У п'ятнадцять Миколі довелося заново пристосовувати до себе навколишній світ і самому намагатися якось існувати в ньому. Проте почати треба було з листа до батька, який жив у далекому Торонто і де свого часу в сім'ї українця й фінки з'явився на світ і маленький Миколка. Малолітнім привіз хлопчика батько в рідні Ленківці на Чернівеччині, куди із далеких мандрів за хлібом пригнала його туга за батьківщиною. Однак треба було вертатися до Канади. І батько поїхав (до наступної зустрічі з сином він не доживе тільки тиждень), а Миколка зостався у своїй новій родині - сім'ї рідного дядька, з якою пройде всі злигодні, що випадуть на їхню долю.
Утім, це - біографія, писана в просторі й часі. А тоді він сидів перед чистим аркушем паперу і не знав, як то вдасться йому затисненим в устах олівцем сформувати подобу літер. Пробував раз, вдруге і втретє, але літери втікали десь за межі аркуша, і хлопець дедалі глибше розумів: письменника з нього не вийде. "Мабуть, через те я і вирішив: буду художником, тим паче, зважаючи, що в начерканому на папері можна було вбачати символізм", - жартує митець під час нашої з ним розмови біля його домашнього мольберта. І додає: "Хоча мене на той час більше турбувало, як то зможу відтепер почухатись за вухом. Мабуть, спрацьовував рефлекс русина".
Він увесь такий, сповнений іронії над світом і над собою. Проте тоді все ж душевний біль переважував. І саме з нього, цього болю, народилися завзятість і впертість, які змусили бідняка день у день, від ранку до вечора класти на чистий папір кольорові мазки, поки з них не почали викреслюватися силуети предметів. Він підійшов належно підготовленим до чотирирічних студій прикладного мистецтва в Едмонтоні, далі - Провінційному інституті технології і мистецтва в Калгарі, а на початку 60-х - до продовження навчання в Онтарійському мистецькому коледжі , що його поєднав із працею на прожиток. Він, як і кожен із нас, людей на Землі, своїм життям підтвердив ще одну тезу Баха:
"Ви не створюєте своєї власної дійсності. Ви створюєте свій образ"
Довгим був шлях художника до власного "я" в мистецтві: через опановування нових форм, технік, стилів, через поєднання української та канадської мистецьких традицій, через пізнання життєво важливих істин. І вироблявся власний стиль, який опирався на експресіоністично-символічне звучання світла в кольорах, що виокремить його згодом із широкого малярського загалу.
Хоча сам у нашій бесіді скаже: "Я не знаю, чи знайшов себе, але наблизився до того стану, в якому почуваюся вільним, розкутим, де опускаю якісь інтелектуальні обмеження і входжу в емоційну сферу. Це свого роду природна безконтрольність людини стосовно себе самої. Дехто вбирає це в інші форми: скажімо, в євшан-зілля, кулешу чи, може, інші близькі душі речі".
Микола Бідняк вибрав мистецтво. І воно, осяяне духом українського іконопису XIV-XVI століть та візантійського мистецтва пізніших епох, торуватиме йому шлях до визнання. Воно, вистраждане під уламками зруйнованих юних мрій, зробить його пустельником серед людської корисливості та поголовного фальшу. Воно, врешті, приведе його до членства у Світовій асоціації митців, що малюють вустами або ногами, створеній сорок років тому в князівстві Ліхтенштейн. І байдуже, що згідно з її правилами він творить ще й на сюжети, пристосовані до ринку (вітальні листівки до різних релігійних свят, календарі тощо) і, відповідно, отримує за це невелику щомісячну платню. Адже і йому теж треба за щось жити. З його приїздом до Львова Україна, врешті, надбала особистість, про яку багато писали, знімали численні сюжети і навіть фільми на Заході, але про яку донедавна мовчали в батьківському краї.
"Легке життя нічому не вчить нас. Урешті, має значення тільки знання: чого ми навчились і як ми виросли"
Микола Бідняк любить вибратися з дому в дощ і поволі брести спорожнілими вулицями. З практичної сторони це тому, - часто жартує, - що далеко не видно і жодної перспективи нема, а отже, можна втопитися в загальному хаосі. А насправді через те, що в дощ найбільше часу і бажання поміркувати про світ і про себе. Думки, втиснені в слово, іноді набувають навіть якогось афористичного звучання і проростають, проростають, проростають...
"Я хотів би знищити в собі будь-який романтизм. Проте, уже, висловлюючись поетично, із ним сотворив нас Господь, або - більш прозаїчно - так хрестив нас піп. Хоча все ж особисто я хотів би вважати себе абсолютним прагматиком і поставити свій підпис під кожною тезою Чарльза Дарвіна. Утім, дійсність інакша. Але не хочу про це признатися, отже, я брешу".
"Брешуть усі: хтось більше, а хтось менше. Найкраще це виходить в англійців. Скажімо: відступи в бою сьогодні, щоб зміг воювати завтра. Хіба можна тут щось їм сказати всупереч?"
"Фортуна відвернулася? Які дурниці! Доля - вигадка поетів та романтиків. Вона існує, але особисто я хотів би, щоб вона мене не чіпала".
"Отже, питання, як абсцес: що відчув би, коли б одержав Нобеля? Я б цього не хотів. З підозрою ставлюся до всіх потенційних героїв. Адже герої, коли стануть такими, занадто багато вимагають від навколишніх. А з огляду на це - моя хата з краю".
"Тобі потрібна її сила. Їй потрібні твої крила. Разом ви полетите!"
Вони зустрінуться вже зрілими - львів'янка Марія та канадський художник українського походження Микола Бідняк. І буде відвертість, і буде всепоглинаюча сила любові, й буде спільність буття. Хто зна, може, якби не Марія, що поклала на вівтар почуттів не тільки своє життя, а й співочу кар'єру, так і зостався б Микола Бідняк добре знаним у світі, але ледве відомим у батьківському краї. Може, якби не Марія, ніколи не зважився б він покинути своєї Канади та переїхати в Україну. А там, під канадським небом, зосталося дві тисячі молодих ялинок, що їх він з допомогою невеличкого тракторця власними устами, обдираючись до крові, садив у землю. Іноді вони відвідують його в снах. Це найдорожче, що залишив у чужому - своєму краї.
Бо він тут - із нами. Саме професор Львівської академії мистецтв Микола Бідняк заснував цього року для найкращого студента академії щомісячну стипендію з власної кишені розміром у кілька десятків гривень. І це тоді, коли держава може розщедритися гривень на п'ятнадцять. Саме музеям нашої держави безкоштовно подарував художник Микола Бідняк десять найкращих своїх полотен, серед яких Національному музею в Києві для постійної експозиції "Чорнобильську Богоматір" і - днями - Національному музею у Львові широкознані "Богоматір" і "Спаса". Саме Людина Микола Бідняк не раз і не двічі допомагав теплим словом і матеріальним внеском львівським знедоленим.
І парадокс: цей чоловік до цього часу не має, де жити. Є ухвала сесії міської ради ще від 8 грудня 1994 року про надання помешкання Біднякові. Є благі наміри чиновників від влади і від культури. І все. Талант почекає?
Микола Бідняк сидить біля свого мольберта, ні словом не закинувши злій долі, або й нам з вами. Тепло точиться розмова, із допомогою пані Марії повнокровніше вигранюється портрет швидше людини, ніж митця. І мені здається, що поруч із цим чоловіком сам набуваєш якоїсь могутньої сили. Живі легенди, якщо пощастить їх зустріти, учать і гартують.
"Я нічого не хочу своїми роботами нав'язувати. Лише хочу прислуховуватися до навколишності, просіювати її через мозок, позитивне висловлювати. Фактично, весь мій мистецький доробок зводиться до того, що я хочу малювати. Це якийсь гіпнотичний синдром, без якого я не можу вже жити..."
