Княгиня Олена Павлівна Гагаріна (у заміжжі — Ротчева)... Про цю визначну діячку позаминулого століття, блискучого педагога і літературознавця сьогодні, на жаль, мало хто знає та згадує. Запитуєте: чому? Та тому, що за 74 роки радянської влади й за 20 років залежної від багатьох обставин незалежності в наших людей відбили бажання цікавитися своїм минулим, а пишатися своєю історією — й поготів. І як наслідок — більшості сьогоднішньої молоді, м’яко кажучи, наплювати на будь-яку святиню. Вона може, навіть не змигнувши оком, переступити через неї. Не вірите? Зараз я підкріплю свої слова фактами. Але спершу розповім одну історію. Вона трапилася років з двадцять тому в невеличкому селі Чорбівка Кобеляцького району. Тоді її обговорювали всі. Хоча чогось надзвичайного й не трапилося. Просто один місцевий селянин, не впоравшись із керуванням мотоцикла, на великій швидкості врізався в розлогу деревину й загинув.
Як засвідчує статистика, на дорогах України подібні трагедії трапляються досить часто, тож і реакція на них у людей притупилася. Напевне, ця пригода також не вийшла б за рамки чергової констатації факту, якби не та обставина, що винуватицею трагедії зробили (не офіційно, а натяками та перешіптуванням) княгиню Гагаріну, яка померла ще на початку минулого століття й яку лише за збігом обставин поховали в Чорбівській церкві (не біля, а всередині). Одним словом, містика та й годі: вбивцею нарекли людину, яка померла на добрих дев’яносто років раніше, ніж народилася її жертва. Проте підстава прив’язати до цієї події минуле все ж була. Як з’ясувалося, за кілька годин до своєї смерті чоловік викрав із сільської церкви дубові дошки, якими була вистелена підлога. Мав намір використати їх при будівництві своєї хати. Поспіхом скоюючи злочин, він зачепив склеп, що знаходився під настилом. Цей момент селяни потім назвали фатальним, адже, за народними повір’ям, не можна торкатися до усипальниці, аби не порушити сон померлого. Інакше, прокинувшись, той може дуже тяжко помститися своїм кривдникам.
Можливо, більшість людей, котрі прийшли на похорон, і не згадали б цього повір’я, аби масла у вогонь не підлила стара жінка. Вона настирливо бубоніла, що до неї уві сні приходила княгиня Гагаріна й дуже сварила загиблого. Та ще й, мовляв, погрожувала: «Покарала й надалі буду карати кожного, хто наважиться наблизитися до склепу ближче, ніж на десять кроків...»
Звичайно ж, просторікування старої, яку в селі, до того ж, вважали несповна розуму, були якоюсь маячнею, проте селяни не на жарт занепокоїлися: а раптом і справді існує потойбічна сила, здатна вершити свій правий суд? А коли так, то з цим потрібно щось робити...
Передусім вони вирішили перевірити, в якому стані знаходиться склеп. Якщо він закритий — це одна справа. А якщо відкритий...
Провести перевірку доручили трьом сміливцям. Їх для хоробрості спочатку напоїли, потім перехрестили й підвели до вікна церкви, куди років з двадцять ніхто не заходив.
Усередині приміщення було темно. Щоб зорієнтуватися, хлопці запалили сірник і... остовпіли. За якихось два кроки від них лежала розбита домовина, з-під уламків якої виглядав череп... Звісно ж, такого повороту подій хлопці не очікували. Відтак за одну мить їх звідти, мов вітром здуло.
Пізніше з’ясувалося, що тієї ж ночі, після того як загиблий хлопець зірвав у церкві підлогу й ненароком порушив недоторканість склепу, туди залазив іще один «зальотний» ловкач, якому теж кортіло чимось поживитися. Може, він знав про склеп, а може випадково натрапив на нього — невідомо. Але чи то від злості, що не знайшов нічого цінного, чи то зі страху — потрощив усе, на що натрапив.
Забігаючи наперед, скажу — дякуючи Богові, знайшлися в Чорбівці люди, які потім зібрали ті рештки докупи й замурували. Зараз над склепом, як і раніше, дубовий настил.
Ось такою, майже міфічною, виявилася ця історія. І саме вона спонукала мене почати дослідження життєвого шляху однієї з найвідоміших і найінтелігентніших жінок ХІХ століття — княгині Олени Павлівни Гагаріної (Ротчевої), щоб дізнатися, яким чином вона опинилася в Чорбівці.
Пошук затягнувся. Упродовж не одного місяця я перечитав цілу кіпу історичних книжок, об’їздив і обходив не один десяток сіл. Познайомився й поговорив майже з усіма старожилами Чорбівки, Комарівки, Кунівки, Біликів та Червоних Квітів. Але так і не знайшов жодної людини, яка б могла хоч щось, бодай одну крихту, розповісти про перебування княгині в Чорбівці та про її приватне життя. Невдовзі я почав думати, що таких людей узагалі не лишилося. Вони повмирали. Та, на щастя, помилився. Виявилося, є одна жінка. Нині їй сто два роки. Вона погано чує й майже нічого не бачить. Але, незважаючи на це, має добру пам’ять і справжній талант оповідача. Це — Олена Іванівна Гонтар, донька священика, якому випало сповідувати княгиню Гагаріну перед її смертю.
З Оленою Іванівною ми зустрічалися щонайменше разів з десять. І кожного разу вона згадувала про щось таке, від чого в мене перехоплювало дихання. Наприклад, від неї я дізнався, що Гагаріна була рідною тіткою брата царя Олександра Другого — Костянтина. І що її іменем названо одну з гір в Америці.
Ця інформація мене настільки приголомшила, що я спочатку навіть не знав, що з нею робити. Захотілося про все це розповісти своїм друзям. Але я вчасно схаменувся. Говорити про такі речі без документальних підтверджень було б вельми нерозумно.
Але ж де взяти ці підтвердження? Я знову подався до бібліотеки. Але в жодній з історичних книжок, які встиг переглянути, про ці речі не було жодного слова.
— А ти спробуй пошукати в Інтернеті, — порадила дружина.
Виявилося, що в Інтернеті є цілий сайт, присвячений княгині Гагаріній (Ротчевій). Переповісти все, що там опубліковано, практично неможливо. Це не одна сотня статей. Відтак, зараз я спробую вибрати і процитувати найголовніше. На жаль, деякі моменти із життя нашої героїні доведеться випустити взагалі, аби вони не зашкодили розумінню суті.
РОСІЙСЬКА АМЕРИКА
Отже, Олена Павлівна Гагаріна (Ротчева). Вона була третьою дитиною в сім’ї московського князя Гагаріна. Отримавши блискучу освіту й досконало вивчивши три іноземні мови — французьку, німецьку й англійську, княжна несподівано для рідних захопилася театром і поезією, брала активну участь у різноманітних театральних постановках. Там її відразу помітили й почали пророкувати велике артистичне майбутнє. Але артисткою дівчина не стала. Зараз важко сказати, що тому завадило. Скоріше за все, кохання.
На одному з літературних вечорів Олена познайомилася з молодим і досить перспективним поетом Олександром Ротчевим. Той відразу закохався в неї. Це почуття стало взаємним. А невдовзі молодята не могли жити одне без одного. Та, на жаль, батьки дівчини не схвалили її вибору. Заборонили не те що зустрічатись, а навіть бачитися з коханим. Тоді всупереч їхній волі закохані таємно повінчалися. З цього моменту Олена починає жити й дивитися на світ крізь призму бачення свого чоловіка. Він був талановитий і працелюбний. Блискуче володіючи пером, друкувався в московських та петербурзьких газетах, журналах та альманахах, займався перекладами творів Мольєра, Шекспіра, Байрона. Завдяки цьому Олександр Ротчев став досить відомим серед літературної братії Росії. Відомим, але, на жаль, не багатшим. Не маючи ніякої допомоги від батьків, він перебував у постійному пошуку підробітку. Цього вимагало життя, бо відразу після народження першого сина дружина народила йому другого.
Необхідність забезпечувати родині утримання підштовхує Ротчева до радикальних кроків: 2 квітня 1835 року він наважується вступити на службу в Головне управління Російсько-Американської компанії, одним із директорів якої був вчений-самоучка Кирило Хлєбніков. Відомо, що він 16 років провів у Російській Америці, об’їздивши перед цим увесь Сибір, багато разів бував у Каліфорнії, Мексиці, Чилі та в інших країнах. Очевидно, саме авторитет цієї людини вплинув на прийняття Ротчевим рішення також вирушити в Російську Америку.
Тут я мушу пояснити, звідки взявся термін «Російська Америка». Двома словами можна було б сказати так: російська — тому що відкрили її російські мореплавці. Або тому, що дружини російських першовідкривачів принесли туди витоки Православ’я, Віри та Істини. Проте цього пояснення замало. Копнемо глибше.
Історія Російської Америки почалася у ХVIII столітті, коли у світі йшов активний переділ Європи. Французька революція, Наполеон та десятки інших великих і невеликих діячів намагалися будь-якою ціною вирвати якомога більший шматок землі. Особливо жадібною виявилася Росія. Точніше сказати — Російська імперія. На той час вона вже володіла величезними просторами на берегах Балтійського та Чорного морів. І гарячково шукала виходу до Середземного моря. За таким розвитком подій з острахом спостерігала вся Європа.
Але Росія цим не переймалася і продовжувала нахабно рухатися на Схід. Особливо після того, як сам Ломоносов на повний голос заявив: «Багатство Росії повинно приростати Сибіром». Ось так росіяни й ступили на землю зовсім нового континенту — Америки.
Після відкриття Аляски й Алеутських островів російські купці стрімголов кинулися на нові землі. Колонізація йшла дуже хаотично, здебільшого кожен діяв на свій страх і ризик, побоюючись конкуренції. Стихійному і, можна сказати, звірячому етапу колонізації Аляски поклав край Григорій Шелехов. Той самий, який 1784 року заснував перше російське поселення на острові Кадьяк. А вже 1811 року російські поселенці побудували там фортецю Форт-Росс (за 80 км від Сан-Франциско). Вона стала найпівденнішим російським поселенням у Північній Америці.
Щоби ви змогли краще зорієнтуватися, де саме знаходилася Російська Америка, подивіться на карту світу — це узбережжя Тихого океану, яке тягнеться майже до Каліфорнії. Її площа складала 1 518 800 кв. км і була у три рази більшою за площу Іспанії, в шість — за площу Великобританії й у 50 разів переважала територію Бельгії.
Ось така коротенька історія виникнення каліфорнійських поселень. Найголовнішим із них став Форт-Росс, а його начальником, точніше — комендантом, у 1838 році став Олександр Ротчев. На цій посаді він пробув до кінця 1841 року. Тобто цілих три роки, упродовж яких поруч із ним була Олена Павлівна.
КОМЕНДАНТ І ЙОГО ДРУЖИНА
Вона допомагала чоловікові буквально у всьому. Навіть у тих сферах діяльності, до яких ще не так давно не мала абсолютно ніякого відношення. Наприклад, у налагодженні й розвиткові сільськогосподарської бази, розширенні полів під засіви зернових, розведенні тварин, вирощуванні овочів.
Паралельно з цією роботою доводилося займатися розвитком дипломатичних відносин і нормалізацією взаємозв’язків з Іспанією, а пізніше — з Мексикою. І це тоді, коли від російського уряду годі було чекати бодай найменшої допомоги. Головне управління Російсько-Американських компаній у Петербурзі турбувалося лише про надходження прибутків від промислу хутра та вилову риби.
Олена Павлівна, бачачи, з якими труднощами доводиться стикатися її чоловікові, робила все можливе й неможливе, аби відволікти його від поганих думок. З цією метою вона почала влаштовувати в їхньому домі різноманітні розважальні вечори й запрошувати гостей. Невдовзі слава про незвичного російського коменданта та його красуню- дружину облетіла не лише Каліфорнію, а майже всю Європу. Це допомогло Ротчеву налагодити дружні, майже братські стосунки із представниками іспанської та мексиканської адміністрацій.
П’єр Лаплас, який здійснював кругосвітнє плавання на фрегаті «Артемида», зробив добрий гак, аби потрапити у Форт-Росс і познайомитись із сімейством Ротчевих. А інший мандрівник — граф Єжен Дюфло де Моффа, відвідавши в Россі сім’ю Ротчевих, був щиро здивований не лише освіченістю господаря, красою й елегантністю його дружини, а й великою бібліотекою рідкісних книг, картин і... нот Моцарта в їхньому домі. Все це свідчило про неабиякий хист Олени Павлівни організовувати світське життя навіть на дикому Каліфорнійському узбережжі.
Але це ще не все. Крім ведення домашнього господарства, Олена Павлівна добровільно звалила на свої плечі роботу з виховання дітей, батьки яких працювали на території Форту-Росс. А їх там виявилося близько вісімдесяти. Вона взялася за навчальний процес із особливою відповідальністю, за передовою педагогічною методикою.
...Отримавши призначення на посаду коменданта фортеці Росс, ні Олександр, ні Олена навіть не здогадувалися, в яких нецивілізованих умовах їм доведеться жити. Їх оточували люди, яких цілком можна було назвати дикунами, — безграмотні, без приналежності до жодної віри. Ротчеви ж звикли до спілкування з тогочасною російською елітою.
Проте подружжя змогло адаптуватися і влитися в каліфорнійське середовище. Ось лише одне красномовне цьому підтвердження: за три роки Ротчеви зуміли охрестити більше півсотні індійців. Вони мали великий вплив на аборигенів і намагалися полегшити й реформувати тамтешній світ. Не стільки для себе, як для тих, хто мав прийти їм на зміну. Одне слово, вони думали про майбутнє Форту-Росс. Але саме цього майбутнього в Форту й не виявилося, бо недолуге керівництво Російської імперії наприкінці 1840 року прийняло рішення про ліквідацію фортеці та продаж рухомого й нерухомого майна. А це — 1200 голів великої рогатої худоби, понад півтори тисячі овець, 800 коней. Не кажучи вже про знаряддя праці, цегельний та бондарний заводи.
Нам сьогодні важко навіть повірити, що Форт-Росс і всі прилеглі до нього території було продано всього за тридцять тисяч доларів...
Ротчеви, як ніхто інший, розуміли, що рішення про ліквідацію фортеці поспішне й необдумане, але вплинути на нього не могли. Їм до сліз було шкода залишати місця, до яких встигли прирости душею й серцем, шкода витрачених сил і нездійснених надій. Але укази царя не обговорювалися...
...«Ми провели у Форті-Росс найкращі свої роки, от аби хоч на мить повернутися туди», — скаже за кілька днів до смерті Олена Павлівна. Це абсолютно природно, що людину завжди тягне туди, де вона лишила найпомітніший слід у своєму житті. А що Ротчеви його залишили саме в Російській Америці, говорить такий факт: починаючи з 1925 року, там діє музей їхнього імені. Сьогодні він вважається одним із найвідвідуваніших у Північній Америці.
До слова, в 1971 році в цей музей влучила блискавка. Поки гасили пожежу, більша частина його експонатів згоріла. Щоб відновити їх, реставраторам знадобилося майже чотири роки й понад п’ятдесят мільйонів доларів. Можна було б, очевидно, відновити увесь той інтер’єр і за значно меншу суму. Але американці вирішили не економити на реставраційних роботах. Вони запросили до Каліфорнії найкращих і найдорожчих спеціалістів, якими вважаються реставратори російського Ермітажу. І ті з педантичною ретельністю та історичною достовірністю, сантиметр за сантиметром повернули експонатам той вигляд, який вони мали за життя наших героїв. І в 1974 році Меморіальний музей Ротчевих знову відчинив свої двері для відвідувачів.
А ось іще один штрих з історії цього музею. Ви, звичайно ж, пам’ятаєте позаминулий рік. Світ тоді переживав складну економічну кризу. Так ось, щоб уникнути її, американський уряд (як, власне, й більшість інших урядів світу) прийняв рішення про скорочення витрат на утримання музейних закладів країни. Це рішення не торкнулося лише єдиного закладу — музею Ротчевих. На його захист стали десятки тисяч рядових американців на чолі з тодішнім губернатором Каліфорнії Арнольдом Шварценеггером. Своє рішення вони мотивували тим, що даний музей є закладом надзвичайної ваги. А самовідданий подвиг подружжя Ротчевих служить прикладом у вихованні підростаючого покоління американської нації.
«У КОБЕЛЯЦЬКІЙ ЧОРБІВЦІ. ТАЄМНИЦІ ТУТ НЕМАЄ НІЯКОЇ»
Насамкінець лишається сказати, яким чином княгиня Ротчева опинилася у кобеляцькій Чорбівці. Таємниці тут немає ніякої. Вона приїхала, щоб провідати доньку Ольгу, котра жила тут зі своїм чоловіком — генерал-майором Ахіллесом Івановичем Заборинським. У нього в Чорбівці, окрім земельного наділу та родового маєтку, був ще й великий кінний завод, де вирощували справжніх арабських скакунів. Сюди з’їжджалися найзаможніші й найтитулованіші особи Європи, щоб не лише помилуватися тим дивом, а й, по можливості, придбати його.
Олена Павлівна теж любила коней. Незважаючи на свій похилий вік, щодня їздила на прогулянки до лісу. До того ж сама запрягала й розпрягала коней. Часто її супроводжувала й Ольга з синами Павлом і Петром.
Спочатку Олена Павлівна мала намір з місяць погостювати в дочки. Але та вмовила її перезимувати. Княгиня згодилась, а потім так вийшло, що залишилась у Чорбівці на дванадцять років. Тобо до кінця свого життя. Поховали Олену Павлівну, як я вже говорив, у сільській церкві, яку збудували ще 1800 року.
Сьогодні, на жаль, про княгиню Гагаріну в селі майже ніхто не згадує. За роки радянської влади її ім’я зникло не лише з історії села, воно викреслене і з людської пам’яті. А влада-наступниця не вважала за потрібне повернути його. Дуже прикро, що так вийшло, адже княгиня Гагаріна, поза всяким сумнівом, є гордістю й славою Чорбівки. А ще — своєрідним брендом, який здатний притягнути до села десятки тисяч туристів з усього світу.
P.S. Кажуть, найбільші відкриття на нас чекають тоді, коли ми менш за все на це сподіваємося.
Щось подібне сталося і в мене. Чекаючи в читальному залі обласної бібліотеки замовлену літературу, я знічев’я розкрив підшивку газети «Полтавський вісник» за 1893 рік, яка лежала на сусідньому столику. Перегорнув одну сторінку, другу... і не повірив своїм очам. Там ішла мова про мого рідного діда — Бобрищева Олександра Петровича. Я, очевидно, цьому б настільки не здивувався, якби не побачив поруч із його прізвищем інше — зятя княгині Гагаріної — Ахіллеса Івановича Заборинського. Виявляється, що він, як і мій дід, на той час був мировим суддею Кобеляцького повіту.
Важко навіть уявити, скільки часу я віддав, шукаючи людей, які могли знати когось із найближчого оточення Гагаріної. А тут — мій рідний дід.
Із розповідей батька я знаю, що Олександр Петрович понад усе любив коней. А відтак — можна майже із стовідсотковою достовірністю стверджувати, що він не раз і навіть не двічі бував у гостях у Ахіллеса Івановича. Він просто не міг не побувати на його кінному заводі. Якщо до Чорбівки приїжджали навіть із Парижа, а це не одна тисяча кілометрів, то проїхати якихось двадцять кілометрів для діда було просто дріб’язком. А якщо він бував там, то, безсумнівно, зустрічався з княгинею Гагаріною.
Ось таке відкриття! І хто тепер може заперечувати, що земля кругла?!
