Інколи кажуть, що в українців коротка пам’ять. Хто може похвалитися, що знає своїх предків до сьомого коліна? Отож-бо й воно — таких буде небагато... А в деяких кавказьких народів заведено знати до чотирнадцятого, і «порушників» цього неписаного правила там майже немає. У них і героїв своїх шанують належним чином, що вкрай необхідно для самоствердження нації. Тому вони й виживають, не асимілюються в поліетнічному кавказькому розмаїтті — та ще й під кормигою Росії. А ми? Найбільша за широтою простору європейська держава, а нас знову так легко зносить туди, на північний схід, звідки ніколи не приходило нічого доброго... Майже не пручаємось. Невже перевелися герої? Та ні, є вони. Просто ми не про всіх знаємо і не про всіх хочемо пам’ятати. Дехто навіть запевняє: Україна настільки неоднорідна, що герої нас тільки роз’єднують... А тому доцільніше зосередитись на економіці. Щодо економіки — правильно, але погано, що забуваємо про полеглих, а часом і про живих борців за волю. І проблема тут не стільки в наданні почестей, скільки в належній оцінці їхнього внеску. У постійному звірянні своєї життєвої позиції з їхньою. Вони заслужили на це ... Коли такого ставлення не буде, то звідки візьмуться нові герої? До того ж, категорично не погоджуюся, що всі герої роз’єднують; є й такі, що могли б — за певного їм сприяння — швидко зцементувати всю націю. Колишній підпільник, член ОУН, пізніше учасник Норильського повстання, йог-практик Євген Грицяк, на моє глибоке переконання, належить саме до останньої категорії. Цю особистість відкрив для себе завдяки «Дню», але з часом захотілося знати про нього більше. Тому й вирушив, попередньо домовившись, на Прикарпаття, до невеликого села Устя Снятинського району. Ветеран визвольних змагань, схоже, завжди готовий прийняти гостя і щиро відповісти на поставлені запитання. І хоч зайві хвилювання в його віці протипоказані, Євген Степанович без вагань знову повертається у важке для нього минуле, в ту свою далеку заполярну Голгофу. Ніби усвідомлює: участь у реконструкції історичних подій — це продовження його боротьби.
— Пане Євгене, коли читаєш вашу книжку «Норильське повстання», то відкриваєш для себе багато цікавих деталей. Наприклад, там зафіксовано спробу росіян діяти під час повстання спільно з українцями, але відзначається їхнє категоричне небажання бачити Україну вільною. Непохитна вірність ідеалам повстання, проявлена японцями й китайцями... Благородний румунський офіцер, який відмовився від звільнення, приєднався до повсталих і мужньо загинув... Або молодий, скромний німець, який дуже просив узяти в нього крові «скільки треба», щоб хоч у такий спосіб допомогти пораненим... А ще викликає подив і захоплення винахідливість в’язнів. Скажімо, під час повстання хтось же здогадався розкидати над Норильськом листівки за допомогою повітряного змія!
— Так, ми тоді виготовили сім паперових зміїв. І кожен міг нести по триста листівок! Листівки були скручені в трубку і перев’язувалися ниткою. З-під нитки звисав запалений ватяний ґніт. Коли змій піднімався високо, ґніт догоряв і перепалював нитку. Листівки розсипалися в повітрі й розносилися вітром на велику віддаль. Деякі долітали аж до міста Ігарки...
— Ви сподівалися, що вас підтримає населення Норильська?
— Важливо було розповісти людям правду про істинні причини повстання. Адже місцевих жителів постійно «обробляли», переконували, що ми, коли вирвемось із зони, будемо вбивати, різати, ґвалтувати жінок... Тому ми в листівках зверталися і до цивільного населення, і до простих солдат. Ось текст однієї з листівок: «Солдаты войск МВД! Не допускайте пролития братской крови. Да здравствует мир, демократия и дружба народов!».
— Фраза про дружбу народів також мала б заспокоїти людей? Адже і до українських, і до литовських, і до кавказьких зеків, певно, щедро ліпили ярлики «буржуазних націоналістів». А це ж було страшне тавро...
— Хоч насправді взаємини між політв’язнями різних національностей були дуже цивілізованими, коректними. Часом навіть забувалися і прощалися давні національні образи. Пригадую, 1950 року до мене прийшла перша посилка. А я тоді саме вийшов із карцеру і міг, склавши пальці двох рук, обняти себе за талію... Що мені та посилка? Як псові муха... Але я вирішив поділитися з поляком Томашевським — колишнім вояком польського легіону — під час війни цим легіоном командував генерал Сікорський. Як правило, в’язні ділилися посилками лише з тими, хто й сам їх отримував. Аби наступного разу й собі розраховувати на частинку посилки приятеля чи земляка. Я ж знав, що Томашевський, як поляк, посилки точно ніколи не отримає і мені навряд чи колись віддячить. І все ж, пожалівши його, я дав йому шматочок сала з хлібом. Томашевський добре володів українською, бо родом був із Західної України. Він узяв цей безцінний в умовах ГУЛАГу подарунок, і я побачив на його очах сльози... Якби я вдарив його, як українець поляка, він би й сльозинки не зронив. А тут заплакав: «Не сподівався я цього від тебе, українця... Адже наші народи ворогують, а ти мене підгодовуєш...»
— Отже, в таборах неминуче переосмислення системи цінностей?
— Як правило, так. І можу навести дуже красномовний приклад: я часто контактував з японськими офіцерами, зокрема з майором Морікавою. Він був майстром, а я працював під його керівництвом, слідкував за горизонтальністю кладки. Так-от, прийшов я одного разу до нього в барак, але застав там тільки колишнього генерала Квантунської армії. Маленького зросту, немолодий, він писав якісь ієрогліфи на мішках з-під цементу... Я запитав його, на яких принципах засноване ієрогліфічне письмо. Він розповів, а потім показав два ієрогліфи і сказав, що вони означають «Любов до людства».
— Генерал непереможної та легендарної Квантунської армії став філософом?
— Так. Войовничість пройшла, він багато чого переосмислив. Японці дуже шанували цього генерала, та й загалом вони викликали в мене повагу: культурні, коректні. Це правда, що під час повстання ні японці, ні китайці не зраджували, не було перекинчиків серед них. А якщо говорити про переосмислення, то воно може прийти й без тюрми. Ось ми вже почали говорити про поляків, то я пригадав ще один випадок. 1957 року я певний час жив на Вінниччині, контактував із тамтешніми поляками. Вони навіть хотіли одружити мене з місцевою полькою. Уявіть собі, їх влаштовував мій український патріотизм, принаймні, не відштовхував. Але вони добре знали, що я проти радянської системи, що я непохитний у своїх переконаннях. Тому казали: «Ви нам підходите!» Отже, людяність була для них важливішою, ніж національність. І, до речі, саме ті поляки попередили, що за мною стежать органи...
— Отже, не все так безнадійно із боку західного сусіда?
— Гірше зі східного боку. У книжці я описую, як до мене під час повстання підійшов один з найрозумніших і найактивніших російських політв’язнів — Володимир Заонєгін. Він запропонував мені приєднатися до їхнього законспірованого антибільшовистського російського кола. Я сказав, що задум об’єднати зусилля схвалюю, але спочатку хотів би знати їхню думку стосовно відокремлення України від Росії. Заонєгін тоді категорично заперечив: «О ні! Ні! Про це й мови не може бути!» Тоді я сказав, що українці не ризикуватимуть своїми головами лише для того, щоб змінити колір свого хомута. Вони хочуть зовсім скинути його зі своєї шиї! Заонєгін, похнюпившись, пішов геть, і ми більше ніколи не зустрічалися... Натомість нагадаю, що колись Степана Бандеру сам начальник тюрми, поляк, цілим і неушкодженим вивів за місто, щоб того не розтерзали польські шовіністи. І відпустив на волю... А що робили більшовики з українськими в’язнями 1941 року? Закидали гранатами в кращому разі — це якщо не встигали катувати... А як ненавиділи українців у таборах російські «блатні»? Ненавиділи лише за те, що ми українці. Тож порівняння тут не на користь сходу.
— Пане Євгене, тема переосмислення, духовного зростання надзвичайно цікава й багатогранна. Із «Дня» знаю, що в таборах ви стали... йогом. А це складніше, ніж змінити погляди на міжнаціональні відносини. Тут ще й серйозна література потрібна, поштовх... Як це сталося у вас?
— 1959 року до Авраама Шифріна — єврея, колишнього працівника Міністерства оборони, який сидів за шпигунство, — прийшла книжка «Йог Рамачарака. Наука про дихання індійських йогів». То була майже антикварна річ, видана російською мовою в Ризі ще 1914 року — з «ять» і дореволюційним твердим знаком. Я переписував її ручкою зранку до вечора... І відразу почав з найпростішої вправи — ритмічного дихання на ходу. За два місяці пішов працювати на пилораму! А перед тим я провів п’ять місяців в одиночній камері івано-франківської тюрми; мене нікуди не викликали, але щось, видно, підсипали в їжу... Це було після того, як я вкотре відмовився співпрацювати з органами. Я відчув, що слабшаю з кожним днем. Думаю, мене просто хотіли знищити, але так, що ніби я помер природнім шляхом. Бо вбивати було не з руки, я вже був відомим тоді, після Норильського повстання. Одним словом, після п’ятимісячної бездіяльності став руїною повною — пройти 30 метрів до їдальні для мене було проблемою... В’язень Василь Кархут — це колишній лікар митрополита Шептицького, ви, мабуть, чули про його книжку «Ліки навколо нас» —сказав мені відверто, що медицина вже безсила, і мені треба готуватися до найгіршого... Добре, що так прямо і сказав, це мене дуже мобілізувало. Як потопельник за соломинку, я вхопився за йогу й більше не розлучався з нею впродовж усього життя! Інші в’язні не були такими послідовними, хоч також читали ту книжку. А потім, уже в мордовських таборах, я мав можливість прочитати автобіографію Парамаганси Йогананди. Та книжка належала литовцю Йокубінасу Кястутісу, і він давав її лише тим в’язням, хто знав англійську мову. Англійську я також вивчив у таборі; за Сталіна це було б неможливо, але за Хрущова вже можна було читати «нейтральну» з точки зору органів літературу. Скажімо, згаданий мною Йокубінас Кястутіс за п’ять років вивчив навіть арабську! Коли в таборі відкрили середню школу, я вирішив закінчити десятий клас. Виходило так, що свій світогляд я мусив розширювати, спираючись на російську мову. Сам не зчувся, як зрусифікувався... Коли я взявся переповісти зміст згаданої англомовної книжки українською, то наробив масу помилок! Василь Кархут сказав мені про це. Сам він англійської не знав, лише німецьку і латину. Однак якось утримувався від вживання російських слів, стояв непохитно і не переходив на «суржик». Його критика вплинула на мене, і я навіть покинув навчання в школі, коли вдалося знайти роман Рабіндраната Тагора «Катастрофа» — українською мовою. Треба сказати, що російська мова таки непомітно впливала на наших земляків, вони відразу ставали різкішими, агресивнішими... Дехто з колишніх в’язнів досі не подолав суржику. Є такі навіть у Галичині. Тому я радий, що зміг тоді прочитати Рабіндраната Тагора українською! Одразу відчув дух рідномовної стихії та ніколи з нею більше не розлучався.
— Але це не заважало вам убирати в себе знання йогів, тобто частинку культури Індії...
— Ці знання мене так захопили, що я навіть у листі до матері написав, що мені дуже пощастило, коли мені дали другий строк, бо саме тоді зміг долучитися до йоги. І знаєте, мама мене зрозуміла! Наприкінці 1990 року я побував у Сполучених Штатах у мавзолеї, де було поховання великого йога Парамагансу Йогананду. У дитинстві він хворів на азійську холеру, але йому вдалося вилікуватися завдяки портрету йога Лагірі Магасая (1828—1895). То була єдина світлина, коли він дозволив себе зняти. А коли не дозволяв, то нічого й не виходило — тло є, а його самого немає... Плівка не фіксувала! Парамаганса Йогананда також встиг зробити багато добрих справ. До речі, по смерті його тіло лежало нетлінним впродовж двадцяти днів, таким його й поховали в пантеоні лос-анжелеського кладовища. У мавзолеї він лежав, як живий, хоч його і не бальзамували...
— Ну, й дива... Здається, болгарську ясновидицю Вангу також не могли зняти, коли вона того не хотіла. А стосовно впливу фото на людину, то й ваш фотознімок, вміщений у «Дні», ефективно лікує від песимізму. Бачиш вашу посмішку і віриш: усе в Україні буде добре! Але якось дивно, що таку незвичайну людину, як ви, мало цінують в Україні. І взагалі, наше суспільство не навчилося використовувати сповна цей скарб — маю на увазі героїв визвольних змагань. Тому кожне наступне покоління у нас менш героїчне, ніж попереднє. Принаймні, так у Галичині. Героїчні батьки не вміють ефективно виховувати навіть своїх дітей...
— У радянські роки це було непросто, адже виховувала переважно школа. Пригадую, як моя донька Марта якось запитала: «Тато, а ти любиш Леніна?» Дивиться на мене своїми ясними оченятами знизу вгору й чекає відповіді... І що я їй мав казати? Сказав прямо, що не люблю, бо Ленін мене довго в тюрмі тримав. «А він тоді ще був живий?» — запитує Мартуся. «Так», — відповідаю. — «Ну, тоді я теж його не люблю...» Великого обману тут не було — нас же всіх учили, що Ленін вічно живий... Більше розмов на цю тему не було, Марті одного пояснення виявилося досить.
— Здавалося б, однієї такої людини на село досить для того, щоб усі жителі стали патріотами. Або хоч перестали спиватися і зайнялися своїм здоров’ям. Але місцева статистика навряд чи це підтвердить...
— Серед своєї громаді я не пророк. Для односельців я такий же, як і всі; вони ж бачать, що я займаюся будівництвом, порпаюся на городі... З іншого боку, не можу сказати, що село мене не шанує і моя присутність ні на що не впливає. Минулого року в місцевій школі відкрили музей Євгена Грицяка. Тепер діти більше знають про Норильське повстання, трохи більше знають про мене як про письменника, художника, народного цілителя. Багато своїх сил та енергії доклала там учителька хімії Оксана Мамчур. Це її ідея та її втілення. Якби не вона, я не певен, що музей взагалі існував би. А стосовно того, що кожне наступне покоління менш героїчне, ніж попереднє, то і я багато міркував над цим питанням. У природі завжди виживає сильніший, а серед людей часом буває навпаки. До війська не беруть інвалідів, дебілів, олігофренів... Вони не воюють, їх не вбивають. Гинуть найкращі — в українській історії так завжди було... А буває, що на війні люди деградують морально. Я колись лікував дівчину, яку хотіли зґвалтувати троє колишніх воїнів-афганців. Вони разом їхали в поїзді, хлопці зірвали стоп-кран, відкрили двері й уже тягнули дівчину до лісосмуги. Один чоловік заступився за неї, то його по-звірячому побили на очах у цієї дівчини. Від нервового потрясіння вона збожеволіла. Боялася всіх чоловіків, навіть свого батька й рідного брата... Лікарі запевняли, що віднині психлікарня стане її постійною домівкою. Але мені якось вдалося вилікувати цю невинну дівчину — по суті, ще одну жертву афганської війни.
— Про ваші цілительські таланти я чув. І все ж люди мало знають про це. І мало знають про ваші аналітичні здібності, про уміння прогнозувати. А саме ці ваші риси згодилися в перебігу Норильського повстання...
— Трохи згодилися. Так уже сталося, що в цьому житті я найбільше реалізувався як повстанець, цілитель та йог. Але категорично відмовився стати розвідником... Органи також оцінили мої аналітичні здібності й хотіли, щоб я попрацював на них.
— А чим ви могли б їм допомогти?
— Я знав багатьох японських, німецьких офіцерів, у мене з ними були дружні взаємини. Навіть серед моїх колишніх однокласників були впливові особистості з української діаспори. Свого часу я навіть жив в одній гуртожитській кімнаті з майбутнім керівником ОУН(М) Миколою Плав’юком. А Осип Зінкевич за кордоном очолив видавництво «Смолоскип». Отже, мої зв’язки стали б у пригоді. Але я знав, з ким маю справу, тому відмовився від такої пропозиції. А що аналітичні здібності потрібні розвідникові більше, ніж фізична сила, то це факт! У таборах я трохи товаришував із колишнім майором німецької контррозвідки Еріхом Еґофом. Він досконало володів прийомами рукопашного бою. Дещо показував і мені. Я бив його невеликою палицею, імітуючи удари ножем, бив згори, збоку, знизу і ... ніяк не міг влучити. Він майстерно відбивав усі мої удари! А якось я звернув увагу, що він читає без розбору всі книжки російською мовою. Я теж читав, але все-таки вибирав найцікавіші речі, а Еріх не перебирав... Коли запитав його про це, то він відповів: «Я повинен знати про Росію все. Бо в мене колись запитають: що я так довго тут робив? От я й використовую з користю кожну хвилину...» Розвідник, напевно, мав рацію, бо і розумна, і примітивна книжка здатні багато чого розповісти про народ. Еріх розумів витоки патріотизму, знав, що його може підсилити. Якось сказав мені: «Погані з вас, українців, патріоти. Скільки сиджу, а досі не бачив у вас жодної бандури...»
— А хіба були інструменти в таборі?
— Були гітари, мандоліни, навіть скрипка була. А ось бандури не було... Німець відразу звернув на це увагу.
— У такому разі вам поталанило — сидіти з таким професіоналом!
— Але й на нього знайшлися професіонали. Еріх добре володів російською, хоч його трохи видавав акцент. Проте німецька розвідка і на це зважила, бо він видавав себе за російського німця. Усе так і було б, але 1946 року на території Білорусії його випадково «розкусив» енкаведист. Це може видатися дивним, але видали майора... рухи. Він був зібраним, енергійним, мобілізованим. Якимось рвучким... Очевидно, досвідчений радянський контррозвідник помітив певну невідповідність між окулярами Еріха, його інтелігентною зовнішністю і рухами, які видавали спеціальну фізичну підготовку.
— Як ви гадаєте, Еріх Еґоф міг би працювати на радянську розвідку, якби йому запропонували?
— Ні. Він надто любив Німеччину... У розвідників-інтелектуалів любов до Батьківщини, як правило, дуже сильна. Вона логічно випливає з їхніх знань. Я завжди шкодував, що Євген Марчук не став президентом України. Хоч, припускаю, я колись був його підопічним, і він займався якщо не мною особисто, то «моїм» напрямком. Та все одно, я ставлюся до нього дуже прихильно. Розумний, виважений, у нього є свій обґрунтований погляд на будь-яку сторону нашого життя. І він патріот. Це відчувається — любов до Батьківщини неможливо імітувати! Колись Юрій Шухевич був його довіреною особою, приїздив до нас у Снятин. Це була така зворушлива зустріч після таборів — 35 років по тому! Ми тоді довго говорили про ті події. Обидва розуміли, що багато залежить від того, якого президента обере Україна. Вважаю, що даремно Марчук зв’язався тоді з Морозом і Ткаченком... Якби йшов сам, то досяг би успіху. А щодо Ющенка, то в мене й не було ілюзій; я відразу зрозумів, що ця людина не впорається зі своєю місією. Не повинен президент запізнюватися на військові паради! Та й хіба тільки це... Тепер ми можемо розраховувати тільки на себе, на пробуджену силу народу. Знову передплатив «День» — разом будемо думати, радитися і працювати.
