На відміну від багатьох сфер життя, у мистецтві протекціонізм, або, як прийнято в нас висловлюватися, "блат", не діє. Точніше, його ефективність - мізерна. Кар'єру в театрі, якими б впливовими і знаменитими не були твої батьки, без наявності безперечного власного таланту не зробиш. Тож, якщо в тебе склалася мистецька доля, дякуй насамперед батьківським генам і вихованню, а не їхнім зв'язкам. Син відомого артистичного подружжя, блискучих акторів Московського драматичного театру імені В. Маяковського Олександра Лазарєва і Світлани Немоляєвої добре ілюструє це спостереження. Олександр Лазарєв-молодший гідно примножує славу своєї артистичної династії, ставши за кілька сезонів одним із провідних виконавців найпопулярнішої театральної трупи Москви - захаровського ЛЕНКОМу. Один із найяскравіших талантів серед молодої генерації російських акторів, він завоював не лише симпатії публіки, а й здобув визнання колег, свідченням чого є нагородження Лазарєва преміями Фонду підтримки молодих акторів, заснованого Олегом Табаковим, "За стрімкий акторський злет" і "Кришталевою Турандот", яку було вручено йому в номінації "Краща роль сезону" за виконання ролі Генріха VIII у виставі ЛЕНКОМу "Королівські ігри".
В Україні Олександра Лазарєва-молодшого полюбили завдяки фільму В'ячеслава Криштофовича "Приятель небіжчика", де він зіграв роль молодого інтелігента, який ніяк не може знайти себе в новому хижому, безцеремонному і нерегламентованому житті. Ця українсько-французька картина демонструвалася в одній з престижних програм Каннського фестивалю, а нині фігурує серед претендентів на звання кращого українського фільму 1996-97 років. Чи одержить "Приятель небіжчика" цю нагороду, довідаємося сьогодні ввечері - на церемонії відкриття фестивалю "Молодість". Та як би там не було, сам актор згадує про роботу над цією стрічкою з величезною теплотою. Хоча себе схожим на свого героя не вважає.
АКТОРИ - МАВПИ, А НЕ ПОВІЇ
- Я відчуваю відповідність свого стилю життя своїм вимогам і інтересам. Не знаю, добре це чи погано, але фактично - я існую в дуже вузькому колі: батьки і моя власна родина - дружина та донька, друзі й театр. Не полишаючи це коло, я почуваюсь органічно.
- Отже, соціальне, політичне життя вас не дуже хвилює?
- Можна сказати так, хоча в якісь екстремальні моменти, наприклад, під час серпневого путчу 1991 року, просто соромно було залишатися осторонь. Тож, звичайно, скандував біля Білого дому: "Росія!". Та коли минає ситуація катаклізму, стаю абсолютно аполітичним.
- Чи не здається вам, що така позиція "згоди із соціальним довкіллям" загалом притаманна акторам? За всіх режимів вони знаходять, зрештою, спільну мову з владою.
- Аполітичність - це не конформізм і не догідництво владі.
Безглуздо думати, що актор - байдужий до того, що відбувається навколо нього. Гадаю, він реагує на все сильніше, чутливіше, болісніше. Підсвідомо він всотує в себе повітря, яким дихає суспільство. Так чи інакше, але в тому, що він робить на сцені, це неодмінно відбивається. Для демонстрації життєвої позиції не обов'язково відвідувати мітинги.
- Безпосередні життєві спостереження допомагають вам у роботі?
- Не знаю, як це точніше сформулювати, але, спілкуючись з людиною, я мимоволі починаю "привласнювати" її жести, манеру розмовляти, мімічні реакції. Це приховане прагнення скопіювати, "передражнити", мабуть, властиве акторській природі. Навіть, коли читаю книгу, підсвідомо починаю спілкуватися, будувати фрази, як її герої.
- Микола Євреїнов називав це інстинктом театральності...
- У акторів це прагнення до гри, мабуть, гіпертрофоване.
- Напевно, у вас воно ще й спадкове. Наскільки батьки вплинули на вибір вами професії?
- Вони мої перші та головні вчителі. Батько й мати навчили мене розуміти, відчувати і любити театр.
ХІБА ПРИСТРАСТЬ ПОЯСНИШ ЛОГІКОЮ?
- Ви взагалі вважаєте, що акторському фаху можна навчити?
- Звичайно, визначальним є природне обдарування. Однак можна мати значний, глибокий талант і не вміти ним розпоряджатися. Школа дає техніку - способи і навички викликати і виражати потрібні тобі емоції. Я дуже вдячний своєму майстрові в школі-студії МХАТ Олександру Олександровичу Калягіну за те, чому він навчив мене в професії.
- А чим насамперед вона вас приваблює?
- Питання на кшталт таких: "За що ви любите свою дружину?"
Хіба можна раціонально пояснити любов? Пристрасть? Певно, сімейні традиції мають значення, але я знаю багато театральних родин, де діти абсолютно не мріяли стати акторами і свідомо обрали зовсім інші заняття.
- Вам доводилося виступати разом із батьками на сцені?
- Ні. У кіно, в "Провінційному бенефісі", грав разом із мамою.
- А працювати в одному театрі?
- Цього не хотів ані я, ані мої батьки. Дуже важко, коли близькі люди працюють у одному театрі - суцільне страждання один за одного. Я виріс у театрі імені В. Маяковського й дуже його любив. Одне з найсильніших моїх театральних вражень, що якоюсь мірою вплинуло навіть на вибір життєвого шляху, - це поставлений Андрієм Гончаровим "Біг" М. Булгакова, де батько грав Хлудова, а мати - Серафіму. Та одного разу я потрапив у ЛЕНКОМ на "Зорю і смерть Хоакіна Мур'єтти" і відчув, що хочу працювати саме в цьому театрі.
- У 80-х роках для молоді це справді був майже культовий театр.
- Мене прийняли до трупи, коли я ще навчався в інституті. З цим пов'язана цікава історія. Улітку, відпочиваючи в Місхорі, я заприятелював із солістом групи "Аракс" Олександром Саду. Ця група, як відомо, бере участь у захаровських виставах. І от якось уранці, коли я тільки-но намилив голову в душі, дружина кличе мене до телефону: "Саду каже, щоб підійшов негайно". Абсолютно мокрий беру трубку. "За двадцять хвилин будь у театрі. На тебе чекає Захаров". Захаров, як з'ясувалося, особисто мене не чекав, але за його дорученням дама з режуправління запропонувала мені підготувати ввід на танцювальні номери в "Юнону і Авось". Я був вражений і щасливий. З ентузіазмом став репетирувати. Досі вдячний колегам за те, що два тижні займалися мною, хоча, зрозуміло, не було відомо, чи працюватиму я в театрі. Одне слово, танці я розучив і показався Марку Анатолійовичу. Він звернув на мене увагу, попросив почитати що-небудь, розпитав про дипломні ролі, потім запитав, чи не син я Лазарєва та Немоляєвої? "Так", - відповів я. "Ну й чудово". І ось уже восьмий сезон я в ЛЕНКОМі. Спочатку брав участь у танцювальних епізодах у "Юноні і Авось", потім одержав першу роль - Ємельяна в "Ромулі Великому" Ф. Дюрренматта. Відверто кажучи, я був щасливий вже з того, що працюю в такому прекрасному театрі. Навіть мати в такому блискучому, високопрофесійному колективі одну роль - це вже удача. Я готовий був гранично вдосконалювати, відшліфовувати навіть одну цю роль. І тут, гадаю, мені посміхнулася фортуна: Олег Янковський і Олександр Збруєв вирішили передати молодим артистам виставу "Гамлет" В. Шекспіра. Мене призначили на роль Клавдія. Мабуть, це був якийсь поворотний момент у нашій біографії: моїй, Дмитра Певцова, який грав Гамлета, Віктора Ракова - виконавця ролі Лаерта. Ми грали цю виставу понад рік, до пожежі, в якій згоріли костюми, після чого "Гамлета" в театрі вирішили не поновлювати. Проте моє "хрещення" у великій роботі так чи інакше відбулося. Захаров доручив мені роль графа Альмавіви в "Шаленому дні, або Весіллі Фігаро" Бомарше, далі був ввід на роль Менахема в "Поминальній молитві", Генріх VIII у "Королівських іграх", Де-Грії в "Гравці" за Достоєвським.
У ЛЕНКОМІ ЦІНУЮТЬ ІМПРОВІЗАЦІЮ
- Здається, за вами поступово закріплюється амплуа "чарівливого негідника"...
- Маєте певний резон, хоча про деякі з зіграних мною ролей, зокрема, про того ж Нєзнамова або чеховського Треплєва, якого я грав у дипломній виставі, не варто судити однозначно.
- Граючи схожі типи, чи не побоюєтеся ви небезпеки повтору, накопичення штампів?
- Звичайно, акторові дуже важко бачити себе зі сторони, та мені, здається, поки що щастить уникати будь-яких повторів. Я знаю, що працюю на сцені дуже щиро. Знешкоджувати ж, попереджати про штампи повинен, зокрема, режисер. Захаров стосовно цього дуже вимогливий майстер.
- Напевно, ви визнаєте диктат режисури в театрі? Серед акторів зустрічаються такі, що чинять опір постановникам, і на цій "енергії спротиву" будують свої ролі.
- Мені такий принцип здається абсурдним. Звичайно, я маю здебільшого позитивний досвід. Марк Анатолійович Захаров - для мене беззастережний авторитет. Я абсолютно вірю його баченню і рекомендаціям. Водночас усвідомлення того, що виконуєш завдання в чіткому постановочному малюнку вистави, аж ніяк не заперечує власної творчості. У будь якому разі саме ти залишаєшся автором ролі, вона народжується і в твоєму серці. До того ж Захаров дуже вітає акторську ініціативу, імпровізацію.
- ЛЕНКОМ - театр, в якому перевага насамперед віддається видовищним елементам. Тут сповідується концепція театру - свята, яскравого, пишного, гучного, багатокостюмованого. Напевне, питання про те, чи сповідуєте ви саме таку естетику, - риторичне.
- Справді, мені близький стиль цього театру, але це зовсім не означає, що я ортодоксально визнаю лише такий тип видовища. Мене дуже цікавить глибокий психологічний театр, із мінімумом антуражу, постановочних ефектів, де увагу глядачів тримають самі лише душевні поривання акторів. У ЛЕНКОМі акцент зроблено на тотальну театральність, динаміку, постановочну винахідливість. Грати в таких виставах - насолода.
- До речі, ви часто відчуваєте ейфорію на сцені?
- Можу вже зізнатися, що до "Фігаро" я відчував панічний жах перед сценою. Коли я грав Треплєва в інституті, то за три дні до вистави я відчував безпричинний трепет. Мене хвалили за цю роботу, я дуже любив цю виставу, але нічого не міг із собою вдіяти. Очікування виходу на сцену перетворювалося на тортури. Перші сезони в ЛЕНКОМі я зазнавав аналогічні страждання. "Фігаро" ж, можливо, своєю вітальною енергією, святковістю, безтурботністю, ніби зняв із мене якесь закляття. Тепер, коли граю "Королівські ігри", у мене навіть трапляються миттєвості якогось солодкого забуття, коли, здається, я справді стаю на сцені своїм героєм. Звичайно, це фантастична насолода.
- Останні ролі принесли вам популярність. Ви її відчуваєте? Чи є у вас шанувальниці?
- У Москві, хвала Богові, немає. Хоч на гастролях у Ризі я пізнав, що це таке. Ажіотаж навколо нашого театру був величезний. Шанувальниці чергували перед службовим входом.
- Що вам не подобається в глядачах?
- Неповага до театру. У Москві іноді трапляються такі казуси, коли раптом серед тихої драматичної любовної сцени в когось у залі дзвонить радіотелефон і якийсь нахаба починає вголос повідомляти приятелеві, що він, мовляв, "у Захарова на виставі". Від цього безкультур'я просто шаленієш.
- Театр, за традицією, має і несвятковий бік. Будь-яка трупа - це ще й лазарет амбіцій...
- "Приємний не твій успіх, а провал товариша"? Ні, гадаю, від таких емоцій мене Бог милував. Я заздрю не удачам колег, а ремствую на власну неучасть у цікавій справі, виставі, фільмі. Дивишся чиюсь добру роботу і шкодуєш: "Ну, чому це не я!"
БАТЬКІВ НЕ КРИТИКУЮ
- Узагалі, ви часто відвідуєте вистави інших театрів?
- Соромно, але дуже рідко. Звичайно, знаю вистави свого театру і дивлюся майже всі прем'єри театру імені В. Маяковського, де працюють мої батьки. Та пожертвувати вихідним на відвідування театру не можу себе примусити.
- Батьки, природно, також дивляться вистави за вашою участю. Чи критикують вони вас?
- Так, і хвалять також, і щось радять. Для мене думка про мою роботу батьків і дружини - найважливіша. Їх судженням, вельми суворим, до речі, я довіряю.
- А собі дозволяєте як колега щось радити батькам?
- Іноді хотів би, та не можу. Не маю я такого права. І, мабуть, не матиму ніколи. Я певен, що хоча б завдяки величезному акторському досвіду, батько й мати розуміють у театрі щось набагато суттєвіше, ніж я.
- Окрім батьків, чи мали ви кумирів у театрі?
- Звичайно, є актори, яких я обожнюю і навіть дещо запозичую з арсеналу їхніх зображувальних засобів. Я дуже люблю Армена Джихарханяна - людину і актора, що володіє колосальною енергетикою й феноменальною, вражаючою сценічною привабливістю. У Голлівуді таких майстрів - одиниці. Втім, звичайно, і серед американських є унікальні актори, в яких не гріх повчитися. Роберт де Ніро. Робін Вільямс. Його роль у "Королі-рибальці", власне, й сам фільм - одне з моїх могутніх художніх потрясінь.
- А які ваші музичні захоплення?
- Я люблю і постійно слухаю класичний рок 70-х років. "Deep Purple", "Led Zepelin", "Uraj Heep". Залежно від настрою ставлю класику - Моцарта, Баха. Сучасні музичні стилі мене не приваблюють.
- Чи багато ви читаєте?
- На жаль, набагато менше, аніж хотілося б. Фактично можливість читати є хіба що на гастролях і кінозйомках. Та й читаю, на жаль, переважно вульгарно-комерційну літературу: трилери і детективи. Для відпочинку. Серйозна книга - це не розвага, а робота. Шкода, але на таку роботу не завжди вистачає часу.
- Ви практична людина?
- Не думаю. Пару разів за відсутності грошей спробував зайнятися комерцією, та більше ніж на два дні мене не вистачило. Узагалі до матеріального боку життя я ставлюся реалістично. Звичайно, як і будь-яка нормальна людина, я люблю смачно поїсти, посидіти за столом із друзями, люблю, щоб якісно звучала музика, а в домі були гарні речі. Проте культу речей я цілком позбавлений. Є - добре, немає - не трагедія. Існувати заради накопичення багатства здається мені безглуздим. Повторюю, будь-які крайнощі - глупота. Я не закликаю до аскези, мовляв, досить скоринки чорного хліба і склянки води. Та перебільшувати матеріальні проблеми не слід.
ЯК КОЖНИЙ РОСІЯНИН, ГРІШУ І КАЮСЯ
- Власна акторська творчість для вас - на першому місці?
- Ні, хоч як я не люблю театр, найголовніше в житті для мене - сім'я. Я взагалі чітко розмежовую своє особисте і професійне життя, і намагаюся нічого не приносити з театру в свій дім.
- Несподівана заява від актора. Театр - грішне місце?
- Річ навіть не в цьому, хоча й тут ви маєте рацію. Просто вдома я маю те, що, безперечно, є найвищою цінністю в світі - любов.
- Ваша дружина якось зв'язана з театром?
- Ні. за фахом вона перекладач дитячої літератури. На жаль, професія сьогодні суспільством не дуже шанована. Тож Аліна працює менеджером проектів у будівельній російсько-американській компанії, керує якою, до речі, один із моїх кращих друзів.
- Серед ваших близьких друзів, здається, також немає акторів?
- Так. Справжніх друзів у мене троє. Про одного я вже сказав. Другий - вчений, займається космічними дослідженнями, третій - комерсант, господар прекрасного меблевого салону, який торгує антикваріатом. Я до нього в магазин як у музей ходжу.
- Чи любите ви вечірки?
- З друзями - так. Ми часто збираємося разом, ходимо один до одного в гості. На різних презентаціях, раутах, тусовках я не буваю зовсім.
- Чи є запитання, які ви найчастіше ставите собі?
- Є. І головне поміж них - "навіщо"? Вічне запитання російської інтелігенції. Як будь-який росіянин, я грішу і каюся. Хоча останнє, мабуть, роблю щиріше. Неварто про це говорити всує, але я хотів би по-справжньому вірити.
- Власне, духовна спрага у вас відчувається. Чи вважаєте ви, що цілком реалізувалися як актор і людина?
- Я не відчуваю невдоволення ані своїм життям, ані професіональними здобутками. Мені здається, що поки що як актор я не відчуваю стелі, межі своїх можливостей, що здатний зіграти все. Чим більше я маю роботи, тим більше отримую від неї насолоди.
- Чи є у вас мрія?
- Щодо конкретних ролей - ні. Я належу до тих акторів, в яких улюблена роль - остання із зіграних. У житті ж... Ризикую здатися банальним, але мрію, аби все було добре, аби мої близькі люди, яких я безмежно люблю, були здорові і щасливі. Цього щиро бажаю всім.
