Доки все за нас вирішувалося в Москві, українці просто не мали шансу побачити себе в дзеркалі власних дій, дізнатись, які ж ми є насправді. А побачивши — страшенно собі не сподобалися Намагаючись одним реченням визначити роль Оксани Забужко — філософа, поетеси, прозаїка — у сучасному культурному процесі, чомусь пригадуєш слова Івана Франка, сказані, щоправда, з приводу іншої жінки: «Єдиний мужчина на усю нашу соборну Україну». Нехай це чужий комплімент, зате влучний. Адже Оксана Забужко відома не тільки власне літературними здобутками, а й яскравим темпераментом. Вона є тим незатухаючим імпульсом, який збурює навколо себе рух, подібно до каменя, кинутого в стоячу воду. Можливо, вона цікава усім, через те, що її теж цікавить усе, що тільки-но потрапляє в поле її зору? Усе — привід для рефлексій. З приводу будь-чого — власна точка зору. Цей підкреслено громадянський і соціальний темперамент, загалом, не дуже характерний для сучасних молодих митців. Проте епітет «молодий» викликає в Оксани бурхливу реакцію...
— Я не люблю, коли починають слово «молодий» застосовувати до нашого покоління. В цьому є якісь комсомольські рецидиви. Хто не остаточно полисів і посивів — то всі «наша молодь». Як на мене, наша генерація, умовно кажучи, 35—45- літніх — це те середнє покоління, котре в принципі у будь- якому суспільстві є найактивнішим. Соціально — центральне покоління. Ми завжди маємо найбільший запас ініціативи та енергії для реалізації цих ініціатив. Тому я, коли мене зараз називають молодою, не кокетливо і не по-жіночому здригаюся, як від електрошоку. Молодий — це ніби якийсь аванс. Я ж нормально, активно працююча у культурі людина...
— Ви багато їздите світом. Що передусім цікавить західних людей в Україні?
— Кілька семестрів я викладала в американських університетах, часто буваю на міжнародних письменницьких форумах, представляю по світу переклади своїх книжок. Я думаю, що я тут нічого нового не скажу, але міжнародний імідж України достатньо паскудний. Тобто кожного разу мені доводиться працювати від супротивного, на подолання вже існуючих стереотипів. Один із найобразливіших компліментів, який мені недавно довелося почути в Будапешті на Міжнародному книжковому ярмарку, де я представляла угорський переклад «Польових досліджень»: «Ви — найбільш нетипова українка, яку я бачила». До речі, на цьому ж ярмарку був і Віктор Єрофєєв, — ми були гостями одного й того ж Будапештського видавництва «Європа» — я з «Польовими дослідженнями», він зі своїм романом «Русская красавица». Ми весь час розмовляли з іншими гостями форуму, а заразом і між собою тільки англійською — не принципово, а просто так склалося. І раптом Єрофєєв мене запитує: «Оксано, де ви в Америці живете?» — «Я не в Америці живу, а в Києві». Пауза. Абсолютно оторопіле обличчя. Це був один із небагатьох випадків, коли він не знайшовся, що сказати, бо він, взагалі, досить язикатий чоловік. Про всі ці речі я розповідаю тому, що від такого роду вражень, чесно кажучи, дуже втомилася. Кожного разу, чуючи такі компліменти від супротивного, відчувала — «за державу обидно». Інший приклад. Дуже мила інтелігентна баварська сім'я починає розповідати, що ось, уявляєте, вони проїхали цілу Україну своїм автомобілем аж до самого Києва — і нічого не трапилося. А ти сидиш, як остання ідіотка, і думаєш: «Люди, чого ви сподівалися? Що тут джунглі, що тут гасає мафія з автоматами?» Або електронною поштою отримую листа з Європи від ділової дами: «Ми можемо прислати офіційний папір, але чи працює пошта?» Це ось тільки найсвіжіші враження.
Кожного разу будь-який вихід за межі рідного культурного простору, в якому ми себе можемо уявляти якими завгодно — і геніальними, і висококультурними, і особливо високодуховними (мені, до речі, теж подобається цей чисто радянський стереотип «пусть они там хорошо живут, и газоны подстрижены и в подъездах чисто, но зато вот мы духовные») — і раптом виявляється, що воно, м'яко кажучи все не зовсім так. І щоразу це дуже боляче б'є просто по фізіономії мокрою ганчіркою, коли, представляючись, що ти «юкрейніен» — обов'язково стикаєшся з настороженістю: «Ми дуже боїмося українців».
«В Україні серійний убивця замордував понад 50 чоловік» —це, до речі, чи не єдина інформація про Україну, котру я за півроку вичитала в «Геральд триб'юн». В цьому сенсі я хочу сказати, що якщо ми самі про себе не будемо говорити, то за нас говоритимуть інші. А це вже є проблема загальнокультурна — залишки колоніального синдрому. Україна ніколи не вміла говорити сама за себе. Україна і себе пізнавала такою, якою їй розкаже російська література — своїх власних голосів не чути. Постійний синдром недовіри до власного голосу, недовіри до власної думки. І тепер, коли українська журналістика не подає інформацій в зарубіжну пресу, коли Україна не говорить сама про себе, то чому дивуватися, що до нас частіше їдуть західні журналісти взяти інтерв'ю житомирського маніяка, аніж в Оксани Забужко.
— Хто, на вашу думку, може сьогодні бути голосом України?
— Я знаю, що абсолютно в кожній галузі, якщо йдеться про культуру, є кілька людей, які працюють по світовому класу. Дійсно, першорядних. Я не кажу, що їх багато. Я не є культурна оптимістка. Але ці люди здобувають десь собі визнання не стільки від імені своєї країни, яка їх не тільки не підтримує, а часто й не знає, скільки від імені свого таланту.
Україна не любить своїх героїв, причому активно. З ким би ви не поговорили — від Вікторії Лук'янець до Андрія Жолдака — люди, які дійсно намагаються працювати від імені України, творять сьогоднішню українську культуру, цей живий процес, який є частиною глобального світового, — кинуті своєю державою напризволяще. Добре, що професіоналізм вже є поняттям без кордонів. (В літературі це трошки складніше, бо тут існує мовний бар'єр, і для того, щоб по-справжньому увійти до світової літератури, треба бути адекватно відтвореним англійською мовою. Жодна з інших мов не може замінити англійської — це, як американський долар, міжнародна мовна валюта.)
З одного боку, я не дуже люблю, коли митці починають пред'являти претензії до держави — по-моєму, все, що ми винесли від стосунків із державою, за радянських часів — це «только не мешайте». Але, з другого боку, є все-таки культурна політика, і з неї чітко видно, наскільки себе поважає держава. У Мюнхені кілька місяців тому в дуже престижному «Дойче Музеум» відбувалася виставка невідомо ким організована нікому не відомих навіть в Україні художників. Хто береться представляти наше мистецтво, за якими принципами, на яких засадах? У нас немає не тільки продуманої культурної політики взагалі, ба, навіть політики культурного представництва. Може, це і нормально — суцільна стихія, хто випливе, той випливе. Але гірко й боляче, коли на якому-небудь суперпрестижному міжнародному письменницькому форумі учасники починають хвалитися — тому рідне посольство організувало офіційний прийом, того частково проспонсорувало, до того в повному складі прийшло на виступ, — і тільки ти одна сидиш, як сирітка з шевченкового вірша, бо українське посольство навіть не відгукнулося на надіслане організаторами запрошення. От і думаєш — є в тебе держава чи нема?
Або інший, я б сказала, архетипальний приклад. Минулої осені був столітній ювілей Лятошинського, нашої національної гордості. Але в цей самий вечір відбувався концерт не кого іншого, як Кобзона. І наш Президент із дружиною пішов на вечір Кобзона. Про смаки, як відомо, не сперечаються. Але йдеться не про смаки. Йдеться про те, що пан Президент представляє певну систему культурних пріоритетів, за якою видно національну самоповагу — або вона є, або її, вибачайте, немає. Це те саме питання про імідж, котрий повинен формуватися планомірно, продумано і, до речі, державним коштом.
— Ви з тих українських письменників, які мають досить багато шанувальників на Заході. Як вони сприймають вашу поезію, адже переклади завжди неадекватні?
— У мене таке враження, що незважаючи на переклад, там я маю трохи не більше шанувальників, ніж тут. У Торонто два роки тому вийшла книжка моїх поезій в перекладі англійською мовою, і я представляла її на Харбофрантському письменницькому фестивалі. В англомовному світі цей форум, названий по одному з районів Торонто, один з найпрестижніших письменницьких фестів. Протягом десяти днів кожен із запрошених авторів виступав тричі: вечір читання рідною мовою, ще один — читання перекладів і третій — інтерв'ю на сцені. На всі ці акції вхід платний. Я була глибоко приголомшена, коли на моє англомовне читання (ну, зрозуміло, коли на україномовне приходять українці діаспори), а особливо на моє інтерв'ю на сцені — не скажу, що був аншлаг, але приблизно на дві третини заповнений зал. Але ж там я Попелюшка з невідомої літератури. І для того, щоб прийти і послухати цього українського автора люди платять по $13. Одразу виникає проекція: сюди приїхав якийсь африканський Абдурахман Тьмутараканович, який в них там відомий поет і в нього Микола Жулинський брав би інтерв'ю на сцені опери чи Палацу «Україна». Скільки б людей заплатило хоча б 6 гривень для того, щоб просто прийти і послухати? А там приходять сім'ями, купують абонементи на всю програму... Це щодо питання духовності й бездуховності.
Мене вражає, що по всій Україні у жодному вузі немає поетичних семінарів, аналогічних до тих, які проводяться майже по всіх західних університетах. Особисто я готова вести такий семінар, якби мені запропонували. Людей треба вчити читати і розуміти поезію. Оскільки мистецтво поетичне тонке й складне, і для нього так само потрібна підготовлена аудиторія, як і для сприйняття класичної музики.
— Питання стосовно особисто ваших культурних пріоритетів. Що вас спонукає братися за такі вже багато разів пройдені теми, як секс або Шевченко?
— Дозволю собі не погодитися й образитись. Мені здається, що якраз за розроблені теми і не беруся. Навіть коли я пишу про Шевченка, то я пишу саме про того Шевченка, який не вивчений, не помічений, повз якого весь час проходять, «в упор не видя». Щодо сексу — тут теж я писала, м'яко кажучи, не зовсім про той секс, який продається на розкладках. Мене не задовольняв рівень розробки і подачі цієї теми, та й загалом не задовольняє — рівень рефлексії в культурі, який існує. А тоді не лишається нічого іншого, як на рівному заасфальтованому місці щоразу робити невеличкий підземний вибух, розмінувати і показати, що все зовсім не так, як нас «вчили в школі».
— На вашу думку, наскільки міф про Шевченка вимагає десакралізації? Чи варто ламати залізобетонного кумира, на якого перетворено Шевченка?
— Звичайно, варто. Я думаю, що він сам розвіється акі дим, якщо просто прочитати Шевченка, якого ж ніхто не читає. Зі шкільної лави. Я, даруйте, Шевченка вперше в тридцять років прочитала по-справжньому і вразилася — панове, хороший поет, виявляється! А в школі — закривається, бетонується, зверху кладеться асфальт і вже не докопаєшся.
Дуже природний процес, що відбувається зараз в культурі, це ревізія спадщини, котру наше покоління отримало вже готовою, розкладеною, табличкованою в трунах підручників. Ролан Барт якось сказав, що критика полягає в тому, що кожне наступне покоління має перекладати класику своєю мовою. Тому що в кожного покоління — своя мова. Якщо класика не перекладається на мову кожного наступного покоління, вона стає отим залізобетоном, який нікого не тільки не зворушить, а й відлякуватиме.
— Як ви уявляєте собі свого читача?
— Мій читач — це, головним чином, той середній клас, який наша держава знищує податками і намагається вбити в землю, а він все одно паросточки пускає. Мені цікаво писати саме для мого читача, а не таку літературу, яка б продавалась в електричках. Хоча саме вона — за великим рахунком — рятує національну літературу в цілому. Американська література — це все-таки не так Фолкнер чи Селінджер, як Стівен Кінг, про якого ти можеш поговорити зі своїм перукарем (а про Фолкнера не поговориш!). Український перукар свого Стівена Кінга не має. Отут знову ж доземний уклін державі, яка зробила все для того, щоб український книжковий ринок був колонізований російським. Річ у тому, що український Кінг буде комерційним тільки тоді, коли він буде коштувати дешевше, ніж Марініна. А дешевше ніж Марініна він не може коштувати, тому що російська держава з 1995 року не бере ні копійки податку за всю книжкову продукцію, а в нас один із найвищих книжкових податків в Європі. Комерційність — це не тільки текст. Це і товар. Щоб цей товар був конкурентоспроможним, він має бути дешевим. Ви ананас не купуєте не тому, що він менш смачний за яблуко, а тому, що він втричі дорожчий. У нас не може бути комерційної літератури, поки у нас немає грамотно врегульованого книжкового законодавства. Цю індустрію наша держава благополучно завалила. Мені доводилося, наприклад, не раз підписувати книжку для трьох, чотирьох студентів. Запитую: «Ви родичі?» — «Ні, скинулися». Вони не можуть дозволити собі купити книжку за 7 гривень!
— Вважають, що українській інтелігенції не притаманна корпоративна солідарність, що помітну людину виштовхують із середовища. Ви відчули це на собі?
— Безперечно. Знаєте, в мене багато було в житті своїх психологічних проблем, але чого ніколи не було — це заздрості. Я в принципі не розумію цього почуття, і тому щоразу наново дивуюся, бачачи його зверненим на себе. Україна не любить своїх героїв. Колоніальна свідомість дуже не любить, коли хтось із «своїх» «висовується». І це проблема, я б сказала, історико-культурна. Свого часу Маланюк її сформулював як брак почуття ієрархії. Нам татари саме тоді шлях перегородили, коли в Європі починалися християнські релігійні війни і формувався орден лицарства. В чому етос лицарства? У принципі вірності сюзеренові: я знаходжу себе в тому, що віддаю свої сили, свій інтелект на службу верховній ідеї, більшій за моє життя. Це дуже глибоко закорінені речі, які допомагають сьогодні формувати політичні партії, залагоджувати ансамблі — це дозволяє почту грати короля так, що ніхто не відчуває себе ущемленим. А в нас кожен — «сам собі пан». А там, де кожен сам собі пан, врешті-решт, завжди приходять якісь чужі «пани». Через самсобіпанство, оце «чому він, чому не я?» і починаються — підніжки, капості і, в кінцевому підсумку, атомізація і розпад цілості на драглисте болото.
— Тут можна вам заперечити — ми не пройшли лицарства, проте зараз у нас формується принцип клановості, чіткої збитої зграї, яка захищає свого всіма приступними засобами.
— Так, де немає лицаря, там приходить пахан. Я не вірю в солідарність кримінальної зграї. Тут є ще одна проблема. Ми вийшли з кримінальної держави. «Союз нерушимый республик свободных» був побудований, починаючи із самого жовтневого перевороту, — акції, до речі, глибоко беззаконної — як кримінальна держава. Ставка робилася на кримінальні елементи, структура правлячої партії імітувала «малину». Сталін — «хазяїн», як він любив себе називати — це «хрещений батько» за всіма культурологічними розкладами. Згадайте Солженіцина: є «мала зона», а є «велика зона» — на шосту частину земної кулі. Я все чекаю якоїсь хорошої, розумної книги — дослідження законів соціології і психології криміналітету, за якими ми 70 років жили. Коли зараз починаються плачі — «что сейчас делается», дивуюся — нічого ж нового не робиться. Просто те, що відбувалося в більш-менш завуальованих формах, вийшло на яв і розквітло пишним буйним цвітом. У нас не посткомунізм, а неокомунізм, говорити про демократію і ринок нам ще дуже рано. Тому що демократія передбачає правове врегулювання, закон, який не міняється кожного місяця.
Всі ми дотичні до зони в той чи інший спосіб. Коли почало повертатися при Хрущові покоління наших батьків з таборів, вони принесли з собою певну романтику «блатного» світу — за логікою, сформульованою кимось із латиноамериканських лідерів: якщо при владі бандит, то чесному чоловікові місце в тюрмі. Така собі робінгудівщина по-радянськи. І десь через 20 років, у 80-ті, ми, студенти-гуманітарії столичного університету, при багатті, під гітару весело співали «На нарах, брат, на нарах...». Але одне діло при багатті, а інше — тепер це лунає з естради — блатна попса, від якої просто волосся дибки стає. Не можна зайти ні в ресторан, ні в перукарню — всюди тебе б'є по вухах ця музика, якої ти не замовляв.
— Хто з видатних постатей української культури є для вас безумовним авторитетом?
— Я б почала з Лесі Українки, яка, до речі, теж не прочитана, теж забетонована і її теж не завадило б перечитати хоча б з огляду на її глибоко дворянське походження — з герцогської родини XIV століття. Причому прочитати з відповідними інтерпретаціями європейського лицарського міфу. Вона багато в чому для мене знакова фігура альтернативного — ненародницького і зовсім нерадянського — українства. До речі, це постать, яку радянська літературознавча традиція не потрапила навіть спрофанувати, настільки вона була чужорідною. По-моєму, тільки зараз Наталя Вітренко захотіла якось її убрати в рушник і повісити портрет на сцені, що для мене було повним культурним шоком — символ абсурду нашого життя. Шляхетна пані у вишиваному рушнику і під нею — наша Наташа. Знаково — це той же культурний суржик, що й Вєрка Сердючка.
Мені дуже імпонує в інтелектуальному дискурсі Липинський. Приваблює лінія, котра пішла на еміграцію: Костецький, Шевельов, в певному сенсі Чижевський — тобто та інтелектуальна еліта, котра в 1929 році у нас в Україні скінчилася. Обов'язково Василь Стус. Дуже філософічна поезія, напрочуд високої внутрішньої самодисципліни і колосального етичного рівня.
— А звідки взагалі у вас особисто з'явилася проблема лицарства, лицарського етосу?
— Ну, це пов'язано і з моїм особистим походженням. Мій прямий предок у XVII столітті був канівським полковником, потім, після падіння Гетьманщини, родина занепала, бо не перейшла «на московське». У XX столітті в мене є вже в роду і петлюрівські полковники, і офіцери УГА, по іншій лінії. За великим рахунком, я якраз з тих, які б не мали уціліти в цій країні — з чудом недобитих. В мене ще в 80-ті роки були такі рядки: «Те, що ми з вами вціліли, така випадковість...»
Народилася я в Луцьку і коли через 25 років туди приїхала, зрозуміла що це невипадково. А Луцьк — як жодне інше місто, зберігає автентичну українську урбанну культуру (тому що Львів — все-таки недаремно називають маленьким Віднем, він не стільки український скільки, візуально, австрійсько-польський). Луцьк — це осколок княжої України XV— XVI століття, автентика міської України: місто із замком на горі, з чудесною архітектурою козацького бароко. Мій власний родовід звідти. Тому й відчуття української культури у мене дуже внутрішнє. Мене ніхто не переконає, що наша культура — це спікер українського парламенту і іже з ним.
— Скажіть, чи є у вас особисті табу на певні теми, слова, образи в письменництві?
— В літературі є один чіткий моральний імператив — брехати не можна. Поза цим немає жодних табу на слова чи теми. Все може бути переплавлене на високе мистецтво, якщо тільки є оця внутрішня письменницька «чесність із собою». Тому для мене, наприклад, українська радянська література, за дуже нечисленними винятками, які можна на пальцях перелічити — наприклад, Григір Тютюнник і ще дехто, — є глибоко аморальною, бо це напівправда в усьому. Вона не має вартості документа свідчення про свій час, а відтак ніякої вартості не має. Маленький приклад: загальновідомо, що абсолютна більшість українських радянських письменників — вихідці з села, у вірності якому вони десятиліттями невтомно клялися, сидячи на державних дачах. А в цей самий час завершувалася грандіозна цивілізаційна катастрофа, розпочата 1933-го: смерть українського села як соціально-культурного феномена, коли, по чверть століттю сталінського колгоспного рабства, селяни отримали паспорти, і все, що було на селі живого й дужого, рвонуло звідти навтьоки — до міста, утворивши новий суспільний прошарок — міського маргінала. Українська селянська цивілізація, якою вона існувала впродовж століть, — щезла, як Троя. І все, що повідала про це на пам'ять вікам наша нібито «селянська» література, — то два оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» і «Син приїхав»...
— Слово «радянський» ви намагаєтеся вимовляти якомога стриманіше. А яке, взагалі, ваше ставлення до суспільного паністеричного обожнювання радянського минулого?
— Коли мені зараз кажуть, що ми не живемо, а виживаємо, то я відповідаю, що ми так само виживали усі 70 років радянської влади. Я пам'ятаю п'ятигодинні черги влітку на спеці за чобітьми, котрі коштували твою місячну зарплатню. Чому люди, в яких є ностальгія за тими часами, цього не згадують? Ми в одній же черзі стояли, проводячи в ній своє життя. Страшні злидні, боротьба за сир і м'ясо. Згадайте, як з міста в село возили масло. А в цьому селі пенсії були по 12 рублів.
І ще один «радянський» момент, який мене завжди обурював просто до глибини. Тоді всі були начебто номінально рівні — всі однаково бідні, а насправді те суспільство було страшенно кастове. Якийсь інструктор райкому — вже правлячий стан, еліта, що на народ дивиться, як на бидло. Читайте класичну українську літературу. Хто її головний антигерой? Писарчук, який «изъясняется» мовою Голохвастова і який просто- таки роздувається од зневаги до того самого народу, з якого він учора «вийшов». Це все стосується нашої сьогоднішньої так званої еліти: вся вона вражена радянським синдромом. Тільки-но хтось починає публічно клястися народом, я — нічого не можу з собою вдіяти — одразу чую за тим «запанілого» райкомівського писарчука. Взагалі, «народ» це дуже погане слово, той же самий Шевельов казав, що він на 10 років наклав би мораторій на вживання слова «народ» — настільки воно спроституйоване.
Думаю, що цей абсолютно комуністичний розрив на «партію» — перепрошую, «еліту», — і «народ» — походить з вулиці Грушевського. Там оцей скляний ковпак — метафора нашої влади. Аутична система, замкнена в собі. Важко в цьому сенсі взагалі говорити про реалістичне мислення у наших політиків. На минулих виборах я голосувала за Терьохіна, який імпонував мені програмою, нормальним європейським мисленням. Потім читаю інтерв'ю в бульварній газеті, де він розповідає з якоюсь хлєстаковською інтонацією, як він грає в гольф з іноземними дипломатами, мовляв, «свій віст з посланниками склався». Один термін у парламенті — і людина повністю втрачає почуття реальності. Вони там весь час обговорюють, хто з ким проти кого дружить, хто про кого як що сказав, які де інтриги, і якщо ще додати, що їм треба колись перечитувати ті закони, за які вони голосують, то 25 годин на добу повної зайнятості забезпечено. Виходить достоту, як у Жванецького: «При чем здесь публика, когда такая интересная жизнь внутри театра?». Я не знаю, де обслуговуються їх авто, де вони купують продукти. Якщо все це теж закрита система обслуговування — тоді вже ніякої надії, що реальність хоч в якийсь спосіб дасть їм про себе знати. У розмовах із нашими законодавцями, — причому, завважте, демократами, — з приводу тієї ж книжкової політики я побачила — «товариші не розуміють», про що йдеться, щиро й нелукаво. Відрив від реальності повний.
З психологічного погляду, ностальгія за радянським минулим — це, свого роду, продукт краху «юначих ілюзій», неминучих у всякої молодої нації. В щоденниках покійного Мераба Мамардашвілі є прегарна думка, ще з 80-х: «Незалежність нам потрібна ще й для того, аби себе побачити». Це напрочуд точно сказано. Доки все за нас вирішувалося в Москві, українці просто не мали шансу побачити себе в дзеркалі власних дій, дізнатись, які ж ми є насправді. А побачивши — страшенно собі не сподобалися. Зверніть увагу, яка нині в нашому суспільстві низька національна самооцінка — по-моєму, одна з найнижчих у Європі. Дорослішання, доростання до реалістичного погляду на себе — без ейфорії, але й без приниженого самоїдства — то завжди тяжке випробування, завжди болісний процес — як для індивідів, так і для народів.
— Ви людина, якій притаманно шокувати інших. Скажіть, а що за останній час найбільше шокувало вас?
— Оприлюднення річних доходів наших кандидатів у президенти. Тут просто захотілося сльозу пустити і клич кинути: панове, нас 50 мільйонів, давайте хоча б по 10 копійок із кожної кишені кинемо отим сердегам, які 8 тисяч гривень на рік заробляють, хай же хоч латками на міжнародних саммітах не світять, хоч костюми собі справлять! Таке враження, що вони просто не уявляють, яку цифру в декларації назвати, щоб вона виглядала більш-менш правдоподібною і водночас не дратувала тих, хто живе на сто гривень на місяць.
— Вас не розчаровує письменницька професія?
— Знаєте, в професійному плані мене багато чого навчили ті ж таки «Польові дослідження...». Перші звинувачення, пригадуєте, були такі, що це все, мовляв, автобіографічне, особиста історія. А потім прийшли сотні читацьких відгуків: «Спасибо, это все про меня, это моя история, у меня такое чувство, что мы с вами сидели на кухне и я вам рассказывала свою жизнь» і т. д. Тобто повна самоідентифікація жінок віком від 25 до 60 із моєю героїнею, котру критики ототожнювали зі мною. Для мене самої це було повною несподіванкою — і заразом одкровенням: яка ж підла це професія — і яка прекрасна»! Підла — бо все в своєму житті ти переживаєш не по- людськи, безпосередньо, а завжди — як потенційний текст, як матеріал для словесної обробки, а відтак ще й волочиш це все на майдан, чи то пак, на книжкову розкладку... Публічна професія, і нікуди від того не дінешся. Але от виявляється, що якимось містичним чином ти озвучуєш зовсім не себе — а тисячі й тисячі конкретних, живих людських страждань, які до того лишалися безсловесними, а тому їх мовби й не існувало: все, що не сказано, не проговорено, дуже швидко западає в небуття. Озвучуючи, ти надаєш йому існування — і це фантастично.
