Український космос... За радянських часів така постановка питання виглядала, м’яко кажучи, незвичною. Одна країна, все спільне, і космос був спільним. Тим важливіше для нас зараз визначити власний внесок у спільну справу — вихід людства у космічний простір. І в когорті тих перших, хто прокладав стежки в незнаному просторі, є й наші співвітчизники. І серед них — космонавт №4 Павло Попович.
Генерал-майор, відомий дисидент Петро Григоренко у своїй книзі «В підпіллі можна зустріти лише щурів...» згадував дуже цікавий епізод. Улітку зловісного 1937 р. до них у частину з інспекційною місією прибув Климент Ворошилов. Коли Григоренко представився маршалу, той обійняв його за пояс і спитав: «Григоренко? Українець? А мову свою не забув?». У відповідь Григоренко продекламував чотиривірш Шевченка. І тут у маршала прорвалося. «О, та ти і Шевченка знаєш! Вірно! Свого забувати не треба! Я ж теж українець. Я не Ворошилов. То росіяни приробили мені те «в». А я Ворошило. У мене дід ще живий, то його в селі кличуть дід Ворошило». Далі розмова перейшла на російську. Який же сильний магнетизм української землі та її мови, якщо навіть сталінського «першого червоного офіцера» він так притягував і не відпускав ніколи. Як дві краплі води епізод, описаний Григоренком, схожий на той, що наводить Сергій Грабовський у своїй статті «Український космос» («День» від 3 жовтня 2009, №177). «Підполковник Олександр Войтенко перед призначенням на Байконур мав бесіду тет-а-тет із уже знаменитим, хоч і засекреченим Корольовим. Той зустрів його словами: «Здоров, козаче! Українську мову знаєш?». Потім, уже на Байконурі, коли Войтенко став генералом, заступником начальника космодрому, вони з Корольовим майже підпільно розмовляли рідною мовою, співали українських пісень і мріяли про політ на Місяць».
Сергій Корольов, Михайло Янгель, Володимир Челомей, Валентин Глушко — всі вони завжди пам’ятали, звідки родом, своє походження. І головною відмітною ознакою для них, таким собі паролем були слова «Українську мову знаєш?». І в цьому ж ряду стоїть Павло Попович. Під час польоту в космосі він співав спеціально для Корольова «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Змусив навіть Андріана Ніколаєва, котрий не мав слуху, заспівати під час їхнього спільного польоту. Знав, чим заспокоїти головного конструктора, який сильно хвилювався в очікуванні їхнього благополучного приземлення.
Павло Попович народився 5 жовтня 1930 р. в місті Узин нині Білоцерківського району Київської області в сім’ї кочегара цукрового заводу Романа Порфировича Поповича (1905—1978) та домогосподарки Феодосії Касянівни Семеновської (1903—1969). Про своє дитинство Павло Романович говорив: «Згадую, як залазив я на тинок і, звісивши з нього ноги, спостерігав, що коїться довкола. Особливо любив я той час, коли йшла зміна з цукрового заводу. Робітники віталися зі мною, як із дорослим, і завжди питали: «Що, Павле, поробляєш?». А я їм діловито відповідав: «Тата виглядаю...». Батько працював на заводі опалювачем, і я пишався тим, що робітники ставилися до нього з повагою. Чи ж то жарт — працювати влітку біля розжарених печей. М’язи в батька здоровенні, плечі широкі. «Коли виросту, — думав я, — обов’язково опалювачем стану».
В роки Великої Вітчизняної війни опинився на території, окупованій фашистськими військами. Одного разу, стоячи на пагорбку земляного погреба, він побачив задимлений літак. Наш літак повертався з бойового завдання, та був підбитий і ледве тягнув. Але ось літак різко клюнув униз і врізався в землю. До місця падіння кинулися люди. Попереду всіх — батько. Павло також помчав до літака. Коли загиблого льотчика витягували з кабіни, вибухнули баки. Полум’я обпалило батька, а вибухова хвиля відкинула його вбік. Льотчика поховали таємно вночі. А батько, весь обпалений, страждаючи від болю, понад рік пролежав у ліжку. Дитячі враження від загибелі льотчика і пробудили в душі ще не зовсім ясні наміри стати льотчиком. Але до цього ще було далеко.
І коли прийшло звільнення, можна було продовжити заняття у школі. Проте важке, повне злиднів життя внесло свої корективи. Після закінчення шостого класу батько обійняв його за плечі та з гіркотою сказав: «Робити треба йти, синку. Допомагати родині». І Павло пішов працювати. Але школу не кидав. Зранку до школи, а потім у вечірню зміну на завод. Як згадувала матір космонавта Феодосія Касянівна, «лампа горить, а Павло за книгою. Спати треба, бо завтра в школу і на завод робить, а він читає, читає...».
У липні 1947 р. закінчив сім класів і ремісниче училище в Білій Церкві, отримав кваліфікацію столяра п’ятого розряду. З 1947 р. жив у Магнітогорську Челябінської області. 1951 року закінчив Магнітогорський індустріальний технікум і Магнітогорський аероклуб.
Перша зустріч зі стареньким літаком дещо розчарувала. До того часу він уже встиг побувати на великих заводах, бачив складну техніку. І старенький, напіврозібраний Ут-2 здався смішним. Здавши екзамен із теорії та пройшовши медичну комісію, він першим у своїй групі вилетів з інструктором. Першим вирушив у самостійний політ. Злетівши один раз, він уже не міг спокійно ходити по землі. Аероклуб закінчив на відмінно. Восени 1951 р. поїхав вступати до військового училища льотчиків. Пізніше Павло Попович зізнавався: «Авіація — це такий магніт, проти якого немає антимагнітних засобів, і не треба їх винаходити». У принципі, це можна сказати про будь-яку професію, якщо вона стала справою всього життя. Для молодого Павла такою справою стали авіація та космос.
А далі навчання в Новосибірську у Сталінградському військовому авіаційному училищі, потім — у 52-му військовому авіаційному училищі льотчиків. 1954-го закінчив Вищу офіцерську авіаційно-інструкторську школу ВПС у Грозному. Служив у авіаційних частинах Далекосхідного, Північного й Московського військових округів. 1959-го призначений ад’ютантом (начальником штабу) ескадрильї 234-го гвардійського Проскурівського полку в Кубинці під Москвою.
Науку повітряного бою пізнавав копіткою працею: «Щоб літати так, як це робили мої вчителі, я по десять, двадцять, тридцять разів повторював часом одну й ту саму вправу, одну й ту саму фігуру». Непросто на машині, що мчить із надзвуковою швидкістю з першого заходу точно влучити у ціль. Необхідна хороша підготовка й особлива інтуїція. Зауважень по службі не було, успіхи неодноразово відзначалися під час підведення підсумків. Але як завжди, хотілося більшого. Тому, коли після закінчення попередньої підготовки до польотів його запросили зайти до командира, він чомусь подумав, що це не звичайний службовий виклик...
Відволічемося від долі нашого героя. Від запуску першого штучного супутника не минуло й двох років, як у січні 1959 р. за постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів розпочалася підготовка до польоту на космічному кораблі «Восток». Відбір майбутніх космонавтів було доручено ВПС СРСР. Наказом Головнокомандуючого ВПС Вершиніна була організована спеціальна військова частина (в/ч 26266), завданням якої була підготовка космонавтів, а в ній загін космонавтів (група ВПС №1). У космонавти вибирали військових льотчиків-винищувачів віком до 35 років, зі зростом до 175 см, вагою до 75 кг (за іншими даними: вік до 30 років, зріс до 170 см, вага до 70 кг). У першому загоні космонавтів було дев’ять льотчиків ВПС, шість льотчиків ППО і п’ять льотчиків морської авіації. До речі, Юрій Гагарін прийшов з авіації Північного флоту.
В кабінеті командира частини розмова була короткою, проте доволі змістовною.
— Хочете літати в космос?
— Коли треба збиратися?
— Не поспішайте. Подумайте. Ще має бути медична комісія. Ми вас викличемо. Чекайте.
В очікуванні час тягнувся довго. Згадувалося прочитане в одній із книг про повітряні кулі — перші літальні апарати людства, названі монгольф’єрами за прізвищем їхніх винахідників братів Монгольф’є. На одному з них, накачаному гарячим повітрям, було написано: «Так ідуть до зірок». Дуже хотілося бути серед перших. І мрія здійснилася.
У загін космонавтів прибув першим і тому був зайнятий розміщенням прибуваючих товаришів. Товариші називали Павла Романовича «добра людина з Зоряного» за хлібосольство та гостинність. А потім пішли заняття. Теорія, стрибки з парашутом, комплексні тренування. Космічна медицина народжувалася на їхніх очах і за їхньої участі. Ніхто не знав і тим більше не міг відповісти, як поводитиметься у космосі людський організм. Собака Лайка загинула в перші хвилини польоту, не витримавши стресу. Стрєлка і Бєлка благополучно повернулися, але даних було мало, хоча вони подавали надію. Отримати ефект невагомості можна було на особливому віражі літака й на час, вимірюваний секундами. У спеціальному басейні за температури людського тіла майбутні космонавти лежали годинами. За допомогою закону Архімеда намагалися відтворити невагомість. Але найскладнішим було інше випробування.
Називалося воно сурдобарокамера. Назва походить від латинського surdus — глухий, грецького baros — тягар. Повна звукоізоляція приводить людину у стан дуже сильного стресу. Витримати таке кілька діб неймовірно складно. Взяти себе в руки, перемогти нервове напруження допомогли пісні. Задушевні ліричні українські пісні. За прикладом Павла Поповича так робили й інші його товариші. Однак не лише в нервовому навантаженні була небезпека сурдокамери. В ній створювалася особлива атмосфера з майже чистого кисню. Закриту в сурдобарокамері людину не так просто звідти вивести. Це як водолаз. За швидкого підйому з глибини азот у крові починає кипіти, й людина може загинути. Повільний підйом із глибини називається декомпресія. Приблизно так само виводили з сурдобарокамери. Але не завжди встигали. Так загинув іще один українець у загоні космонавтів — харків’янин Валентин Бондаренко.
Наприкінці випробування він припустився непоправної помилки. Після закінчення медичних тестів він зняв із себе датчики, які були закріплені на його тілі, протер місця, де були датчики, змоченою у спирті ватою й необережно викинув цей шматочок вати. Той потрапив на спіраль розжареної електроплитки й умить спалахнув. На Бондаренку загорівся вовняний тренувальний костюм. Коли камеру відкрили, Бондаренко був іще живий. Лікарі боролися за його життя, та безуспішно. Він помер від опікового шоку, за 19 днів до польоту Юрія Гагаріна.
Чіткий і організований Павло Попович успішно пройшов підготовку і 12 серпня 1962 р. на кораблі «Восток-3» побачив нашу планету з космосу. Як командир Павло Попович входив до складу екіпажу космічного корабля «Союз-14» (спільно з Юрієм Артюхіним), який вивів 3 липня 1974 р. на орбіту супутник Землі. Потім 5 липня 1974 р. «Союз-14» зробив стиковку з науковою станцією «Салют-3», що знаходилася на орбіті з 25 червня 1974 р. Спільний політ космічного комплексу (орбітальної наукової станції «Салют-3» і космічного корабля «Союз-14») тривав 15 діб. Під час першого польоту Павло Романович записав у бортовому журналі: «Ех, і поспішаю я жити! За півтори години проживаю земну добу».
А ще було навчання на інженерному факультеті Військово-повітряної академії імені М.Є. Жуковського. У вересні 1977 р. в НДІ-45 захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук. Понад десять років працював заступником начальника Центра підготовки космонавтів із науково-випробувальної та дослідницької роботи. З 1989 р. — директор Всесоюзного науково-дослідного Центру «АИУС-агроресурс» (нині — Російський інститут моніторингу земель і екосистем). Із 1992 р. — президент уфологічної асоціації СНД. Часто казав, що в космосі бачив таке, в чому хотів би розібратися. Тому уфологія як наука про непізнані літаючі об’єкти була не тільки його захопленням, а науковою роботою. 1992 року був обраний президентом Академії енергоінформаційних наук. Член Спілки письменників Росії. Автор кількох книг. Почесний президент Товариства української культури «Славутич». Ордени й нагороди перераховувати не має сенсу. Їх багато, і вони всі заслужені.
Чомусь у нас першим українським космонавтом називали Леоніда Каденюка. І це неправильно. «Я все життя пишався тим, що я українець, — пояснював Павло Романович. — Із Льонею Каденюком у нас немає жодних розбіжностей: він — перший космонавт незалежної України, а я — перший український космонавт...». Нарешті й у нас виправили прикру помилку, й рахунок наших космонавтів отримав правильний порядок.
Не все, що відбувалося на батьківщині, Павлу Поповичу подобалося. Він мав свій погляд на політичні стосунки України й Росії. Кожен має право на свою думку. Але це анітрохи не позначається на ставленні до нашого співвітчизника, одного з перших завойовників космосу. Україна завжди пишатиметься своїм славним сином.
