Взагалі в нормальній демократичній державі заведено постійно лаяти таємну поліцію (з особливим задоволенням це роблять вірні агенти), в цьому є хороший тон, це ознака порядності й незалежності. Не лаяти ж газетних магнатів, які можуть позбавити роботи, або бандитів, від яких можна отримати «контрольний постріл».
Власне, проникнення чекістів до державних структур, до приватного бізнесу й особливо до банків набуло неабиякої активності після серпня 1991 року. Одних вичистила нова мітла, й вони, замість того, щоб тихо торгувати квітами на базарі, розпочинаючи кар’єру нових рокфеллерів, вважали за краще займатися безпекою й таким іншим у різних структурах, другі зробили це з власної ініціативи, бо не бачили жодних перспектив у служінні вітчизні за мізерну зарплату під улюлюкання батьків російської демократії.
Нові росіяни із задоволенням брали і беруть на службу колишніх чекістів. Найпершим і наймудрішим виявився В.Гусинський, який користувався не менш мудрими порадами двох інших стовпів КДБ — заступника голови Ф. Бобкова та шефа «п’ятірки» І. Абрамова (обидва стояли біля колиски знаменитого антидисидентського управління). Ця двійка мала найбагатші пізнання у внутрішній політиці й такі зв’язки, про які міг лише мріяти будь-який олігарх.
Тому тільки подив викликає бурхлива атака на кадебістів журналу «Итоги» й деяких інших ЗМІ, й мимоволі думаєш, чи не написані ці статті під диктування вищезазначених радників, щоб відвадити конкурентів від використання чужого корисного досвіду.
То чому ж завирувала преса? Невже з’явилася загроза нашим недолугим, але вже звичним свободам?
КДБ помер, але пропагандистські міфи про нього, створені у часи «холодної війни», продовжують жити, більш того, в старі міха вливається молоде вино.
Міф № 1, побудований на змішуванні в одній каструлі всіх етапів у діяльності НК—КДБ: органи — це гестапо. На мій погляд, сталінські органи виглядають набагато жахливішими, ніж гестапо, останнє переважно спрямовувало своє вістря на інші народи, сталінські ж «соколи» знищували своє власне населення. Після смерті вождя розпочався інший етап, спецслужби поступово потрапляли в усе більшу залежність від партії (а Хрущов і Брежнєв, як відомо, виступали за мирне співіснування, що вимагало відповідного іміджу країни). Вбивство як політичний метод уже не заохочувалося партією країни.
Спроби ж умертвити Солженіцина або Войновича викликають сумніви при всій повазі до цих письменників: якби КДБ цього дійсно хотів, то усунути їх було неважко.
Уся «каральна» політика Брежнєва—Андропова грунтувалася на поєднанні ув’язнення у в’язниці дисидентів будь-якого розливу, аж до анекдотчиків, з «ліберальними» висилками за кордон, або в Горький, чи просто із звільненнями з хорошої роботи, що за нормальними стандартами є злочином, хоч і менш тяжким, ніж пролом черепа в закутку або кулі в потилицю, як бувало за Господаря.
Міф № 2: КДБ — держава в державі. Частково це правда, але тільки на місцевому, дуже низькому рівні. Сталінські органи підкорялися особисто вождеві, а після його смерті будь-які значні дії на кшталт арешту або висилки узгоджувалися з ЦК партії. Більше того, партійно-радянську номенклатуру було виведено з-під нагляду органів, спробуй взяти в розробку або, не дай Боже, торкнути секретаря райкому або інструктора ЦК! Ця номенклатура часто диктувала свою волю органам — чи то Ставропольська, чи Свердловська область, у будь-якому разі дії КДБ із нею координувалися. Тому нинішня номенклатура зацікавлена в тому, щоб всі шишки валилися на бідного Макара.
Міф № 3 про особливі професійні й надлюдські якості колишніх співробітників органів. Цей міф грунтується на культі спецслужб, створеному ними самими і ЗМІ, і заснований на аж надто поверхневому знанні їх роботи.
Безперечно, у співробітників спецслужб є деякі специфічні професійні й людські якості: вони знайомі з методами розшуку, стеження, розробки, вони підозрілі, дисципліновані, поважають начальство. Особливо слід зазначити вміння тримати язик за зубами, й за час нашої бурхливої «ліберальної» історії мені, принаймні, невідомі випадки видачі співробітниками КДБ агентури для публічного смакування в ЗМІ (природно, крім зрадників, які втекли на Захід). «Итоги» пишуть про «таємну владу», яку втратили чекісти. Та облиште! При чому тут це? Забули хіба, що майже все суспільство, немов папуги, повторювало такі гасла, як «економіка повинна бути економною»? Влада була абсолютно відкритою, жорстокою й демагогічною до ідіотизму й заперечувалася лише одиницями!
Колись Кім Філбі в приватному листі, випускаючи стріли в одного високопоставленого кадебіста, бажав, щоб той, сучий син, потрясся у вантажівці де-небудь на дорогах біля Верхоянська (!), і з жалем зауважував: «...кожна велика організація повинна мати свою дещицю дурнів. С’еst la vie!» Додам: і негідників. Або по-простому: лайна скрізь вистачає. Навіть серед журналістів, навіть серед банкірів. Порахуємося славою.
Однак треба бути надзвичайно наївним, щоб на віру приймати таку несподівану стурбованість частини ЗМІ «чекістською проникливістю». Наче Ю.Кобаладзе в ІТАР-ТАРС або Л.Кошляков на РТР (нарахували всього лише двох чоловік у ЗМІ! Можу додати ще кілька десятків, якщо брати до уваги агентів, за умови, що за це добре заплатять деякі олігархи!) можуть наступити на горло ЗМІ!
Списки — всього лише привід для атаки на Примакова, й публікуються вони на фоні спроб підбурити його з президентом та його адміністрацією, чого варті одні рейтинги про ривок Примакова вперед! Адже всі чудово знають, як хворобливо реагує президент на чиюсь зрослу популярність. До того ж, хіба не природно, що політик бере собі в підмогу тих, кого добре знає? Не спиратися ж йому на кадри Бойка або Коха!
Я ніколи не працював із Примаковим й зовсім не сподіваюся, що він, немов чарівник, виведе країну з провалля, однак гадаю, що він ВСЕРЙОЗ наступив на головний мозоль: боротьбу із злочинністю, що не могло не стурбувати наше напівкримінальне суспільство та окремих впливових його представників.
Чи зможе він приборкувати корупцію, залишається під запитанням, але, мабуть, в одного лише Примакова (за винятком Лужкова) є солідний «позитивний багаж» після серпня 1991-го. Очоливши розвідку, він відійшов від концепції «головний проти них — США», проголосивши не нову, але розумну тезу про те, що у Росії немає постійних ворогів, а є постійні інтереси. Він почав налагоджувати взаємодію з іноземними спецслужбами, зумів організувати гласність (звичайно, «в рамках», усе ж таки це спецслужба, а не благодійницьке суспільство!), з якою не може суперничати жодна подібна організація в світі. Це аж ніяк не коментарі з приводу різних агентів, які провалилися — тут всі розвідки однакові в своїй потайливості, — а реальна участь колишніх і нинішніх співробітників СВР у публічній діяльності, чи то створення фільмів, телепередач, збірників, чи відкриті дискусії, не кажучи вже про потік мемуарів. Причому, зроблено все це доволі розумно, без шкоди для державних секретів. Уперше в історії Росії секретна служба почала публікувати свої історичні нариси й відкриті доповіді, одна з них — про тенденції щодо розширення НАТО — була на зло сліпій політиці А.Козирєва, можна лишень дивуватися, що «демократи», схильні взагалі розігнати спецслужби (в результаті їх тільки підірвали реорганізаціями), стерпіли такий удар. Побоювання Примакова щодо планів НАТО підтвердилися подальшим розвитком подій, а його самостійність мислення була помічена багатьма.
Призначення його на пост міністра закордонних справ викликало цілу кампанію лютої протидії в США, однак і за цих умов Примакову вдалося хоча б частково переорієнтувати корабель нашої зовнішньої політики, надати їй самостійності, більше того, встановити нормальні відносини з М.Олбрайт.
Можна тільки здогадуватися, які могутні сили озброїлися зараз проти Примакова, але ясно, що відстоюють вони свої корпоративні інтереси, до чого це привело за час єльцинського правління, ми вже пізнали на власній шкурі.
Як довго встоїть Примаков? Це головне запитання. Наша буржуазія, як зауважував ще незабутній Ілліч, відрізняється надзвичайною дурістю, не розуміючи, що демократія на західний манер — це передусім демократичний, вельми жорсткий ПОРЯДОК, і тому тягне ковдру тільки на себе, не вдумуючись у заповіт навченого досвідом А.Лівшиця: «Треба ділитися», а не виходити з норми прибутку в 400 і більше відсотків.
Наші існуючі й потенційні соціальні катаклізми не приймаються до уваги частиною можновладців, вони сподіваються, що пронесе, хоча історія свідчить про зворотнє: скажімо, після жовтневої революції вдалося переправити капітали за кордон лише одинакам, та й там їхніх власників діставала рука ЧК. Зараз часи інші, але фінансову стабільність на Заході навряд чи можна вважати вічною, та й закони там більш суворі й працювати в західних умовах у нас може небагато хто. Отож, атакуючи Примакова, який настроєний на деякі реформи за збереження нинішнього відносно демократичного ладу, частина нашої непоступливої еліти лише риє собі могилу. Можна наплювати на інтереси народу, але не можна ж бути такими тупими!
І останнє. Більшість нашого народу лякають не колишні чекісти, а злочинці, на яких немає управи.
