ярма в Різані Яри!
Тепер стирчиш над рідною землею,
як вивороть - корінням догори!

Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
В твоїх радутах проростає мох.
Оце і все. Одна така поразка
закреслює стонадцять перемог!

Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.
Чумацький Шлях заремигає - злазь.
Хто допоможе, дурню макоцвітний, -
московський цар чи трансільванський князь?!
Ногайські орди? Вуса караїма?
Султан Мехмет? Кордони з кияхів?
Лежить твоя зглузована Вкраїна,
схрестивши руки всіх своїх шляхів.
І що тепер? Що вдіять, що почати?
Ні булави, ні війська, ні печати.

Моя вина. Мій гріх перед людьми.
Усе ж було за нас.
Чому ж програли ми?! (...)

(...) ВНОЧІ СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЇДУТЬ.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
Десь має ж бути, десь вона та є!
Своя. Свобідна. Ще не занапащена.
Де вже не владен лях ані Аллах.
Дністро і Буг, Поділля і Брацлавщина
самі себе вивозять на волах.
Пробились кров'ю. Стомлені, обдерті.
Підводи витягають з багновиць.
А на возах - старі, уже як мертві,
обличчями до неба, горілиць.

Де буде дім і де притулок ваш?
І поля шмат, і для дітей прожиток?
Скриплять вози - кудись на пустопаш,
на вільні землі, людський неужиток.

А я стою, сказати щось не годен.
Змиває дощ дорогу і мене.
Я розминаюсь із своїм народом.
Та й краще так. Ніхто не прокляне.

Обпалить часом думка крижана -
ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.
І поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна? (...)

(...) ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,
ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.
А інші потрапили в пастку,
і десь їх візьмуть в полон.
Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.
А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,
що знову пекло в нашому раю?
А я мов риба з побілілим ротом
на той гачок на сволоці клюю.
Це мій кінець. Душа у потолоччі
Вже хоч співай Давидові псалми.
Болючі дні, безсонні мої ночі.
Усе ж було за нас! Але програли ми.

І щось змінити я вже не потрафлю
Сиджу в облозі смутку і сльоти.
Зелений кінь з полив'яної кахлі
копитом б'є у скроню самоти... (...)

МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СІВБОЮ.
Що я додав до того врожаю?
Усі держави б'ються між собою.
Ми ж за державу билися свою. (...)

(...) РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.
Що не орел - печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький, а - великий.
А ми давно розбовтані багном.

ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ БЕЗ ПРИКРАС!
Де воля спить, її ще й приколишуть.

За нашу силу пошанують нас.
А наші скарги в комині запишуть.

А ВТІМ, ЖИТТЯ ЗБУЛОСЬ. ОББИВСЯ І ОБРАНИВСЯ.
І жити міг лиш так, а не інак.
І вів людей. Якщо це знак обранства -
який важкий і невблаганний знак!

Це вже таке - ні стерти, ні зносити.
Моя погибель - мій же оберіг.
Душі моєї грізний Ненаситець
Ще не приборкав ні один поріг. (...)

(...) Були полки і зброя розмаїта.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів - як шаблею - пером!

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.
Благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі. (...)

(...) РОЗЛОМЛЯТЬ. ПІДГРИЗУТЬ. ЯК МИША, ЯК ПОЛІВКА.
Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава - як макова голівка.
Отак поторохтять, і знову хтось продасть.
Не той, так той. Там зрада, там злодійство.
Там вигнали Сомка, обрали слимака.
Там наливайківці побились з лободівцями.
Там ті об тих зламали держака.

Все хтось про когось вигадає байку.
Усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
А ті в орли Тетерю призвели.

Там вибрали якогось чоловічка
і думають, що це вже Вифлеєм.
Ще й прізвище хороше - Заплюйсвічка.
Отак одне одного й заплюєм.

Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше - то велике мискоборство.

НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.
Кричати звикли - "слава" та "ганьба".
Злиденний дух, прикутий до корита,
лише ногами правду розгріба.

ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ ХОМУТИННІ,
де лиш горби вклоняються горбам.
Як там я вчив ще змалку по-латині:
"Гублю себе, коли служу рабам!"

(...) АЛЕ Ж ВІН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!
Я виграв би ще тисячу Пиляв!
Моя рука, чого ж ти стала млявою?
Мій розуме, чого ж ти занепав?

Де моя добра слава у народі?
Я вже як прах своїх сороковин,
Мене кляли на Масловому Броді.
Мені уже не вірить Чигирин!

Мене вже можна голими руками.
Пора міняти шаблю на патик.
О де ж мої полковники з полками?
Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!
Де слів моїх пекучі атраменти?
Моєї долі не глухі кути?!
Мені вже так. Мені вже або вмерти.
Або воскреснуть і перемогти.

ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ...
Й ой, та як сісти та подумати - думи посивіють.

Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.
Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть...
Третій не знає, хто його й мати!

Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.

То я й кажу йому: - Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона "Котка" над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
А "тато" не вчила, плакала.
Як там тебе - Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?
Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
А я кажу: - Та забери свою залізну штрикавку!
Я ж не тікаю.
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!
Та так легенько одвів його спис рукою.
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти - ярчук.
Собака з вовчими зубами!
А очі що ж? Це тільки масть.
Хоч би ж не думать, задрімати...
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати... (...)

(...) ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ,
ще буде Слово, більше за слова.
Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува? (...)

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.

(...) МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю -
зівсюди рине кров, а не вода.

Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!

Я ж не Мойсей. Народ - на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна -
вона ж під нами, наша, ось вона!
Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?! (...)

(...) ІЩЕ ДИМЛЯТЬ ПІД ПОПЕЛОМ БАГАТТЯ.
Ще сон торкає вічі мимохіть.
А вже в похід нам витрублено, браття!
І довбиш б'є у потемнілу мідь.

І вже ногою бувши в стремені,
я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: - Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.

Вірші зі збірок різних років

* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

* * *
Відмикаю світанок скрипичним ключем.
Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Горизонт піднімає багряним плечем
день -
як нотну сторінку вічності.
Що сьогодні?
Який веселий фрагмент
із моєї шаленої долі?
Усміхається правда очима легенд
і свобода - очима неволі.

Любов неповторна -
                          моя валторна.
Шляхи прощальні -
                              перша скрипка печалі.
А в сірі будні
                      буду бити, як в бубни.
Дуже мені легко. Дуже мені трудно.

        Еволюція гусячих пер.
        Філософій забрьоханий німб.
        Слово - прізвище думки тепер,
        а частіше - її псевдонім,

Так чого ж я шукаю і чим я жива?!
Велемовний світ, велелюдний.
Ви поезія, вірші?
Чи тільки слова?
У майбутнього слух абсолютний.

* * *
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.

* * *
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

* * *
Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.
Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить:
"Не стріляй!"
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!

* * *
Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничих лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.

Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
- Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!

І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
- Батурин, Батурин, Батурин! -
лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.
Питаю: - А хто ж ти така?
- Я Альта, я Альта, я Альта! -
тонесенько плаче ріка.

* * *
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: - Чого ж ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: - Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами -
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...

* * *
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде -
кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків - як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ -
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок -
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі -
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...

* * *
Душа - єдина на землі держава
               де є свобода чиста як озон
                        Кордон душі проходить над світами
                                           а там нема демаркаційних зон

* * *
спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю.

* * *
Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
прокотить вересень громи,
і вродить небо дивовижне
скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
і літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
сторукий велетень - Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
де все минати поспіша,
як та пташиночка на дроті,
спочине стомлена душа.

* * *
Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко - рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

* * *
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! - та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав - нема мелодій.

* * *
Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!
Він ждав мене і думав про розлуку.
Вже листопад підкрався з-за дубів
і гай знімає золоту перуку.

Синіє день, як пізні капусти.
Приходив дощ, а потім було зимно.
Біднесенький мій ліс! - він крила опустив.
Нема грибів, хоч би який мізинок.

Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?
А може, ти ще в осені побудеш?
Завернеш птиць сріблястого пера,
одягнеш листя і звірят побудиш.

Про що, про що скрипить твоя сосна?
Зронило сонце бурштинову краплю.
І десь хихоче химородь лісна,
що я ж до тебе по снігах не втраплю.

Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.
Дорога буде - ні туди, ні звідти.
І наче склом затовчений туман,
упала перша паморозь на віти...

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
І все на світі треба пережити.
І кожен фініш - це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
і за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Хай буде вік прожито як належить.
На жаль, від нас нічого не залежить.
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити.
І за минулим плакати не варт.
Отак, як є. А може бути й гірше.
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, -
не будь рабом і смійся, як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, -
принаймні вік прожити як належить.

* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.

І раптом,- Боже! - після того чаду
і тарапати, рівної нулю, -
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, -
за небо вип'ю і за дві сосни!

* * *
І засміялась провесінь: - Пора! -
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом -
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра -
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані - як туман -
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! -
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода -
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані - як туман -
і я вже йду за часом, як за плугом?..

АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД
На історичних перекатах
в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.

Барикади цегли - проти бездомності.
Барикади поезії - проти бездумності.
Барикади совісті - проти берій.
На барикадах - не до фанаберій.

                   А комунари - як комунари.
                   Кому лафет,
                   а кому і нари.

Мужність не дається напрокат.
Не бува барокко барикад.

Фуркне з купідонів потеруха,
коли свисне куля біля вуха.

Так що відійдіть, будь ласка,
хто боїться бути збитим, наче в кеглі.
Смерть - це ще не поразка.
В переможних боях
теж бувають полеглі.

Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари.

ТІНЬ СІЗІФА
В корчах і в кручах умирають міфи.
Чугайстер щез. Покаялись нявки.
І тільки ми, подряпані Сізіфи,
тябричим вгору камінь-рюкзаки.
Руді стежки роз'їдені дощами.
З крутих плаїв зриваємся, йдемо.
У сьоме небо вийдемо з гущавин,
задавлені гранітними трюмо.
Цей мисник днів - мальовані тарелі,
ця тінь Сізіфа - потойбічний гість,
в столицях меду, в райдугах форелі,
у гіркоті покинутих обійсть.
Ми - гості бджіл. Посидим на бенкетах,
у кріслах пнів, на покуті проваль, -
Попович Женя, Мефістофель в кедах,
і мавки в шортах. І моя печаль.
І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,
горбата тінь, трагічна тінь сторіч.
Лілові хмари іван-чаю
пливуть над прірвами у ніч...
Тут буде твердо душу відіспати.
Сидить Сізіф і журиться, біда.
І п'є за нас шампанські водоспади
потік гірський, веселий тамада.
Я знаю, важко. У твоєму віці.
Либонь, я знаю, що й подумав ти:
"Вже краще йти до Бога пасти вівці,
ніж на Вкраїні камінь цей тягти".

Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.
Для глядачів тут сцена закрута,
де чорний беркут з крилами наопашки
хребет землі до сонця поверта.
А ми йдемо, де швидше, де поволі.
Йдемо угору, і нема доріг.
І тінь Сізіфа, тінь моєї долі...
І камінь в прірву котиться з-під ніг...

ДУМА ПРО ШЛЯХ
Мій дикий коню, норовистий коню!
Все так би ти й іржав, все так би ти й летів.
А я тебе спиню і розсупоню
на роздоріжжі всіх оцих світів.
А от постій. А от не бий копитом.
Закинем геть хомут і остроги.
Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.
А чайка все кричатиме: киги!
А ми з тобою обминемо торжища,
де гендлярі вимахують пером.
Не дам тебе плескати і которгати.
Ходім, я напою тебе Дніпром.
Я нагодую очі твої степом.
Могили України покажу.
Ніяких віжок на тобі не стерплю,
в Чумацький Віз - і то не запряжу.
Правічний шлях ковтатимуть яруги,
чіпкі примари схоплять з-за плечей.
Пахуче сіно скошеної туги
жуватимеш із рептуха ночей.
А потім я візьму тебе за повід
та й поведу по зоряній соші.
Самі до себе прийдемо на сповідь
і всі дрібниці витрусим з душі.
Гривастий грім, лоша моє невкоськане! -
цвістиме в зорях ніч, як бульдонеж.
І що нам шум і всі оті стовковиська?
Отишимо ходу. Не вийдем на манеж.
Хай там без нас гуде азартом траса.
Це все - рекорди втоптаних орбіт.
Реве глядач. І ставить на Пегаса.
Поет стає жокеєм - і привіт.
Замкнулось коло. Вихід замурований.
Квапливий старт, і в мислях метушня -
чи сам себе жокей пронумерований
пережене, умиливши коня?
А що від того у віках зостанеться?
Хто наше поле вивершить в стоги?
У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.
А чайка все кричатиме: киги!..

УРИВОК З ЦИКЛУ "ІНКРУСТАЦІЇ"
("ВИБРАНЕ", Київ, Дніпро, 1989)

Мене сьогодні голуб розбудив.
Він прилетів і плакав на балконі.

Я не прошу поблажливості в Долі.

Хіба це мало - незабутня мить?

* * *
Як сірничок, припалений від сонця,
день спалахнув, обвуглився, погас.

Верба - мов чорний покруч ікебани.

Минає день. Ну, от ми й піднялись
ще на одну щаблиночку страждання.

* * *
Те, що принижує, - пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили поета,
акумулюється в слова.

А слово - струм. А слово - зброя.

А віще слово - вічове.

Душа, зруйнована, як Троя,
своїх убивць переживе.

* * *
Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.

Не бий на сполох в невідлитий дзвін.

* * *
Ми - спадкоємці спадків розграбованих.

Ми - власники сплюндрованих святинь.

Ми вже як тіні на своїй землі.

Хто зрозуміє нашу ностальгію?

* * *
Усі усіх не люблять. Це біда.

Це чорний дим невидимого пекла.

Ми вчаділи за декілька століть.

В цій п'єсі диригує сам диявол.

Просніться, люди! Це погані сни.

Нове століття в шибку заглядає.

Той самий чад, ті ж самі казани,
лиш інший диявол дрова підкидає.

* * *
Історія проситься в сни нащадків.

Поет - це медіум історії.

На спіритичних сеансах пам'яті
найголосніше говорять мертві.

* * *
Чудовисько розтисло щелепи.
Першими випали інтелігенти.

Деякі ще живі, інші частково.

Випали з його пащі, а впали до його ж барлогу.

Між гігантськими кігтями
навпомацки шукаєм дорогу,

* * *
Не любить слово стимулів плечистих,
бо п'є натхнення тільки з рік пречистих.

* * *
Народ шукає в геніях себе.

УРИВКИ З ЦИКЛУ
"КОРОТКО - ЯК ДІАГНОЗ"
("Літературна Україна", 14 жовтня 1993 р.)

* * *
Дерева хитаються. Дохитують XX століття.

Підбиті народи в огонь випадають із гнізд.

Кружляє планета. І штучні її сателіти
виносять у космос свій чорний зачаєний вміст.

Куди одлетіло крило самобраної скатерті?

Іще й не поблякло народного взору шитво.

Всі люди як люди. Слов'янство стоїть як на паперті, -
а мо' хто гостинця підкине їм на Різдво?

* * *
І знов сидять при владі одесную.

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.

* * *
Ми у прьсторі чи в прострації?

Деградуємо чи грядем?

У нас уже солов'ї хрипнуть від радіації.

У нас уже розікрадений наш Едем.

Світ ще не відкрив нас, як Колумб Америку.

Всі цивілізації будуть вже старі, -

А ми іще раз відродимось, і затанцюєм по телеку.

І сюрчатиме коник на кожному пустирі.

* * *
Перегорюєм ще раз - і вперед.

В апофеоз витійства і крутійства.

Допасувавши слово до потреб
горілкою налитого суспільства.

І все про волю будем гомоніть.

Будити мисль затуркану і кволу.

А вже ж нема попереду століть,
щоб триста років знов іти по колу.

* * *
Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.

* * *
Покотили Україну до прірви.

* * *
На вербах золотих вродили дикі груші.

Зникає мій народ, як в розчині кристал.

Той шолудивий чорт купує вбогі душі.
Новим вождям вже мостить п'єдестал.

Купуй, купуй, купуй! - чого ті душі варті?
Мости, мости, мости! - впаде і ця мана.

Все людство вже збулось. Лиш ми іще на старті.

А на шляху - то прірва, то стіна.

* * *
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!

Декоративна незалежність
Ворушить вусами вві сні.

* * *
Це вже ніхто, ні нація, ні люди.

Історія зіграла в нічию.

Одурені і ті, що одурили.

В лісах душі заводяться горили.

На зміну гуманістам приходять гуманоїди.

У парниковому ефекті зійдуть нові популяції.

Страшна ціна духовної інфляції.

* * *
Перелицьовані новатори.

Які річки, такі й фарватери.

Пора спускать на воду кораблі,
а у нас тут мальовані глечики
на болоті плавають.

* * *
Не там шукаєм істину, не там!

Ці болота потрібні болотам.

Забалотуйте болота,
бо знову буде істина не та.

Зелена твань, болотяні пастелі!

Трясовина, що поглинає слід.

Мойсей народ виводив із пустелі.
Де той Мойсей, що виведе з боліт?!

* * *
Починалося з Хаосу. Йдеться до порожнечі.

У порожнечі нема резонансу. До кого волати,
Господи?!

* * *
Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.

Ми нищим ліс. Ми з матір'ю на "ти".

Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
у колективних нетрях самоти.

Душа ніяк не вийде із-під варти.

То культ особи, то культура мас.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.
Надалі мавпа виникне від нас.

* * *
Скільки тих бідолашних волали у цій пустелі!
І що ж? А нічого. Час від часу вона
таки ворухнулась.

* * *
Життя - це пастка і життя - це пустка.

Це сон про себе і нема коли.

А може, й смерть - це теж лише відпустка
у кілька втілень тої ж кабали?

А може, все це - піднебесний тир? -

Хатки, дерева, люди, птиці, звірі -

де все якийсь незримий богатир
приходить постріляти на дозвіллі.

* * *
По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.

Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.

Про неї писали хіба ж такі грамотії!
Колись її сватав і вікінг, і русич, і гот.

Дніпро був широкий, і овидом вельми дивен.

І дзеркало слави було ще тоді не криве.

І Київ стоїть. І стоїть кам'яний Володимир.
І в пам'яті їхній царівна пливе і пливе.

* * *
В озонову дірку подивився янгол:
- Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!

* * *
На це не здатен був пітекантроп.

Летить земля - обпечена пелюстка.

Маркіза Помпадур сказала: "Хоч потоп!"

А після нас залишиться -
хоч пустка?

* * *
Поховані чорнобильські ліси!
Не забувайте наші голоси.

* * *
Прийшов у місто дуже гарний лось.

У надвечір'ї деревом здавався.

Сказали люди: - Це нам так здалось, -
і через те ніхто не здивувався.

А що такого? Лосі нам рідня.

Креснув рогами - як трамвайні дуги.

Він, може, йшов до мене навмання -
з моїх лісів, з чорнобильської туги.

* * *
В минулому у нас відняли майбутнє.

В майбутньому нам віддадуть минуле.

А де ж наше життя сьогочасне?!

* * *
Таке століття - навіть зрячі йдуть наосліп.

* * *
Так багато попелу на світі,
що він уже не стукає в груди людства.

* * *
Імперія - гріховність і верховність.

Іови націй в череві кита.

Проникливі балачки про духовність.
і шовінізму чорна блекота.

* * *
Не хочу грати жодної з ролей
у цьому сатанинському спектаклі.

* * *
Куди подітись від політики?

Залізла в душі нам по ліктики.

Базарна баба, перепродуха.
Блудяжниця, була і є.

Грабує душі нам без продиху,
на чорних ринках продає.

* * *
Я на планеті дерево людське.
Мене весь час підрубують під корінь.

* * *
В мені щодня вбивають Україну.

* * *
Вночі із хаосу безсоння,
коли мій Всесвіт ожива -
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова.

За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн, -
що не напишеш, що не скажеш,
"Не те!" - застогне камертон.

А день схитне свою орбіту.
        Вступає ніч в свої права.
                 І Хтось диктує з-понад світу
                          непередбачені слова.

* * *
Доповнення до античних джерел:
нашого Прометея клював двоглавий орел.

* * *
Ми - сталкери на власній Батьківщині.

* * *
Не бачу обличчя істини,
воно спотворене болем.

* * *
Держави, уряди, вожді... Вожді, міністри,
Генерали...
Не розраховуй на життя, вони уже його забрали.

* * *
Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!

Як журавлі кричать твої: "Курли!"

Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!

Уже дерева - як рогаті олені.

Останнє листя облітає з крон.

Душа стоїть у пам'яті як в повені.

І тільки світить бакени Харон.

* * *
Моє життя - в скарбницю горя внесок.