Бувають часи, коли «мертвим краще, ніж живим, а найкраще тим, хто й не
народився на світ»
Клара ГУДЗИК, «День»
Сьогодні значна частина суспільства вболіває за «втраченим
раєм», ідеалізує недавнє радянське життя-буття. Це не дивно, бо забувати
все погане в минулому, а добре перебільшувати — то фізіологічна властивість
пам’яті більшості з нас. І тільки через долі окремих людей можна відчути
правдивий подих минулого, близько зазирнути в його обличчя, котре вже відступає
у небуття
КОРІННЯ
Ніна Терентіївна Рудик виросла в родині вчителів, у великому селі на
Херсонщині. Її батьки належали до прошарку вчителів-просвітників, поширеного
в Україні на початку століття. Тоді вчителі створили в селі неабиякий культурний
осередок — добру бібліотеку, народний театр, великий хор. Терентій Рудик
навчав не тільки у школі. Він допомагав селянам впроваджувати наукові методи
господарювання, пропагував шовківництво, бджільництво, для чого спочатку
навчався сам. Активну участь у житті села брала й сім’я Рудика. Всі вони
були дуже музикальні: полюбляли класику, співали, батько грав на скрипці,
мати — на фісгармонії. У цій атмосфері громадського служіння, постійної
праці, спілкування із селянами були виховані діти Рудиків, починаючи із
найстаршої — красуні, розумниці Ніни.
МОЛОДІСТЬ
У 20-ті роки діти роз’їхалися на навчання. А 1927 року трапився перший
легкий поштовх ще віддаленого «землетрусу». Почалися «чистки» навчальних
закладів — «неблагонадійних» студентів виключали або позбавляли стипендії.
Декан Київського університету, студенткою якого була тоді Ніна Рудик, доброзичливо
порадив їй взяти відпустку і «зникнути» на рік. Чому? Бо вона була активним
членом гуртка Культури українського слова.
Вдома Ніна знайшла змінене село — на полях гибіла скошена пшениця, на
лугах гнило сіно. Кращі учні Терентія Рудика поступово зникали із села.
А 1931 року дійшла черга й до вчителя — його арештували, цього разу ненадовго.
Через три місяці випустили з єдиним жартівливим(!) поясненням: «Занадто
помітна постать на селі!». Відтоді тінь батьківського арешту постійно лежала
на його дітях.
Та життя тривало. Ніна вийшла заміж за Петра Колесника, відомого тоді
літературознавця і критика; народила сина, потім дочку. Закінчивши університет,
почала працювати над дисертацією. З часом сім’я отримала квартиру в письменницькому
будинку, до речі, на одному поверсі з Корнійчуком. Все було добре.
КОЛА ПЕКЛА
1937 року заарештували чоловіка Ніни — «за контрреволюційну діяльність».
Приголомшена дружина відправила сина до батьків, а сама з немовлям на руках
протягом багатьох тижнів, із ранку до вечора, стояла у нескінчених жіночих
чергах навколо колишнього Інституту шляхетних дівчат, де тоді містився
НКВД СРСР. Коли жінка зрештою підходила до глибокого, як амбразура, віконечка,
звідки чула лаконічне: «Идет следствие. Следующий!». Наступного дня все
те саме — жалобна черга, відчайдушні сподівання без надії і: «Следующий!».
За що заарештовано Петра Колесника? На це немає відповіді. Ніна Терентіївна
згадує, що тоді кружляли чутки, нібито причиною арешту була необережна
критика нового твору Корнійчука. Інші вважали, що справа в українській
мові, якою розмовляли в них удома. Тільки потім, поступово Ніна почала
розуміти, що причину дарма й шукати. Петро став однією з численних жертв
добре зорганізованої операції із винищення української інтелігенції. «Але
тоді я не розуміла цього. Думала, як багато інших тоді й тепер, що це були
якісь випадкові помилки або «перегибы на местах». Була така наївна, що
навіть їздила до Москви із листом до товариша Сталіна.»
Після арешту Петра сусіди по дому, колишні приятелі робили вигляд, що
нічого не трапилося, старанно уникали навіть коротких розмов із Ніною.
Втім, вона не довго мешкала в письменницькому будинку — звідти її виселили
у напівпідвальну халупку. Із свого, ще недавно такого щасливого дому, Ніна
пішла з дитиною на одній руці, валізою — в другій. Все це — байдужість
знайомих, обережність друзів, виселення — Ніна пам’ятає, як у сні. Згадує
також, що після арешту чоловіка вона жодного разу не ходила до університету,
на роботу. Бо знала, що там її очікує або процедура публічного відречення
від чоловіка, або негайне звільнення.
Невдовзі Ніна відчула, що й навколо неї звужується фатальне коло. Написала
сестрі, яка зразу приїхала і забрала її маленьку Юльцю. (Дівчинка невдовзі
померла, про що Ніна дізналася тільки через 10 років. У пам’яті матері
до смерті звучатиме плач доньки, коли вона передавала її на руки сестрі.)
Незабаром виклик у НКВД, потім — Лук’янівська тюрма.
В’язниця була переповнена; у камері на 15 осіб перебувало 75. Жінки
стояли, сиділи, спали (на підлозі) по черзі. Серед них було багато знайомих
Ніни — філологи, артистки щойно закритих тоді польського та єврейського
театрів, співачки з опери, дружини письменників. Всі вони проходили за
однією статтею — «как члены семьи изменника Родины». Вирок було винесено
без непотрібних зволікань, без слідства й суду. Невидима, майже міфічна
в уяві Ніни «Тройка» присудила їй 8 років ув’язнення. А фактично вийшло
десять.
АЛЖИР
Після довгих тижнів поневірянь у товарному вагоні Ніна Рудик опинилася
в «Алжирі» — «Акмолинском Лагере Жен Изменников Родины». Почалося «нове
життя», життя нібито у іншому вимірі, відірване від нормальних обставин,
близьких людей, від колись дуже важливих справ.
У таборі були тільки жінки, переважно молоді. Більшість мала вищу освіту,
багато хто родом із «найвищого світу» — дружини дипломатів та академіків,
учені. Чимало було також біженців із-за кордону, які, рятуючись від фашизму,
з великою небезпекою добиралися до Союзу і — прямо за табірну огорожу.
Довгий час Ніна не мала жодних відомостей про долю своїх близьких. Вона
не знала, що її чоловік одержав 10 років суворого режиму. Що 1938 року
її батька, 58-літнього сільського вчителя Терентія Рудика було заарештовано
і «Постановою трійки УНКВС УРСР засуджено до розстрілу на основі безпідставного
звинувачення в тому, що він нібито був учасником та керівником контрреволюційної
повстанської організації». Так 1993 року, у відповідь на запити Ніни, відповіла
Служба Безпеки України. Терентія Пилиповича розстріляно всього через місяць
після арешту, 1938 року. А рідні довідалися про все це тільки через 55
років.
Про долю Ніни її близькі дещо дізналися завдяки надзвичайному випадку,
майже чуду. По дорозі до Казахстану вона написала на брудному шматку паперу
адресу батьків та пункт свого призначення і викинула маленьку кульку в
дірку товарного вагона. І ось її нещасна мати отримала конверт із папірцем
Ніни та запискою: «Нашли рабочие залезной дороги». Бувало й таке, слава
Богу.
Розповідає Ніна Рудик: «У таборі я зрозуміла, яке добре виховання дали
мені батьки. Бо мене врятувала звичка до праці, цікавість до нового, готовність
до навчання. Там я опанувала численні нові професії — навчилася класти
стіни, робити саман, вишивати (у таборі була майстерня з художніх вишиванок).
У хвилини перепочинку складала пісні — вірші та музику, а довгими ночами
переповідала своїм товаришкам твори світової літератури. Заради цих розповідей
вони ладні були звільняти мене від роботи, чого я, звичайно, не допускала.
Зрештою, моїм основним фахом стало сільське господарство «зони». Бачте,
я з дитинства любила працювати на землі, багато чому навчилася у своїх
батьків. Тому «дослужилася» до бригадира, мала авторитет у «самого гражданина
начальника». Він мене навіть посилав на «Агрономічні курси для в’язнів».
(У якій абсурдній системі ми жили!).
За словами Ніни Терентіївни, найкраще виживали у таборі інтелігентні
люди, які мали чим зайняти свою голову і руки. «Головний і єдиний тамтешній
імператив — працюй, не покладай рук. Тоді житимеш.» Згадує, як страждали
у таборі чеченці, що почали прибувати туди під кінець війни. Вирвані із
свого середовища, у ворожому холодному степу вони просто сиділи й очікували
на смерть — і вона приходила.
НА ВОЛІ
1947 року, майже одночасно Ніна й Петро вийшли з ув’язнення. Розпочалися
довгі поневіряння у ворожому до них суспільстві. Без прописки, без житла,
без роботи, із документами, один вигляд яких відлякував людей: «58 стаття».
Невдовзі почало здаватися, що в таборі було краще. Не знайшовши притулку
в Києві; вони подалися до Чернівців, де погодилися взяти Петра до університету.
Зняли невелику квартирку, забрали сина. Ніна почала працювати вчителькою,
що стало на довгі-довгі роки її улюбленою професією. Чоловік відновив працю
над дисертацією — з того місця, на якому зупинився 10 років тому. Виявилося,
що зарано, бо через рік його знову арештовано й вислано на довічне поселення
до Сибіру. Це було кінцем подружнього життя Ніни Терентіївни. Заради сина,
якому треба було давати виховання та освіту, вона не поїхала за чоловіком.
З того часу, майже 50 років живе одна.
1957 року батько й дочка Рудики, а також чоловік Ніни, були реабілітовані
«за отсутствием состава преступления в действиях обвиняемых». І хоча, згідно
із законом, вона мала право повернутися після реабілітації в те місто й
у ту квартиру, де жила до незаконного арешту, знадобився не один рік, щоб
прописатися в Києві та отримати маленьку кімнатку в комунальній квартирі.
Там вона прожила 31 рік.
Викладачем української мови та літератури в школі Ніна Терентіївна працювала
до 84-літнього віку, «аж поки мені ноги відмовили». І сьогодні вона допомагає
молодим учителям, учням, особливо абітурієнтам, бо є одним із кращих знавців
української літератури в місті. Нині живе в окремій затишній квартирі,
яку надала їй молода держава. Живе разом із сестрою — ветераном війни Тетяною
Терентіївною, підпис якої стояв на стіні Рейхстагу.
Ніну Терентіївну, попри її 92 роки, неможливо вважати чи називати
бабусею. Гарні, дуже виразні очі, старанна зачіска, елегантна, до лиця
блуза. А головне — ясний розум, молода пам’ять і бездоганна логіка мислення!
Кореспондент втрачав іноді нитку розмови, але не вона. Особливо вражає
шляхетність цієї жінки — жодного слова про хвороби, матеріальні труднощі
або якісь претензії. Чи багато серед нас таких людей?
Під час довгого і надзвичайно цікавого візиту мене не покидала одна
гірка думка. Що було б із нашою країною, коли б такі люди, як Рудики, займали
належне їм місце у суспільстві? Якби вони постійно залишалися з нами, замість
того, щоб поневірятися у в’язницях та на засланнях? Упевнена, що нині ми
мали б зовсім інше суспільство й самі були б іншими.
