«Реформи» — чи не найбільш популярне слово в лексиконі сучасного українського політичного класу. Про необхідність рішуче провести давно назрілі реформи, про модернізацію, структурні перетворення в суспільстві не говорить лише ледачий; ухилятися від міркувань подібного характеру стало в нас мало не ознакою поганого тону. Але цікава річ: про неминучість і невідкладність реформ (причому, що цікаво, дуже часто додають: реформ непопулярних!) твердять вже понад 16 років; конкретна ж економічна і політична практика їх проведення (чи непроведення, саботажу(?) чи глибокого небажання їх провести(?) чи корисливого, спритного маніпулювання самим поняттям «реформи»(?) просто бентежить.
Очевидно, вникнути в саму суть проблеми дозволило б уважне вивчення досвіду знаменитих успішних реформаторів ХХ сторіччя; їхні імена досить добре відомі: Франклін Рузвельт і Мустафа Кемаль Ататюрк, Шарль де Голль і Джон Кеннеді, Вацлав Гавел і Нельсон Мандела, Конрад Аденауер та Індіра Ганді... Рідше (у нас в Україні — бо на Заході і в усьому цивілізованому світі цій людині, його політичній і духовній спадщині вже давно віддали належне!) згадують — а ще рідше уважно аналізують зроблене ним — дивовижну і яскраву особистість, про яку у нас піде мова. Ми поговоримо про життя, світогляд та історичне значення діяльності Папи Римського Івана ХХIII (Анджело Ронкаллі), одного з найбільш видатних керівників у новітній історії римо-католицької церкви.
Ні манерою поведінки, ні життєвим досвідом цей римський первосвященик, який був на престолі Святого Петра порівняно недовго, з жовтня 1958 року до червня 1963-го, не був схожий на більшість своїх попередників. Анджело Джузеппе Ронкаллі народився 25 листопада 1881 року в селянській родині в маленькому гірському селищі Сотто іль Монте, на півночі Італії, поблизу Бергамо. Багатодітна родина (7 дочок і 5 синів, Анджело був старшим) ледве зводила кінці з кінцями — протягом багатьох віків хлібороби Ронкаллі були чиновиками, обробляючи землі династії графів Моріані. Вже ставши Папою, Іван ХХIII у бесідах з друзями чесно зiзнавався, що одним із основних спонукальних мотивів, які визначили його життєвий вибір (стати священиком), було завзяте прагнення вибитися зі злиднів; він згадував, як у 10-річному віці, вступивши до єпископського коледжу в Бергамо, майже завжди ходив на уроки босоніж, бо повинен був берегти єдині шкіряні черевики; зате, як правило, ішов, читаючи книжку, бо намагався таким чином повторити задані уроки...
Ронкаллі дуже важко прокладав собі шлях у вищі сфери католицької церкви. Закінчивши коледж, потім семінарію в Бергамо, він був помічений місцевим єпископом Антоніо Радіні-Тедеськи, який мав у римських колах славу найнебезпечнішого ліберала, майже єретика. Єпископ Бергамський (однією з часто повторюваних ним думок була та, що звільнення людини з пут економічного рабства зовсім не чуже для християнства!) помітив талановитого юнака Анджело Ронкаллі, зробив його своїм секретарем і справив безперечний вплив на формування поглядів майбутнього Івана ХХIII (зазначимо, що одним із епітетів, які відпускали на адресу нашого героя його противники з правого і вкрай правого табору, окрім «гробокопач церкви», «несповна розуму», був і такий: «червоний Папа»!). Суворою та жорстокою життєвою школою для молодого священика Ронкаллі стала Перша світова війна, яку він пройшов «від дзвінка до дзвінка», спочатку — санітаром, а потім — капеланом у фронтовому шпиталі (у ті роки Анджело отримав похоронки на трьох своїх братів...).
І лише 1921 року тогочасний Папа Бенедикт ХV, давній друг єпископа Радіні-Тедеськи, «дає старт» кар’єрі 40-річного Ронкаллі, призначивши його на важливу посаду у папській міжнародній місіонерській організації. Потім була багаторічна робота на дипломатичному терені: апостольський візитатор (представник папи) в Болгарії, потім, уже в 1930 роках, апостольський делегат у Туреччині в ранзі архієпископа, далі, в 1944—1953 роках — папський нунцій у Парижі, й, нарешті, в 1953—1958 роках Ронкаллі — патріарх Венеції та кардинал. Своїм єпископським девізом він ще в середині 20-х років обрав: «Слухняність і мир»; його вважали добросердим товстуном, любителем гострого слівця, трохи схожим на сільського кюре (а цей «кюре» щодня вів філософський «Щоденник душі», дуже складний для розуміння, знав 10 мов, був автором 36 книг з історії Церкви та говорив друзям про себе: «Я упертий і не такий простий, як думають. Всупереч тому, що на перший погляд може здатися, що я, як ослик, постійно запряжений у возик, везу небагато, але працюю завжди»). І коли восени 1958 року пішов з життя архіконсервативний і непопулярний Папа Пій ХII («атлантичний Папа», як його називали; символом дряхління церкви за роки його правління, символом упертого небажання відповідати на виклики часу стали вибори нового папи після смерті «атлантиста», коли майже третину старих кардиналів довелося вносити до зали на носилках, а двоє з них, які мали 93 роки і 91 рік від роду, — не дожили до закінчення виборів!) — римська консервативна еліта вирішила, що кращої компромісної кандидатури, ніж 77-річний кардинал Ронкаллі, який, проте, на тлі інших претендентів виглядав ще мало не юнаком, людина м’яка й податлива, — не знайти.
Ті, хто так міркував, помилилися. Новий Папа Іван ХXIII — таке ім’я прийняв Ронкаллі після обрання — чудово розумів гостру необхідність модернізації такої колосальної, досить консервативної, навіть інертної структури, як всесвітня римсько-католицька церква. І саме цій місії, головній, як виявилося, справі свого життя Папа Іван ХXIII (приступити до неї він зміг у віці 77 років!) і присвятив короткі чотири з половиною роки перебування на престолі. Одна з італійських газет писала в перші дні після обрання нового первосвященика Рима: «Пій ХII став швидко перетворюватися на людину, яка пережила самого себе, пережила свої ідеї і свою політику. Його фізична смерть перешкодила його перетворенню на живий привид і дозволила римській церкві відкрити новий шлях, маючи на чолі нового політичного лідера». Саме «відкриття нового шляху» стало пріоритетом для Івана ХХIII з перших днів правління. «Світ рухається, і нам необхідно знаходити правильний підхід до нього», — з юнацькою енергією заявив Іван XXIII вже через місяць після обрання і при цьому так виклав своє реформаторське кредо: «Провидіння Боже вивело мене з рідного села й послало блукати на шляхах Заходу і Сходу, зіштовхуючи з людьми найрізноманітніших вірувань та ідеологій, знайомлячи з гострими й загрозливими соціальними проблемами, одночасно дозволяючи мені зберігати спокій і об’єктивність у вивченні та оцінці цих явищ. Твердо дотримуючись принципів католицької віри та моралі, я завжди більше піклувався про те, що об’єднує, ніж про те, що розділяє та породжує суперечності». Один із найбільш майстерних реформаторів ХХ сторіччя (у своєму щоденнику він указував на необхідність знайти потрібну «точку опори» для оновлення саме в середовищі прихильників руху вперед, а не серед «болота», нехай зручного та приємного владі), Іван ХХIII вважав особливо цінними такі риси, як терплячий спокій, витримка, розсудливість, доброзичливість. При цьому рівень етичних вимог Святого Отця до самого себе відразу ж звернув на себе увагу сучасників; так, він, на відміну від багатьох попередників, не наблизив до себе, не присвоїв престижних титулів і звань і не «озолотив» нікого зі своїх численних родичів — після його обрання вони й далі продовжували займатися землеробською працею в рідному селі Ронкаллі Сотто іль Монте...
За вдалим висловом монсеньйора Каповіллі, особистого секретаря папи, «той, кого вважали люди неуважним балакуном, міг повторити вам те, що ви йому говорили півроку тому і що він, здавалося б, не чув. Ті, хто добре його знав, не вважали, що він дуже багато говорить і сміється. Разюче ясний і проникаючий у сутність людей і положень розум. Помірна, але тверда думка про речі, які йому здаються головними. І ніхто не міг сподіватися хоч трохи вплинути на нього своїм словом, бо Папа був отцем для всіх». І ще: Іван XХIII, незрівнянно більш демократичний, аніж багато які інші папи ХХ сторіччя (його часто можна було бачити, коли він спілкувався з простими городянами на вулицях Рима), дотримувався такого правила: «спрощувати те, що складно, і не ускладнювати того, що просто».
Серед величезного комплексу проблем, які постали перед Іваном XXIII, однією з найважливіших, мабуть, було коректування, модернізація та уточнення політичної та соціальної доктрини католицької церкви. Ось які ідеї — досі в Римі нечувані! — містила папська енцикліка (послання вищого рівня) «Матер ет магістра» («Мати й наставниця»), випущена в травні 1961 року: «Найбільша спокуса, якій можуть піддатися економічно розвинуті суспільства, полягає у використанні своєї техніко-економічної могутності для того, щоб впливати на політичний стан суспільств, що перебувають на низькій стадії економічного розвитку, з метою здійснення планів панування. У тому випадку, коли подібне має місце, потрібно відкрито заявити, що йдеться про нову форму колоніалізму, яка, хоч як би майстерно її маскували, так само повернута в минуле, як і та, від якої багато які народи нещодавно звільнилися. Вона негативно впливає на міжнародні вiдносини, являючи собою загрозу та небезпеку для справи миру в усьому світі».
Дуже цікавий підхід Івана XXIII до проблем власності (читаємо ту ж енцикліку). Відзначивши небувале зростання ролі громадян у керівництві державними справами, все більшу роль держави в управлінні економікою, Папа Римський, з одного боку, підтвердив свою вірність традиційній доктрині церкви про «природне право приватної власності на засоби виробництва», але, з іншого, вітав «представництво трудящих в управлінні середніми та великими підприємствами та їхню участь у розподілі прибутку». Енцикліка містила тезу, згідно з якою «держава може володіти власністю на засоби виробництва, якщо вони є джерелом економічної могутності, й тому їх неприпустимо передавати в руки приватних осіб, не ризикуючи при цьому наразити на небезпеку загальне благо. Однак держава має розширювати свою власність лише в разі дійсної та очевидної необхідності й у випадку, якщо цього дійсно потребують інтереси загального блага». Цікаво, що дещо схожі ідеї деяких сучасних політичних сил в Україні часом оцінюються як «соціалістичні». Ось уже справді: «святіше за Папу Римського...».
Зрозуміло, що реформи Папи Ронкаллі мали, окрім ідеологічного, ще й організаційний аспект. Було рішучим чином оновлено колегію кардиналів; уже за перші два роки свого правління (понтифікату) Іван ХХIII призначив 43 нових кардинали (в тому числі двох найближчих працівників нового папи — Альберто Тардіні та Еудженіо Монтале, при цьому останній став наступником Івана XXIII на престолі — Папою Павлом VI). При цьому характерно, що серед нових «порфіроносців»-кардиналів уперше з’явилися представники Африки (Ругамбва з Танганьїки), Японії та Філіппін. Очевидно, що Іван XXIII чудово розумів значення країн «третього світу» для очищення й оновлення католицької церкви, саме при ньому «пішов» відповідний процес. Могутній поштовх процесу модернізації світового католицизму дав XXI Вселенський (Другий Ватиканський) Собор, скликаний з ініціативи Івана XXIII 11 вересня 1962 року.
Безперечно, кожен із таких соборів був видатною подією в історії церкви (попередній, Перший Ватиканський, засідав ще на початку 70-х років XIX сторіччя). Тим більше, що саме Вселенські Собори наділено, згідно iз встановленнями Ватикану, повноваженнями вирішувати вищі питання церковного життя та «символу віри». Головне, що привніс II Ватиканський Собор до історії католицизму, — це відмова від монополії на істину (або принаймні спроба це зробити), дуже характерна для ідеології римських пап у попередні епохи. Особливо це стосувалося стосунків із віруючими інших християнських конфесій (до речі, й протестанти найрізноманітніших течій, і представник Російської православної церкви, і навіть ієрархи, які представляли іудаїзм і мусульманство, — всі вони були присутні на засіданнях II Ватиканського Собору, що викликало дуже жваві коментарі світової преси!). Говорячи про загальні завдання, поставлені перед Собором, Іван XXIII зазначав: «Головні цілі Собору полягають ось у чому: провести загальну реформу, перегляд і роз’яснення доктрин, удосконалити структуру церкви для того, щоб вона могла охоплювати весь світ. Ми зробимо все для того, щоб представники всіх християнських віросповідань обдумали свої помилки, а ми обов’язково переглянемо свою поведінку, щоб зрештою у всіх християн був один дім». Можна стверджувати, що всесвітній екуменічний рух, пов’язаний із ім’ям Папи Івана Павла II, може вважати Івана XXIII одним зі своїх основоположників.
Влітку 1962 року Папі повідомили страшний діагноз, що звучав як вирок: рак шлунка. Він працював буквально до останніх днів; у квітні 1963 року оголосив енцикліку «Пацем ін терріс» («Мир на Землі»), спрямовану проти перегонів озброєнь («Якщо будь-хто збільшує свій військовий потенціал, інші країни також повинні не відставати та озброюватися. І якщо одна країна виробляє атомну зброю, то й інші повинні виробляти атомну зброю такої ж руйнівної сили. У результаті люди живуть під постійним страхом, чекаючи на ураган, який може налетіти в будь- який момент, несучи за собою неймовірні страждання. І не без підстав, оскільки зброя вже готова»). У дні ядерної Карибської кризи Папа постійно телефонував до глав великих держав, Кеннеді та Хрущова (пам’ятаючи, до речі, що Кеннеді — католик!) із закликом не допустити катастрофи...
Анджело Ронкаллі, Папа Іван XXIII, помер увечері 3 червня 1963 року. Коли через 15 років його наступник, кардинал Войтила, вступив на папський престол, він прийняв ім’я Івана Павла II, на знак того, що збирається продовжувати курс своїх попередників, Івана XXIII і Павла VI. Після смерті Папи італійський журналіст спитав його брата, Дзаверіо Ронкаллі: «Чи вважаєте ви святим Папу Івана XXIII?». Відповідь була такою: «Він завжди, все життя був добрим. Таких священиків і вважають святими».
