БОЄЦЬ, МЕДСЕСТРА, САНІТАРКА...
«Двадцать второго июня, ровно в четыре часа...» Ці слова з пісні прямо пов’язані з Києвом. Нитка спокою того ранку надовго обірвалася. Так зустріла гірку неділю і студентка столичного медінституту Олена Лисиця, яка якраз складала іспити за перший курс. Їй виповнилося вісімнадцять... Тисячі людей, серед них — студентство, було кинуто на спорудження захисної смуги вздовж річки Ірпінь, але незабаром стало зрозуміло — ці заходи неспроможні, вони навряд чи утримають моторизовані ворожі частини, які гігантськими темпами просуваються вглиб країни. Об’єднаний медичний інститут на чолі з молодим його директором Львом Івановичем Медведем готувався до евакуації, і Олена вирішила хоча б на декілька годин вирватися до Блистави, в Менському районі на Чернігівщині, до батьків, які вчителювали в рідному селі. Насилу добралася до улюблених місць. Блистава обезлюділа, в школі розташувався шпиталь, і Олені запропонували попрацювати тут санітаркою, а через день — медичною сестрою. Хірургічного персоналу критично бракувало. Операції йшли безперервно, і залишити свій пост студентка просто не могла. З листа подруги дізналася, що інститут уже вирушив до Харкова.
В один із днів у школі раптом з’явився військовий лікар у високому званні, Тимофій Тимофійович Лук’янов, направлений до шпиталю з інспекційною метою. Але виявилося, що передусім тут потрібен його хірургічний досвід і мистецтво. Пізно ввечері зібралися в будинку Михайла Івановича та Софії Георгіївни, батьків Олени. Пили чай із якимось частуванням, обговорювали, що буде далі. Прогнози Лук’янова були невтішними.
Гітлерівські армади наближалися. Шпиталь, на декількох полуторках, рушив на схід. З ним полишила село і Леля, сподіваючись, що таким чином їй вдасться наздогнати ВНЗ. Перед від’їздом Лук’янов, висловлюючись старовинним стилем, раптом запропонував Олені руку і серце. Їх шлюб скріпив начальник госпіталю. — Розумієш, Лелю, тепер у тебе, як у одруженої, жінки буде певний життєвий імунітет, — сказав Тимофій. — Не говорячи вже про те, що я тебе дуже кохаю...
Біля Лохвиці медики потрапили в оточення. Зупинилися у знайомих в районному містечку. Лук’янову допомогли розшукати партизанське з’єднання, організоване Миколою Попудренком, секретарем Чернігівського обкому партії.
Боєць, розвідниця, медсестра, санітарка — ці обов’язки Олени Лук’янової в загоні, неначе на екрані часу, нагадують про щоденні бойові будні, виснажливі переходи, невідкладні операції, прямо в снігу, під деревами, участі в перестрілках... Приходить визволення. А 1944-го лунає перший крик сина Сергія — єдиної кровинки двох подвижників тих героїчних боїв.
СХОДЖЕННЯ ДО ІСТИН
Восени переможного сорок п’ятого Олена Лук’янова — знову студентка, вже другого курсу того ж педіатричного факультету. Серед жахів війни вона побачила й пізнала так багато осиротілого дитинства і знедоленого материнства. І те, що залишилося в серці втілилося тепер у надзавдання — стати умілим дитячим лікарем. При розподілі нею рухали патріотичні спонуки, вона навіть мала намір обрати місцем майбутньої роботи Сахалін, але директор інституту, акушер-гінеколог за фахом і покликанням, доцент Терентій Якович Калініченко наполіг на іншому. Так Лук’янова 1949 року потрапила до інституту Охматдит — як молодший науковий працівник. Ця наукова обитель охорони материнства і дитинства, де Олена Михайлівна безвідривно працює з тієї далекої пори вже понад півсторіччя, перебувала недалеко від нинішнього Повітрофлотського мосту. Тут у єдиних стінах працювали клініки двох інститутів — Охматдиту (нині Інститут педіатрії, акушерства і гінекології АМН України) та удосконалення лікарів. Їхні вектори багато в чому збігалися. І якраз тут Олена Михайлівна познайомилася з чудовим наставником у своєму фахові — доцентом Давидом Лазаровичем Сигаловим. Поруч із цим мудрецем у педіатрії вона зростатиме як лікар близько шістнадцяти років і потім підхопить його естафету.
Д. Сигалов, чиє ім’я відоме богатьом поколінням киян, постає в пам’яті своєрідним лікарем Айболитом для дітей середини минулого сторіччя. Рішучим і непохитним у діях та концепціях, зовні не сентиментальним і навіть дещо суворим щодо батьків своїх пацієнтів. Фетишем цього «медичного Песталоцці» було свіже повітря в кімнаті малюка, а дороговказом, нарівні з точною діагностикою та тонкою схемою лікування, — віра в природні сили дитини. Історія хвороби, за Сигаловим, була й історією долі. І саме Олена Лук’янова, чіткіше та швидше за інших, сприйняла і втілила такі непорушні правила доказової медицини. Через деякий час Сигалов і керівництво лікувальної установи дійшли висновку: Олені Михайлівні можна ввірити складні обов’язки відповідального чергового лікаря по лікарні. Тепер на такі чергування вона заступала майже через день, беручи на себе вечірній і нічний штурвал. Охматдит обслуговував практично всіх дітей міста. Разом із Лук’яновою чергували ще два лікарі, проте головоломні невідкладні проблеми замикалися, передусім, на ній. Так пролягав шлях до високого професіоналізму.
РОЗКРИВАЮЧИ ТАЄМНИЦІ
Епоха, коли Олена Лук’янова входила як лікар і науковий працівник до проблемного кола педіатрії, характеризувалася своєю гамою захворювань серед дітей. Поряд з новими наступами туберкульозу і, зокрема, туберкульозного менінгіту, це були роки повернення рахіту. За порадою професора Олени Миколаївни Хохол, Олена Михайлівна зосередилася на аспектах рахіту, недуги, яка н е лише калічить малюка, але й у прихованій формі прокладає дорогу іншим захворюванням. Їй вдалося з’ясувати взаємозв’язки порушень обміну органічних кальцію та фосфору на тлі дефіциту вітаміну D — цього «сонячного еліксиру». Показово, що кандидатська дисертація про функції печінки при таких стражданнях, захищена Оленою Михайлівною вже за чотири роки роботи на самостійній дорозі, виходила і з академічного інституту біохімії. Офіційним опонентом погодився виступити академік Д.Л. Фердман, найближчий учень А.В. Палладіна. Знаменно, що в співпраці з цим інститутом О.М. Лук’яновою разом із В.П. Вендтом був отриманий відеїн — один із ефективних варіантів вітаміну D. Цю тему О.М. Лук’янова вже не залишить, присвятивши їй докторську дисертацію і одну з перших вітчизняних монографій про попередження, діагностику та лікування рахіту. Тут згадується такий зворушливий епізод. Син Сергійко, вже школяр, одного разу сказав мамі — «знаєш, на вулиці я зустрів хлопчика з дуже кривими ногами. У нього, мабуть, рахіт. Ти обов’язково поклади його до лікарні й вилікуй».
У Лук’янової на Лук’янівці — так іноді говорять про інститут, побудований у сучасному вигляді багато в чому її зусиллями. Але наразі, на скромній базі старої дитячої лікарні, тридцятирічний лікар як завідувачка відділом очолює все педіатричне відділення цього наукового форпосту охорони здоров’я. Вона висуває ідею, сьогодні виражену абсолютно новим терміном: плід як пацієнт. Адже передумови рахіту нерідко формуються ще в період вагітності внаслідок материнських недуг, браку вітамінів і мікроелементів. Фактично тут новий підхід і до медицини материнства як прологу медицини дитинства. Причому одночасно молодий лідер відділу педіатрії уточнює механізми та розробляє принципово нові методи профілактики та лікування захворювань органів травлення у дітей передусім на основі сучасних діагностичних технологій. Олена Лук’янова переконана, що такі підходи створюють підвалину дитячого здоров’я. Ці новаторські дослідження і концепції, які багато в чому лягли в основу і дитячої дієтології, будуть удостоєні Державної премії СРСР.
ЗА НОВИМИ АДРЕСАМИ
Через дванадцять років, в період перейменування Охматдиту на Інститут педіатрії, акушерства та гінекології, що, по суті, вказує його нинішні напрямки, Олену Михайлівну Лук’янову за пропозицією його досвідченого директора Олександра Германовича Папа, затверджують на посаді заступника директора з наукових питань.
Олені Михайлівні доводилося й нерідко доводиться заміняти Олександра Германовича, який переніс важкий інфаркт. І раптом на її долю випадає надзвичайно важливий, нехай і нелегкий обов’язок — стати біля керма перетворення інституту в його нинішніх контурах і можливостях, на заповідній «дачі Хрущова». Тут, зрозуміло, є свій сюжет, і про нього не можна не розповісти. Річ у тім, що В.В. Щербицький, партійний керівник УРСР у ті роки, відмовляється від резиденції у відокремленому відгородженому парку майже в центрі міста, вважаючи, що тут найбільш відповідне місце для наукового вогнища сучасної охорони здоров’я материнства і дитинства. «Виконробом» будівництва випадає стати Олені Михайлівні. Від своєчасного освоєння значних асигнувань до планування нових клінік із необхідним забезпеченням сучасним обладнанням і кадрами. І ось, у гранично короткі терміни, протягом десяти місяців, багатоповерховий педіатричний корпус стає до роботи. Тут уперше відкриваються спеціалізовані клініки дитячої гастроентерології, пульмонології, ревматології, а потім — хірургії новонароджених. І одночасно стартує будівництво корпусів для акушерських і гінекологічних відділень в єдності з новими науковими підрозділами. Будівлі з’єднують критим переходом, і один із гостей інституту з-за кордону несподівано порівнює архітектурний портрет інституту з рисами дитини й матері, сполучених пуповиною.
Ризьке узбережжя. Тут член-кореспондент АМН СРСР О.М. Лук’янова читає цикл лекцій на першій всесоюзній конференції молодих учених-педіатрів. Раптом її просять скоротити черговий виступ і терміново вилетіти до Києва. Помер О.Г. Пап, і Олені Михайлівна має очолити похорон друга і вчителя та повести інститут далі. Так 1979 року вона стає його директором, а 1984 року її обирають академіком АМН СРСР.
ВИКЛИКИ ЧОРНОБИЛЯ
Здавалося б, настає період відносно спокійного осмислення подальшого руху великої установи, що має тепер 500 ліжок, велику плеяду докторів і кандидатів медичних наук. Але відбувається катастрофа в Чорнобилі, й інститут стає першим медичним вогнищем розшифровки її наслідків та протистояння їм. А якщо назвати все своїми іменами, то своєрідною філією евакуйованої Прип’яті. Адже чутки про загрози того, що сталося нерідко жахливі, деякі «знавці» страхають, що вагітність у жінок, які зазнали після вибуху на реакторі радіоактивного опромінення, потрібно терміново переривати, оскільки можуть народитися виродки й монстри. В обстеженні та лікуванні мають потребу й діти з тридцятикілометрової зони. Олена Михайлівна організує такі нові за напрямком великі інститутські клініки. Йде напружена робота на несподіваних напрямках, в умовах стресу в пацієнтів, але плітки й вигадки, які почали циркулювати в країні, вдається розвінчати: сотні таких вагітностей завершуються в інституті народженням нормальних дітей. І разом з тим, дивлячись уперед, академік Олена Лук’янова висуває нову постчорнобильську наукову парадигму в дорученому їй напрямі медицини. Плацента — плід — новонароджений у єдиній живій зв’язці, вказує вона, ще вельми тривалий час будуть схильні до впливів радіонуклідів, які вирвалися в світ і небезпечні навіть у малих дозах. А це спонукає до більш ешелонованої профілактики захворювань серед дітей і жінок. У санаторії «Україна» у Ворзелі вдається відкрити перше реабілітаційне відділення для таких дітей, і воно плідно працюватиме для подолання чорнобильського синдрому, а також алопеції, яка виникла в Чернівцях. Воно успішно функціонує й зараз.
ПОСТУПИТИСЯ ДОРОГОЮ
Ще 1975 року, очолюючи державну екзаменаційну комісію на педіатричному факультеті рідного медичного інституту, академік О. Лук’янова, якоюсь прозорливою інтуїцією виділила чудові відповіді студента — випускника Юрія Антипкіна, а її колега, видний педіатр Віктор Михайлович Сидельников підтримав її думку: цей юний лікар буде корисний ПАГу. Вони не помилилися у виборі. Прийшов час, коли Ю. Антипкін захистив кандидатську та докторську дисертації і став заступником О. Лук’янової з наукової частини. А потім настав день, коли вони помінялися ролями.
— Власне кажучи, Олена Михайлівна як почесний директор працює в тому ж кабінеті і, як і раніше, активно бере участь у вчених радах, керує підготовкою ряду дисертацій, — задумується Юрій Геннадійович. — Але на мої вмовляння, що вона, причому це і загальна думка і позиція президії АМН України, абсолютно продуктивно справляється зі своїми обов’язками, твердо відповіла: молодим потрібно поступатися дорогою своєчасно, і в цьому імпульс розвитку будь-якої наукової школи. З цього дня минуло вже близько трьох років. У новій роботі на посту директора я відчуваю її допомогу. Але дуже делікатну й лише дорадчу. Зате куди більше часу Олена Михайлівна, як чудовий лікар-клініцист, віддає дитячим клінікам і своїм пацієнтам.
