І якщо десь у глухій хаті висить у рушниках портрет
Шевченка, то й слава Богові, що це ще є. Синдром десакралізації — зброя
з подвійним вістрям. Треба відрізняти справжнє святе відчуття причетності
до чогось великого — і «масні пальці» офіціозу. Адже той «портрет у рушниках»
не раз рятував нас від нівеляції, знедуховлення: «хто матір забуває, того
Бог карає» Коли оглядаюся на пройдений шлях, згадую своїх друзів-побратимів
і посестер, дуже чітко усвідомлюю, що нас усіх об’єднував у житті примат
духу, добрий ідеалізм, віра в людську чистоту і в ідеали, яка сьогоднішнім
прагматикам видається подекуди наївною
Михайлина Коцюбинська і поглядами, і долею належить до
покоління шістдесятників. Вона була членом бюро «того» відомого Клубу Творчої
молоді, який організовував гучні поетичні вечори з довгими обговореннями
і — страшними наслідками для його учасників. Важко сказати: багато довелося
витримати цій жінці чи мало. Що у таких випадках брати за критерій? Слава
Богу, не було ув’язнення, таборів. Але було інше — відсторонення від улюбленої
справи, безробіття, неможливість утримувати себе і дитину. З одного боку
— надійний захист імені великого родича, що, до речі, спрацювало, коли
на прохання канадської комуністки Марії Скрипник Михайлину все ж таки працевлаштували.
З іншого боку — відданість ідеалам, вірність друзям — і тоді ім’я дядька
спрацьовувало вже навпаки. «Як племінниця Коцюбинського може покласти партквиток
на стіл?!» — казали їй. Вона тоді діяла згідно з ідеалами, і досі залишається
вірною їм. Хоча уникає гучних слів і завжди будь-яку інформацію — навіть
пережиту власним серцем історію — намагається оцінити, як справжній науковець,
об’єктивно. Так, погоджується вона, звідси, з погляду абсолюту, завдання
і досягнення шістдесятників, може, й здаються скромними. Та не слід забувати,
що кожна п’ядь відвойованого тоді здорового глузду і свободи з часом перетворилась
на «плацдарм для майбутнього розвитку».
На минулорічній презентації останніх двох томів наукового
видання творів Василя Стуса у столичному Будинку вчителя Михайлини Коцюбинської
не було — незадовго до того вона отримала важку травму. У цьому була якась
велика несправедливість, адже збирання й підготовка матеріалів до цього
видання стали для неї головною справою останніх років. Стус завжди з нею,
тому не дивно, що коли Михайлина Хомівна після недавньої операції перебралася
жити до своєї доньки, то першими за нею сюди переїхали дев’ять книжок зібрання
Стуса. Майже на два роки хвороба позбавила її можливості повноцінно пересуватися
й спілкуватися з людьми. Тепер уже Михайлина Хомівна час від часу приїжджає
до Інституту літератури — і це для неї справжнє свято. «Я знаю, що таке
щастя — це коли ти можеш без сторонньої допомоги пройти коридором», — сміється
вона. АРОМАТ ЛИСТІВ
— Працюю над дуже цікавою темою. Завжди мала особливий
смак до епістолярної літератури, любила читати листи письменників, художників.
А після того, як підготувала до видання два томи листів Стуса — усвідомила,
наскільки це захоплююча робота. Листи Стуса — надзвичайно цінна спадщина
і в плані філософському, і в плані психології творчості, і екзистенційного
утвердження, природного, без пози — «прямостояння», за висловом поета.
Кажуть, що український епістолярій бідний. Це неправда. Просто він ще недостатньо
досліджений. І якби в українському епістолярії існували тільки три явища
— листи Василя Стефаника, Василя Стуса і Катерини Білокур (я беру в плані
художньому, експресивному тільки оцих трьох), то й тоді ми «попереду планети
всієї».
З Праги, де я на початку дев’яностих упорядковувала архів
відомої чеської україністки Зіни Ґеник-Березовської, привезла понад 800
листів до неї з України. Зіна Ґеник-Березовська зберегла все, що писали
її друзі і колеги- шістдесятники. Це просто неоціненний масив листів, який
я називаю «епістолярним відлунням доби». Там — листи Сверстюка, Світличного,
Кочура, Корогодського, Гуцала, Дзюби та ін., самих лише моїх — майже 300.
Мене — фахівця з теорії літератури — цікавить лист як феномен не тільки
біографічний, історичний, психологічний, а й художній. Це межовий жанр,
він виблискує різними гранями, і тому надзвичайно змістовний. Наприкінці
цього року планую закінчити книжку про епістолярну творчість. Називатиметься
вона словами Герцена — «Зафіксоване й нетлінне» (так схарактеризував він
листи). Там будуть загальні теоретичні міркування про природу листа, роздуми
про лист як художній феномен, розділ «Епістолярна панорама 60-х». Звісно,
подам широку бібліографію з епістолярної літератури, а в Додатках хочу
запропонувати 50 найцікавіших листів із згаданого масиву листів до Ґеник-Березовської
і низку листів українських письменників, що мають безперечне художнє значення.
Це — мовби матеріали до антології епістолярних шедеврів, якої ще не існує
в природі, але, сподіваюся, колись вона таки буде видана. Адже листи —
це явище багатогранне, зі своїм неповторним ароматом. «Ваші листи, як пісні,
вигравані впівголоса, — писала Кобилянська Стефаникові. — Між два листочки
паперу замикаєте світ — світ Вашої душі, і посилаєте мені...» ТРИ ІМЕНІ
(Єдність критеріїв)
— Якось ви сказали, що головне, що зумовлювало ваші вчинки,
було екзистенційне сприйняття ідеалу, прагнення у будь-якій ситуації лишатися
собою. Відомо, що три імені зіграли велику роль у вашій долі: Михайло Коцюбинський
— це ім’я завжди з вами, можна сказати, точка відліку. Павло Тичина — це
зустрічі з поетом на батьківщині, у музеї Коцюбинського. Василь Стус —
центр «малесенької щопти» друзів-однодумців.
— Безперечно. Думаю, що за впливом на мене ці імена таки
можна виокремити. Коцюбинський і Тичина — я їх сприймаю разом. Чому? Тому
що Тичина — мій земляк чернігівець, тому що перші його кроки в літературі
пов’язані з Коцюбинським. На літературній суботі в Коцюбинського, коли
юний Тичина прочитав свій вірш «Розкажи, розкажи мені, поле...», письменник
проголосив: «Поет між нами!» Для Тичини ім’я Коцюбинського завжди було
святе. На моєму сприйманні цих двох імен вже з дитинства відбилося ставлення
до них моєї матері, яка до української культури прийшла саме через них.
Кримська вірменка, вона закінчила Вищі Бестужевські курси в Петербурзі,
філолог, мала дуже добре літературне чуття. Одружившись з братом Коцюбинського
— Хомою, вона вивчила українську мову, була науковим працівником музею
Коцюбинського у Вінниці (а згодом у Чернігові). Вона обожнювала поезію
раннього, геніального Тичини. У моїй кімнаті замість іконки в кутку висіла
фотографія молодого Тичини. Мати співала мені замість колискових Тичинині
«Пастелі», перефразовуючи їх. У Тичини: «Укрийте мене, укрийте мене, я
ніч, стара, нездужаю» — а вона співала «Я ще мала-малесенька»; у Тичини
«одвіку в снах мій чорний шлях» — а вона співала: «мій рожевий шлях»...
«Пастелі» були моїм першим поетичним враженням, тому мені здається, що
метафора «сонячні кларнети» — одне з перших образних понять, які я сприйняла
в житті. Сприйняла органічно. І, може, це було першим, підсвідомим поштовхом
до моїх літературних зацікавлень. Тичина, буваючи в Чернігові, завжди відвідував
музей Коцюбинського, ми разом з ним ходили на могилу письменника. Таким
чином, для мене Коцюбинський і Тичина сплетені воєдино.
Ну а далі було, як я вважаю, моє друге народження — 60-ті
роки. Адже я виростала в системі певних цінностей, облудність яких зрозуміла
з часом. Я не можу сказати, що була ортодоксальна кар’єристка- комсомолка,
я, мабуть, підсвідомо тікала від реальності в мистецтво і красу, у світ
«книжкових» високих почувань, але в якісь — хай нав’язані мені часом —
ідеали я таки щиро вірила. З розвінчанням культу я справді мовби наново
народилась. Настав «крах очевидності». Прийшов колосальний масив нового
знання, в який я всім єством поринула й повірила — і справді інакше вже
жити не могла.
Зі Стусом я познайомилася в Інституті літератури. Спочатку
я не була з ним така близька, як зі Світличним і Сверстюком. Тут, я думаю,
спрацював віковий момент — шість років різниці, а в молодості це дуже відчувається.
Він був аспірантом, а я — старшим науковим працівником. Ближче зійшлися
ми вже після того, як його викинули з Інституту, в роки наростання нового
терору, переслідувань і консолідації інакодумців. Але чи не найбільше ми
зі Стусом зблизились у листах, які я писала йому в табір і які я час від
часу одержувала від нього. Їх було не так багато, але вони стільки значили
для мене. Ось, наприклад, листівочка до мене, вкладена в лист до дружини:
«Якщо в день твого народження ти побачиш, що до тебе прихилилося небо,
то знай — це я його прихилив»... Як поета до його арешту я Стуса знала
мало — тільки ті поодинокі вірші й переклади, які потрапляли в друк. По-справжньому
почала розуміти Стуса вже в останні його роки, коли читала й переписувала
його вірші, коли прийшли до мене «Палімпсести». Через рік після смерті
почала збирати його спадщину. Тоді ще був Радянський Союз, діяла цензура,
його ім’я було офіційно «непрохідним». І в мене з’явилася ідея видати вибране,
щоб Стуса знали не тільки ті, хто читав самвидав. Та ж сама ідея прийшла
одночасно Станіславу Тельнюкові, і ми з ним скооперувались. Я готувала
тексти до друку, а він робив спроби «пробити» їх у «великій хаті» (так
ми називали ЦК). Коли я носила ці тексти до друкарки, то на титульному
аркуші не зазначала прізвища поета — це було небезпечно. Але потім ситуація
в країні почала так стрімко змінюватися, що вже процес створення цієї книжки
не треба було спеціально підштовхувати. У 1991 році вийшла перша збірка
Стуса на Батьківщині — «Дорога болю». А далі я вже почала працювати разом
із сином поета, Дмитром, над тією справою, яку вважаю чи не найціннішим
з усього, що я зробила за своє життя — зібранням творів Стуса у дев’яти
книгах. Усе моє життя — з негараздами, сумнівами і болями, розчаруваннями
і сподіваннями — все для мене освітлене оцією працею.
— Як кожна з цих трьох особистостей на вас вплинула?
— Коцюбинський і Тичина дали мені чуття слова, навчили
мене дивитися на життя як на художній твір. Зустріч зі Стусом та його однодумцями
утвердили те, що зріло в мені, — усвідомлення єдності естетичних і етичних
критеріїв. І коли у мене під час арештів 1972-го на Володимирській запитали,
чому це я «лізу в політику», відповіла, що це «політика лізе в мене». Я
ніколи суто політичними категоріями не мислила і все сприймала через етику
й естетику. І в ситуації життєвого вибору завжди воліла лишитися собою,
чого б це мені не коштувало. Є в мене така особливість — дивитися на себе
мовби збоку, в третій особі. Ця відстороненість дуже допомагає коригувати
свою поведінку і свої реакції. Це захисний панцир, який знову ж таки допомагає
лишитися собою. Коли оглядаюся на пройдений шлях, згадую своїх друзів-побратимів
і посестер, дуже чітко усвідомлюю, що нас усіх об’єднував у житті примат
духу, добрий ідеалізм, віра в людську чистоту і в ідеали, яка сьогоднішнім
прагматикам видається подекуди наївною. Своєрідний «стоїчний антиісторизм»,
що був гаслом французького руху Опору під час Другої світової.
Не ідеалізую, боронь Боже, цих своїх «наївних» ровесників,
просто намагаюся подивитися на наш шлях зсередини, а не очима тих сьогоднішніх
ерудитів (поважаю їх і по-білому заздрю), яким відкрито все і яким важко
збагнути, в умовах якої несвободи ми виростали і що це не вина наша, а
біда, і як це позначилося на глибинному, сутнісному рівні нашої ментальності.
І те, до чого доходили тоді — всупереч дозованому й дозволеному, все те
— на вагу золота, на вагу життя. ЧУТТЯ СЛОВА — Повернемося до власне
слова. Ви казали, що вам вдалося завдяки довірі до слова розгадати деякі
секрети поетичної творчості. А яке звучання має для вас слово Коцюбинського,
Тичини і Стуса?
— У декількох словах цього не скажеш, але у плані образності,
у баченні світу — це надзвичайно яскраві явища. Коцюбинський — письменник
сучасний і динамічний, дуже потрібний нашій культурі. Передусім — щасливим
поєднанням традиційних культурних цінностей з відкритістю до художнього
поклику доби. Активно переростав народницьку ідеалізацію, уникнув абсолютизації
етнографізму, «доморощеності», того нальоту провінційності, що не давали
українській літературі вирватися на широкі мистецькі простори. Майстер
поетичної прози, він зумів вберегти своє слово від надмірної поетизації.
Проза Коцюбинського лишилася прозою — з оригінальним новелістичним сюжетом,
опуклими характерами, не перетворюється на плетиво художніх умовностей,
коли, за влучним висловом Стуса, «багато слів на унцію смислу». А що стосується
Тичини, то це неповторний поетичний світ, що завжди мене вабив. Я маю на
увазі справжнього раннього Тичину, якого мало знають, тільки починають
пізнавати. Пам’ятаю, як колись, ще у десятому класі, я не витримала кпинів
своїх однокласників над Тичиною, розплакалася, кинула їм: «Ви ж знаєте
тільки «Партія веде!», але не знаєте «Сонячних кларнетів»! А для того,
щоб зрозуміти Тичину, треба на хвильку від землі відірватися і поглянути
в небо!» — і вибігла з класу. Після цього вибуху ніхто не наважувався при
мені згадувати про ту «кирпичину», якою намірялися вбити Павла Тичину...
У Тичині мене завжди, навіть підсвідомо, вабив синтез мистецтв. Його слово
— це одночасно музика, поезія і живопис.
Якщо ж говорити про образність Стуса, її сила — передусім
у колосальній експресії. Це власне сучасний поетичний експресіонізм. Загалові
відома тільки частина поезії Стуса — заклично-декларативно-патріотична.
Це прекрасні класичні зразки громадянської лірики, підтверджені, справджені
його життям і смертю. От тільки від частого, подекуди бездумного повторення
є небезпека здешевлення їх, але від цього не застрахований жоден, навіть
найбільший поет. Та основний масив Стусового поетичного слова — це поезія
дуже складна, почасти герметична. Щоб зрозуміти її, треба мати певний інтелектуальний
заряд, досвід сприймання сучасної поезії. Та й поезія його ніколи не перетворюється
на суцільні образні хащі, він завжди, як сам зізнавався, прагнув вийти
«з темені на світло». Точне, виважене слово, прозора образна кристалізація
— хоча б оте зворушливе порівняння «як курячі яєчка в соломі золотій...»
Заглибленість у себе і водночас зверненість до людей: «Хай у тебе є дві
межі, та середина справжня». Стус близький мені своєю інтелектуальністю,
неоднозначністю думки, широкою філософською і мистецькою ерудицією. Я надзвичайно
багато для себе взяла, працюючи над його поезією, а особливо — над листами.
Взагалі... легше жити тоді, коли знаєш, що є-таки у світі щось справжнє.
І коли до нього доторкаєшся, тоді усі ті ерзаци, яких так багато навколо,
можна поблажливо оминати. ГАСЛА І ДІЇ
— Чи готовий читач при нинішньому стані стосунків між
письменником і суспільством деміфологізовано сприймати цих трьох (і не
тільки цих) письменників, які творили у різні епохи і оповиті не тільки
міфами свого часу, а й міфами-посібниками, як слід їх розуміти? — Це
складний момент. Здається, Андрухович колись влучно казав про образ класиків
української літератури, «замацаний масними пальцями» офіціозних ювілеїв.
Це насправді є, небезпека абсолютно реальна, коли без вдумливого знання,
без урахування всіх складнощів, беруть якесь гасло дня і до нього прив’язують,
хто б то не був — чи то Шевченка, чи Лесю Українку, чи Стуса. Отака міфологізація
порожня, її треба руйнувати. Адже, якщо скинути пам’ятник Леніну і натомість
поставити пам’ятник Шевченкові — при всій моїй колосальній повазі до Кобзаря
— це само по собі аж ніяк не означає кардинальної зміни масової свідомості.
Високі, хай найсправедливіші, слова, бездумно повторювані «фразесовичами»
(термін Стефаника), досягають критичної маси, яка просто вибухає, і вони
вже перестають сприйматися. «Вербалізовані фікції ковзали поверхнею реальності,
— пише Оксана Пахльовська в опублікованій нещодавно в «Сучасності» статті
про шістдесятників. — Шістдесятники протиставили «словам» — «Слово». І
я гостро виступаю проти такого словесного здешевлення найсвятішого. Але
разом з тим усі традиційні цінності лишаються, і святість того ж Шевченка
— лишається. І якщо десь у глухій хаті висить у рушниках портрет Шевченка,
то й слава Богові, що це ще є. Синдром десакралізації — зброя з подвійним
вістрям. Треба відрізняти справжнє святе відчуття причетності до чогось
великого — і «масні пальці» офіціозу. Адже той «портрет у рушниках» не
раз рятував нас від нівеляції, знедуховлення: «хто матір забуває, того
Бог карає». Втрата великих, простих, підставових істин, відчуття причетності
до неминущих духовних Правд обертається вседозволеністю, моральним здичавінням,
знелюдненням, «варваризацією культурного простору, люмпенізацією культурної
свідомості», за словами Пахльовської.. І хто не відчуває сьогодні загрозливого
подиху цих небезпек?!
— У своєму «інавгураційному слові» по врученні вам премії
Антоновичів ви казали про «гасловість», яка призводить до девальвації національної
ідеї. Що треба, на вашу думку, робити, щоб ця ідея лишалася живою в суспільстві?
— Не торкатимусь тут матерій політичних чи економічних,
у яких не почуваю себе компетентною. Знаю напевно, що потрібна велика культурна
робота — неголосна і вдумлива. З реальними цінностями. Конкретний приклад.
Останнім часом я маю змогу користуватися не тільки українськими каналами
телебачення. І ловлю себе на тому, що при всьому щирому бажанні дивитися
своє, я весь час перемикаю телевізор на російський канал «Культура». І
майже завжди знаходжу там поживу для душі і для ока. От хоча б півторагодинна
передача про Пушкінський заповідник у Михайлівському — неповторні краєвиди,
інтерв’ю з подвижниками музейної справи, вірші, колоритні деталі з життя
поета. Господи, скільки таких, а то й кращих передач можна зробити на нашому
матеріалі! Зворушливі меморіальні оази — Коцюбинського у Вінниці й Чернігові,
Лесі Українки в Колодяжному і Звягелі, музейна Полтава, музейний Львів,
Франкові заповідні місця, Шевченків край... Історико-культурні пам’ятки,
незабутні краєвиди... Самому лише Кам’янцю-Подільському з його історичними
і природними ландшафтами можна присвятити не одну передачу. А Чигирин і
Суботів на Черкащині, Батурин і Путивль — і загалом мальовнича й змістовна
Чернігівщина з Качанівкою, Тростянцем, Сокиринцями, Іржавцем. А Потелич,
Скит Манявський, Хотин... Такі поодинокі передачі зринають час від часу,
але вони розпорошені, йдуть здебільшого у незручний час. Їх треба зосередити.
А наші музичні скарби — не обмежуючись, як ми це схильні робити, фольклорно-етнографічними.
І нещодавно відкрита колекція Розумовських, і наші блискучі хори, і українська
сучасна музика — цілковито на рівні світових стандартів: і Леся Дичко,
і Скорик, і Станкович, і Караманов... А художні виставки, які нерідко не
виходять за поріг маленьких галерей, а імена художників відомі тільки гурманам
від мистецтва. А... Стримую себе, інакше перелік займе цілу газетну шпальту.
Як все це заграло б на національному телевізійному каналі «Наша культура»!
І я певна, сюди б не один «перескочив» із звичних російських каналів —
ото й була б, хай маленька, але реальна перемога «національної ідеї». Щодо
цього варто було б повчитися у Третього, мистецького, каналу державного
радіо (на жаль, нещодавно його «викинули» з середніх хвиль на FM-діапазон,
на частоти, які є далеко не в усіх сучасних радіоприймачах). Оце і буде
справді патріотична робота. Адже запевнення в тому, що «наша мова солов’їна»
безплідне, така «патріотична агітація» породжує тільки спротив, вона не
підкріплена реальною картиною реальних цінностей на сучасному рівні, з
урахуванням того, що «ми — не на острові, ми — на материку», як казав Юрій
Шерех. Далі — наша видавнича робота. У нас видається безліч цікавих речей.
Та де вони? І чути тільки безперервний зойк: засилля російськомовної літератури!
А наші книжкові скарби є, але розпорошені й невідзискувані. Нашій книзі
треба якимось чином простягнути руку допомоги. Може, створити хоча б таку
довідкову службу за зразком довідкових аптек, щоб можна було кудись зателефонувати
і з’ясувати, де найдешевше можна придбати, наприклад, Домонтовича... МОМЕНТ
ЩАСТЯ
— Думаю, що Коцюбинський був щасливий, коли на острові
Капрі біля стіни рибальської хати раптом побачив блідо-рожеву мальву —
усміхнувся, зняв капелюха і сказав: «Здоровенькі були! Як живеться на чужині?!»
Коли на легкому гуцульському конику піднімався на полонину, придивлявся,
як з овечого молока роблять сир, ловив грайливу мелодію коломийки. Коли
я вперше побувала в Карпатах — на все дивилася його очима. Там я зрозуміла,
що таке «темні ліси і бліда усмішка царинок» або як може потік «трясти
по камінню сивою бородою». Якось наша туристична група заночувала в наметах
під Говерлою. Йшов дощ. Я прокинулась від того, що в мене бік мокрий. Раптом
чую якісь дивні звуки — що це таке? Я їх вперше чую, але звідкілясь знаю?
І раптом сяйнуло — цю звукову гаму в словесному відтворенні я «чула» в
«Тінях забутих предків» — це отара овець «тече» полониною. Лопотять ноги,
кричать погоничі, дзвенять дзвоники на шиях у овець... Визирнула — так
і є насправді.
Тичина, мабуть, був щасливий, коли почув з уст Коцюбинського
визнання свого таланту. Коли писав «Замість сонетів і октав». У листах
до коханої дружини. Я, до речі, з них вибрала п’ять-шість до своєї «Антології
епістолярних шедеврів». І мені здається, що Тичина був щасливий у Криму,
який дуже любив. І коли співав разом з дружиною та її матір’ю колядки —
я колись чула цей «янгольський» спів під час війни в Уфі, куди ми були
евакуйовані. І коли ходив зі мною по пам’ятних місцях Чернігова, згадуючи
юність.
А щодо Стуса — він був щасливий, коли до нього у заслання
приїздила дружина. Коли перекладав у таборі свого улюбленого Рільке і радився
в листах з метром перекладу Кочуром. І на сто відсотків певна, що він був
щасливий на Прип’яті, коли ми добірним товариством творили «Прип’ятську
республіку». Є фото — дуже розмиті — як ми всі сидимо довкола вогнища,
співаємо і сміємося. Ми — щасливі. «Сидимо біля погаслого вогнища — століття
друге, третє, жар не стухає, не гасне».
— А ви коли відчуваєте себе щасливою?
— Коли працюю над чимось справжнім, що захоплює все моє
єство, як-от над виданням спадщини Стуса. До речі, готуючи до друку його
листи, я раптом у листі до дружини натрапила на дві сторінки дрібним почерком,
адресовані мені, — мовби дружній потиск руки з потойбіччя... Щаслива, що
працювати над цим виданням випало з сином поета, здійснюючи цим самим зв’язок
поколінь.
Щаслива тримати в руках ще «гарячу» упорядковану мною збірку
наукової спадщини моєї колеги Зіни Ґеник-Березовської, якої вже немає серед
живих.
Щаслива була нещодавно гостити в себе мою давню товаришку
Раїсу Мороз, яка мешкає тепер у Канаді, і поринути разом з нею у спогади
про ті нелегкі, але зігріті дружнім теплом і свідомістю своєї правоти часи,
коли під час дружніх застіль на столі стояла чарка для тих, хто не з нами
і разом з тим завжди з нами тут, у «великій зоні»...
Нелегко складалося моє життя, але я зазнала розкоші спілкування
людини з людиною, завжди вміла і вмію вбачати в людині іскорки справжнього
— і цінувати їх над усе.
Останні півтора роки мені було тяжко — тільки тепер потроху
стаю на ноги після складної травми. Та не вважаю ці роки викресленими з
життя, адже пощастило мені потрапити до золотих рук професора Леоніда Кукурузи
з Інституту ортопедії, адже зазнала я стільки співчуття, любові і реальної
допомоги від доньки й друзів — а хіба ж це не щастя?! Олександра ЛАВРІНЕНКО,
фото Володимира РАСНЕРА, «День»
ДОВІДКА «Дня»
КОЦЮБИНСЬКА Михайлина Хомівна — літературознавець,
критик. Народилась у Вінниці. Батько — Хома Михайлович Коцюбинський, молодший
брат письменника М.М.Коцюбинського, організатор і директор музеїв Коцюбинського
у Вінниці і Чернігові. Мати — Катерина Яківна Бедризова, з кримських вірмен,
науковий працівник музею Коцюбинського. 1954 року— закінчила філологічний
факультет Київського державного університету, аспірантка в академіка О.І.
Білецького, викладач теорії літератури. 1957 — 1968 — науковий співробітник
Інституту літератури АН УРСР. 1965 — учасниця акції проти арештів української
інтелігенції під час прем’єри фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків»
у київському кінотеатрі «Україна», за що 1966 поклала партквиток. 1968
— звільнена з роботи. 1969 — 1987 — редактор видавництва «Вища школа».
З початку 90-х — поновлена у штаті Інституту літератури НАН України, старший
науковий співробітник відділу рукописних фондів та текстології. Автор наукових
праць про специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі,
книги «Етюди про поетику Шевченка». Упорядник першої виданої в Україні
збірки поезій Василя Стуса «Дорога болю» (1991), автор численних публікацій
про нього, керівник творчого колективу багатотомового наукового видання
творів Василя Стуса. Лауреат премій імені О.Білецького (1993), імені Василя
Стуса (1994) та нагороди Тетяни та Омеляна Антоновичів (1996). Перекладач
з французької та англійської.
