— Насправді осягнути весь ваш творчий доробок непідготовленому читачеві досить важко, адже він не просто величезний за обсягом, а й багато в чому глибоко філософський і де в чому навіть різкуватий. Чи знайшли ви свого читача, який розуміє саме те, що ви хочете сказати? І чи знайшли порозуміння з новим поколінням читачів, яке характеризують як дуже скептичне і недовірливе?
— Чим довше я живу, тим більше розумію, що мій читач — це, власне, мій ровесник. І старші від мене, певною мірою, — теж мої читачі. Я дуже хотів би мати читача молодого, але бачу, що молодь шукає порозуміння зі своїми ровесниками. І це цілком природно.
Гадаю, я не повинен скаржитися на свою долю. Навіть у радянські часи мені вдавалося публікувати речі, яких нині не соромно. Деякі мої поезії завдяки композиторам ставали піснями, серед них такі, що обійшли цілий світ. Я навіть із Японії одержав текст «Двох кольорів», написаний ієрогліфами. Дякую Олександрові Білашу.
— Про що думаєте сьогодні, у свій ювілей? Чому радієте? За що переживаєте?
— Я відчуваю увагу до мене. Це накладає на мою душу відповідальність. Разом із тим нині дуже тривожний для мене час. Те, для чого я народився і для чого живу, перебуває в небезпеці. Я маю на увазі нашу державу, нашу свободу. Я кажу про це голосно, на всю Україну, і хочу, щоб мене почули і щоб знали про велику небезпеку, яка насувається на нас. Лідери сучасної Росії не погоджуються з демократичними досягненнями, які відбулися у Східній Європі, в тому числі на території колишнього Радянського Союзу. На жаль, настали часи, коли в Росії не шанують декабристів, національно-визвольних рухів поневолених царями народів, рухів, які причетні до визволення самого російського народу...
— Але ж наша внутрішня слабкість дозволяє Кремлю сьогодні безцеремонно втручатися у наші справи...
— Ми як держава маємо говорити одним голосом. Двоголосся добре для пісні і шкідливе для політики. Я хочу підтримати те, що сказав Юрій Щербак у вашій газеті. Він дуже глибоко проаналізував ситуацію, яка склалася сьогодні у Східній Європі та в світі. Все те, що сьогодні відбувається між Україною і Росією, безпосередньо пов’язане зі світовими процесами. Сполучені Штати змусили нас здати ядерну зброю (я добре пам’ятаю, як це відбувалося, бо тоді був головою комісії із закордонних справ у парламенті України), і ми мусили її віддати — міжконтинентальну ядерну зброю. А щодо тактичної ядерної зброї? Ми повірили, що час, коли поставала Українська держава, змінить настрої нашого великого сусіда — Росії. Тепер з’ясувалося, що нам потрібне нове надточне озброєння. Ми могли мати тактичну ядерну зброю, але її ми теж віддали Росії. США тоді дуже боялися, що в клубі ядерних держав опиниться Україна. А сьогодні, коли у нас виникають проблеми із зовнішньою безпекою, Штати воліють відмовчуватися. Це політика... Говорімо сьогодні про літературу.
— Ви вже висловлювали думку, що молодий читач шукає серед авторів своїх ровесників. Але я не сказала б, що молодь вас не читає. Крім того, вашу творчість вивчають у школі. Згадуючи вашу зустріч зі студентами Острозької академії (я була також там студенткою), можу сказати, що ви їх підкорили і своєю промовою, і своїми віршами. Але ж, напевно, митець, створюючи свій «продукт», закладає в нього свої посили. На які з цих звернень ви б хотіли отримати реакцію в першу чергу?
— Непросто відповісти на це запитання. Нещодавно в «Літературній Україні» я опублікував декілька своїх новел. Оскільки для моїх читачів це було дещо несподівано, я хотів би почути, що вони скажуть про мою прозу. Крім того, так уже складалася моя творчість, що я дуже багато енергії віддавав політичній поезії. Але, оцінюючи сам себе, я бачу, що моя душа сповідальна й лірична. Тому хотілося б, щоб мої вірші інтимного характеру були більш знаними.
