Судячи з усього, генеральний продюсер телеканалу "Інтер" Олександр Зінченко - з тих, у кого опір і жорсткість середовища викликають потроєне прагнення його подолати. Рік тому поява в ефірі нового телеканалу, який зруйнував ідилію нашого співіснування з московським ГРТ, на якому "все найкраще, найулюбленіше, й тільки для вас", викликало хвилю обурення.
Але канал коректно побудував стосунки не тільки з російськими партнерами, а й з глядачами. Ставка на виробництво власних програм, що їх уперто й скрупульозно доводять до рівня конкурентоспроможності з російськими, не могла не викликати поваги. І нині "Інтер" уже став нібито звичним атрибутом нашого телевізійного спілкування. А на зміну граду запитань-провокацій до пана Зінченка прийшла здорова цікавість до нього, як до людини, котра без зайвого галасу впроваджує небеззаперечний, але масштабний проект у життя.
Тим паче, що сама біографія 40-річного бізнесмена - не з прямолінійних. Комсомольське минуле для багатьох нині як тавро на лобі. А те, що Олександр Олексійович досить близько знайомий з "отцями" перебудови Яковлевим, Собчаком, Поповим, Шеварднадзе та був одним із перших у відомому Русі демократичних реформ - ніби подарунок для уїдливих журналістів, котрі полюють на звивини біографій "нових українців".
Тим часом Зінченко робить новий хід, збурюючи нову хвилю цікавості до себе.
– Ваше вирішення йти на наступні парламентські вибори у партійних списках - це намір серйозно зайнятися політикою?
– Телебачення - громадський інструмент. Воно дуже тісно пов'язано з нашим реальним життям - і в кадрі, і поза кадром. І коли під час виборів телевізійні продюсери й ведучі йдуть у політику - вони хочуть впливати на процеси не лише через інформацію, а й безпосередньо, беручи на себе й частину відповідальності за те, що відбувається в суспільстві.
Проте я не думаю, що політика в моєму житті посяде важливіше місце, ніж телебачення. Такого не станеться.
– А з чим пов'язаний ваш прихід саме в соціал-демократію?
– Що таке соціал-демократія? Це ідеологія балансу сил: з одного боку, ринку, який на чільне місце ставить конкуренцію, концентрацію капіталу тощо. З другого - сили стримуючих параметрів, які дають людині соціальні гарантії. Такий баланс сил - це історично сформована тенденція в розвитку людства, і якщо ми її знову проігноруємо - то "пролетимо", просто кажучи. За прикладом далеко ходити не потрібно: Болгарія, економічна ситуація якої відома.
Я переконаний, що соціал-демократичну доктрину наша країна, як і вся Європа, вистраждала. Чи можна назвати реформи, розпочаті Косигіним у 60-х роках, соціал-демократичним вектором усередині монопольної, тоталітарної КПРС? Я стверджую, що можна. А новочеркаські події 1962 року? Це ж не просто робітники вийшли на вулицю... У цей час у цій самій партії - досить переглянути архіви - були люди, котрі інакше уявляли собі перспективу. І невідомо, чим би все скінчилося, якби ця тверезо мисляча група людей узяла гору. Та ба: країні не дано було скористатися шансом, і шістдесятники залишилися писати вірші, а переможці-ортодокси жили ілюзіями, що нафта й сировина нескінченні на цій землі.
У 70 - 80-ті також заявляли про себе реалісти - Худенко, приміром, або ціла плеяда людей космічного мислення, на чолі з Сахаровим, котрий говорив про конвергенцію соціалізму й капіталізму. Тож відомий Рух демократичних реформ наприкінці 80-х виник, ясна річ, не на голому місці. І я пишаюся, що став його членом ще тоді, коли це було не вельми популярним, принаймні я був там єдиним секретарем ЦК ВЛКСМ. Так само можна відбутися жартом: а де ви були 19 серпня? Однак, між іншим, політичні лідери, котрі нині очолили партійний список соціал-демократів (о) - вони, загалом, тоді серйозно ризикували. І Леонід Кравчук, і Євген Марчук не пиріжки пекли, а приймали рішення, які вимагали певної мужності. Адже це був Радянський Союз, у якому все монопольно керувалося з Москви - і державний механізм, і армії, і спецслужби...
І коли саме такі люди тепер займаються тим, щоб соціал-демократія в Україні зміцніла саме як спосіб мислення - гадаю, наш рух чітко побудує свої взаємини з трудящими, з тими, хто заробляє собі на життя найманою працею.
– Проте тут у багатьох людей можуть виникнути сумніви. Якщо, приміром, повноваження Марчука, коли він був прем'єр-міністром, були глобально обмежені, то Леонід Кравчук був Президентом, і мав достатню повноту влади. А надзвичайно глибокої кризи країна не уникла...
– Я назвав би дві головні причини нинішнього становища країни: по-перше, наш менталітет. Усі ми з дитинства виховувалися на тому, що пролежав Ілля Муромець 33 роки, а тоді звівся й подвиг здійснив. Усі чекали дива: відразу ж, слідом за декларацією про незалежність, розкриється безліч можливостей, і вся Європа - біля наших ніг, і товари наші попливуть рікою, і зарплата зросте... А воно не так. Бо успіху досягають лише країни, котрі поставили на каторжну працю.
По-друге, ніяких радикальних змін у країні не буде, доки до влади не прийде команда, котра б мала хоч якісь спільні уявлення про економічну, політичну, філософську доктрини, за допомогою яких слід діяти.
– За допомогою якого морального постулату боротиметься ваша партія за владу?
– Соціал-демократія стверджує себе здоровим глуздом. Ми не кинемо гасло: завтра дамо всім зарплату по 200 гривень. Це - нереально, для цього потрібно всім нам попрацювати. А порушувати питання про те, що виплачувати зарплату своєчасно - це обов'язок держави, ми будемо. Лише бездарність керівництва призводить до того, що люди не отримують навіть 47, 52, 63 гривні. Це хто ж дозволяє крутити грошики в різних структурах замість того, щоб віддати вчасно трудівнику те, що йому належить? Факт, що ми зобов'язані поставити чиновника в такі жорсткі управлінські умови, щоб він віддав зарплату, щоб йому не було куди подітися, бо інакше його буде зметено...
Сила нашої партії в тому, що за її лідерами стоять реальні справи, не провалені ними. Усі вони - професіонали, кожен у своїй царині. І всі вони добре знають, чим живе, скажімо, не міністр сільського господарства, а працівник, котрому сьогодні чобіт не підвезли прогумованих, а на зватра трактор не приїхав, і податки як і раніше такі, що пшеницю можна й не продавати... Ці люди не повторюватимуть удесяте: "От дайте нам... І ми покажемо". Це все казки. Ставити слід на тих, хто досягає результату за нинішніх конкретних умов.
– Звідки у вас, фізика за фахом, солідна філософська підготовка?
– Я закінчив Чернівецький університет, фізичний факультет, а згодом - аспірантуру. Ще з юності в мене узвичаєлося правило: коли якесь завдання не виконується, то слід відійти вбік, у цілком іншу сферу - щоб мозок відпочив. Саме в один із таких моментів захопився філософією. Працюючи над кандидатською в московській бібліотеці імені Леніна, багато, дуже багато прочитав, з декотрими відомим сучасними філософами, соціологами познайомився особисто.
Суто морально на мене величезне враження справила "Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон" Річарда Баха.
– І хто для вас був найсерйознішим авторитетом у роки перебудови?
– Я багато читав, скажімо, Олександра Яковлєва. Але насправді не меншим авторитетом для мене є, приміром, Ірвінг Стоун...
– Чому саме він?
– Бо в ньому я завжди знаходжу енергетичне підживлення. Коли тяжко, коли щось не виходить - береш йог книжки, скажімо, "Муки й радості" про Мікеланджело, й після цього місяців зо два ходиш в іншому енергетичному стані. Я дуже шаную захоплених людей, котрі ставлять перед собою великі цілі й через неймовірну, величезну працю домагаються серйозного результату.
Я вже казав: що потрібно для того, аби наша країна ожила? Гуманітарна допомога, валютний фонд, кредити? Ні, не це. Наш народ мусить усвідомити банальну річ: слід працювати. І бажано по 12 - 14 годин на добу, і не помітите, як щастя саме прийде. Арманд Хаммер говорив: формула успіху дуже проста - працювати сім днів на тиждень, і 24 години на добу. На нас дуже негативно вплинула психологія очікування: коли з розбитих ночов раптом з'явиться палац. Американський романтизм грунтується на цілком іншій доктрині: особистої праці. Золоту рибку там замінили золотими копальнями, де мусимо невтомно працювати, мусимо пісочок промивати... Оце - психологія успіху.
– У вас цікаве поєднання прагматизму з романтизмом...
– Що я романтик - сумніваюся, хоча, справді, у книжках читаєш не письменника, а самого себе. Але життя змушує коригувати свої прагнення. Я радий лише тому, що займаюся улюбленою справою, і що я досить щира людина.
– Хто надав імпульсу вашому світогляду, способу життя?
– Глобально світогляд визначив батько. Ми дуже багато з ним спілкувалися. Я досі дивуюся, як попри свою зайнятість - батько був кадровим військовим, контррозвідником - він віднаходив стільки часу, аби розмовляти зі мною: завжди на рівних. Я пам'ятаю наші чудові родинні вечори з читанням уголос улюблених книжок, наші дискусії...
У батька була вельми цікава доля. Рано померли батьки, і з 14 років він утримував багатодітну родину, працюючи в паровозоремонтних майстернях Харкова. З 19 років - армія, причому вісім років - у кавалерії. Можливо, саме тому маю елементи романтичності. Батько був дивовижним оповідачем, і він стільки розповів мені різноманітних історій, де поєднувався і трагізм, і комедійність, і романтизм служби: джигітування, рубка, спілкування з тваринами, пошук взаєморозуміння з ними...
Відразу після армії батько закінчив два вузи, а згодом - і Вищу партійну школу КДБ, і тільки моя мати знає, як це все давалося... Коли пізнього вечора закінчувалися заняття, йому доводилося повертатися додому за 18 кілометрів від Харкова. І була дилема: або ще кілька годин чекати електричку (а вдома - кохана дружина, котру він, фактично, тільки вночі й бачив), або сідати на потяг, який не зупинявся в потрібному місці, та стрибати з нього... Він стрибав - і так щодня, місяцями!
– Якою філософською проблемою найбільше переймався ваш батько?
– Ми дуже багато часу проводили розмовляючи про Сталіна,,,
– Як батько змальовував сталінську добу?
– Дуже складно. У нього є філософські нотатки, які він писав винятково для себе, не для оприлюднення. Я й тепер із задоволенням їх читаю час від часу - його тяжкі роздуми про епоху.
Я не заздрю поколінню батька. Його зламали за кілька років. Рядові трудівники бачили дисгармонію між тим, що декларувалося, і тим, що відбувалося насправді. І в цьому вирі неправди люди дуже страждали.
Я відчуваю величезну повагу до цього покоління. Я їх не жалію - жалість не найкраще почуття. Я просто хотів би поберегти сивину стареньких, і порадив би молодим не добивати їх докорами: а от ви не знали, а чому допустили, а як могли... От ви знову з червоними прапорцями пішли, а ми розумніші від вас... Дай Боже нинішньому поколінню не заблукати в трьох соснах ринку, повірте, що ця алгебра не складніша від того, що пережили вони...
– Ви плануєте після виборів брати активну участь у політиці?
– Я не хотів би гадати на кавовій гущі. Не вважаю себе політичним функціонером, котрий хоче пролізти на якусь посаду. Просто я переконаний, що некомандне мислення кануло в Лету. А в командній грі я можу бути корисним, позаяк багато бачив, знаю і вмію: і руками, умовно кажучи, працювати, і головою. Мене цього навчили.
– За своєю харизмою хто ви в команді? Нападаючий, захисник?
– У футболі я завжди грав лівим півзахисником, номером сім. Вважаю, що в команді завжди мусять бути гравці, котрі вміють дати точний пас. Леонід Буряк давав пас на 40 - 50 метрів, і точно в ніжки. Саме такі люди цементують склад, від них залежить самопочуття команди, її впевненість у своїх силах.
– І ви не заздрите тому, хто забиває гол? Кому дістаються всі оплески?
– Я цілком спокійно ставлюся до можливості чийогось лідерства. Мене це не дратує. Навпаки. Коли приходить той, у кого ти можеш чогось навчитися - це чудово. Отже й ти будеш рости.
Для мене неприємним є одне: закляклий, аморфний стан. Я мушу відчувати, що в мені постійно відбувається внутрішня робота, що я змінююся.
– І про яке телебачення для України ви мрієте? Ваші особисті уподобання, симпатії в ТБ-мистецтві?
– Про першокласне, європейського рівня. Не випадково ми докладаємо величезних зусиль для оснащення каналу новітніми супертехнологіями. Хоча, ясна річ, телебачення роблять передусім особистості. Я переконаний, що суперталановитий чоловік - Ельдар Рязанов. Подобаються роботи Леоніда Філатова, Едварда Радзинського. Телебачення всього СНД дуже багато втратилочерез загибель Влада Листьєва. Він був автором абсолютної більшості ідей, реалізованих згодом.
– Чи вірите ви в те, що на "Інтері" з часом з'являться особистості такого рівня?
– Інакше телебачення в Україні не стало б для мене справою життя.
