Іван ДРАЧ, поет:
— Сьогодні Дмитро Павличко, на жаль, практично відлучений від засобів масової інформації. На телебаченні, радіо та у пресі інші люди пропагуються як чільні представники нашого суспільства. Тоді як Дмитро Павличко — це могутня постать нашої сучасної історії. Він багато значить в історії нашого поетичного мистецтва, перекладацтва, публіцистики і, врешті-решт, політики. Без нього я не уявляю собі створення і Товариства української мови імені Тараса Шевченка, і Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, і Руху. Таке поєднання поета-лірика і поета-громадянина в нашій історії вже траплялося. Це Шевченко, Куліш, Франко. Кожен час зумовлює тип людини, тип поета. Наше покоління, покоління шістдесятників практично займалися всім — від публіцистики до поезії та політики. Україні треба повернутися бодай до часів двадцятирічної давнини, коли ми починали «Рух» і намагалися розібратися в тому, яке суспільство нам потрібно створювати. Тоді були інші ідеали, була інакша ситуація та ставлення до неї. Але згодом усі ідеали та намагання скрутилися в мамон. Практично всі політичні структури поклоняються «золотому тільцю». Повернення до того світогляду обов’язково мусить бути, тому що людина повинна бути людиною, мусить сповідувати ті ідеали, які відображені в релігійних, філософських пошуках.
Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, поет і перекладач, культуролог:
— Дмитро Павличко в українській історії залишиться Дмитром Павличком. І це найголовніше. За цим прізвищем, яке не потребує жодних уточнень, титулів, оцінок, залишиться ціла болюча, складна, суперечлива епоха в нашому українському бутті. Чому суперечлива та складна? Тому що доля розпорядилася так, що він пережив три окупаційні режими. Перший був польський, другий — німецький і третій — радянський. У цих окупаційних режимах він не просто існував, він жив, зростав і боровся. Ці похідні вплинули на всю його творчість. Отже, і в творчості його є дуже багато моментів, які часом нелегко зрозуміти сучасній людині. Але тим і цікавіший Павличко, що він прийшов із минулого в сучасне і залишиться в майбутньому як яскрава особистість — літературна, громадська, політична. Є письменники, які зазнають переоцінок. Скажімо, у своїй епосі він може здобути дуже високу оцінку, але настає час, і ця оцінка зводиться до скупого означення. У ситуації з Павличком відбувається своєрідне нарощування значимості. Тому що він не просто літератор, який ілюструє. Він творить, впливає на час. А такими були його великі попередники — Шевченко, Франко, Леся. Були письменники, які відійшли саме тому, що не намагалися вплинути на зміну часу, ситуації, на виховання свого читача. Не треба звинувачувати Павличка в тому, що він віддавав данину певним реаліям, особистостям і тенденціям. Тому що він їх переріс. Безумовно, ці моменти для самого нього є трагічними, але написаний 1944 року вірш, який він читав на урочистому вечорі у Національній опері, звучить як сучасний текст. Він глибинний, а не поверховий. Павличка не хочуть чути та сприймати тільки ті люди, які не живуть глибоким життям або літературні заздрісники, яких немало. У Павличка є грандіозний перекладацький набуток. Ніхто із сучасних українських класиків, окрім Максима Рильського, не дав такої великої та потужної перекладацької творчості. Я наголошую, що переклад є частиною його творчості. Він відкриває глибинні пласти сусідніх і віддалених від України культур. Так могли працювати тільки Франко, Рильський, Бажан, Куліш. Саме тому Павличко стоїть у цьому ряду. Він дбає не тільки про власне ім’я. Свого часу саме він відкрив для України Богдана-Ігоря Антонича. Цей поет був забутий, про нього пам’ятали хіба що в Америці чи тодішній Чехословаччині. Павличко ж дав нам тлумачення Антонича. Так само він дає тлумачення творчості своїх сучасників — таких складних і для багатьох невигідних, як Довженко, Гончар, Малишко. Головна сила, ядро та потуга яких спрямовувалася на те, щоб показати світові Україну не просто як декоративний географічний простір, а як силу, яка здатна оздоровлювати, впливати на європейський та світовий простір. Тому й Павличко мислиться в цьому просторі. Дмитро Павличко був моїм учителем, і хоча на побутовому рівні я можу мати щодо нього деякі упередження, але я переконаний, що це найяскравіша постать у сучасній літературі. Він переступив грані часу, і здійснив неможливе з огляду на ті можливості, які йому дали матір, природа та Господь Бог.
Петро КРАЛЮК, перший проректор Національного університету «Острозька академія»:
— Для мене Павличко — це, в певному сенсі, відображення епохи, епохи м’якого тоталітаризму з його «відлигою», «застоєм», вибірковими репресіями проти дисидентів тощо. Звісно, як і будь-яка епоха, вона мала свої плюси й мінуси. Так само можна говорити про плюси й мінуси в творчості Павличка, точніше, про їхнє специфічне відображення. Павличко, незважаючи на вимушені компроміси, завжди виступав носієм української традиції, намагаючись піднести її на високий рівень, вписати у світовий контекст. Це було важко робити в умовах, які інакше, ніж окупаційними, не назвеш, в умовах, коли українська культура свідомо маргіналізувалася. Павличко не лише написав чимало вартісних поетичних текстів, він зробив багато перекладів. Завдяки його зусиллям з’явилося повне зібрання творів Шекспіра. У сімдесятих, коли він редагував «Всесвіт», цей журнал конкурував із «Іностранной літєратурой». Чого, на жаль, не скажеш про день сьогоднішній. Тоді, пам’ятаю, в інших «союзних республіках» навіть заздрили, що ми маємо такий журнал іноземної літератури. Особисто для мене «Всесвіт» Павличка був віддушиною в ідеологічно задушливій атмосфері «застою». Можна пригадати багато чого справді доброго, що зробив Дмитро Павличко для нашої культури в непрості застійні роки, і в не менш непрості роки нашої незалежності. Власне, завдяки таким людям вона значною мірою трималася й тримається. Залишається лише пошкодувати, що таких людей не так багато.
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
— Я знаю Дмитра Васильовича понад п’ятдесят років. Коли ми познайомилися, я навчався у Київському медичному інституті і працював в студентській газеті. Він прийшов до нашого університету з делегацією, з нагоди свята. Молодий, гарний талановитий поет, з чорною густою чуприною — він одразу ж сподобався усім медінститутським дівчатам. Між нами встановився дивний зв’язок, незважаючи на те, що ми абсолютно різні люди за походженням та ментальністю. Але нас поєднала взаємна симпатія та любов до України — я відразу відчув у ньому когось набагато більшого за поета. Павличко — це культурне явище. Він, почавши свою діяльність як поет, вийшов далеко за межі поетичного цеху. Нас із Дмитром Васильовичем пов’язує любов до Польщі, з якої Україна може взяти державотворчий приклад. Пам’ятаю, як ми з ним їздили Польщею, відразу після скасування військового стану, запровадженого Войцехом Ярузельським. Ми бачили прекрасний час відродження країни. Розуміли, що є люди, які зможуть протистояти комуністичній владі Польщі. Ми відвідали музей шльонських повстанців (виступали проти німецької влади під час конфлікту між Польщею та Німеччиною 1920 року з приводу м. Шльонськ). Цей музей дивовижно нагадав нам події 1918—1920 рр. в Україні. Серед експонатів були агітаційні листівки, зразки зброї. Незабутніми є Дні польської поезії у Кременці. Павличко був ініціатором відкриття музею Юліуша Словацького і взагалі дуже багато зробив для розвитку польсько-українських відносин. Вже будучи послом України в Польщі, Дмитро Васильович добився спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку в центрі Варшави. Враховуючи польську ментальність, важко навіть уявити, яких зусиль це йому коштувало. Він також був дуже успішним послом України в Словаччині. Дмитро Павличко відіграв величезну роль в зовнішній політиці України. Він був головою комітету закордонних справ Верховної Ради з 1990 року, формуючи зовнішню політику молодої держави. Його чітка позиція завжди була спрямована на захист національних інтересів України. Звичайно ж, Дмитро Павличко відбувся як поет, видавець українських творів. Він знаходив таланти, сприяв виданню сотень книжок молодих поетів, робив антологію російської класики українською мовою, і це була просто подвижницька діяльність. Унікальний вечір з нагоди 80-річчя Дмитра Павличка пройшов під гаслом національного єднання. Адже в залі Національної філармонії України були присутні і Президент України, і прем’єр-міністр, яких разом побачити просто неможливо. Ту атмосферу, що панувала в залі тоді, неможливо описати словами. На останньому акорді вечора в мене покотилися сльози: чудовий Дмитро Гнатюк заспівав безсмертну пісню «Два кольори».
