У московській богемі Євген Стеблов - попри свої тільки 50 - один з "останніх могіканів" акторів "старої школи". У яких, окрім само собою зрозумілої відповідності рівня таланту рівню особистості завжди було іще щось. Закладене - генами? вихованням? - особлива внутрішня гідність, особлива сумлінність, особлива пристрасть до пізнання...
- Євгене, в одній з наших попередніх розмов мені запам'яталася ваша фраза: "Я - людина окрема". Ви це в собі культивуєте?
- Та ні, звісно. Просто мені ніколи не був цікавим колектив, відверто кажучи. Я завжди був білою вороною. Наприклад, у дитинстві я займався ляльковим театром. Ще дуже маленьким написав листа Сергію Образцову, і його актори мною опікувалися... Сам майстрував ляльок на рукавичках, тростинках, тантамаресків. Узагалі, в мене з раннього дитинства був власний світ, окремий від інших...
І водночас - величезний комплекс неповноцінності. Я соромився своєї невродливості. Пам'ятаю, вже в юності, коли вперше побачив себе на екрані - у фільмі "Я крокую по Москві" - для мене це була просто травма! Хоча критичне ставлення до себе взагалі притаманне артистичним натурам - тут я не був оригінальним. Що, зрештою, у деякі моменти не заважає і "застрибувати до потягу" - як я це називаю. В актора іноді з'являється величезне бажання самоствердження, відчуття, ніби йдеш на амбразуру... Мабуть, це нормально для людини більш-менш обдарованої, така гойдалка: від колосальних сумнівів у собі до величезної самовпевненості.
Та я знаю напевне: обдаровані люди завжди звинувачують самі себе. А менш обдаровані - звинувачують обставини, навколишніх... І це - позиція слабкості, вона мені ніколи не була притаманна. Я ніколи нікого не звинувачую у своїх похибках.
- А чи були такі помилки, про які ви шкодуєте й досі?
- Здебільшого це було пов'язано з моїм язиком. Я завжди був людиною гострого погляду, не позбавлений дотепності, і міг - через молодість - дуже ущипливо і дуже образно висловитися, краще б я був сірішим у цьому сенсі. Така ущипливість стосовно вад інших - вона ні до чого, і нині я це цілком у собі змінив. Власною внутрішньою погордою людина заганяє себе в п'ятий кут, так сталося, я впевнений, із Сашком Кайдановським, якого я дуже любив, дуже поважав, втрата актора такого дарування - це величезна трагедія... Однак йому явно був притаманний потяг до граничного самоствердження, яке часом виливалося у прямі конфлікти... Тепер про нього кажуть: він був гордою людиною. Так, але коли гордість набуває граничних форм, її супутниками стають нетерпимість до інших, надмірне власне напруження, людина сама себе з'їдає, розтрачує себе без потреби...
Чим конфліктніше ми мислимо - тим конфліктніша навколо нас ситуація. І навпаки, тільки-но ти сам у собі щось змінюєш - миттєво змінюється ситуація довкола тебе, вона просвітлюється. Нетерпимість - це суто радянське явище, атеїстичне мислення, коли всі повчають одне одного, ніби володіють якоюсь істиною... Спаси, Господи - хто знає цю Істину?! Тільки Бог.
- Ви людина віруюча. Коли до вас прийшло релігійне самоусвідомлення?
- Я виріс біля Ризького вокзалу, поруч із церквою святого Трифона - в одному дворі, до речі, з Володимиром Висоцьким, який був старший і з яким ми в дитинстві взагалі були мало знайомі. Так от, дитинство моє було сповнене двома звуками: стуком коліс потягів і звучанням дзвонів...
- А хто були ваші батьки?
- Мати - педагог за освітою, батько - інженер у галузі радіолокації. Дід - по батьківській лінії - був дворянином, за царя і в 20-ті роки - великим чиновником залізничним, він очолював пасажирський парк усієї Росії... Однак потім він став утрачати слух, пішов із залізниці... Оскільки все моє дитинство пройшло на його очах, у нас із ним був якийсь телепатичний зв'язок, ми з ним чудово розуміли одне одного. І я ріс, ніби спілкуючись із людьми ХІХ століття - прекрасного виховання, освіченості, шляхетності... Дідусеві друзі, знайомі, всі ці фотографії, речі... У нас у гардеробі висіли казанок, чесучеві сюртуки, циліндри... Брат діда був офіцером медичної служби, він служив у Порт-Артурі, й уся епопея крейсера "Варяга" була пов'язана для мене з ним, у мене була матроська стрічка з крейсера, і навіть нині я можу заплакати, почувши цей марш: "Наверх вы, товарищи, все по местам..."
Тобто, тепер я розумію, що за своїм складом я був віруючим споконвічно. Хоча свідомо до 33 років був атеїстом - як і всі навколо... А перевернула мою свідомість найтяжча автокатастрофа, у якій я ледь не загинув, знімаючись у Чехословаччині 1976 року. Саме тоді, до речі, я мав грати Трелецького у Микити Михалкова в "Незакінченій п'єсі для механічного піаніно" якого в результаті він зіграв сам, а я того року переніс три операції... До Бога ми завжди приходимо через випробування.
- Автокатастрофу, у яку ви тоді потрапили, ви докладно змалювали в своїй повісті "Повернення до ненаписаного", що була опублікована 83 року в журналі "Октябрь". Що спонукає вас - актора, режисера - адже ви ставите спектаклі в театрі - ще й писати?
- Я ніколи не описую ніяких абстрактних конструкцій, швидше, це "сюжети моєї душі", як я їх називаю. Вони завжди пов'язані з якимись моїми життєвими переживаннями, які я певним чином трансформую... Ось тепер у мене є один боржок перед самим собою - вже дуже давно десь у підсвідомості я знаю, що зобов'язаний цю ситуацію змалювати... У дитинстві нянька, а точніше, наша сусідка із комунальної квартири, у якої не було своїх дітей і котра мене, власне, виростила - взяла якось мене до свого брата в село. А брат у неї був головою колгоспу, і я, товаришуючи з місцевими хлопцями, був у особливому начебто становищі. І був у цій компанії один хлопчик, котрий здавався нам наклепником, хоча, може, ми й помилялися. І, коротше кажучи, компанія підігріла мене цього хлопчину відлупцювати, що я й зробив, за моральної підтримки всієї цієї стіни за собою... Досі мене спалює сором...
- Творчість - як сповідь? А честолюбство, бажання слави?
- У молодості честолюбство, звичайно, було. І слави хотілося. Але з віком я почав глушити в собі пиху... Ні, як професіонал я про себе все дуже добре розумію й знаю: де добре, де погано, щоб мені не казали. І в своєму житті я не провалив жодної ролі, якомусь рівню майстерності, обдаровання, на які мене доля сподобила, я завжди відповідаю. Але справа в тім, що завжди перед собою ставиш якісь вищі цілі...
І кіно, і театр - колективна творчість, можливо, ще й тому я люблю час від часу писати - там ти на одинці з папером і більше наближений до первісного земного.
- А як щодо акторського азарту?
- Він присутній, звичайно. Але пов'язаний не просто з лицедійством, це мене не "заводить", а з імпровізацією в ролі. А загалом, швидше, головне для мене - це вирішення проблеми, котра наразі мене хвилює. Ось, наприклад, минулої осені в мене було багато пропозицій, але я зупинився на запрошенні Михайла Козакова увійти до його вистави "Можлива зустріч", яку він після Ізраїлю ставив у Москві. Сам Козаков грає Генделя - ніби тему художника та влади. А я - Баха, тему художника та Бога. У зовнішньо успішного Генделя влада земна, а в скромного кантора при церкві св. Фоми - божественна, хоча, звичайно, і він теж не позбавлений якихось спокус. Однак, розумієте, коли Бах вирішує - у ньому все ж переважає найвище начало. А в Генделя - бажання компромісу... Хоча, звісно, кожна людина - це єдність та боротьба протилежностей.
